Розділ 14 · 9 хв читання · 12 хв слухання
Святість і смирення
Тринадцятий день.
«Так бо говорить високий, величній, вічно живущий, Сьвятий на імя: Я живу на висотах і в сьвятинї, та й з тими, в кого дух сокрушен, в кого серце смиренне, щоб оживляти духа смиренних і додавати життя серцям сокрушених».—Ісаїї 57:15.
Дивовижне об’явлення дає нам Ісая про Бога, Святого, як Відкупителя і Спасителя Його народу. Посеред народу, який Він створив і сформував для Себе, Він як Святий житиме, являючи Свою силу і Свою славу, сповнюючи його радістю й веселощами. Однак усі ці обітниці стосуються народу як цілого. Наш сьогоднішній текст відкриває нову й особливо прекрасну рису Божественної святості — в її стосунку до окремої людини. Високий і Величний, Чиє ім’я — Святий і Чия єдина гідна оселя — вічність, дивиться на людину, яка має смиренне й сокрушене серце; з нею Він житиме. Божа святість — це Його любов, що сходить до нас. Як для всіх, хто підноситься перед Ним, вона — вогонь пожираючий, так для духа смиренних вона — немов сяйво сонця, що оживляє серце й дає життя.
Глибоке значення цієї обітниці стає ясним, коли ми пов’яжемо її з іншими обітницями новозавітних часів. Велика риса Нового Завіту, у його перевазі над старим, полягає в тому, що тоді як у Законі та його установах усе було зовнішнім, у Новому Царство Боже мало бути всередині. Божі закони, дані й написані в серці; новий дух, вкладений у нас; власний Божий Дух, даний, щоб жити в нашому дусі, — і так серце та внутрішнє життя стають придатними бути храмом і домом Бога: саме це становить особливий привілей служіння Духа. Наш текст — мабуть, єдиний у Старому Завіті, де ясно показано це вселення Святого не лише серед народу, а й у серці окремого віруючого. У цьому обидва аспекти Божественної святості мали досягти свого повного виявлення: «Я живу на висотах і в сьвятинї, та й з тими, в кого дух сокрушен, в кого серце смиренне». На Своєму небі вгорі, на висоті й у величі, і в нашому серці, сокрушеному та смиренному, має Бог Свій дім. Божа святість — це Його слава, що відокремлює Його безмежною відстанню не лише від гріха, а й навіть від створіння, підносячи Його високо над ним. Божа святість — це Його любов, що схиляє Його до грішника, щоб підняти його до спілкування з Собою і до Своєї подоби та зробити його святим, як святий Він. Святий шукає смиренних; смиренні знаходять Святого — ось два уроки, які ми маємо засвоїти сьогодні.
Святий шукає смиренних. Ніщо так не приваблює Бога, ніщо не має такої спорідненості зі святістю, як сокрушений і смиренний дух. Причина очевидна. У природному і в духовному світі немає закону простішого, ніж той, що два тіла не можуть одночасно займати те саме місце. Новий мешканець може справді заволодіти простором лише настільки, наскільки він витіснить те, чим цей простір був заповнений. У людині володарює самість, а своєволя панує, — і для Бога немає місця. Бог просто не може жити чи правити там, де на престолі сидить самість. Доки через засліплювальний вплив гріха й самолюбства навіть віруючий насправді не усвідомлює, якою мірою панує в ньому ця своєволя, не може бути ні справжнього сокрушення, ні смирення. Але коли Божий Дух це викриває і душа бачить, що саме самість потай не допускало Бога, — з яким соромом вона ламається і як прагне цілковито відірватися від себе, щоб Бог мав Своє місце! Саме цю зламаність і постійне сокрушування виражає слово «сокрушення». І коли душа бачить, яким безумством і якою провиною було те, що вона, потай шануючи самість, не допускала Святого до місця, на яке тільки Він має право і яке Він так благословенно наповнив би, вона падає ниць у цілковитому самоприниженні з одним бажанням — бути нічим і віддати Богові місце й хвалу, що належать Йому.
Таке сокрушення і приниження болісне. Його глибока справжність полягає в тому, що душа не бачить у собі нічого, на що могла б покластися чи на що сподіватися. А найменше може вона уявити, що могла б бути предметом Божественного вподобання або придатною посудиною для Божественного благословення. І все ж саме цю звістку Слово Господнє приносить нашій вірі. Воно каже нам, що Святий, Який живе на висоті й у величі, шукає і готує Собі оселю тут, на цій землі. Воно каже нам саме те, чого справді сокрушені й смиренні ніколи не могли б уявити і навіть тепер ледве можуть повірити: що саме з такими, що тільки з такими Він житиме. Це ті, у кому Бог може бути прославлений, у кому є місце для Нього, щоб Він заступив місце самості і наповнив Собою спорожніле місце. Святий шукає смиренних. Саме тоді, коли ми бачимо, що в нас немає нічого, чим захоплюватися чи в чому знайти спочинок, Бог бачить у нас усе, чим Йому захоплюватися і в чому спочивати, бо в нас є місце для Нього Самого. Покірна душа — дім Святого.
Смиренні знаходять Святого. Саме тоді, коли усвідомлення гріха й немочі та відкриття того, скільки в вас самості, змушує вас боятися, що ви ніколи не зможете бути святими, Святий дає Себе. Не тоді, коли ви дивитеся на себе і намагаєтеся з’ясувати, чи достатньо ви вже сокрушені й смиренні, — ні, а коли ви вже не дивитеся на себе, бо втратили всяку надію побачити в собі щось, крім гріха, і зводите погляд до Святого, — тоді ви побачите, що Його обітниця — ваша єдина надія. Саме у вірі Святий відкривається сокрушеній душі. Віра завжди протилежна тому, що ми бачимо й відчуваємо; вона дивиться лише на Бога. І вона вірить, що в найглибшому усвідомленні своєї несвятості й у страху, що вона ніколи не зможе бути святою, Бог, Святий, Який освячує, поруч як Відкупитель і Спаситель. І вона згодна бути низькою, усвідомлюючи свою негідність і порожнечу, і водночас радіти певністю, що Бог Сам справді бере у володіння й оживляє серце сокрушеного. Щаслива душа, яка готова одразу засвоїти урок, що весь час це буде одночасним досвідом немочі й сили, порожнечі й наповнення, глибокого, справжнього приниження — і так само справжнього й найчудовішого вселення Святого.
Це справді глибока таємниця Божественного життя. Для людського розуму це парадокс. Коли Павло каже про себе: «яко вміраючі, і ось ми живі; … яко сумні, а завсїди веселі; … яко нїчого немаючі, а все держучи», він лише виражає закон Царства: коли самість витіснена і людина стає нічим, Бог стане всім. Поруч із найглибшим відчуттям своєї нікчемності й немочі серце може сповнювати відчуття безмежного багатства і невимовна радість. Хоч яким глибоким і благословенним стає досвід близькості, благословення, любові, справжнього вселення Святого, це ніколи не вселення в старе я; це завжди Божественна присутність, що впокорює самість, аби звільнити місце, щоб звеличений був тільки Бог. Сила Христової смерті, спільність Його хреста діє кожної миті пліч-о-пліч із силою і радістю Його воскресіння. «Хто ж принизуєть ся, пійде вгору»: у благословенному житті віри приниження і звеличення одночасні, і кожне залежить від іншого.
Смиренні знаходять Святого; і коли знайшли, це володіння лише ще більше їх упокорює. Не те щоб не було небезпеки чи спокуси, що тіло піднесеться, володіючи цим, — але, раз пізнавши цю небезпеку, смиренна душа шукає благодаті завжди боятися — тим страхом, що лише міцніше тримається за самого Бога. Ніколи ані на мить не думайте, що ви досягнете стану, у якому самість чи тіло цілковито мертві. Ні; вірою ви входите в спілкування з Ісусом і перебуваєте в ньому — з Тим, у Кому вони розп’яті; перебуваючи в Ньому, ви вільні від їхньої влади, але лише доки вірите і, вірячи, вийшли з себе і живете в Ісусі. Тож що щедріша стає для вас Божа благодать і що благословенніше вселення Святого, то нижче тримайтеся. Ваша небезпека більша, але й ваша Допомога тепер ближча: будьте згодні з трепетом визнавати небезпеку — це зробить вас сміливими у вірі, щоб домагатися перемоги.
Віруючі, які визнаєте, що ви ніщо, і покладаєтеся тільки на благодать, — прошу вас, послухайте цю дивовижну звістку. Високий і Величний, Чиє ім’я — Святий, Який живе у святому місці й не може жити ніде, крім святого місця, шукає Собі оселі тут, на землі. Чи дасте ви її Йому? Чи не впадете ви в порох, щоб Він знайшов у вас смиренне серце, у якому Він любить жити? Чи не повірите ви тепер, що навіть у вас, хоч якими низькими й сокрушеними ви себе почуваєте, Він радо творить Свою оселю? «Блаженні вбогі духом, бо їх царство», — з ними живе Цар. О, це і є шлях до святості! Будьте смиренні — і свята близькість і присутність Бога у вас буде вашою святістю. Коли ви чуєте заповідь «Будьте сьвяті, як я сьвят», нехай віра ухопиться за обітницю і відповість: «Я буду святим, о Боже Пресвятий, якщо Ти, Святий, житимеш зі мною!»
Будьте сьвяті, як я сьвят.
Господи! Ти — Високий і Величний, Чиє ім’я — Святий. І все ж Ти кажеш: «Я живу на висотах і в сьвятинї, та й з тими, в кого дух сокрушен, в кого серце смиренне». Так, Господи! Коли душа займає низьке місце й має низьку думку про себе, так що відчуває, що вона ніщо, Ти любиш приходити й утішати, жити з нею й оживляти її.
Боже мій! Моя нікчемність створіння впокорює мене; мої численні провини впокорюють мене; моя вроджена гріховність впокорює мене; але найбільше впокорює мене ось що: Твоє безмежне зниження до нас і невимовне вселення, яким Ти мене обдаровуєш. Це Твоя святість — у Христі, Який несе наш гріх, — Твоя свята любов, що терпить наш гріх і погоджується жити в нас; Боже! саме ця любов, що перевищує всяке розуміння, впокорює мене. Благаю Тебе, нехай вона чинить своє діло, доки самість не сховає голову й не втече від присутності Твоєї слави, а Ти один не станеш усім.
Святий Господи Боже! Молю Тебе: упокори мене. Хіба Ти колись не зустрічав Своїх слуг і не являв їм Себе, доки вони не падали ниць і не сповнювалися страхом? Ти знаєш, Боже мій, що в мене немає смирення, яке я міг би принести Тобі. У моєму благословенному Спасителі, Який упокорив Себе, прийнявши образ слуги, аж до смерті хресної, я ховаюся. У Ньому, в Його дусі й подобі, я хочу жити перед Тобою. Твори це в мені Святим Духом, Який живе в мені, і коли я мертвий для себе в Ньому і Його хрест робить мене нічим, нехай Твоє святе вселення оживляє й животворить мене. Амінь.
1. Покора і святість. Міцно тримайтеся за цей глибокий зв’язок. Покора — це зайняти місце, яке належить мені; святість — віддати Богові місце, яке належить Йому. Якщо я ніщо перед Ним і Бог для мене все, то я на певному шляху святості. Покора — це святість, бо вона віддає всю славу Богові.
2. «Блаженні вбогі духом, бо їх царство небесне». Ці перші слова Владики, коли Він відкрив уста, щоб проголосити Царство, часто стоять на останньому місці в серцях Його учнів. «Царство — в Дусї сьвятім»: до вбогих духом, до тих, хто знає, що не має нічого справді духовного, приходить Святий Дух, щоб стати їхнім життям. Убогі духом — це Царство святих: у них Святий Дух відкриває Царя.
3. Багато хто щосили намагається бути смиренним перед Богом, а перед людьми обстоює свої права і плекає самість. Пам’ятайте: велика школа смирення перед Богом — приймати приниження від людей. Христос освятив Себе, приймаючи приниження й несправедливість, які заподіяли Йому злі люди.
4. Смирення ніколи не бачить власної краси, бо відмовляється дивитися на себе: воно лише дивується тому, як Святий Бог схиляється до нас і радіє смиренню Ісуса, Святого Божого, нашого Святого.
5. Ланка між святістю і смиренням — вселення. Величний, Чиє ім’я — Святий, живе із сокрушеним. А там, де Він живе, — святе місце.