Усе на добро
Дієве покликання

Розділ 9 · 21 хв читання · 27 хв слухання

Дієве покликання

ДРУГА ознака людей, яким належить привілей, названий у тексті, така: вони — покликані Богом. Усе служить на добро тим, «котрі по постанові (Його) покликані». Хоч слово покликані стоїть у тексті після любові до Бога, за своєю природою воно йде перед нею. Любов названо першою, але першою вона не народжується: ми мусимо бути покликані Богом, перш ніж зможемо любити Бога.

Покликання — це середня ланка золотого ланцюга спасіння (Римлян 8:30). Воно стоїть між передвизначенням і прославленням; і коли ми міцно тримаємо цю середню ланку, то певні й обох кінців ланцюга. Щоб це яскравіше показати, розгляньмо шість речей.

1. Розрізнення щодо покликання. Покликання буває двояке.

(i.) Є покликання зовнішнє: це не що інше, як благословенна Божа пропозиція благодаті в Євангелії, Його перемовини з грішниками, коли Він запрошує їх увійти й прийняти милість. Про нього говорить наш Спаситель: «багато бо званих, мало ж вибраних» (Маттея 20:16). Цього зовнішнього поклику недостатньо для спасіння, але досить, щоб люди не мали виправдання.

(ii.) Є покликання внутрішнє, коли Бог дивовижно перемагає серце й притягає волю, щоб вона прийняла Христа. Це, як каже Августин, покликання дієве. Зовнішнім покликом Бог сурмить у вухо; внутрішнім покликом Він відчиняє серце, як відчинив серце Лідії (Дїяння 16:14). Зовнішній поклик може привести людей до визнання Христа, внутрішній приводить їх до володіння Христом. Зовнішній поклик стримує грішника, внутрішній — змінює його.

2. Наш жалюгідний стан до того, як нас покликано.

(i.) Ми в стані рабства. Доки Бог не покличе людину, вона на виклик у диявола. Скаже він: «Іди», — і вона йде. Обдурений грішник подібний до раба, що копає в копальні, тесле камінь у каменоломні чи надривається над веслом. Він на розказ у сатани, як осел на розказ у погонича.

(ii.) Ми в стані темряви. «Ви бо були колись тьмою» (Єфесян 5:8). Темрява дуже безутішна. Людина в темряві сповнена страху, вона тремтить на кожному кроці. Темрява небезпечна. Хто в темряві, той легко може збитися з правильної дороги й упасти в річку чи у вир; так і в темряві невідання ми легко можемо впасти у вир пекла.

(iii.) Ми в стані безсилля. «як були ми недужими» (Римлян 5:6). Немає сили ні опертися спокусі, ні змагатися з зіпсутістю; гріх відтяв пасмо, у якому була наша сила (Суддів 16:20). Ба більше, тут не тільки безсилля, а й упертість: «ви завсїди Духові сьвятому противитесь» (Дїяння 7:51). Крім неохоти до доброго, є ще й опір йому.

(iv.) Ми в стані нечистоти. «побачив, тебе покинуту під ноги в крові твоїй» (Езекиїла 16:6). Уява карбує земні думки; серце — це кузня диявола, де летять іскри пожадливості.

(v.) Ми в стані осуду. Ми народжуємося під прокляттям. Гнів Божий пробуває на нас (Йоана 3:36). Такий наш стан, доки Богові не вподобається милосердним покликом наблизити нас до Себе й визволити з тієї біди, у якій ми перед тим тонули.

3. Засоби нашого дієвого покликання. Звичайні засоби, якими Господь кличе нас, — це не захоплення й не видіння, а ось які:

(i.) Його Слово, що є «Жезло сили твоєї» (Псальма 110:2). Голос Слова — це Божий поклик до нас; тому й сказано, що Він говорить до нас з неба (Євреїв 12:25), тобто у служінні Слова. Коли Слово кличе нас від гріха, це так, ніби ми почули голос з неба.

(ii.) Його Дух. Це гучний поклик. Слово — знаряддя нашого навернення, а Дух — його дійсна причина. Божі служителі — лише сопілки й органи; це Дух, що дме в них, дієво змінює серце. «Ще, як промовляв Петр слова сї, найшов Дух сьвятий на всїх, хто слухав його» (Дїяння 10:44). Не саме лише старання хлібороба в оранці й сівбі зробить землю врожайною без дощу раннього й пізнього. Так і не саме зерно Слова дієво наверне, якщо Дух не виявить Свого лагідного впливу й не зросить серце, як дощ. Тому треба благати про допомогу Божого Духа, щоб Він подав Свій могутній голос і пробудив нас із могили невірства. Якщо людина стукає в мідну браму, та не відчиниться; але якщо прийде з ключем у руці, брама відчиниться. Так і коли приходить Бог, Який тримає в руці ключ Давидів (Одкриттє 3:7), Він відчиняє серце, хоч би як міцно воно було замкнене від Нього.

4. Спосіб, яким Бог кличе грішників.

Господь не прив’язує Себе до якогось одного шляху й не з усіма діє однаково. Інколи Він приходить у тихому, лагідному голосі. Ті, хто мав побожних батьків і сидів під теплим сонцем релігійного виховання, часто не знають, як і коли їх покликано. Господь таємно й поступово вливав благодать у їхні серця, як непомітно краплинами падає роса. Із небесних плодів вони знають, що покликані, але часу й способу не знають. Стрілка на годиннику рухається, а вони не помічають, коли вона рухається.

Так Бог поводиться з одними. Інші — грішники впертіші й сучкуватіші, і до них Бог приходить у буйному вітрі. Він уживає більше клинів Закону, щоб розколоти їхні серця; Він глибоко впокорює їх і показує, що без Христа вони прокляті. А тоді, зоравши смиренням перелоги їхніх сердець, сіє зерно розради. Він ставить перед ними Христа й милість і притягає їхню волю не лише прийняти Христа, а й палко Його прагнути та з вірою на Нього спертися. Так Він подіяв на Павла й покликав його з гонителя на проповідника. Цей поклик, хоч і помітніший за той, перший, не є справжнішим. Спосіб, яким Бог кличе грішників, буває різний, але наслідок завжди той самий.

5. Властивості цього дієвого покликання.

(i.) Це солодкий поклик. Бог кличе так, що вабить; Він не силує, а притягає. Свободу волі не забрано, але її впертість переможено. «В день потуги твоєї буде нарід твій готовий» (Псальма 110:3). Після цього поклику вже немає суперечок, душа охоче слухається Божого поклику: як тоді, коли Христос покликав Закхея, а той радо прийняв Його і в серце, і в дім.

(ii.) Це святий поклик. «покликав покликом сьвятим» (2 Тимотея 1:9). Цей Божий поклик виводить людей із їхніх гріхів: ним їх освячено й відділено для Бога. Посуд скинії забирали зі звичайного вжитку й відділяли для святого вжитку; так і ті, хто дієво покликаний, відділені від гріха й присвячені на служіння Богові. Бог, Якому ми поклоняємося, святий; праця, до якої нас приставлено, свята; місце, куди ми сподіваємося дійти, святе: усе це вимагає святості. Серце християнина має бути приймальною палатою благословенної Трійці — то хіба ж не має бути написано на ньому: «Святість Господеві»? Віруючі — діти Бога Отця, члени Бога Сина й храми Бога Святого Духа — то хіба ж не мають вони бути святими? Святість — це знак і однострій Божого народу. «народові сьвятостї твоєї» (Ісаїї 63:18). Як цнотливість відрізняє доброчесну жінку від блудниці, так святість відрізняє побожних від нечестивих. Це святе покликання: «Не покликав бо нас Бог на нечистоту, а на сьвятость» (1 Солунян 4:7). Нехай ніхто, хто живе в гріху, не каже, що його покликав Бог. Хіба Бог покликав тебе бути лихословом чи п’яницею? Ба навіть людина лише моральна нехай не каже, що її дієво покликано. Що таке чемність без святості? Це лише мертве тіло, обсипане квітами. Царський образ, вибитий на міді, не піде за золото. Лише моральна людина має такий вигляд, ніби на ній вибито образ Царя небесного, але вона не краща за фальшивий метал, що не ходить як справжня монета в Бога.

(iii.) Це непереборний поклик. Коли Бог кличе людину Своєю благодаттю, вона не може не прийти. Ви можете опиратися поклику служителя, але поклику Духа опертися не можете. Перст благословенного Духа може писати на кам’яному серці, як колись Він написав Свої закони на кам’яних скрижалях. Божі слова — це творчі слова: коли Він сказав: «Настань, сьвіте!» — «І настав сьвіт»; і коли Він скаже: «Настань, віро!» — так і станеться. Коли Бог покликав Павла, той відгукнувся на поклик: «не протививсь я небесному видїнню» (Дїяння 26:19). Бог виїжджає переможцем на колісниці Свого Євангелія; Він робить так, що сліпі очі бачать, а кам’яне серце кровоточить. Якщо Бог захоче покликати людину, ніщо не стане на заваді: труднощі розв’яжуться, пекельні сили розсіються. «хто встояв проти волї Його?» (Римлян 9:19). Бог згинає залізне сухожилля й розбиває мідні брами (Псальма 107:16). Коли Господь торкається серця людини Своїм Духом, усі горді задуми повалено, і царська твердиня волі здається Богові. Можу тут натякнути на вірш Псальма 114:5: «Чого ж се ти, море, розступилось? І ти, Йордане, чого назад повернувся?» Людина, яка доти була мов бурхливе море, що спінює беззаконня, тепер раптом відступає й тремтить, падає, як той тюремник: «що менї робити, щоб спастись?» (Дїяння 16:30). Чого ж се ти, море? Що сталося з цією людиною? Господь дієво її покликав. Він звершував у ній діло благодаті, і тепер її уперте серце переможене солодким насильством.

(iv.) Це високе покликання. «біжу до мети по нагороду вишнього поклику Божого» (Филипян 3:14). Це високе покликання, бо нас покликано до високих вправ віри — умерти для гріха, бути розп’ятими для світу, жити вірою, мати спільність з Отцем (1 Йоана 1:3). Це високе покликання: тут діло, надто високе для людей у природному стані. Це високе покликання, бо нас покликано до високих привілеїв — до виправдання й усиновлення, до того, щоб стати співспадкоємцями Христа. Хто дієво покликаний, той вищий за князів землі.

(v.) Це благодатний поклик. Він — плід і наслідок дармової благодаті. Що Бог кличе одних, а інших ні; одних узято, а інших залишено; що покликано одного, грубішої й похмурішої вдачі, а іншого, гострішого розумом і лагіднішого норовом, відкинуто, — ось тут дармова благодать. Що вбогі стають багатими вірою, спадкоємцями царства (Якова 2:5), а благородних і великих світу цього здебільшого відкинуто, — «небагато благородних» серед покликаних (1 Коринтян 1:26), — це дармова й щедра благодать. «Так, Отче: бо так воно вподобалось тобі» (Маттея 11:26). Що під тією самою проповіддю на одного дієво подіяно, а інший зворушений не більше, ніж мрець звуком музики; що один чує голос Духа в Слові, а інший його не чує; що один зм’якшений і зрошений впливом неба, а на іншому, як на сухому руні Гедеона, немає роси, — ось вам вибірна благодать! Та сама скорбота одного навертає, а іншого запеклює. Для одного скорбота — як товчення пахощів, що видають запашний дух; для іншого — як розтирання бур’яну в ступі, що від того смердить іще гірше. Що ж тому причиною, як не дармова Божа благодать? Це благодатне покликання; воно все емальоване й переткане дармовою благодаттю.

(vi.) Це славний поклик. «покликавший нас до вічньої своєї слави» (1 Петра 5:10). Нас покликано до втіхи з повсякчас благословенного Бога — наче людину покликали з в’язниці, щоб сісти на престолі. Квінт Курцій пише про одного чоловіка, якого покликали стати царем, коли він копав у своєму саду. Так і Бог кличе нас до слави й чесноти (2 Петра 1:3): спершу до чесноти, а тоді до слави. В Афінах було два храми — храм Чесноти й храм Честі; і ніхто не міг увійти до храму честі інакше, як через храм чесноти. Так і Бог кличе нас спершу до чесноти, а тоді до слави. Що таке слава між людьми, за якою більшість так ганяється, як не пір’їна, яку несе вітер? Що вона проти ваги слави? Хіба ж не маємо ми вагомої причини йти за Божим покликом? Він кличе до підвищення — хіба може бути в цьому якась втрата чи шкода? Бог хоче, щоб ми зреклися заради Нього лише того, що нас погубить, якщо ми його втримаємо. Він не має щодо нас іншого наміру, як зробити нас щасливими. Він кличе нас до спасіння, Він кличе нас до царства. О, як же нам тоді, подібно до Вартимея, скинути з себе подерту одежу гріха й іти за Христом, коли Він кличе!

(vii.) Це рідкісний поклик. Спасенно покликаних небагато. «мало ж вибраних» (Маттея 22:14). Мало — не взагалі, а порівняно. Слово «покликати» означає вибрати декого з-поміж інших. Багатьом принесено світло, але небагатьом помазано очі, щоб те світло побачити. «Та маєш не багато імен в Сардах, що не опоганили одеж своїх» (Одкриттє 3:4). Скільки мільйонів сидить у краю темряви! І навіть у тих краях, де сяє Сонце праведності, багато хто приймає світло правди без любові до неї. Багато формалістів, але мало віруючих. Є щось схоже на віру, що вірою не є. Кіпрський діамант, каже Плиній, виблискує, як справжній діамант, але він не того роду і під молотом розколеться; так і віра лицеміра розколеться під молотом переслідування. Справді покликаних небагато. Коштовного каміння мало, якщо порівняти з кількістю камінців-гальки. Більшість людей кроїть свою віру за модою часу: вони за музику й за ідола (Даниїла 3:7). Поважна думка про це має спонукати нас зі страхом звершувати своє спасіння й докладати зусиль, щоб бути в числі тих небагатьох, кого Бог переніс у стан благодаті.

(viii.) Це поклик незмінний. «Бо в даруваннях і покликанню Бог не каєть ся» (Римлян 11:29). Тобто, як каже один учений автор, ідеться про ті дари, що випливають із вибрання. Коли Бог кличе людину, Він не жалкує про це. Бог не робить так, як багато друзів, що сьогодні люблять, а завтра ненавидять; і не так, як володарі, що спершу роблять підданих своїми улюбленцями, а потім кидають їх до в’язниці. У цьому блаженство святого: його стан не знає жодних змін. Божий поклик ґрунтується на Його постанові, а Його постанова незмінна. Діла благодаті не можна скасувати. Бог стирає гріхи Свого народу, але не їхні імена. Нехай світ щогодини видзвонює переміни — стан віруючого твердий і незмінний.

6. Мета нашого дієвого покликання — Божа слава. «щоб ми, котрі перше вповали на Христа, були на хваленнє слави Його» (Єфесян 1:12). Той, хто перебуває в природному стані, так само нездатний славити Бога, як тварина — чинити діла розуму. Людина до навернення постійно накликає безчестя на Бога. Як чорні випари, що піднімаються з болотистих, багнистих земель, затягують і затемнюють сонце, так і з серця природної людини здіймаються чорні випари гріха, що кидають хмару на Божу славу. Грішник добре вправний у зраді, але нічого не тямить у вірності Цареві небесному. Та є декотрі, на кого падає жереб вільної благодаті; їх візьмуть, наче коштовності зі сміття, і дієво покличуть, щоб вони звеличували Боже ім’я у світі. Господь хоче мати в кожному поколінні людей, які протистоятимуть зіпсутості свого часу, свідчитимуть про Його істини й навертатимуть грішників з їхніх хибних доріг. Він матиме Своїх героїв, як мав їх цар Давид. Ті, хто став пам’ятником Божого милосердя, будуть сурмами Його хвали.

Ці міркування показують нам, наскільки необхідне дієве покликання. Без нього до неба не потрапити. Ми мусимо стати «достойними спільности в наслїддю сьвятих» (Колосян 1:12). Як Бог робить небо придатним для нас, так Він робить і нас придатними для неба; а що ж дає цю придатність, як не дієве покликання? Людина, яка лишається в бруді й смітті природи, так само непридатна для неба, як мертвий — до того, щоб успадкувати маєток. Високе покликання — не щось довільне чи байдуже, воно так само потрібне, як спасіння; та, на жаль, як нехтують цим єдиним потрібним! Більшість людей, мов народ Ізраїлю, блукає туди й сюди, збираючи солому, а про докази свого дієвого покликання не дбає.

Зважте, яку могутню силу виявляє Бог, коли кличе грішників! Бог кличе так, що притягає (Йоана 6:44). Навернення назване воскресінням. «Блаженний і сьвятий, хто має часть у первому воскресенню» (Одкриттє 20:6). Тобто це підняття з гріха до благодаті. Людина так само не може навернути себе сама, як мертвий не може сам себе воскресити. Навернення назване й творінням (Колосян 3:10). А творити — понад силу природи.

Заперечення. Але, кажуть деякі, воля не мертва, а лише спить, і Бог моральним переконанням тільки пробуджує нас, а тоді воля вже може послухатися Божого поклику й сама собою рушити до власного навернення.

Відповідь. На це я відповідаю: кожна людина через гріх закута в кайдани. «Бо в жовчі гіркости і в увязї неправди виджу тебе» (Дїяння 8:23). Якщо людині в кайданах наводити докази й умовляти її йти, чи цього досить? Спершу треба розбити її кайдани й звільнити її — тоді вона зможе ходити. Так і з кожною природною людиною: вона скута зіпсутістю; тож Господь навертальною благодаттю мусить перепиляти її кайдани, ба більше — дати їй ще й ноги, щоб бігти, інакше вона ніколи не досягне спасіння.

Застосування. Заклик утвердити своє покликання.

«старайтесь більше утвердити ваше покликаннє» (2 Петра 1:10). Це головна справа нашого життя — здобути певні докази свого дієвого покликання. Не заспокоюйтеся зовнішніми привілеями, не кричіть, як юдеї: «Храм Господень, храм Господень, храм Господень!» (Еремії 7:4). Не покладайтеся на хрищення: що з того, що маєте воду, а Духа не маєте? Не вдовольняйтеся тим, що вам проповідували Христа. Не тіштеся порожнім визнанням віри: усе це може бути, а ви все одно будете не кращі за палахкі комети. Але дбайте про те, щоб засвідчити своїй душі, що вас покликав Бог. Не будьте афінянами, що допитуються новин. Який стан і вигляд нинішніх часів? Які зміни можуть статися такого-то року? Що з усього цього, коли ви не покликані дієво? Що, як часи набудуть світлішого вигляду? Що з того, хоч би й слава оселилася в нашій землі, коли благодать не оселилася в наших серцях? О брати мої, коли довкола темно, нехай усередині все буде ясно. Старайтеся утвердити своє покликання — це і здійсненне, і цілком можливе. Бог не відмовляє тим, хто Його шукає. Не відкладайте більше цієї великої справи. Якби виникла суперечка за вашу землю, ви вжили б усіх засобів, щоб довести своє право на неї; а спасіння — це ніщо? Невже ви не доведете свого права тут? Подумайте, який сумний ваш стан, якщо ви не покликані дієво.

Ви чужі Богові. Блудний син пішов у далекий край (Луки 15:13), а це означає, що кожен грішник до навернення далекий від Бога. «що були ви того часу без Христа, відчужені від громади Ізраїлевої і чужі завітові обітування» (Єфесян 2:12). Люди, що вмирають у своїх гріхах, мають на обітниці не більше права, ніж чужинці — на привілеї вільнонароджених громадян. Якщо ви чужі, то яких слів ви можете чекати від Бога, як не оцих: «Не знаю вас!»

Якщо ви не покликані дієво, ви — вороги. «відчуженими і ворогували думкою у лукавих дїлах» (Колосян 1:21). У Біблії немає нічого, на що ви могли б претендувати, крім погроз. Ви спадкоємці всіх кар, записаних у Божій книзі. Хоч ви й можете противитися заповідям закону, від прокльонів закону вам не втекти. Ті, хто ворогує з Богом, нехай прочитають свій вирок. «А ворогів моїх тих, що не хочуть, щоб царював над ними, приведїть сюда, та й повбивайте передо мною» (Луки 19:27). О, як же вам слід подбати про те, щоб утвердити своє покликання! Яким жалюгідним і погибельним буде ваш стан, якщо смерть покличе вас раніше, ніж покличе Дух!

Запитання. Але чи є надія, що я буду покликаний? Я був великим грішником.

Відповідь. Великих грішників кликано. Павло був гонителем, і все ж його покликано. Дехто з юдеїв, що були причетні до розп’яття Христа, був покликаний. Бог любить являти грішникам Свою вільну благодать. Тож не занепадайте духом. Ви бачите золотий шнур, спущений з неба, щоб бідні тремтячі душі за нього вхопилися.

Запитання. Але як мені знати, що я дієво покликаний?

Відповідь. Хто покликаний спасенно, той покликаний вийти з самого себе — не лише з грішного «я», а й з праведного «я»; він відрікається від своїх виконаних обов’язків і моральних обдарувань. «не маючи моєї праведности» (Филипян 3:9). Той, чийого серця Бог торкнувся Своїм Духом, кладе ідола власної праведності до ніг Христа, щоб Він його потоптав. Він дотримується моральності й виконує обов’язки побожності, але не покладається на них. Ноєва голубка користувалася крильми, щоб літати, але безпеку свою довіряла ковчегу. Це чудова річ, коли людину покликано вийти з самої себе. Це зречення себе, як каже Августин, — перший крок до спасенної віри.

У тому, хто дієво покликаний, сталася видима переміна. Не переміна здібностей, а переміна якостей. Він став іншим, ніж був раніше. Тіло в нього те саме, але не розум; у ньому інший дух. Павло так змінився після навернення, що люди його не впізнавали (Дїяння 9:21). О, яке перетворення чинить благодать! «А такими з вас деякі були; та ви обмились, та осьвятились, та оправдились» (1 Коринтян 6:11). Благодать змінює серце.

У дієвому покликанні відбувається потрійна переміна:

(1). Відбувається переміна в розумінні. Раніше було невігластво, темрява була над безоднею; а тепер є світло: «тепер же (ви) сьвітло в Господї» (Єфесян 5:8). Першим Божим ділом у створенні світу було світло; так і в новому творінні. Хто покликаний спасенно, той каже разом із тим чоловіком з Євангелії: «слїпим бувши, тепер бачу» (Йоана 9:25). Він бачить таке зло в гріху і таку красу в Божих дорогах, яких ніколи раніше не бачив. Справді, це світло, яке приносить благословенний Дух, недарма можна назвати дивним світлом. «щоб звіщали чесноти Покликавшого вас із темряви у дивне своє сьвітло» (1 Петра 2:9). Це світло дивне в шести відношеннях. (i.) Бо воно незвичайно подається. Воно приходить не від небесних сфер, де планети, а від Сонця праведності. (ii.) Воно дивне своєю дією. Це світло робить те, чого не може жодне інше світло. Воно дає людині побачити, що вона сліпа. (iii.) Це світло дивне, бо проникає глибше. Інше світло може сяяти на обличчя, а це світло сяє в серце й просвітлює сумління (2 Коринтян 4:6). (iv.) Це світло дивне, бо тих, хто його має, воно спонукає дивуватися. Вони дивуються самі собі: як могли вони так довго вдовольнятися життям без нього. Вони дивуються, що відкрито їхні очі, а не очі інших. Вони дивуються, що, хоч вони ненавиділи це світло й противилися йому, воно все ж засяяло на небозводі їхніх душ. Цьому святі дивуватимуться повік-віків. (v.) Це світло дивне, бо животворніше за будь-яке інше. Воно не лише просвітлює, а й оживляє: воно робить живими тих, «що були мертві провинами й гріхами вашими» (Єфесян 2:1). Тому його й названо «сьвітло життя» (Йоана 8:12). (vi.) Це світло дивне, бо воно — початок вічного світла. Світло благодаті — це ранкова зоря, що віщує сонячне сяйво слави.

Отже, читачу, чи можете ви сказати, що це дивне світло Духа засяяло над вами? Коли ви були оповиті невіданням і не знали ні Бога, ні себе, раптом осяяло вас світло з неба. Це одна частина тієї благословенної переміни, яка відбувається в дієвому покликанні.

(2). Відбувається переміна у волі. «хотїннє є в мене» (Римлян 7:18). Воля, яка раніше противилася Христу, тепер Його приймає. Воля, що була залізним сухожиллям, тепер мов розтоплений віск: вона охоче приймає печать і відбиток Святого Духа. Воля рухається до неба й несе з собою всі сфери почуттів. Відроджена воля відгукується на кожен Божий поклик, як луна відповідає на голос. «Господи, що хочеш, щоб робив я?» (Дїяння 9:6). Тепер воля стає добровольцем, вона записується під прапор Починателя спасення (Євреїв 2:10). О, яка щаслива переміна відбувається тут! Раніше воля не впускала Христа, а тепер не впускає гріха.

(3). Відбувається переміна в поведінці. Хто покликаний Богом, той живе прямо протилежно тому, як жив раніше. Раніше він ходив у заздрощах і злобі, тепер ходить у любові; раніше ходив у гордості, тепер — у покорі. Течія повертає зовсім в інший бік. Як у серці відбувається нове народження, так у житті — нове видання. Отже, бачимо, яка могутня переміна відбувається в тих, кого покликав Бог.

Як далеко від цього дієвого поклику ті, у кого ніколи не було жодної переміни! Вони такі самі, якими були сорок чи п’ятдесят років тому, такі ж горді й тілесні, як завжди. За своє життя вони бачили багато перемін, але в їхньому серці не змінилося нічого. Нехай люди не думають перескочити з колін блудниці (світу) просто в лоно Авраама; або вони мусять зазнати благодатної переміни, поки живі, або проклятої переміни, коли помруть.

Хто покликаний Богом, той цінує цей поклик як найвище благословення. Цар, якого Бог покликав Своєю благодаттю, більше цінує те, що покликаний бути святим, ніж те, що покликаний бути царем. Своє високе покликання він цінує більше, ніж високе походження. Феодосій вважав, що бути християнином — більша честь, ніж бути імператором. Тілесна людина так само не може цінувати духовних благословень, як немовля — діамантового намиста. Вона ставить свою світську велич, спокій, достаток і почесні титули вище за навернення. Вона воліє зватися герцогом, ніж святим, — ознака того, що вона чужа дієвому покликанню. Хто просвітлений Духом, той вважає святість своїм найкращим гербом і дивиться на своє дієве покликання як на своє підвищення. Здобувши цей ступінь, він стає кандидатом на небо.

Хто дієво покликаний, той покликаний зі світу. Віруючі — «поклику небесного спільники» (Євреїв 3:1). Хто покликаний Богом, той дбає про речі небесні; він у світі, але не зі світу. Природознавці кажуть про коштовне каміння: хоч матерію воно бере від землі, але своє іскристе сяйво — від впливу небес; так і з побожною людиною: хоч тіло її від землі, проте іскристість її почуттів — від неба; серце її піднесене у вищу сферу, аж до Христа. Вона відкидає не тільки кожне нечестиве діло, а й кожен земний тягар. Вона не черв’як, а орел.

Ще одна ознака нашого дієвого покликання — старанність у нашому повсякденному занятті. Дехто хвалиться своїм високим покликанням, але стоїть без діла на якорі. Віра не скріплює печаттю дозволу на неробство. Християни не повинні бути лінивими. Неробство — то купіль диявола; лінива людина стає здобиччю кожної спокуси. Благодать, зцілюючи серце, не калічить руки. Хто покликаний Богом, той, як працює для неба, так працює й у своєму ремеслі.

Ви завершили: Дієве покликання

Назад Далі