Розділ 3 · 1 год 5 хв читання · 1 год 24 хв слухання
Дорогоцінні відповіді на молитву
Як показують «Оповіді», Бог дивовижним чином допомагав панові Мюллеру:—
ПЕРШИЙ ПРИБУТОК ХУДОЖНИКА.
«30 квітня [1859].—Одержав здалеку такого листа: „Мій дорогий брате в Христі, я чоловік пані ——, яка цією поштою посилає вам монету в два соверени. Як краще розпорядитися цією пам’яткою ніжної любові, ніж покласти її в банк Христа, Який завжди платить найкращі відсотки й ніколи не підводить?—А тепер, мій найкращий і духовний порадниче, я не можу висловити вам тієї надзвичайної радості, яку відчуваю, розповідаючи про те, що сталося. Я художник, бідний художник, пейзажист. Тижнів зо два тому, якраз тоді, коли я дочитав позичену нам вашу книжку, я відіслав картину на виставку до Бристоля. Я найпокірніше й щиро молився Богові, щоб Він дав мені, продавши мою бристольську картину, благословенну нагоду послати вам половину виручки. Картина коштує £20. А тепер зверніть увагу. Щойно відкрилася виставка, Бог у Своїй милості, пам’ятаючи мою молитву, посилає мені покупця. Я вже виставлявся в Бристолі, але ніколи не продав жодної картини. О мій дорогий друже, саме серце моє скаче з радості. Я ще ніколи не був такий близький до Бога. Через вас я зміг наблизитися до Бога з більшою щирістю, більшою вірою, святішими прагненнями.—Це перший прибуток, яким Бог благословив мене за всю мою працю минулого року. Яке ж благословення отримати його саме так!—О, з якою радістю я читав вашу книжку!—Картина, про яку я кажу, виставлена тепер в Академії мистецтв у Кліфтоні, у каталозі під номером ——, назва її ——. Я не зможу заплатити вам до закриття виставки, бо й мені заплатять не раніше, і т. д.“ Таких листів я одержав тисячі за останні 40 років.»
ПІВНІЧНИЙ ВІТЕР, ЩО ЗМІНИВСЯ НА ПІВДЕННИЙ.
«Під кінець листопада 1857 року мені зовсім несподівано повідомили, що котел нашої опалювальної системи в № 1 дуже сильно протікає, тож перезимувати з такою течею було неможливо.—Наша опалювальна система складається з великого циліндричного котла, усередині якого горить вогонь і до якого під’єднано водяні труби, що обігрівають кімнати. З цією системою пов’язане й повітряне опалення. Котел вважали придатним на зиму. Підозрювати, що він зносився, і нічого не робити, щоб замінити його новим, а сказати: „Я довірюся щодо цього Богові“, — було б легковажною самовпевненістю, а не вірою в Бога. Це була б підробка віри.
«Котел з усіх боків обмурований цеглою; тому його стану не можна було дізнатися, не розібравши мурування; а це, якби виявилося непотрібним, радше зашкодило б котлові, ніж допомогло; і оскільки протягом восьми зим ми не мали жодних труднощів такого роду, то не чекали їх і тепер. Але раптом і зовсім несподівано, на самому початку зими, ця біда спіткала нас. Що ж було робити? Я глибоко турбувався за дітей, особливо наймолодших малюків, щоб вони не страждали від холоду. Але як нам здобути тепло? Встановлення нового котла, найпевніше, забрало б багато тижнів. Ремонт котла був справою сумнівною через величину течі; та й про це нічого не можна було сказати, доки цегляну камеру, в якій він замурований, не розберуть принаймні частково; а це, наскільки ми могли судити, забрало б щонайменше кілька днів; і що робити тим часом, щоб забезпечити теплі кімнати для 300 дітей? Природно, мені спало на думку поставити тимчасові газові печі; але, краще зваживши справу, ми побачили, що не зможемо обігріти газом наших дуже великих кімнат, хіба що поставивши багато печей, а цього ми не могли зробити, бо не мали досить газу, щоб відібрати його від освітлення. До того ж для кожної з таких печей потрібен був невеликий димар, щоб відводити зіпсоване повітря. Тож такий спосіб опалення, хоч і придатний для зали, сходів чи крамниці, нашим цілям не відповідав. Думав я також тимчасово поставити печі Арнотта; але й вони були б непридатні, бо потребували б довгих димарів (адже це було б тимчасово), виведених через вікна. Через це, а також через непевність, чи підійдуть вони в нашому випадку, і через те, що вони спотворили б кімнати, я відмовився й від цього задуму. Але що ж було робити? Я охоче заплатив би £100, якби тільки цим можна було подолати труднощі, щоб діти не мусили багато днів страждати в холодних кімнатах. Нарешті я вирішив цілком віддатися в руки Бога, Який вельми милосерний і благий, і постановив розкрити цегляну камеру, щоб побачити, наскільки великі пошкодження і чи можна полагодити котел так, щоб він протримався до кінця зими.
«Призначили день, коли мали прийти робітники, і вжили всіх потрібних заходів. Вогонь, звичайно, довелося загасити на час ремонту. Але ось погляньте. Після того як день ремонту було призначено, задув холодний північний вітер. Він почав дути в четвер чи в п’ятницю перед тією середою, коли пополудні мали загасити вогонь. Тепер настала перша справді холодна погода, яку ми мали на початку тієї зими, у перші дні грудня. Що ж було робити? Відкласти ремонт було неможливо. Тоді я попросив у Господа двох речей, а саме: щоб Йому було вгодно змінити північний вітер на південний і щоб Він дав робітникам „щирість до роботи“; бо я згадав, як багато зробив Неємія за 52 дні, будуючи мури Єрусалима, тому що „у народу не остигала щирість до роботи“. І ось настав той пам’ятний день. Напередодні ввечері ще дув холодний північний вітер, а в середу подув південний — саме так, як я молився. Погода була така лагідна, що жодного вогню не було потрібно. Мурування розібрано, теча дуже скоро знайдена, котельники ревно беруться до ремонту. Близько пів на дев’яту вечора, коли я йшов додому, мені сказали на вахті, що прибув керівник фірми, звідки прийшли котельники, щоб подивитися, як іде робота, і чи не може він чимось її пришвидшити. Тож я негайно спустився до підвалу, щоб побачитися з ним і з робітниками й постаратися прискорити справу. Коли я заговорив про це з керівником, він сказав так, що робітники чули: „Люди працюватимуть сьогодні допізна, а завтра знову прийдуть дуже рано“.
«„Ми б радше, пане, — сказав старший, — працювали всю ніч“. Тоді я згадав другу частину своєї молитви — щоб Бог дав людям „щирість до роботи“. Так і сталося: до ранку ремонт було закінчено, теча, хоч і з великими труднощами, була усунена, і приблизно за 30 годин мурування знову поставили, а в котлі знову горів вогонь; і весь цей час південний вітер дув так лагідно, що не було найменшої потреби в опаленні.
«Ось, отже, одна з наших труднощів, яку подолано молитвою і вірою.»
НАВЕРНЕННЯ СИРІТ.
«26 травня 1860.—День у день і рік у рік, з Божою допомогою, ми трудимося в молитві про духовне благо сиріт, доручених нашій опіці. Ці наші благання, які ми приносимо Господеві за них уже 24 роки, в минулі роки були щедро вислухані наверненням сотень із них. Ми також не раз переживали такі пори, коли за короткий час або навіть усі разом наверталися багато сиріт. Таку пору ми мали приблизно три роки тому, коли за кілька днів близько 60 дітей увірували в Господа Ісуса; і такі пори ми мали знову двічі протягом минулого року. Перша була в липні 1859 року, коли Дух Божий так могутньо діяв в одній школі, де навчалося 120 дівчат, що дуже багато з них, навіть більше половини, глибоко стривожилися про спасіння своїх душ. До того ж ця праця не була хвилинним збудженням; але й тепер, коли минуло понад одинадцять місяців, є 31 дівчина, щодо навернення яких ми маємо повну впевненість, і 32, щодо яких ми також маємо чималу впевненість, хоч і не таку, як щодо тих 31. Отже, 63 зі 120 сиріт у тій одній школі вважаються наверненими в липні 1859 року. Цю благословенну і могутню працю Святого Духа не можна приписати якійсь окремій причині. Проте вона була найдорогоціннішою відповіддю на молитву. Як таку ми її й сприймаємо, і вона заохочує нас і далі чекати на Бога. Друга пора могутньої дії Святого Духа серед сиріт протягом минулого року припала на кінець січня і початок лютого 1860 року. Подробиці її надзвичайно цікаві; але я мушу обмежитися тим, що скажу: ця велика праця Духа Божого в січні та лютому 1860 року почалася серед наймолодших дітей під нашою опікою, маленьких дівчаток років 6, 7, 8 і 9; потім поширилася на старших дівчат, а тоді й на хлопців, так що десь за 10 днів понад 200 сиріт пробудилися до турботи про свої душі і в багатьох випадках одразу знайшли мир через віру в нашого Господа Ісуса. Вони відразу попросили дозволу проводити між собою молитовні зібрання і відтоді проводять їх постійно. Багато з них також виявили турботу про спасіння своїх товаришів і рідних і говорили чи писали їм про шлях до спасіння.»
ВЛАШТУВАННЯ СИРІТ НА НАВЧАННЯ РЕМЕСЛА.
«На початку літа 1862 року виявилося, що в нас є кілька хлопців, готових піти в учні, але жоден майстер не звертався до нас по учнів. Оскільки всіх наших хлопців ми неодмінно віддаємо в учні з проживанням у майстра, це була немала трудність; бо ми не тільки шукаємо майстрів-християн, а й зважаємо на їхнє ремесло та вивчаємо їхнє становище, щоб побачити, чи вони підходять; до того ж майстер має бути готовий прийняти учня до власної родини. За таких обставин ми знову віддалися молитві про цю справу, як робили вже понад двадцять років, замість давати оголошення, які, найпевніше, привели б до нас лише таких майстрів, що хочуть мати учнів заради плати за навчання. Ми згадували, яким добрим був до нас Господь, допомагаючи нам у цій самій справі сотні разів і раніше. Минуло кілька тижнів, а трудність лишалася. Проте ми й далі молилися, і тоді надійшло одне звернення, потім інше; і відтоді, як ми минулого літа почали молитися про це, ми змогли влаштувати загалом 18 хлопців до 26 травня 1863 року; отже, трудність знову була цілком подолана молитвою, бо кожен із хлопців, кого бажано було влаштувати, був влаштований.»
ХВОРОБИ В СИРІТСЬКИХ ДОМАХ.
Часом сирітські доми відвідували хвороби.
«Улітку й восени 1866 року в усіх трьох сирітських домах у нас був також кір. Після того як він з’явився, ми особливо молилися: 1. Щоб одночасно цією хворобою не хворіло забагато дітей, аби нам вистачило місця в лазаретних кімнатах чи деінде. Ця молитва була вислухана сповна; бо хоч у Новому сирітському домі № 1 у нас було не менше 83 випадків, у № 2 — загалом 111, а в № 3 — загалом 68, проте Богові так милостиво було вгодно вислухати наші благання, що коли наші вільні кімнати заповнювалися хворими, Він стримував поширення кору доти, доки не одужувало достатньо дітей, щоб звільнити місце для інших, які захворіли. 2. Далі ми молилися, щоб діти, які захворіли на кір, щасливо перенесли хворобу й не померли. Так і сталося. Ми одержали повну відповідь на наші молитви; бо хоч на кір перехворіло загалом 262 дитини, жодна з них не померла. 3. Нарешті, ми молилися, щоб ця хвороба не мала жодних поганих наслідків для тіла, як це так часто буває; і це теж було дано. Усі 262 дитини не тільки одужали, а й потім почувалися добре. З вдячністю записую цю особливу Божу милість і благословення, цю повну й дорогоцінну відповідь на молитву, на честь Його імені.»
ДОПОМОГА БРАТАМ У НУЖДІ.
1863.—«Кінець року був уже близько, і, підбиваючи рахунки, я щиро бажав ще раз зробити все, що міг, щоб послати допомогу працівникам на ниві Євангелія, які були в нужді. Тож я переглянув список і проти імен тих, кому останнім часом ще не посилав, записав, яку суму видавалося бажаним послати; і коли додав ці суми, то вийшло £476, а в мене на руках було лише £280. Тому я виписав чек на £280; хоч я охоче послав би £476, проте був водночас вдячний, що маю на руках хоч цю суму для цих братів. Виписавши чек, — це була остання справа того дня, — я перейшов до свого звичайного часу молитви за багато справ, які щодня, з Божою допомогою, приношу перед Нього; і тоді я знову приніс перед Господа й справу цих проповідників Євангелія і благав Його, щоб Йому було вгодно навіть тепер дати мені для них ще чималу суму, хоч до кінця нашого року лишалося тільки три дні. Зробивши це, я пішов додому близько дев’ятої вечора і знайшов там £100 на місії, що надійшли здалеку, разом із £100, залишеними на мій розсуд, і £5 для мене самого. Тож я взяв усі £200 на місії і таким чином мав на руках £480, щоб покрити ті £476, яких я бажав на цю мету. Ті, хто знає блаженство справжнього уповання на Бога й одержання допомоги від Нього у відповідь на молитву, як у цьому випадку, зможуть зрозуміти ту духовну радість, яку я відчув, одержавши цю пожертву, в якій мені було дано і відповідь на молитву, і разом із нею велику радість звеселити серця багатьох відданих слуг Христових.»
БАЖАННЯ СЕРЦЯ, ДАНЕ, ЩОБ ДОПОМОГТИ МІСІЙНІЙ ПРАЦІ В КИТАЇ.
«30 вересня [1869].—З Йоркшира £50.—Одержав також сьогодні Тисячу фунтів на Господню працю в Китаї. Щодо цієї пожертви особливо варто зауважити, що вже кілька місяців я щиро бажав зробити для місійної праці в Китаї більше, ніж будь-коли, і вже вжив заходів, щоб здійснити це бажання, коли надійшла ця пожертва в Тисячу фунтів. Ця дорогоцінна відповідь на молитву про кошти має бути особливим заохоченням для всіх, хто зайнятий Господньою працею і кому можуть бути потрібні кошти на неї. Вона знову доводить, що коли наша праця — це Його праця і ми шануємо Його, чекаючи на Нього й дивлячись на Нього в очікуванні коштів, то Він неодмінно, у Свій час і Своїм способом, їх дасть.»
РАДІСТЬ ВІДПОВІДЕЙ НА МОЛИТВУ.
«Радості, яку дають відповіді на молитву, не можна описати; а поштовх, який вони дають духовному життю, надзвичайно великий. Я бажаю пізнати це щастя всім моїм читачам-християнам. Якщо ви справді вірите в Господа Ісуса для спасіння своєї душі, якщо ходите праведно і не плекаєте беззаконня у своєму серці, якщо й далі терпляче та з вірою чекаєте на Бога, — тоді ваші молитви неодмінно матимуть відповіді. Можливо, вас не покликано служити Господеві так, як служить автор, і тому ви, може, ніколи не матимете відповідей на молитву щодо таких речей, які тут записано; але у ваших різних обставинах — у вашій родині, у справах, у професії, у вашому становищі в церкві, у вашій праці для Господа тощо — ви можете мати відповіді такі ж виразні, як і будь-яка з тут записаних.»
ВЕЛИКА ПОТРЕБА БУТИ СПАСЕННИМ ВІРОЮ В ХРИСТА ІСУСА.
«Якщо ж це читатимуть ті, хто не вірить у Господа Ісуса, а живе в безтурботності чи самоправедності свого неоновленого серця, то я з любов’ю і з усією серйозністю благаю їх насамперед примиритися з Богом через віру в Господа Ісуса. Ви грішники. Ви заслуговуєте на кару. Якщо ви цього не бачите, просіть Бога, щоб Він вам це показав. Нехай це буде тепер вашою першою й особливою молитвою. Просіть Бога також просвітити вас не тільки щодо вашого природного стану, а передусім відкрити вашому серцю Господа Ісуса. Бог послав Його, щоб Він поніс кару, яка належала нам, винним грішникам. Бог приймає послух і страждання Господа Ісуса замість тих, хто покладається на Нього для спасіння своєї душі; і тієї самої миті, коли грішник увірує в Господа Ісуса, він дістає прощення всіх своїх гріхів. Коли ж він у такий спосіб примирився з Богом через віру в Господа Ісуса і дістав прощення своїх гріхів, він має сміливість входити в Божу присутність, щоб виявляти Йому свої прохання; і що більше він здатен усвідомлювати, що його гріхи прощено і що Бог заради Христа благоволить до тих, хто вірить у Нього, то охочіше приходитиме з усіма своїми потребами, і тілесними, і духовними, до свого Небесного Отця, щоб Він їх задовольнив. Але доки лишається свідомість непрощеної провини, доти ми будемо триматися на відстані від Бога, особливо в молитві. Тож, дорогий читачу, якщо ви — непрощений грішник, нехай вашою першою й особливою молитвою буде те, щоб Бог зволив відкрити вашому серцю Господа Ісуса, Свого улюбленого Сина.»
ПОДВІЙНА ВІДПОВІДЬ.
«25 липня [1865].—З околиць Лондона £100 з таким листом: „Мій дорогий пане, я вірю, що саме через Господню дію на мене я вкладаю вам чек на Банк Англії, Західне відділення, на £100. Сподіваюся, що ваші справи йдуть добре. Ваш у Господі * * * *.“ Цей християнин, якого я ніколи не бачив і який веде дуже велику справу в Лондоні, уже кілька разів перед тим надсилав мені подібну суму. За день чи два до того, як я отримав цю останню щедру пожертву, я просив Господа, щоб Він зволив схилити серце цього жертводавця знову допомогти мені, — чого щодо нього я ніколи раніше не робив; і так я дістав подвійну відповідь на молитву: не лише прийшли гроші, а прийшли саме від нього. Тепер читач побачить, що означали слова в листі жертводавця, коли він писав: „Я вірю, що саме через Господню дію на мене я вкладаю вам чек і т. д.“ Справді, це Господь діяв на цього чоловіка, щоб він надіслав мені цю суму. Можливо, читач подумає, що, підтверджуючи отримання пожертви, я написав жертводавцеві те, що розповів тут. Ні, не написав. Я не зробив цього для того, щоб він не подумав, ніби я в особливій нужді, і через це не схилився надіслати більше. Коли людина справді знає Господа, справді покладається на Нього, і тільки на Нього, немає потреби прямо чи опосередковано натякати, щоб спонукати когось допомагати далі. Я міг би написати жертводавцеві (і так воно й було насправді), що щодня потребую значної суми на поточні витрати різних цілей Інституту, а також міг би цілком правдиво сказати йому, що на той час мені ще бракувало близько двадцяти тисяч фунтів, щоб покрити всі витрати, пов’язані з задуманим розширенням сирітської праці. Але я маю звичай ніколи не згадувати нічого з цього в листуванні з жертводавцями. Коли виходить Звіт, кожен, хто бажає, може побачити, як стоять справи; і так я залишаю все в Божих руках, щоб Він Сам промовляв за нас до сердець Своїх управителів. І Він це робить. Справді, ми не марно чекаємо на Бога!»
ХРИСТИЯНИ В ПІДПРИЄМНИЦТВІ.
«1 січня [1869].—Із Шотландії £50 на місії, £25 на поширення Святого Письма і £25 на поширення трактатів. Отримано також здалеку £10 на ці цілі та £10 на сиріт. Щодо цієї останньої пожертви скажу кілька слів. На початку 1868 року один християнин-підприємець написав мені, просячи поради у своїх особливо складних ділових справах. Його лист показував, що він бажає ходити Господніми дорогами й вести свою справу на славу Божу; але обставини його були вкрай тяжкі. Тож я написав йому, щоб він приїхав до Бристоля, аби я міг дати йому пораду. Він вирушив у далеку дорогу, і я мав із ним розмову, з якої побачив, яке надзвичайно скрутне його становище в справах. Докладно поговоривши з ним, я дав йому таку пораду: 1. Щодня, саме з цією метою, усамітнюватися разом зі своєю дружиною-християнкою, щоб вони спільно розкладали свої ділові труднощі перед Богом у молитві, і робити це, якщо можливо, двічі на день. 2. Виглядати відповідей на свої молитви й чекати, що Бог йому допоможе. 3. Уникати всіх торговельних хитрощів, як-от виставляти на продаж дві-три речі з ціною, нижчою від собівартості, щоб приваблювати покупців, бо учневі Господа Ісуса не личить вдаватися до таких викрутасів; і якщо він так робитиме, то не зможе розраховувати на Боже благословення. 4. Далі я порадив йому щотижня відкладати зі свого прибутку певну частку на Божу справу, чи великий у нього дохід, чи малий, і вірно використовувати ці кошти для Господа. 5. Насамкінець я попросив його щомісяця повідомляти мені, як Господь із ним поводиться.—Читачеві буде цікаво дізнатися, що відтоді Господь зволив благословити справу цього дорогого брата-християнина, так що його виторг від 1 березня 1868 року до 1 березня 1869 року становив £9,138 13s. 5d., тоді як за той самий період попереднього року — лише £6,609 18s. 3d., тобто на £2,528 15s. 2d. більше, ніж роком раніше. Надсилаючи мені згадану вище пожертву, він пише також, що протягом минулого року зміг відкласти £123 13s. 3d. на Божу справу чи на потреби бідних.—Я так докладно на цьому зупинився, бо християнам у підприємництві це може піти на користь.»
ПРОБУДЖЕННЯ В СИРІТСЬКИХ ДОМАХ.
«Подаючи статистику попереднього року [1871-72], я вже згадував про велике духовне благословення, яке Господь зволив дати сирітській праці наприкінці того року й на початку цього; але оскільки ця тема така глибоко важлива, я зупинюся на ній тут дещо докладніше. Уже було сказано, що духовний стан сиріт загалом завдавав нам великого серцевого смутку, бо серед них було порівняно так мало тих, хто ревно дбав про свою душу і спирався для спасіння на спокутну смерть Господа Ісуса. Цей смуток спонукав нас покласти на весь персонал — помічників, наглядачок і вчителів — обов’язок ревно шукати Господнього благословення для душ дітей. Це робилося на наших спільних молитовних зібраннях і, маю підстави вірити, також у потаємній молитві; і у відповідь на ці наші потаємні й спільні молитви в 1872 році серед сиріт виявилося набагато більше віруючих, ніж будь-коли. 8 січня 1872 року Господь почав діяти серед них, і ця праця тривала потім більшою чи меншою мірою. У Новому сирітському домі № 3 вона виявлялася найменше, аж доки Господь не зволив тяжко покласти Свою руку на той дім через віспу; і відтоді дія Святого Духа відчувалася і в тому домі, особливо в одному відділенні. Наприкінці липня 1872 року я отримав звіти всіх наглядачок і вчителів у п’яти домах, які повідомили мені, що після уважного спостереження й розмов мають добрі підстави вірити, що 729 сиріт, які тоді були під нашою опікою, — віруючі в Господа Ісуса. Таке число віруючих сиріт набагато більше, ніж будь-коли в нас було, за що ми поклоняємося Господу й прославляємо Його! Погляньте, як Господь обернув велике випробування, спричинене віспою, і перетворив його на велике благословення! Погляньте також, як після такого порівняно занепалого стану, що привів нас до молитви, ревної молитви, дія Святого Духа стала очевиднішою, ніж будь-коли!»
МІСІЙНІ ПОДОРОЖІ ПАНА МЮЛЛЕРА.
У 1875 році, у сімдесятирічному віці, пан Мюллер був спонуканий вирушити у свої місійні подорожі і протягом наступних двадцяти років проповідував понад трьом мільйонам людей у сорока двох країнах світу.
«8 серпня 1882 року, — розповідає пан Мюллер, — ми розпочали нашу дев’яту місійну подорож. Першим місцем, де я проповідував, був Веймут, де я виступав прилюдно чотири рази. З Веймута ми поїхали через Кале й Брюссель до Дюссельдорфа на Рейні, де я багато разів проповідував шість років тому. Під час цього приїзду я виступав там прилюдно вісім разів. Щодо мого перебування в Дюссельдорфі, для підбадьорення читача розповім про такий випадок. Під час нашого першого приїзду до цього міста, у 1876 році, до мене одного дня прийшов побожний міський місіонер, дуже пригнічений, бо мав шістьох синів, за навернення яких молився багато років, а вони й далі були байдужі до своїх душ; і він хотів, щоб я сказав йому, що робити. Я відповів: „Продовжуйте молитися за своїх синів, чекайте відповіді на свою молитву, і вам доведеться прославляти Бога“. І ось, коли через шість років я знову був у тому самому місті, цей дорогий чоловік прийшов до мене й сказав, що дивувався, як він сам раніше не побачив, що йому слід робити, і що він вирішив скористатися моєю порадою й ще ревніше, ніж будь-коли, віддатися молитві. Через два місяці після нашої зустрічі п’ятеро з його шести синів навернулися протягом восьми днів і ось уже шість років ходять Господніми дорогами, і він мав надію, що й шостий син починає турбуватися про свій стан перед Богом. Нехай християнський читач підбадьориться цим, якщо його молитви не дістануть відповіді одразу; і замість того, щоб перестати молитися, нехай чекає на Бога ще ревніше й наполегливіше та очікує відповідей на свої прохання.»
БОЖИЙ ЗАДУМ ПОСИЛАННЯ МІСІОНЕРІВ ЗА КОРДОН.
Бристольська церква, з якою був пов’язаний пан Мюллер, мала привілей показати Божій Церкві приклад того, як місіонерів за кордон (яких так дуже бракує) можна посилати у відповідь на молитву. Пан Мюллер пише на с. 516, т. I своєї «Оповіді»:—
«Згадаю тут також, що протягом восьми років перед тим, як я поїхав працювати до Німеччини, на моє серце і на серця деяких інших братів серед нас було покладено просити Господа, щоб Він зволив ушанувати нас як громаду віруючих, покликавши з-поміж нас братів, щоб нести істину в чужі краї. Але ця молитва, здавалося, лишалася без відповіді. Тепер же настав час, коли Господь мав на неї відповісти, і я, на чиє серце особливо було покладено цю справу, мав першим понести істину від нас. Якраз приблизно тоді Господь покликав з-поміж нас нашого дорогого брата й сестру Беррінгтонів поїхати до Демерари, щоб працювати там разом із нашим шановним братом Стронгом, а нашого дорогого брата й сестру Еспенеттів — до Швейцарії. Обидві ці дорогі пари вирушили дуже скоро після того, як я поїхав до Німеччини. Але й це було ще не все. Наш дуже цінований брат Мордал, який заслужив довіру святих своїм невтомним вірним служінням серед нас упродовж дванадцяти років, від 31 серпня 1843 року (того дня, коли брати Стронг і Беррінгтон відпливли з Бристоля до Демерари) також носив у думках служіння там і через одинадцять місяців вирушив від нас. Йому, як і мені, протягом попередніх восьми років особливо було покладено на серце знову й знову просити Господа покликати з-поміж нас працівників для служіння за кордоном. З усіх людей саме він, батько великої родини, років 50 віку, здавалося, найменше підходив для покликання до цієї праці; але Бог таки покликав його. Він поїхав, попрацював недовго в Демерарі, а потім, 9 січня 1845 року, Господь забрав його до Свого спочинку.—Коли ми просимо Бога про щось, наприклад, щоб Він зволив підняти робітників на Своє жниво чи послати кошти на провадження Своєї праці, то чесне запитання, яке ми маємо поставити своєму серцю, таке: Чи готовий я піти, якщо Він покличе мене? Чи готовий я дати за своєю спроможністю? Адже ми самі можемо бути саме тими людьми, яких Господь покличе до праці, або чиї кошти Він захоче використати.»
У Звіті Інституту біблійного знання за 1896 рік пан Мюллер показує, як щедро Бог ушанував цю громаду віруючих.
«З нашого власного середовища, як церкви, шістдесят братів і сестер вирушили на ниви праці в чужих краях; деякі з них уже завершили свою працю на землі, але близько сорока й досі зайняті цим дорогоцінним служінням.»
Чому б великій і нагальній потребі в працівниках в Азії, Африці та інших частинах світу не бути задоволеною в такий самий спосіб — тим, що тисячі церков у Європі та Америці підуть за цим Божим задумом і молитимуть Господа жнива, щоб Він вислав робітників з-поміж них?
Напевно, вони можуть очікувати, що Бог відповість на їхні молитви, як відповів на молитви цієї бристольської церкви.
Погляньте, що зроблено в Китаї завдяки вірному застосуванню Божого способу! Наводимо слова пана Гадсона Тейлора з часопису China’s Millions за липень 1897 року:—
«Щоб здобути співпрацівників, ми скористалися вказівкою Учителя: „Просїть Господа жнива“. Як щодо перших п’ятьох ще до заснування Місії, так і щодо двадцяти чотирьох, про яких ми спершу просили для Китайської внутрішньої місії; щодо дальших підкріплень, коли вони були потрібні; щодо сімдесятьох за три роки, щодо сотні за один рік і щодо дальших поповнень час від часу — ми завжди покладалися на цей спосіб. Чи можливо, щоб у будь-який інший спосіб такий гурт працівників майже з усіх деномінацій і з багатьох країн міг бути зібраний і втриманий разом протягом тридцяти років без жодного іншого зв’язку, окрім того, який довели Боже покликання й любов БОЖА, — гурт, що тепер налічує понад сімсот чоловіків і жінок, яким допомагають понад п’ятсот місцевих працівників.»
ПОЧАТОК ПРОБУДЖЕННЯ 1859 РОКУ.
«У листопаді 1856 року молодий ірландець, пан Джеймс Маккуїлкін, прийшов до пізнання Господа. Незабаром після навернення він побачив оголошення про мою „Оповідь“, тобто перші два томи цієї книжки. Він дуже захотів її прочитати і відповідно придбав її десь у січні 1857 року. Бог щедро благословив її для його душі, особливо показавши йому, чого можна досягти молитвою. Він сказав собі приблизно таке: „Подивись, чого пан Мюллер досягає самою лише молитвою. Отже, і я можу здобути благословення молитвою“. Тепер він узявся молитися, щоб Господь дав йому духовного товариша, когось, хто знає Господа. Незабаром він познайомився з юнаком, який був віруючим. Ці двоє почали молитовне зібрання в одній із недільних шкіл парафії Коннор. Діставши відповідь на молитву в тому, що мав тепер духовного товариша, пан Джеймс Маккуїлкін попросив Господа привести його до знайомства ще з кількома Його потаємними. Незабаром Господь дав йому ще двох юнаків, які, наскільки він міг судити, вже раніше були віруючими. Восени 1857 року пан Джеймс Маккуїлкін розповів цим трьом юнакам, даним йому у відповідь на молитву віри, яке благословення він здобув з моєї „Оповіді“, як вона допомогла йому побачити силу молитви віри; і запропонував їм збиратися на молитву, щоб шукати Господнього благословення для їхньої різної праці в недільних школах, на молитовних зібраннях і в проповідуванні Євангелія. Отож восени 1857 року ці четверо юнаків щоп’ятниці ввечері збиралися на молитву в маленькому шкільному будиночку біля села Келлс у парафії Коннор. На той час уже стала відома велика й потужна дія Духа в 1857 році в Сполучених Штатах, і пан Джеймс Маккуїлкін сказав собі: „Чому б і нам не мати тут такої благословенної праці, коли Бог зробив такі великі речі для пана Мюллера, просто у відповідь на молитву?“ 1 січня 1858 року Господь дав їм першу знаменну відповідь на молитву — навернення наймита з ферми. Його прийняли до гурту, і так їх стало п’ятеро, що віддалися молитві. Невдовзі після цього навернувся ще один юнак, років 20; тепер їх стало шестеро. Це дуже підбадьорило тих трьох, що першими почали збиратися з паном Джеймсом Маккуїлкіном. Тепер навернулися й інші, яких також прийняли до гурту; але на ці зібрання спільноти, де вони читали, молилися й ділилися одне з одним кількома думками з Писання, допускали тільки віруючих. Ці зібрання та інші, для проповідування Євангелія, відбувалися в парафії Коннор, графство Антрим, Ірландія. До того часу все йшло дуже тихо, хоч навернулося багато душ. Не було фізичних падінь, як згодом.
«Близько Різдва 1858 року один юнак з Агогілла, який переселився до Коннора і навернувся через цей маленький гурт віруючих, поїхав провідати своїх друзів в Агогіллі й говорив з ними про їхні душі та про Божу працю в Коннорі. Його друзі забажали побачити когось із цих навернених. Тож пан Джеймс Маккуїлкін із двома з тих, хто першими збиралися на молитву, 2 лютого 1859 року поїхав туди й провів зібрання в Агогіллі в одній із пресвітеріанських церков. Дехто увірував, дехто насміхався, а інші вважали, що ці молоді навернені надто самовпевнені; проте багато хто хотів ще одного зібрання. Його провели ті самі троє юнаків 16 лютого 1859 року; і тепер Дух Божий почав діяти, і діяти могутньо. Душі наверталися, і відтоді навернень швидко ставало дедалі більше. Дехто з навернених вирушав до інших місць і ніс із собою, так би мовити, духовний вогонь. Благословенна праця Духа Божого поширилася в багатьох місцях.—5 квітня 1859 року пан Джеймс Маккуїлкін поїхав до Баллимени й провів там зібрання в одній із пресвітеріанських церков; а 11 квітня провів ще одне зібрання в іншій пресвітеріанській церкві. Декілька людей усвідомили свій гріх, і праця Духа Божого в Баллимені пішла вперед.—28 травня 1859 року він поїхав до Белфаста. Протягом першого тижня зібрання відбулися в п’яти різних пресвітеріанських церквах, і відтоді благословенна праця почалася й у Белфасті. У всіх цих поїздках його супроводжував і допомагав йому пан Джеремая Менілі, один із тих трьох юнаків, що першими почали збиратися з ним після прочитання моєї «Оповіді». Відтоді праця Святого Духа ширилася все далі й далі, бо Господь використовував молодих навернених, щоб вони несли істину з одного місця до іншого.
«Таким був початок тієї могутньої праці Святого Духа, що привела до навернення сотень тисяч; бо дехто з моїх читачів пам’ятає, як 1859 року цей вогонь запалав в Англії, Уельсі та Шотландії; як він поширився Ірландією, Англією, Уельсом і Шотландією; як більшою чи меншою мірою долучився до цієї могутньої дії Святого Духа й європейський континент; як вона спонукала тисячі людей віддати себе праці євангелістів; і як аж до 1874 року не лише відчуваються наслідки цієї праці, що вперше почалася в Ірландії, а й ця благословенна праця більшою чи меншою мірою досі триває по всій Європі. Майже зайве додавати, що честь аж ніяк не належить знаряддям, а лише Святому Духові; проте ці факти наведено для того, щоб було видно, як радо Бог щедро відповідає на віруючу молитву Своїх дітей.»
ОДРУЖЕННЯ ПАНА МЮЛЛЕРА.
У 3-му томі «Оповіді» пан Мюллер показує, як Бог влаштував його знайомство з першою дружиною, міс Мері Ґровз, і подальший шлюб із нею.
«Віддаючи її мені, Бог явив Свою руку — ні, Його рука була вельми виразна; і моя душа каже: „Ти благий і благотворящий“.
«Згадаю кілька подробиць для науки іншим. Коли наприкінці 1829 року я виїхав із Лондона, щоб трудитися в Євангелії в Девонширі, один брат у Господі дав мені картку з адресою відомої християнки, міс Педжет, яка тоді жила в Ексетері, щоб я завітав до неї, бо вона була чудовою християнкою. Я взяв цю адресу й поклав її до кишені, але мало думав про те, щоб до неї зайти. Три тижні я носив цю картку в кишені, не намагаючись побачитися з цією пані; але врешті мене було спонукано це зробити. Таким був Божий шлях, щоб дати мені мою чудову дружину. Міс Педжет попросила мене проповідувати в останній вівторок січня 1830 року в приміщенні, яке вона облаштувала в Полтіморі, селі поблизу Ексетера, і де пан А. Н. Ґровз, згодом мій шурин, раз на місяць проповідував, перш ніж вирушив місіонером до Багдада. Я охоче прийняв запрошення, бо прагнув усюди звіщати дорогоцінну істину про повернення Господа та інші глибоко важливі істини, якими незадовго до того сповнилася моя власна душа.
«Коли я прощався з міс Педжет, вона дала мені адресу одного брата-християнина, пана Гейка, який тримав пансіон для малих дівчаток і хлопчиків у Нортернгей-Гаусі, колишній оселі пана А. Н. Ґровза, щоб я міг зупинитися там, приїхавши з Тінмута до Ексетера. Туди я й поїхав у призначений час. Там була міс Ґровз, згодом моя кохана дружина; бо пані Гейк уже довгий час тяжко хворіла, і міс Ґровз допомагала панові Гейку в його великій скруті, доглядаючи за господарством. Мій перший приїзд привів до того, що через місяць я знову поїхав проповідувати в Полтімор і знову зупинився в домі пана Гейка; а цей другий приїзд привів до того, що я почав раз на тиждень проповідувати в одній каплиці в Ексетері; і так я тиждень за тижнем їздив із Тінмута до Ексетера, щоразу зупиняючись у домі пана Гейка. Весь цей час я мав намір зовсім не одружуватися, а лишатися вільним, щоб подорожувати, служачи Євангелію; але через кілька місяців я побачив з багатьох причин, що мені, молодому пасторові, якому ще не було 25 років, краще одружитися. Тепер постало питання: з ким мені поєднатися? Мені спадала на думку міс Ґровз; але молитовна боротьба тривала довго, перш ніж я дійшов рішення; бо я не міг змиритися з думкою, що заберу в пана Гейка цю цінну помічницю, адже пані Гейк і далі не могла взяти на себе відповідальність за таке велике господарство. Але я молився знову й знову. Нарешті мене переконало ось що: я мав підстави вважати, що збудив у серці міс Ґровз прихильність до себе, і тому мені слід освідчитися їй, хоч яким би неласкавим я міг здатися до мого дорогого друга й брата пана Гейка, і просити Бога дати йому відповідну помічницю на місце міс Ґровз. Тож 15 серпня 1830 року я написав їй, пропонуючи стати моєю дружиною, а 19 серпня, коли я, як завжди, приїхав до Ексетера проповідувати, вона дала мені згоду. Перше, що ми зробили, коли вона погодилася, — упали на коліна й просили в Господа благословення на наш майбутній союз. Десь за два-три тижні Господь у відповідь на молитву знайшов людину, яка, здавалося, годилася на те, щоб вести господарство, поки пані Гейк хворіла; і 7 жовтня 1830 року ми побралися. Наше весілля було якнайпростішим. Ми пішли до церкви пішки, не влаштовували весільного сніданку, а по обіді в домі пана Гейка зібралися друзі-християни, і ми згадали смерть Господа; а тоді я поїхав диліжансом зі своєю коханою нареченою до Тінмута, і наступного дня ми взялися до праці для Господа. Яким простим був наш початок і не схожим на звичаї світу, заради Христа, таким, з Божою допомогою, ми й намагалися відтоді його зберігати. А тепер погляньте на Божу руку в тому, як Він дав мені мою найдорожчу дружину: 1-ше — ту адресу міс Педжет мені дали з Божого влаштування. 2-ге — мене таки мусило бути спонукано завітати до неї, хоч я довго це відкладав. 3-тє — вона могла б улаштувати мені ночівлю в якогось іншого друга-християнина, де я не побачив би міс Ґровз. 4-те — я міг би врешті-решт таки вирішити не освідчуватися їй; але Бог розв’язав справу, промовивши до мене через сумління так: ти знаєш, що своєю поведінкою щодо цієї сестри-християнки збудив прихильність у її серці, і тому, хоч як болісно здаватися неласкавим до свого друга й брата, ти мусиш освідчитися їй. Я послухався. Я написав листа, в якому освідчився, і наслідком було не що інше, як один рівний потік благословення.
«Дозвольте мені додати тут слово християнської поради. Вступити в шлюбний союз — одна з найважливіших подій у житті. До неї неможливо поставитися надто молитовно. Наше щастя, наша корисність, те, чи житимемо ми потім для Бога, чи для себе, часто найтісніше пов’язані з нашим вибором. Тому цей вибір слід робити якнайбільш молитовно. Рішення має спонукати ні врода, ні вік, ні гроші, ні розумові здібності; але, 1-ше, треба багато чекати на Бога, шукаючи Його проводу; 2-ге, слід прагнути щирого наміру бути готовим іти за Його проводом; 3-тє, справжня побожність, без тіні сумніву, має бути для християнина першою й безумовно необхідною умовою щодо супутника життя. Однак, окрім цього, слід водночас спокійно й терпляче зважити, чи є відповідність і в інших відношеннях.
Наприклад, освіченому чоловікові вибирати зовсім неосвічену жінку нерозумно; бо хоч би як любов з його боку готова була покрити цей брак, щодо дітей це матиме дуже нещасливі наслідки.»
НЕБЕЗПЕЧНА ХВОРОБА ДОНЬКИ ПАНА МЮЛЛЕРА.
«У липні 1853 року Господу було вгодно випробувати мою віру так, як її ще не випробовували. Моя кохана донька, моя єдина дитина, віруюча від початку 1846 року, захворіла 20 червня.
«Ця хвороба, спершу легка гарячка, перейшла в тиф. 3 липня здавалося, що надії на її одужання немає. Тепер настало випробування віри. Але віра перемогла. Моя кохана дружина і я змогли віддати її в руки Господа. Він надзвичайно підтримував нас обох. Але я говоритиму лише про себе. Хоча моя єдина й кохана дитина була близько від могили, моя душа перебувала в досконалому мирі, задоволена волею мого Небесного Отця, певна, що Він зробить для неї та її батьків лише те, що врешті буде найкращим. Вона була дуже хвора приблизно до 20 липня, коли почалося одужання.
«18 серпня вона настільки одужала, що її можна було перевезти до Клівдона змінити повітря, хоч вона була ще надзвичайно слабка. Минуло тоді 59 днів відтоді, як вона вперше захворіла. * * * * * *
«Батьки знають, що таке єдина дитина, кохана дитина, і чим для віруючих батьків мусить бути єдина дитина, віруюча дитина. Отож, Небесний Отець ніби казав цим Своїм провидінням: „Чи готовий ти віддати Мені цю дитину?“ Моє серце відповіло: як Тобі до вподоби, мій Небесний Отче. Нехай буде воля твоя. Але як тільки наші серця стали готові повернути нашу кохану дитину Тому, Хто дав її нам, так і Він був готовий залишити її нам, і вона жила. „І радуйся в Господї, то він дасть тобі бажання серця твого.“ Псальма 37:4. Бажанням мого серця було зберегти кохану доньку, якщо на те воля Божа; а засобом зберегти її було — задовольнятися волею Господа.
«З усіх випробувань віри, через які мені досі довелося пройти, це було найбільше; і з великої Божої милості, — визнаю це Йому на хвалу, — я міг радіти волею Божою; бо був цілком певен, що коли Господь забере цю кохану доньку, це буде найкраще для її батьків, найкраще для неї самої і більше на славу Божу, ніж якби вона жила: цією кращою долею я був задоволений; і тому моє серце мало мир, досконалий мир, і я ні на мить не тривожився. Так було б за всіх обставин, хоч би якими болісними вони були, якби віруючий виявляв віру.»
ХЛІБ НАСУЩНИЙ.
«3 серпня 1844. Субота. День ми почали з 12s. Моя душа сказала: „Тепер я виглядатиму, яким шляхом Господь визволить нас і цього дня; бо Він неодмінно визволить. Багато субот, коли ми були в нужді, Він допомагав нам, і так само зробить і сьогодні“. Між дев’ятою й десятою годиною ранку я разом із трьома моїми співпрацівниками в моєму домі віддався молитві про кошти. Коли ми молилися, у двері моєї кімнати постукали, і мені сказали, що прийшов якийсь пан побачитися зі мною. Коли ми закінчили молитву, виявилося, що це брат із Тетбері, який привіз із Барнстапла £1 2s. 6d. для сиріт. Отже, ми маємо £1 14s. 6d., з якими я мушу повернути сумку з листами до сирітських домів, сподіваючись на Господа щодо більшого.
«6 серпня.—День почався без жодного пенні в моїх руках. Пошта нічого не принесла, і я ще нічого не отримав, коли о десятій годині десять хвилин ранку із сирітських домів принесли сумку з листами по запаси на сьогодні.—А тепер погляньте на Господнє визволення! У сумці я знайшов записку від однієї з працівниць сирітських домів, у яку були вкладені два соверени, що вона надіслала для сиріт, пояснивши, що це частина подарунка, який вона щойно несподівано отримала для себе.—Отже, на сьогодні ми забезпечені.
«4 вересня.—Цього ранку в моїх руках був лише один фартинг. Спиніться на мить, дорогий читачу! Лише один фартинг на руках, коли почався день. Подумайте про це і подумайте про майже 140 людей, яких треба забезпечити. Ви, бідні брати, що маєте шестеро чи восьмеро дітей і малий заробіток, подумайте про це; і ви, мої брати, що не належите до робітничого класу, але маєте, як то кажуть, дуже обмежені кошти, подумайте про це! Чи не можете й ви робити те, що робимо ми, у своїх випробуваннях? Хіба Господь любить вас менше, ніж нас? Хіба Він не любить усіх Своїх дітей не меншою любов’ю, ніж та, якою Він любить Свого Єдинородного Сина, згідно з Йоана 17:20-23? Чи, може, ми кращі за вас? Ні, хіба ми самі по собі не такі ж бідні, нещасні грішники, як і ви; і хіба хтось із Божих дітей має якесь право на Бога через власну гідність? Хіба не те єдине, що може зробити нас гідними отримати щось від нашого Небесного Отця, — праведність Господа Ісуса, яка зараховується тим, хто вірує в Нього? Тож, дорогий читачу, як ми в кожній своїй потребі, хоч би якою вона була, пов’язаній із цією працею, молимося нашому Отцеві на небі про допомогу, і як Він допомагає нам, так Він готовий допомогти всім Своїм дітям, що покладають на Нього надію.—Отож послухаймо, як Бог допоміг, коли в моїх руках лишався тільки один фартинг уранці 4 вересня 1844 року.
«Трохи по дев’ятій я отримав соверен від однієї сестри в Господі, яка не бажає, щоб згадували назву місця, де вона живе. Між десятою й одинадцятою годиною із сирітських домів надіслали сумку, в якій у записці зазначалося, що на сьогодні потрібно £1 2s. Ледве я це прочитав, як перед моїм домом зупинився найманий екіпаж, і доповіли про якогось пана, пана ——, з околиць Манчестера. Я дізнався, що він віруючий і приїхав у справах до Бристоля. Він чув про сирітські доми й висловив подив, що без жодної регулярної системи збору пожертв і без особистих звернень до будь-кого, лише вірою й молитвою, я отримую £2,000 і більше щороку на Господню працю, довірену мені. Цей брат, якого я ніколи раніше не бачив і чийого імені навіть не знав до його приїзду, дав мені £2 як підтвердження того, що я йому розповів.»
«ВБОГІ ЗАВЖДИ З ВАМИ».
«12 лютого 1845.—Сьогодні вранці, відіславши гроші, потрібні на сьогоднішнє господарство, я знову мав лише 16s. 2½d., тобто тільки близько чверті того, що зазвичай потрібно на один день лише на господарство, тож знову постав новий заклик уповати на Господа. Вранці я, як завжди, зустрівся з моєю дорогою дружиною та її сестрою для молитви, щоб просити в Господа багатьох благословень для цієї праці, а також і коштів.
«Приблизно за годину я отримав листа з Девонширу з переказом на £22, з яких £10 були для сиріт, £2 — для одного бідного брата в Бристолі, а £10 — для мене самого.—Окрім того, що я отримав новий доказ готовності нашого Небесного Отця відповідати на наші прохання за сиріт, слід зауважити ще й таке. Уже багато місяців потреби бідних святих серед нас особливо лежали мені на серці. Слово нашого Господа: „Всякого бо часу вбогих маєте з собою“ і „коли схочете, можете їм добро робити“ знову й знову спонукало мене молитися за них, і так було особливо й цього ранку. Це був найхолодніший ранок за всю зиму. Під час ранкової прогулянки для молитви й роздумів я думав про те, як добре я забезпечений вугіллям, поживною їжею та теплим одягом і скільки дорогих Божих дітей можуть бути в нужді; і я підніс своє серце до Бога, щоб Він дав мені більше коштів для мене самого, аби я міг ділами виявляти щедріше співчуття бідним віруючим у їхній нужді; і лише через три години я отримав ці £10 для себе.»
ГОСПОДЬ СПРЯМОВУЄ КРОКИ.
«1 лютого 1847.—Перед сніданком під час звичної ранкової прогулянки я пішов у тому напрямку, де не бував уже багато тижнів, бо відчув, що мене тягне туди, наче Бог мав якийсь намір, ведучи мене цим шляхом. Повертаючись додому, я зустрів одного християнина-джентльмена, якого колись зустрічав майже щоранку, але не бачив уже багато тижнів, бо не ходив у тому напрямку. Він зупинив мене й дав £2 для сиріт. Тоді я зрозумів, чому мене так повело; бо в нас ще немає досить коштів, щоб завтра ввечері забезпечити наглядачок необхідними грошима на господарство ще на один тиждень.
«4 лютого.—Учора не надійшло нічого. Сьогодні вранці, саме коли я збирався віддатися молитві за сиріт, одна сестра в Господі надіслала соверен, який вона, як пише, отримала „від друга, що зустрів хлопчиків-сиріт і був особливо втішений їхнім охайним і впорядкованим виглядом“. Отримавши цей £1, я молився про кошти на теперішні потреби, хоча й не обмежував своїх молитов лише цим. Приблизно за чверть години після того, як я підвівся з колін, я отримав листа з переказом на £5. Жертводавець пише, що це „виручка від смужки землі, проданої залізничній компанії“. Якими різними засобами Господь посилає нам допомогу у відповідь на наші молитви!»
ПОДАЛЬШІ ВИПРОБУВАННЯ ВІРИ Й ТЕРПІННЯ.
З розширенням праці, коли треба було забезпечувати близько 330 осіб, випробування віри тривали. Пан Мюллер пише:—
«Якщо раніше ми не мали певного доходу, то й тепер не маємо. Ми мусимо в усьому, що стосується праці, дивитися на Бога, хоча грошові потреби часто бувають у ній найменшою справою; але ми можемо дивитися на Нього, і саме тому не зазнаємо розчарування.»
«7 жовтня 1852.—Цього вечора на поточні витрати для сиріт лишалося тільки £8. Досі ми здебільшого мали достаток. Але хоч від початку цього нового періоду надійшло багато, наші витрати перевищували прибутки, бо майже кожну пожертву, розпорядження якою було залишено мені, я спрямовував до Будівельного фонду. Отже, залишок на 26 травня 1852 року, попри великі надходження відтоді, зменшився приблизно до £8. Тому я особливо віддався молитві про кошти, щоб ця невелика сума збільшилася.
«9 жовтня.—Цього ранку в порядку мого читання перед сніданком прийшов 7-й розділ Луки. Читаючи розповідь про сотника та про воскресіння з мертвих сина вдови в Наїні, я підніс серце до Господа Ісуса так: „Господи Ісусе, Ти й тепер маєш ту саму силу. Ти можеш забезпечити мене коштами для Твоєї праці, що в моїх руках. Зволь же це зробити“. Приблизно за пів години я отримав £230 15s.
«Радості, яку дають такі відповіді на молитву, неможливо описати. Я твердо вирішив чекати тільки на Бога, а не влаштовувати собі небіблійного визволення. У мене є тисячі фунтів для Будівельного фонду; але я не хотів брати з цієї суми, бо її колись було призначено на ту ціль. Є також спадщина в £100 для сиріт, яка затримується вже два місяці, і в очікуванні її виплати серце природно могло б схилитися до того, щоб використати трохи грошей Будівельного фонду, а потім, коли надійде спадщина, повернути їх; але я не хотів так сходити з Божого шляху здобування допомоги. Саме тоді, коли надійшла ця пожертва, я запакував £100, які випадково мав під рукою, отримані для Будівельного фонду, щоб віднести їх до банку, бо твердо вирішив не торкатися їх, а чекати на Бога. Величає душа моя Господа за Його доброту.
«13 червня 1853.—Ми були тепер дуже бідні. Не те щоб у боргах, і навіть не всі гроші скінчилися, бо ще лишалося близько £12; але треба було купити борошна, якого ми зазвичай купуємо по 10 мішків за раз, 300 стоунів вівсяної крупи, 4 центнери мила, а ще в домі тривало багато дрібних ремонтів, де працювало чимало робітників, не кажучи вже про звичайні поточні витрати близько £70 на тиждень. Понад усе це в суботу, позавчора, я виявив, що опалювальну систему треба лагодити, а це коштуватиме, найпевніше, £25. Тож, по-людськи кажучи, бажано було мати £100 на ці великі додаткові витрати, крім коштів на поточні витрати.
«Але я не мав жодної людської надії отримати бодай 100 пенсів, а тим паче £100. До того ж сьогодні був понеділок, коли надходження зазвичай невеликі. Проте сьогодні вранці, йдучи до сирітського дому й молячись дорогою, я особливо сказав Господові в молитві, що цього дня, хоч і понеділок, Він може послати мені багато. Так і сталося. Цього ранку я отримав £301 на Господнє служіння, на те, що буде найпотрібніше.—Радості, яку я мав, неможливо описати. Я довго ходив туди й сюди по кімнаті, а сльози радості й вдячності Господові рясно котилися по моїх щоках; я хвалив і звеличував Господа за Його доброту і знову всім серцем віддавав себе Йому для Його благословенного служіння. Навряд чи я коли-небудь сильніше відчував Господню доброту в допомозі мені.
«9 листопада.—Наша потреба в коштах тепер велика, дуже велика. Господь випробовує нашу віру й терпіння. Сьогодні по обіді брат і сестра в Господі з Глостерширу зайшли до мене в Новому сирітському домі, перш ніж оглянути дім. За кілька хвилин я отримав від сестри соверен, який її попросили передати мені для Будівельного фонду; і вона дала мені від себе £1 на мої особисті витрати та £1 для Будівельного фонду, а її чоловік дав мені £5 для сиріт і £5 для зарубіжних місій.
«Так Господь дуже підбадьорив мій дух; але я чекаю більшого і потребую набагато більшого.
«12 листопада.—Цього вечора, коли я молився про кошти, надійшов невеличкий пакунок із десятьма соверенами від однієї християнки, що живе неподалік від Нового сирітського дому. Це було дуже великою відрадою для мого духу.
«17 жовтня 1854.—Сьогодні вранці під час сімейної молитви в порядку читання прийшов 5-й розділ 2 Мойсея, який показує, що якраз перед визволенням ізраїльтян з Єгипту їхні випробування були тяжчими, ніж будь-коли. Вони мусили не лише робити стільки ж цегли, як і раніше, а й збирати стерню, бо соломи їм більше не давали. Це спонукало мене, пояснюючи уривок, зауважити, що й тепер Божі діти часто зазнають найтяжчих випробувань саме перед тим, як приходить допомога й визволення. Одразу після сімейної молитви виявилося, що з ранковою поштою не надійшло жодного пенні на Господню працю, якою я займаюся, хоча ми потребували багато і хоча за три попередні дні надійшло зовсім мало. Тож тепер я мав пам’ятати 5-й розділ 2 Мойсея і втілювати в життя істини, які в ньому містяться. Протягом дня нічого не надійшло. Увечері я, як завжди, мав час молитви з моєю дорогою дружиною щодо різних цілей Інституту біблійного знання, а потім ми вийшли з Нового сирітського дому й пішли додому.
«Коли ми прийшли додому, близько дев’ятої години, то побачили, що з Норвіча двома поштовими переказами надійшли £5 і ще 5s. для Будівельного фонду і що надійшло £8 3s. 11d. за продані Біблії, трактати та Звіти. Це вимагало подяки. Але трохи пізніше, між дев’ятою і десятою, зайшов один християнин-джентльмен і дав мені £1 для сиріт і £200 для зарубіжних місій. Він отримав ці суми від однієї літньої християнки, чиї заощадження за все її життя в служниці становили ці £200; нещодавно їй залишили невеликий щорічний дохід близько £30, і вона відчула, що любов Христова вимагає від неї віддати заощадження всього свого життя на зарубіжні місії. * * *
«Ми знову й знову особливо молилися, щоб Господь зволив послати кошти для братів-місіонерів, бо я мав підстави вважати, що вони дуже потребують допомоги; і тільки о восьмій годині цього вечора я особливо благав Господа послати допомогу на цю ціль. Останньою поштою я відіслав £40 до Британської Гвіани, щоб хоч трохи допомогти сімом тамтешнім братам. На цю суму пішов останній фунт, що був у нас на цю ціль. Як радо я послав би допомогу й іншим братам, але більше не мав. Тепер я певною мірою забезпечений для цієї цілі.
«12 липня 1854.—Наші кошти знову зменшилися приблизно до £30, бо з 15 червня надійшло тільки близько £150. До того ж перед нами були дуже великі витрати. Сьогодні вранці, читаючи книгу Приповісток, коли я дійшов до 22:19 — „щоб уповав на Господа і т. д.“, я сказав Йому в молитві: „Господи, я таки уповаю на Тебе; але чи не зволиш Ти тепер допомогти мені, бо я потребую коштів на поточні витрати всіх різних цілей Інституту“. З першою доставкою листів я отримав переказ на один лондонський банк на £100, щоб використати їх на всі різні цілі, „як того вимагатиме теперішня потреба“.»
ЧИ ГОТОВІ ВИ ДО ВІЧНОСТІ?
«Переглядаючи свої облікові книги, я знову й знову натрапляю на ім’я то одного, то другого, хто вже скінчив свій біг. Незабаром, дорогий читачу, може настати і ваша, і моя черга. Чи готові ви до вічності? З любов’ю ставлю вам це питання. Не відкладайте його. Немає нічого важливішого за це; так, усе інше, хоч яке важливе на своєму місці, має надзвичайно мале значення порівняно з цією справою. Ви питаєте, як приготуватися до вічності, як спастися, як отримати прощення своїх гріхів? Відповідь така: вірте в Господа Ісуса, уповайте на Нього, покладайтеся тільки на Нього щодо спасіння вашої душі. Його покарав Бог, щоб ми, винні грішники, якщо віримо в Нього, не були покарані. Він виконав Божий закон і був слухняним аж до смерті, щоб ми, неслухняні, винні грішники, якщо віримо в Нього, могли заради Нього бути визнані Богом праведними. Обміркуйте це, дорогий читачу, якщо ви ніколи раніше цього не робили. Тільки через віру в Господа Ісуса ми можемо отримати прощення наших гріхів і мати мир з Богом; а віруючи в Ісуса, ми саме через цю віру стаємо Божими дітьми, маємо Бога своїм Отцем і можемо приходити до Нього по всі тимчасові й духовні благословення, яких потребуємо. Так кожен із моїх читачів може отримувати відповіді на молитви — не тільки такою ж мірою, як ми їх отримуємо, а й значно рясніше.
«Можливо, порівняно небагатьох Божих дітей покликано служити Господові через заснування сирітських домів тощо; але всі вони можуть, ба більше, покликані уповати на Бога, покладатися на Нього у своїх різних становищах і обставинах і застосовувати Слово Боже, віру й молитву до своїх сімейних обставин, до свого земного заняття, до своїх скорбот і всіляких потреб, як тимчасових, так і духовних; так само, як ми з Божою допомогою хоч трохи намагаємося застосовувати Слово Боже, віру й молитву до різних цілей Інституту біблійного знання для країни й закордону. Тільки спробуйте, якщо ви ніколи раніше цього не робили, і побачите, яке це щасливе життя. * * * *
«Справді, я набагато більше волію це життя майже постійних випробувань — якщо тільки можу скидати всі свої турботи на мого Небесного Отця і так дедалі краще пізнавати Його, — ніж життя зовнішнього миру й спокою без цих постійних доказів Його вірності, Його мудрості, Його любові, Його сили, Його всекеруючого провидіння тощо.»
ЧЕКАННЯ ТІЛЬКИ НА БОГА.
«6 вересня 1854.—Отримав із Клеркенвелла £50, щоб половину використати на місії, а другу половину — як я вважатиму за найкраще. Я взяв половину на утримання сиріт і знаходжу в щоденнику таку примітку про цю пожертву: „Яка дорогоцінна відповідь на молитву!“ Від 26 серпня ми день у день приходили до Господа по щоденне забезпечення. Дорогоцінна також і заради братів-місіонерів, яким я намагаюся допомагати і для яких нічого не було в наявності, коли надійшла ця пожертва.»
Пан Мюллер додає до цієї частини «Оповіді» кілька зауважень:—
«1. Якщо хтось подумає — через те, що на попередніх сторінках сказано, що ми неодноразово опинялися в скруті щодо коштів, — ніби сироти не мали всього потрібного, ми відповідаємо, що ніколи, відколи існує ця праця, не надходив час їсти без того, щоб сироти мали добру поживну їжу в достатній кількості; і ніколи вони не потребували одягу без того, щоб я мав кошти забезпечити їх усім, чого вони потребували.
«2. Ніколи, відколи існує сирітська праця, я не просив жодної людської істоти про будь-яку допомогу для цієї праці; і все ж без прохань, просто у відповідь на молитву, з багатьох куточків світу, як уже сказано, надходили пожертви, і дуже часто саме тоді, коли була найбільша потреба.»
Пан Мюллер пише під 1859 роком:—
«Щосереди ввечері я збираюся зі своїми помічниками на спільну молитву; і щодня в мене є визначені часи, коли я намагаюся приносити перед Господа в молитві цю працю з великим розмаїттям її духовних і тимчасових потреб, маючи щодня, можливо, 50 чи більше справ, щоб принести їх перед Нього, і так я отримую благословення. Я не прошу жодної людини про допомогу для праці. Ба більше, якби я міг отримати £10,000 через кожне прохання про допомогу, то з Божої благодаті я не просив би. А чому ні? Бо я радо присвятив усе своє життя дорогоцінному служінню — дати світові й церкві ясний, чіткий і незаперечний доказ того, що уповати на Бога й чекати на Нього — це благословенна річ; що Він тепер, як і завжди, живий Бог, той самий, що відкритий у Святому Письмі, і що коли ми знаємо Його та примирені з Ним через віру в Господа Ісуса і просимо в Нього в Його ім’я того, що згідно з Його волею, Він неодмінно дасть нам це у Свій час, за умови що ми віримо, що Він дасть. * * * * *
«І ніколи Бог мене не підводив. Сорок років я переконувався в Його вірності в цій праці.»
ГОСПОДЬ БОГ — СЕ ТВЕРДИНЯ ВІЧНА.
9 листопада 1861 року пан Мюллер записав:—
«9 листопада. Субота, вечір. Коли почався цей тиждень, з першою поштою я одержав лише £3 19s. Невдовзі після того, читаючи Святе Письмо по порядку, я дійшов до Ісаїї 26:4: „Вповайте ж на Господа повіки, бо Господь Бог — се твердиня вічна.“—Я відклав Біблію, упав на коліна й помолився так: Я вірю, що Господь Бог — вічна твердиня, і я справді вповаю на Нього; допоможи мені, Господи, повіки вповати на Тебе. Будь ласка, дай мені більше коштів сьогодні й багато цього тижня, хоча досі надійшло так мало.—Того ж дня, 3 листопада, я одержав £10 із Сербітона, £5 від жертводавця, що живе в Кліфтоні, £2 від жертводавця з Бристоля, а загалом за тиждень надійшло £457; так Господь Бог знову довів, що Він — вічна твердиня і що на Нього варто вповати.—Дорогий віруючий читачу, спробуйте лише так само вповати на Господа, якщо ви ще не звикли до цього, і ви переконаєтеся, як я переконувався тисячі разів, яке це благословення. Але якщо читач досі безтурботно ставиться до своєї душі й тому не знає Бога та Його дорогого Сина, то перше й найважливіше, що така людина має зробити, — це довіритися Господу Ісусу для спасіння своєї душі, щоб примиритися з Богом і дістати прощення своїх гріхів.»
ІСУС ХРИСТОС УЧОРА І СЬОГОДНЇ, ТОЙ ЖЕ САМИЙ І НА ВІКИ.
«26 травня 1861.—Наприкінці цього періоду я бачу, що загальні видатки на всі різні цілі становили £24,700 16s. 4d., тобто £67 13s. 5¾d. на день, цілий рік. Наступного року я очікую, що видатки будуть значно більшими. Але Бог, Який допомагав мені стільки років, допоможе, я вірю, і надалі.
«Бачите, шановний читачу, як Господь у Своїй вірній любові допомагав нам рік у рік. З кожним роком видатки зростали, бо діяльність установ дедалі розширювалася; але Він ніколи нас не підводив. Ви, однак, можете спитати: „А що б ви робили, якби Він не допоміг вам?“ Я відповідаю: цього не може бути, доки ми вповаємо на Нього й не живемо в гріху. Але якби ми покинули Його, криницю води живої, і стали вирубувати собі дїраві колодязї, що не держать води, покладаючись на рамя тїлесне; або якби ми жили в гріху, то кликали б до Нього марно, навіть якби й далі твердили, що вповаємо на Нього, згідно з тим словом: „Коли б я бачив в серцї моїм беззаконнє, то Бог не почув би мене.“ Псальма 66:18.
«Досі з Божої благодаті я міг і далі вповати лише на Нього; і досі, хоча в багатьох відношеннях я недосконалий і слабкий, проте з Божої благодаті я міг ходити праведно, ненавидячи гріх і люблячи святість, і прагнучи дедалі більше уподібнюватися до Господа Ісуса.
«21 жовтня 1868—День у день ми виявляємо Йому наші прохання, бо наші видатки вже кілька років перевищують сто фунтів щодня; та хоч видатки такі великі, Він ніколи нас не підводив. З вигляду ми справді були подібні до „Куща, що горить у пустині“; проте ми не згоріли. Ба більше, ми сповнені довіри до Господа, а тому й доброї відваги, хоча маємо перед собою перспективу, що рік у рік наші видатки зростатимуть дедалі більше. Якби всі мої улюблені співучні, що прагнуть працювати для Бога, знали, яке благословення — справді дивитися лише на Бога й вповати лише на Нього, вони скоро побачили б, як освіжає душу цей шлях і як цілковито він вільний від розчарувань, наскільки це залежить від Нього. Земні друзі можуть змінити свою думку про працю, якою ми зайняті; але якщо ми справді працюємо для Бога, то хоч би хто змінив свою думку про наше служіння, Він її не змінить. Земні друзі можуть утратити змогу допомагати нам, хоч як би вони цього бажали; але Він повіки залишається безмежно Багатим. Земні друзі можуть із часом звернути свою увагу на інші цілі, і, оскільки не можуть допомагати всюди, хоч як би цього хотіли, їм, можливо, доведеться, хоч і неохоче, припинити допомагати нам; але Він здатен на всіх напрямах, хоч би потреби зросли в мільйон разів, постачити все, що тільки може знадобитися, і робить це з радістю там, де провадиться Його праця і де на Нього покладаються. Земних друзів може забрати смерть, і так ми можемо втратити їхню допомогу, але Він живе повіки, Він не може померти. Саме з цього погляду я особливо протягом минулих 40 років у зв’язку з цим Інститутом бачив, яке благословення — вповати лише на живого Бога. Не одного й не двох, ба навіть не п’ятьох і не десятьох, а багатьох більше з тих, хто колись щедро допомагав мені своїми коштами, забрала смерть; але чи зупинилася через це діяльність Інституту? Ні. А чому так? Бо я вповав на Бога, і лише на Бога.»
ЦІЛКОМ ГОТОВИЙ СЕРЦЕМ ДО ВИПРОБУВАНЬ ВІРИ.
28 липня 1874 року пан Мюллер записав:—
«Уже кілька місяців мені здається, ніби Господь Своїми діями з нами має на меті повернути нас до того стану, у якому ми перебували понад десять років, від серпня 1838 до квітня 1849 року, коли день у день, майже без перерви, нам доводилося дивитися на Нього, чекаючи щоденного забезпечення, а значну частину того часу — від одного прийому їжі до наступного. Труднощі справді видавалися мені дуже великими, бо Інститут тепер у двадцять разів більший, ніж був тоді, і закупівлі нам доводиться робити гуртом; але водночас мене втішає знання, що Богові все це відомо; і що, якщо цей шлях — на славу Його імені та на добро Його церкви й ненаверненого світу, я з Його благодаті готовий іти цим шляхом і йти ним до кінця свого життя. Тож кошти швидко витрачалися; але Бог, наш безмежно багатий Скарбник, залишається з нами. Саме це дає мені мир. Ба більше, якщо Йому завгодно, щоб я з працею, яка потребує близько £44,000 на рік, на схилі свого життя знову робив те, що робив від серпня 1838 до квітня 1849 року, то я не лише готовий до цього, а й радо знову пройшов би через усі ці випробування віри щодо коштів, аби лише Він був прославлений, а Його церква і світ мали з того користь. Останнім часом ця думка знову й знову приходила мені на розум, і я уявляв себе в становищі, коли зовсім не лишилося коштів, а дві тисячі сто осіб не лише щодня сідають до столу, а й потребують, щоб їм забезпечили все інше, і всі кошти вичерпано; 189 місіонерам треба допомагати, а не лишилося зовсім нічого; близько сотні шкіл, у яких навчається близько дев’яти тисяч учнів, треба повністю утримувати, а коштів для них немає; близько чотирьох мільйонів трактатів і десятки тисяч примірників Святого Письма треба тепер щороку розсилати, а всі гроші витрачено. Проте щоразу, маючи перед собою таку ймовірність, я казав собі: „Бог, Який підняв цю працю через мене, Бог, Який загалом рік у рік вів мене до її розширення, Бог, Який підтримує цю працю вже понад сорок років, і далі допомагатиме і не дасть мені осоромитися, бо я покладаюся на Нього, я доручаю всю працю Йому, і Він і надалі дасть мені те, чого я потребую, хоча я й не знаю, звідки прийдуть кошти.“
«Так я записав у своєму щоденнику 28 липня 1874 року. Читачеві тепер буде цікаво дізнатися, як нам велося за цих обставин.
«Коли я вчора ввечері (27 липня) повернувся додому, то побачив, що надійшли листи, у яких було £193, і серед них — лист від місіонера в чужих краях, якому допомагають кошти цього Інституту; він, одержавши певну суму грошей після смерті родича, надіслав £153 0s. 4d. на закордонні місії. Сьогодні вранці, 28 липня, надійшло ще £24, тож коли я сьогодні пополудні зустрівся з кількома своїми помічниками, щоб молитися про кошти й різні інші справи, як-от духовне благословення для різних цілей Інституту, більше дощу в цю дуже суху пору, здоров’я наших співпрацівників тощо, ми від учорашнього пополудня одержали загалом £217. Ми подякували за це Богові й просили ще. Коли молитовне зібрання закінчилося, мені передали лист із Шотландії, у якому було £73 17s. 10d., і пакетик із 13s. Це була негайна відповідь на молитву про більше коштів.
«12 серпня.—Надходження за весь цей тиждень, від 5 серпня, становили £897 15s. 6½d.
«16 вересня.—Щойно я знову помолився про виплату заповіданих нам спадків, як мені надіслали розписку для виплати спадку в £1,800.
«23 вересня.—Надходження сьогодні £5,365 13s. 6d., з яких однією пожертвою було надіслано £5,327 7s. 6d. Хвала Господу!»
ПОКРІПШАВ ВІРОЮ, ДАВШИ СЛАВУ БОГОВІ.
27 березня 1881 року пан Мюллер виявив, що для Шкільного, Біблійного, Місіонерського і Трактатного фондів у касі не лишилося жодних коштів. Упродовж попереднього місяця на ці цілі було витрачено майже £1,400. Він пише:—
«Що ж тепер було робити, дорогий читачу, за цих обставин, коли всі гроші на згадані цілі знову закінчилися? Відповідаю: ми робили те, що робимо вже 47 років, тобто невпинно чекали на Бога. Мої дорогі співпрацівники в Бристолі, а також моя дорога дружина і я в Америці знову й знову приносили наші потреби до Господа.
«Тут, у Сполучених Штатах, окрім звичайної щоденної молитви про допомогу, ми мали ще й особливі години 4, 5 і 6 разів на день, щоб виливати свої серця перед нашим Небесним Отцем і виявляти Йому наші прохання, певні, що допомога прийде; і ми чекали на Господа не марно. Цим способом одні можуть гордувати, інші — висміювати його, а ще інші — вважати недостатнім; але в кожному випробуванні й труднощах ми знаходимо, що молитва й віра — наші всеосяжні ліки; і, переконавшись у їхній дієвості впродовж пів століття, ми маємо намір, з Божою допомогою, і далі чекати на Нього, щоб показати безбожному світові й Церкві, що сумнівається, що живий Бог і досі може й хоче відповідати на молитву і що Його серцю радісно слухати благання Своїх дітей. У Псальмі 9:10 Боже свідчення про Господа таке: „будуть вповати на тебе, хто знає імя твоє.“ Ми знаємо Його з Його благодаті, а тому й вповаємо на Нього.
«27 квітня.—27 березня ми не мали в касі зовсім жодних коштів на ці цілі, як зазначено під тією датою. Тепер нам, у відповідь на молитву, допомогли пережити ще один місяць, і нас забезпечено всім потрібним, хоча це становило майже £1000, і ще лишилося £23 8s. 6¼d.
«29 квітня.—Один слуга Господа Ісуса, якого любов Христова спонукає збирати собі скарби на небі, одержавши спадок у £532 14s. 5d., дав з нього £500 на ці цілі.
«28 липня 1881.—Надходження вже деякий час становлять лише близько третини видатків. Тому все, що ми маємо на утримання сиріт, майже вичерпалося; а на перші чотири цілі Інституту в нас у касі зовсім нічого немає. З людського погляду тепер видається, що працю неможливо продовжувати. Але я вірю, що Господь допоможе — і коштами для сиріт, і для інших цілей Інституту, — і що ми не осоромимося; а також що від праці не доведеться відмовлятися. Я цілковито очікую допомоги й записав це на славу Божу, щоб згодом це було оприлюднено для підбадьорення Його дітей. Наслідок буде видно.
«Попереднє написано о 7 ранку 28 липня 1881 року. Поки що ми маємо кошти, щоб покривати свої видатки, і я очікую, що ми не осоромимося, хоча вже сім років ми не були такими бідними.»
Наслідок справді було видно, і буде видно. Понад 20 років відтоді, як ці слова було написано і пан Мюллер так засвідчив свою довіру до Господньої допомоги, Бог підтримував працю, і в травні 1902 року в касі був залишок у кілька тисяч фунтів, попри те що з часу цього запису в щоденнику пана Мюллера 28 липня 1881 року було одержано й витрачено понад £500,000.
Упродовж цих 20 років віра й терпіння часом зазнавали великих випробувань:
«15 серпня 1881.—Залишок для сиріт тепер зменшився до £332 12s. 7d. — менше, ніж будь-коли за понад двадцять п’ять років. Цю суму ми маємо в касі, щоб покривати щоденні видатки на 2100 осіб. Її вистачить лише на середні видатки 4½ днів. Але наші очі звернені до Господа. Я дивлюся на свого небесного Постачальника. Загальні надходження сьогодні становили £28 5s. 2½d.
«22 серпня.—Виплачено частину спадку, заповіданого багато років тому, — £1,000, як відповідь на багато молитов.
«26 лютого 1882.—Залишок у касі для сиріт сьогодні становить £97 10s. 7½d., тобто лише на £24 більше від середніх видатків одного-єдиного дня.
«2 березня.—Наше становище щодо сирітської праці тепер таке, що ми день у день молимося: „Хлїб наш щоденний дай нам сьогоднї“. Уже тривалий час нам доводиться день у день дивитися на Господа, чекаючи забезпечення наших щоденних потреб; але досі Бог нам допомагав.
«20 квітня 1882.—Коли ми були в найбільшій потребі, ми одержали з Единбурга £100 з такою приміткою: „Вкладене призначалося як спадок, але я надіслав його ще за життя.“
«3 червня.—З Вуттон-андер-Еджа £500. Ця пожертва була славним визволенням і дорогоцінною запорукою того, що Бог зробить для нас і далі.
«21 жовтня.—Одержано з Вуттон-андер-Еджа £1,000. * * * * * Бог у відповідь на наші молитви промовив до Свого дорогого дитяти й схилив його серце надіслати нам більше, ніж будь-коли. Так Він також доводить, що попереднього року, коли наші кошти були такі мізерні, це було лише для випробування нашої віри й терпіння, а не в гніві; і що Він не хотів цим показати, що більше нам не допомагатиме. Щодо мене, то я очікував від Бога ще великої допомоги, і я не осоромився.
«17 серпня 1883.—Сьогодні пополудні наш залишок зменшився до £10 2s. 7d. Подумайте про це, дорогий читачу! День у день у сирітській установі треба забезпечувати близько 2100 осіб, і £10 2s. 7d. — це все, що було для цього в касі. Бачите, що щодо коштів ми точно в тому самому становищі, в якому були 46 років тому. Бог — наш банкір. На Нього ми вповаємо, і на Нього ми вірою виписуємо чеки. Це була субота. Увечері надійшло £30. У понеділок ми одержали ще £129, але мусили виплатити £60. У вівторок ми одержали £295, але мусили виплатити £180. * * * * *
«Богові до вподоби постійно змінювати спосіб Своєї дії з нами, щоб ми не спокушалися покладатися на жертводавців чи на обставини, а лише на Нього, і щоб наш погляд був прикутий до Нього. Це, з Його благодаті, ми й можемо робити, і наші серця зберігаються в мирі».
Приблизно через десять місяців, коли в касі залишалося лише £41 10s., — трохи більше від половини середніх витрат на сиріт за один день, — а треба було провести санітарні роботи, вартість яких перевищила б £2,000, пан Мюллер отримав спадщину в £11,034 6s.
«7 червня 1884.— Це найбільша пожертва, яку я будь-коли отримував за один раз. Ця спадщина понад шість років перебувала в Канцлерському суді, і рік у рік її виплати чекали, але суд так і не розв’язував справи. Та я не переставав молитися і шість років день у день просив, щоб ці гроші було виплачено, вірячи, що Бог у Свій час (який завжди найкращий) зрештою допоможе; бо я вже вимолив із суду багато спадщин, що були в Канцлерському суді, і гроші врешті виплачували. І цього разу, після того як віра й терпіння були достатньо випробувані, Бог так само виконав це прохання».
1893.— У П’ятдесят четвертому звіті Інституту біблійного знання пан Мюллер пише:—
«Читачі минулого звіту пам’ятають, серед яких особливих випробувань ми вступили в останній фінансовий рік Інституту, з 26 травня 1892 до 26 травня 1893 року; але ми покладалися на Бога; з непохитною довірою ми дивилися на Нього і очікували, що так чи інакше дістанемо допомогу. * * Поки ми так ішли далі, моє серце зазвичай перебувало в мирі, бо я був певен, що все це Бог допустив, аби приготувати благословення для тисяч людей, які згодом читатимуть розповідь про Його дії з нами протягом року з 26 травня 1892 до 26 травня 1893 року. Щодо наших дорогих співпрацівників, то ми з паном Райтом уже бачили, ще проходячи через це випробування, як Бог обернув його їм на благословення.
«30 серпня 1892.— Сьогодні ввечері, читаючи Псалми, я дійшов до Псальми 81:10 і згадав про дію Святого Духа в моєму серці, коли я читав цей вірш 5 грудня 1835 року, і про наслідки цього — не тільки про те, що це спонукало мене заснувати найбільшу сирітську установу у світі, а й подумав про благословення, яке завдяки цьому прийшло до десятків тисяч віруючих і невіруючих по всьому світу. Тож, відклавши Біблію, я впав на коліна і попросив Бога, щоб Йому було угодно ласкаво повторити Свою колишню доброту і знову щедріше постачати мені кошти. І от менш ніж за пів години я отримав £50 від одного жертводавця з Бристоля, а з Редленда — велику кількість риби, на додачу до £97, уже отриманих сьогодні як наслідок багатьох молитов. З останньою поштою, о 9 вечора, я отримав ще £5, і так за цей день мав загалом £152 як наслідок молитви.
«11 листопада.— Сьогодні з перших двох поштових доставок надійшло лише близько £8, але Господь збільшив прибуток цього дня до понад £200. Я ніколи не падаю духом, коли надходить зовсім мало, а кажу собі, а також моїм дорогим помічникам: „Більше молитви, більше терпіння і більше вправляння віри принесуть більше благословення“; бо саме так я незмінно переконувався відтоді, як у жовтні 1830 року, тобто 63 роки тому, вперше почав це життя в повній залежності від Бога в усьому.
«1 березня 1893.— Прибуток за цей тиждень, що закінчується сьогодні, становив £92 8s. 8¾d. на сиріт і £9 11s. 2d. на інші цілі, тобто близько шостої частини наших щотижневих витрат; але тепер велике випробування нашої віри майже добігало кінця, як невдовзі буде видно.
«4 березня.— Саме сьогодні Бог починає відповідати на наші молитви, бо ми отримали дуже добру пропозицію за землю, яку маємо продати, — аж £1,000 за акр. Початок дня був на вигляд темнішим, ніж будь-коли, але ми покладалися на Бога, чекаючи допомоги. Перші три доставки листів принесли нам лише £4, а решта три — так мало, що прибуток за цілий день становив лише £8 замість £90 — суми, потрібної нам щодня на покриття всіх витрат. Але тепер Бог допоміг нам. Сьогодні ввечері ми змогли продати десять акрів і дві п’ятих акра землі по £1,000 за акр і отримаємо загалом £10,405 за все одне поле. Договір підписали о 8 годині вечора».
ВІДХІД ПАНА МЮЛЛЕРА, ЩОБ БУТИ З ХРИСТОМ.
Увечері в середу, 9 березня 1898 року, пан Мюллер узяв участь у звичайному молитовному зібранні в Сирітському домі № 3; у звичну годину пішов спочивати, а рано-вранці наступного дня (10 березня), сам у своїй спальні, віддав останній подих, здійснивши те, на що вже давно чекав із найбільшою радістю, а саме: «розвязатись (із тїлом), та з Христом бути; багато бо воно лучче».
14 березня.— Цього дня земні останки пана Мюллера поклали в могилу його першої і другої дружин на цвинтарі Арнос-Вейл. Усі обставини, що супроводжували похорон, були дуже примітні й цікаві для християнського розуму насамперед тим, що ілюстрували вічний Божий принцип: «я прославлю тих, що мене будуть прославляти». Людина, яка за життя не шукала власної слави, у смерті стала тим, кому всі верстви суспільства радо виявляли пошану й честь.
Судячи з мас співчутливих глядачів, що стояли вздовж вулиць, зі сліз в очах і чутних молитовних вигуків, які зривалися з уст присутніх (багато з них були найбіднішими з бідних), коли сироти проходили повз, ідучи за катафалком; із припинення будь-якого руху на головних вулицях, із дзвонів, що глухо били, і приспущених прапорів, і з густих натовпів на цвинтарі, що чекали прибуття похоронної процесії, — здавалося, ніби все місто стихійно вирішило вшанувати людину, яка жила не для себе, а для слави Божої та добра своїх ближніх.
Протягом приблизно 21 місяця перед смертю пана Мюллера випробування віри й терпіння були великі. Пан Джеймс Райт, наступник пана Мюллера, пише:
«Той, Кому часом угодно навчати Своїх слуг „достаткувати“, іншим разом вважає найкращим для них навчитися „недостаток терпіти“. Протягом багатьох із тих 64 років, упродовж яких провадиться ця праця, ми мали перше; ми мали достаток, і щедрий достаток, а останнім часом, і особливо протягом останніх 2 чи 3 років, було якраз навпаки. Нагальна потреба була правилом; залишок у касі понад наші потреби — рідкісним винятком. Однак нас ніколи не було покинуто».
«23 вересня 1897.— Залишок спадщини покійного Ґ. Дж., есквайра, £2,679 18s. 7d. Цю суму ми отримали, коли були в найглибшій потребі, і після того як Господу було угодно допустити дуже тривале випробування віри й терпіння; але погляньте, улюблений читачу: Він не розчарував і не покинув нас, як Він ніколи не покидає тих, хто справді покладається на Нього. Радості від такого визволення не скуштувати без досвіду попереднього випробування.
«26 лютого 1898.— Під цією датою є такий запис, зроблений власною рукою пана Мюллера:
«Прибуток сьогодні з перших двох доставок становив £7 15s. 11d. День у день наше велике випробування віри й терпіння триває, і так, більшою чи меншою мірою, вже 21 місяць, проте з Твоєї благодаті ми підтримувані».
1 березня 1898.— Наступне знову взято з нотатки, написаної власною рукою пана Мюллера під цією датою:
«Близько 21 місяця майже без найменшої перерви тривало випробування нашої віри й терпіння. А сьогодні Господь освіжив наші серця. Цього пополудня надійшло на Господню справу £1,427 1s. 7d. як часткова виплата спадщини покійної пані Е. К. С. 3 роки й 10 місяців ці гроші перебували в Ірландському канцлерському суді. Сотні прохань було принесено перед Господа щодо них, і ось нарешті цю частину всієї спадщини отримано».
Так Господь у любові й вірності щедро освіжив серце Свого слуги лише за дев’ять днів до того, як забрав його додому, щоб він був із Ним.
Додаток А
П’ЯТЬ УМОВ ПЕРЕМОЖНОЇ МОЛИТВИ
Повна залежність від заслуг і посередництва Господа Ісуса Христа як єдиної підстави для будь-якого права на благословення. (Див. Йоана 14:13-14; 15:16 тощо.)
2.— Відокремлення від усякого відомого гріха. Якщо ми плекаємо беззаконня в наших серцях, Господь не почує нас, бо це означало б схвалювати гріх. (Псальма 66:18.)
3.— Віра в Боже слово обітниці, підтверджене Його клятвою. Не вірити Йому — значить робити Його і брехуном, і клятвопорушником. (Євреїв 11:6; 6:13-20.)
4.— Прохання згідно з Його волею. Наші спонукання мають бути побожними: ми не повинні шукати жодного Божого дару, щоб обернути його на свої пожадливості. (1 Йоана 5:14; Якова 4:3.)
5.— Наполегливість у благанні. Треба чекати на Бога і очікувати Бога, як хлібороб довго й терпляче чекає на жнива. (Якова 5:7; Луки 18:1-8.)