Біографія
- 1805
- 1836
- 1875
- 1898
Єдиний спосіб навчитися міцної віри — витерпіти великі випробування. Я навчився своєї віри, твердо стоячи серед суворих іспитів.
За понад сто років, що минули від його смерті, Джорджа Мюллера пам’ятають передусім як людину, яка годувала тисячі сиріт і жодного разу не попросила грошей у жодної людини. Та ще дивовижніше те, чому він це робив. Він хотів залишити по собі видиму відповідь на запитання, яке тривожить кожне неспокійне серце: чи Бог і досі чує молитву? Він поставив на карту все своє життя і життя десяти тисяч дітей, свято вірячи, що Він чує, — і вів рахункові книги, щоб це довести.
Він народився 27 вересня 1805 року в Кроппенштедті, неподалік Гальберштадта, у Прусському королівстві, в родині збирача податків. Приємно було б сказати, що він ріс побожною дитиною. Та ні. За його власним нещадним свідченням, він став брехуном і злодієм майже відтоді, як навчився говорити, — крав навіть із казенних грошей, які батькові доручено було збирати. Він пиячив, грав в азартні ігри, тринькав усе, до чого міг дотягтися, і був достатньо хитрий, щоб приховувати більшу частину цього. У шістнадцять років, залишившись без грошей у заїзді, він був заарештований за шахрайство й кілька тижнів просидів у в’язниці у Вольфенбюттелі, аж поки батько не заплатив за його звільнення, — а тоді відшмагав його й відіслав назад до навчання.
Молитовне зібрання в Галле
Батько готував його до затишного життя лютеранського пастора, тож Мюллер вступив до університету в Галле вивчати богослов’я, хоча вся його релігія зводилася до честолюбства та жаги втіх. Аж ось одного суботнього вечора в середині листопада 1825 року приятель на ім’я Бета згадав, що йде на невелике зібрання в приватному домі, де люди читають Біблію, співають і моляться. Мюллер, допитливий і неспокійний, попросився з ним. Те, що він побачив у тій простій кімнаті, вразило його до глибини душі. Якийсь чоловік став навколішки й просто помолився. «Я ніколи не бачив, щоб хтось стояв на колінах», — писав згодом Мюллер; і сам він ніколи не ставав на коліна для молитви. Того вечора він повернувся додому іншою людиною, хоч навряд чи зумів би пояснити, як це сталося. Йому було двадцять років, і від того вечора вся течія його життя повернула у зворотний бік.
Ця зміна була не миттєвою досконалістю, а новим, усталеним напрямком. Він почав жадібно читати Писання, покинув давніх товаришів і відчував дедалі сильніший потяг до місійної праці. 1828 року його прийняло Лондонське товариство поширення християнства серед євреїв, а в березні 1829 року він відплив до Англії. Не минуло й двох років, як він розійшовся з товариством — не з гіркотою, а тому, що сумління не дозволяло йому дотримуватися правил, які, на його думку, сковували свободу Духа. 1830 року він став служителем невеликої каплиці в Тінмуті, у Девоні, з платнею п’ятдесят п’ять фунтів на рік.
Навчаючись жити вірою
У Тінмуті Мюллер ухвалив рішення, яке визначило все подальше. Він цілком відмовився від сталої платні. Його бентежило, що звичай платних місць на церковних лавах перетворював Євангеліє на торговельну угоду, а бідних змушував соромитися; а ще глибше — він хотів залежати безпосередньо від Бога, а не від будь-яких людських домовленостей. Він постановив ніколи більше не просити грошей у жодної людини, ба навіть не давати знати про свої потреби, а розповідати про них лише Богові в молитві й чекати. Того ж року, 7 жовтня 1830 року, він одружився з Мері Гровс, сестрою місіонера Ентоні Норріса Гровса, — жінкою тихої сили, яка майже сорок років без нарікань поділяла з ним кожен нестаток цієї справи.
1832 року подружжя Мюллерів переїхало до Бристоля, де він прожив решту життя, проповідуючи в каплиці Віфезда. Через два роки він заснував «Інститут поширення знання Святого Письма» для служіння вдома й за кордоном — щоб допомагати школам, поширювати Біблії та підтримувати місіонерів, і все це на тій самій засаді молитви й віри, а не закликів і боргів. Він не брав боргів заради Божої справи: якщо грошей не було, він розумів це так, що Бог ще не кличе його їх витрачати. Це була сувора школа, і він ніколи не вдавав, ніби було інакше.
Єдиний спосіб навчитися міцної віри — витерпіти великі випробування. Я навчився своєї віри, твердо стоячи серед суворих іспитів.
— Джордж Мюллер
Сироти Ешлі-Дауна
Справа сиріт виросла з тягаря на серці й із суперечки. Мюллер бачив, як безбатченки Бристоля жебрають і голодують, і втомився слухати, як християни, по суті, кажуть, що більше довіряли б Богові, якби тільки мали доказ, що Йому можна довіряти. Тож він вирішив сам стати цим доказом. Якщо бідна людина, не просячи нікого, крім Бога, зможе рік у рік давати сиротам дах, хліб, одяг і освіту, тоді віруючий, що вагається, наснажиться, а насмішник замовкне. Він завжди ясно казав, що добро дітей, хоч яке дороге, не було першою метою.
...щоб було видно, що Бог і досі вірний і досі чує молитву.
— Джордж Мюллер
Перший сирітський дім відкрився в орендованому будинку на Вілсон-стріт у квітні 1836 року й прийняв кількох дівчаток. Він заповнився, тоді відкрився ще один, а потім ще. З часом Мюллер збудував на Ешлі-Дауні, на північній околиці Бристоля, п’ять великих будинків — простих, міцних і чистих, де, коли вони були заповнені найбільше, водночас жило близько двох тисяч дітей. За своє життя він подбав про 10 024 сиріт. Жодного разу він не звернувся із закликом про пожертви й не пустив по колу тарілки для збору. Коли гроші й харчі закінчувалися — а це траплялося часто, часом до останнього шилінга й останньої хлібини, — він молився, чекав і з точністю бухгалтера записував у щоденниках, як було задоволено потребу. Видані розповіді про все це склали цілі томи, і їх читали по всьому світу.
Хліб уранці
Із незліченних записаних відповідей одну переказують знову і знову, бо в ній зібраний увесь дух того місця. Одного ранку, коли в будинках не було ні їжі, ні грошей, щоб її купити, дітей одягли й посадили за довгі столи перед порожніми тарілками. Мюллер підвівся і подякував Богові за сніданок, який вони ось-ось мали отримати, — так певно, ніби той уже стояв перед ними.
Для Мюллера такі речі були не поодинокими чудами, а звичайною тканиною життя, прожитого молитвою. Пожертви надходили саме в потрібний день і часто саме на потрібну суму; незнайомих людей щось спонукало дати, хоч вони й не знали про потребу. Він сумлінно наголошував, що це не магія і не легке життя. Бували пори справжньої скрути, ранки непідробного страху, молитви, що, здавалося, довго лишалися без відповіді. Він просто відмовлявся перестати вірити чи простягати руку до будь-кого, крім Бога.
Скорбота й непохитність
Віра не звільняла його від горя. 6 лютого 1870 року Мері, його супутниця в кожному випробуванні, померла від ревматичної гарячки після майже сорока років подружнього життя. За її труною йшли тисяча чотириста сиріт. Мюллер, із розбитим серцем, наполіг, що сам виголосить проповідь на її похороні, і взяв за текст слова «Ти благий і благотворящий» (Псальма 119). Він не дозволив своєму смуткові звинувачувати його Бога. «Сам Бог це вчинив, — сказав він про її смерть, — ми вдоволені Ним». Син помер ще немовлям багато років перед тим; його улюблена донька Лідія, що народилася 1832 року, виросла серед сиріт і вийшла заміж за його вірного помічника й наступника Джеймса Райта, теж померла раніше за нього, 1890 року. 1871 року він одружився вдруге — із Сюзанною Грейс Сенгер, яка стала його супутницею в мандрах великої праці його старості.
Довгі подорожі
Більшість людей вважали б сирітські доми достатньою працею на одне життя. Мюллер, якому вже минуло сімдесят і який залишив справу в надійних руках Райта, вирушив проповідувати. З 1875 по 1892 рік він здійснював місійні подорожі, що, за його власним підрахунком, пронесли його близько двохсот тисяч миль сорока двома країнами — Європою, Америкою, Індією, Китаєм, Японією, Австралією, — проповідуючи слухачам, яких часом бувало тисячі, а загалом звертаючись до мільйонів. Скрізь він говорив те саме, у своїй звичній простій, неквапливій манері: що Бог справжній, що Він дотримує Свого слова, що молитва дістає відповідь і що людина може без страху довірити Йому все.
Останній ранок
Він працював майже до кінця. Уранці 10 березня 1898 року, у своїй кімнаті в сиротинці на Ешлі-Дауні, на дев’яносто третьому році життя, Джорджа Мюллера знайшли мертвим біля ліжка. Напередодні він, як завжди, провів вечірню молитву й ліг спочивати; уночі тихо відійшов до Бога, Якому так довго довіряв. Бристоль оплакував його, як мало кого. Крамниці зачинилися, прапори приспустили, і десятки тисяч людей стояли обабіч вулиць, коли його тіло везли до могили, — серед них чимало чоловіків і жінок, яких колись, сиротами, годували за тими довгими столами.
Він помер так само, як і жив, — бідною людиною; мільйони, що пройшли через його руки, всі пішли на справу, а собі він не залишив майже нічого. Натомість він залишив те, що й мав намір залишити: літопис — чесний, величезний і такий, якого неможливо пояснити інакше, — про Бога, Який чує. Найкращим підсумком рахункової книги, яку він вів шістдесят років, лишаються його власні слова — обітниця, якої він тримався, доки вона не здійснилася: щоб було видно, що Бог і досі вірний і досі чує молитву.
Також з'являється в
Запитання й відповіді
Чи Джордж Мюллер завжди був побожною людиною?
Аж ніяк. Він народився 27 вересня 1805 року неподалік Гальберштадта, у Прусському королівстві, в родині збирача податків, і, за його власним нещадним свідченням, змалку був брехуном і злодієм: крав навіть із казенних грошей, доручених батькові, а ще пиячив і грав в азартні ігри. У шістнадцять років його заарештували за борги, яких він не міг сплатити, і він кілька тижнів просидів у в’язниці у Вольфенбюттелі, аж поки батько не домігся його звільнення.
Як він навернувся?
Одного суботнього вечора в листопаді 1825 року, коли він вивчав богослов’я в університеті в Галле, приятель на ім’я Бета запросив його на невелике зібрання в приватному домі, де люди читали Біблію, співали й молилися. Коли якийсь чоловік просто став навколішки помолитися, Мюллера це вразило до глибини душі; «Я ніколи не бачив, щоб хтось стояв на колінах», — писав він згодом, бо й сам ніколи не ставав на коліна для молитви. Того вечора він повернувся додому іншою людиною, і від того вечора вся течія його життя повернула у зворотний бік.
Що привело його до Англії і чому він відмовився від платні?
1828 року його прийняло Лондонське товариство поширення християнства серед євреїв, і в березні 1829 року він відплив до Англії, хоча не минуло й двох років, як він розійшовся з товариством через правила, які, на його думку, сковували свободу Духа. 1830 року він став служителем невеликої каплиці в Тінмуті, у Девоні, з платнею п’ятдесят п’ять фунтів на рік, а згодом відмовився навіть від цієї сталої платні, бо його бентежило, що звичай платних місць на церковних лавах перетворював Євангеліє на торговельну угоду, а бідних змушував соромитися. Він хотів залежати безпосередньо від Бога, а не від будь-яких людських домовленостей.
Чи правда, що він ніколи не просив грошей ні в кого, крім Бога?
Так — це була непорушна засада всього його життя. Він постановив ніколи не просити грошей у жодної людини, ба навіть не давати знати про свої потреби, а розповідати про них лише Богові в молитві й чекати відповіді. Він також відмовлявся брати борги заради Божої справи, міркуючи, що коли грошей немає, то Бог ще не кличе його їх витрачати.
Що таке сиротинці на Ешлі-Дауні?
Справа сиріт виросла з «Інституту поширення знання Святого Письма» для служіння вдома й за кордоном, який Мюллер заснував у Бристолі 1834 року, щоб допомагати школам, поширювати Біблії та підтримувати місіонерів на тій самій засаді молитви, а не закликів. Свій перший сирітський дім він відкрив на Вілсон-стріт у квітні 1836 року, а з часом збудував на Ешлі-Дауні п’ять великих будинків, де водночас жило до двох тисяч дітей. За своє життя він подбав про 10 024 сиріт і жодного разу не звернувся із закликом про пожертви й не пустив по колу тарілки для збору.
Чи справді сироти одного разу з’їли сніданок, що прийшов у відповідь на молитву?
Одного ранку, коли в будинках не було ні їжі, ні грошей, щоб її купити, Мюллер звелів посадити дітей за довгі столи й подякував Богові за сніданок, який вони ось-ось мали отримати. Щойно подяка скінчилася, у двері постукав пекар: він не міг заснути, певний, що сиротам знадобиться хліб, тож устав рано й напік для них. За кілька хвилин молочник, чий візок зламався на вулиці під дверима, благав забрати все його молоко, щоб воно не зіпсувалося, і діти, що схиляли голови перед порожніми тарілками, з’їли ситний сніданок зі свіжого хліба й молока.
Як він готувався, перш ніж молитися за численні потреби дня?
Він збагнув, що не може добре молитися з неспокійним, порожнім серцем, тож щоранку занурювався в Писання і не вставав, доки його душа не ставала щасливою в Господі. «Найперше, про що слід було дбати, — писав він, — це не те, скільки я можу послужити Господові, як я можу прославити Господа, а те, як мені привести свою душу в щасливий стан і як живити мою внутрішню людину». Лише тоді він звертався до молитви за тисячу потреб дня.
Що ми знаємо про його родину і як він переживав горе?
7 жовтня 1830 року він одружився з Мері Гровс, сестрою місіонера Ентоні Норріса Гровса, яка майже сорок років без нарікань поділяла з ним кожен нестаток цієї праці, аж поки 6 лютого 1870 року не померла від ревматичної гарячки; за її труною йшли тисяча чотириста сиріт. З розбитим серцем Мюллер сам виголосив проповідь на її похороні на слова «Ти благий і благотворящий» (Псальма 119), сказавши: «Сам Бог це вчинив; ми вдоволені Ним». Його донька Лідія, що народилася 1832 року, виросла серед сиріт і вийшла заміж за його вірного помічника й наступника Джеймса Райта, а 1871 року він одружився вдруге — із Сюзанною Грейс Сенгер.
Що він робив на старості літ?
Залишивши сирітські доми в надійних руках, Мюллер, якому вже минуло сімдесят, вирушив проповідувати. З 1875 по 1892 рік він, за власним підрахунком, подолав близько двохсот тисяч миль сорока двома країнами — Європою, Америкою, Індією, Китаєм, Японією та Австралією, — промовляючи до слухачів, яких часом бувало тисячі. Скрізь він ніс ту саму просту звістку: що Бог справжній, дотримує Свого слова й відповідає на молитву.
Що написав Джордж Мюллер і як його пам’ятають?
Його головна праця — багатотомна «Розповідь про деякі Господні діяння з Джорджем Мюллером» (A Narrative of Some of the Lord's Dealings with George Müller), у якій він рік за роком, з бухгалтерською ретельністю, записував потреби справи та відповіді, що їх задовольняли; скорочене видання вийшло під назвою «Життя довіри» (The Life of Trust), а добірка записаних Божих забезпечень — як «Відповіді на молитву» (Answers to Prayer). Він працював майже до кінця, і вранці 10 березня 1898 року, у своїй кімнаті на Ешлі-Дауні, на дев’яносто третьому році життя, його знайшли мертвим біля ліжка. Він помер бідною людиною, не залишивши собі майже нічого, а натомість залишив те, що й мав намір залишити: чесний і величезний літопис того, що Бог і досі чує молитву.