Розділ 8 · 25 хв читання · 32 хв слухання
Заклик любити Бога
1. Заклик. Щиро прошу всіх, хто носить ім’я християнина: станьте тими, хто любить Бога. «Полюбіть Господа, всї його праведні!» (Псальма 31:23). Тих, хто любить Бога, зовсім небагато: багато хто дарує Йому лицемірні поцілунки, та мало хто Його любить. Любити Бога не так легко, як думає більшість. Почуття любові — природне, а благодать любові — ні. Люди з природи — «богоненавидники» (Римлян 1:30). Нечестиві хотіли б утекти від Бога: вони не бажають бути ні під Його правилами, ні в межах Його досяжності. Вони бояться Бога, але не люблять Його. Уся сила людей чи ангелів не може змусити серце полюбити Бога. Самі по собі цього не зроблять ні Божі установи, ні Божі суди; лише всемогутня й непереможна сила Божого Духа може влити любов у душу. А що це така важка справа, вона кличе нас до ще палкішої молитви й ще ревнішого прагнення цієї ангельської благодаті — любові. Щоб розбудити й розпалити наше бажання її, я подам двадцять спонук любити Бога.
(1). Без цього вся наша віра марна. Бог дивиться не на сам обов’язок, а на любов до обов’язку. Важить не те, скільки ми робимо, а те, скільки любимо. Якщо слуга робить свою роботу не охоче й не з любові, вона неприйнятна. Обов’язки, не змішані з любов’ю, такі ж обтяжливі для Бога, як і для нас. Тому Давид радить своєму синові Соломонові служити Богові охоче — «щирим серцем і всією душею» (1 Паралипоменон 28:9). Виконувати обов’язок без любові — це не жертва, а покута.
(2). Любов — найшляхетніша й найпрекрасніша з чеснот благодаті. Це чисте полум’я, запалене з неба; через неї ми уподібнюємося Богові, який є любов. Віра й послух не роблять нас подібними до Бога, а любов’ю ми стаємо схожими на Нього (1 Йоана 4:16). Любов — це та чеснота, яка найбільше втішається Богом і яка Йому наймиліша. Той учень, що найбільше був сповнений любові, спочивав на Христових грудях. Любов надає всім чеснотам благодаті свіжості й блиску: вони ніби в затемненні, якщо в них не сяє й не іскриться любов. Віра неправдива, якщо не діє через любов. Води покаяння нечисті, якщо не течуть із джерела любові. Любов — це кадило, яке робить усе наше служіння пахучим і приємним Богові.
(3). Хіба нерозумне те, чого вимагає Бог? Він просить лише нашої любові. Якби Він попросив нашого маєтку чи плоду нашого лона, чи могли б ми Йому відмовити? Але Він просить тільки любові: Він хоче зірвати лише цю квітку. Хіба це важке прохання? Чи був коли борг, який так легко сплатити? Сплачуючи його, ми анітрохи не біднішаємо. Любов — не тягар. Хіба важко нареченій любити свого чоловіка? Любов — це радість.
(4). Бог — найдостойніший і найдосконаліший предмет нашої любові. Усі чесноти, розкидані по створіннях, з’єднані в Ньому. Він — мудрість, краса, любов, ба навіть сама сутність добра. У Бозі немає нічого, що могло б викликати відразу; створіння радше пересичує, ніж насичує, а в Бозі завжди сяють нові краси. Що більше ми Ним насолоджуємося, то більше захоплюємося радістю.
У Бозі немає нічого, що могло б приглушити наші почуття чи загасити нашу любов, — жодної немочі, жодної вади, які звичайно ослаблюють і остуджують любов. У Бозі така досконалість, що вона не лише запрошує, а й наказує нам любити. Якби в небі було ще більше ангелів, ніж є, і в грудях усіх тих славних серафимів палало б неосяжне полум’я любові довіку, то й тоді вони не змогли б любити Бога так, як того гідна безмежна досконалість і неперевершена доброта, що є в Ньому. Отже, тут, безперечно, досить причин, щоб ми любили Бога, — кращого предмета для нашої любові нам не знайти.
(5). Любов робить побожне життя легким. Вона змащує колеса наших почуттів і робить їх жвавішими й радіснішими в Божому служінні. Любов знімає з обов’язку нудність. Сім років здалися Якову кількома днями, бо він любив Рахиль. Любов перетворює обов’язок на насолоду. Чому ангели такі швидкі, ніби окрилені, у служінні Богові? Тому що вони люблять Його. Любов ніколи не втомлюється. Хто любить Бога, ніколи не втомлюється про це говорити. Хто любить Бога, ніколи не втомлюється Йому служити.
(6). Бог бажає нашої любові. Ми втратили свою красу й заплямували свою кров, а проте Цар неба сватається до нас. Що є в нашій любові такого, щоб Бог її шукав? Що Богові з нашої любові? Вона Йому не потрібна, Він безмежно блаженний сам у Собі. Якщо ми відмовимо Йому в любові, у Нього є вищі створіння, які радо складають Йому данину любові. Бог не потребує нашої любові, а проте шукає її.
(7). Бог заслужив нашу любов: як Він полюбив нас! Наші почуття мали б запалюватися від вогню Божої любові. Яке ж це чудо любові, що Бог полюбив нас, коли в нас не було нічого вартого любові! «побачив, тебе покинуту під ноги в крові твоїй, та й сказав тобі: Хоч ти й в крові — жий!» (Езекиїла 16:6). Час нашої мерзоти став часом Божої любові. У нас було те, що могло викликати гнів, але нічого, що могло б викликати любов. Яка ж це любов, що перевершує всяке розуміння, — дати нам Христа! Щоб Христос помер за грішників! Бог примусив усіх ангелів у небі дивуватися з цієї любові. Августин каже: «Хрест — це амвон, і урок, який Христос проповідував з нього, — любов». О жива любов умирущого Спасителя! Мені здається, я бачу Христа на хресті, усього закривавленого! Мені здається, я чую, як Він каже нам: «Простягніть сюди ваші руки. Вкладіть їх у Мої ребра. Відчуйте Моє скривавлене серце. Подивіться, чи Я не люблю вас. І невже ви не віддасте Мені своєї любові? Невже ви любитимете світ більше, ніж Мене? Хіба світ угамував за вас Божий гнів? Хіба не Я все це зробив? І невже ви Мене не полюбите?» Природно любити того, хто любить нас. Христос дав нам зразок любові й написав його Своєю кров’ю, тож постараймося переписувати такий прекрасний зразок і наслідувати Його в любові.
(8). Любов до Бога — найкраща любов до себе. Подбати про спасіння душі — це і є любов до себе; люблячи Бога, ми просуваємо власне спасіння. «Хто пробуває в любові, в Бозї пробуває, а Бог в ньому» (1 Йоана 4:16). І хто має Бога, що перебуває в його серці, той напевно перебуватиме з Богом у небі. Тож любити Бога — це найсправжніша любов до себе; хто не любить Бога, той не любить і себе.
(9). Любов до Бога засвідчує щирість. «Праведні люблять тебе» (Пісня пісень 1:4). Багато хто з Божих дітей боїться, що він лицемір. Чи любите ви Бога? Коли Петро був пригнічений усвідомленням свого гріха, він вважав себе негідним того, щоб Христос коли-небудь звернув на нього увагу чи знову доручив йому апостольську працю; та подивіться, як Христос береться його втішити: «Симоне Йонин, чи любиш мене?» (Йоана 21:15). Ніби Христос сказав: «Хоч ти зі страху відрікся від Мене, але якщо можеш від серця сказати, що любиш Мене, то ти щирий і правий». Любити Бога — певніша ознака щирості, ніж боятися Його. Ізраїльтяни боялися Божої справедливості: «Коли вбивав їх, то шукали його і навертались, і благали Бога пильно» (Псальма 78:34). Та що з того вийшло? «І притворялись перед ним устами своїми, і брехали язиком своїм. Серце бо їх не статкувало перед ним» (вірші 36, 37). Покаяння, яке постає лише зі страху перед Божими судами й не має в собі домішки любові, — не краще за лестощі. Любов до Бога засвідчує, що Бог володіє серцем; а якщо серце Його, воно поведе за собою все інше.
(10). З нашої любові до Бога ми можемо зробити висновок про Божу любов до нас. «Ми любимо Його, бо Він перший любив нас» (1 Йоана 4:19). «О, — каже душа, — якби я знала, що Бог любить мене, я б радувалася!» Чи любите ви Бога? Тоді можете бути певні Божої любові до вас. Як буває із запалювальним склом: якщо скло палить, то лише тому, що сонце спершу засяяло на нього, інакше воно не могло б палити; так і коли наші серця палають любов’ю до Бога, то лише тому, що Божа любов спершу засяяла на нас, інакше ми не могли б палати любов’ю. Наша любов — не що інше, як відблиск Божої любові.
(11). Якщо ви не любите Бога, то любитимете щось інше — або світ, або гріх; а чи гідні вони вашої любові? Хіба не краще любити Бога, ніж їх? Що краще любити Бога, ніж світ, видно з такого.
Якщо ви покладете свою любов на світські речі, вони вас не наситять. З таким самим успіхом можна наситити тіло повітрям, як душу — землею. «В повнотї достатків буде тїсно йому» (Йова 20:22). І достаток має свою бідність. Якби вся земна куля була вашою, вона не наповнила б вашої душі. І невже ви покладете свою любов на те, що ніколи не дасть вам задоволення? Хіба не краще любити Бога? Він дасть вам те, що наситить. «пробудившись, буду образом твоїм насищатись» (Псальма 17:15). Коли я пробуджуся від сну смерті й на мене зійде дещо з променів і сяйва Божої слави, тоді я насичуся Його образом.
Якщо ви любите світські речі, вони не можуть зняти тривоги з душі. Якщо в сумлінні застрягла скалка, увесь світ не здатен її витягти. Цар Саул, коли його душа була в сум’ятті, не міг утішитися всіма коштовностями своєї корони (1 Самуїлова 28:15). Але якщо ви любите Бога, Він може дати вам мир тоді, коли ніщо інше не може; Він той, хто «робить із чорної темряви ясний поранок» (Амоса 5:8). Він може окропити вашу душу Христовою кров’ю, щоб освіжити її; Він може шепнути вам Духом про Свою любов і однією усмішкою розвіяти всі ваші страхи й тривоги.
Якщо ви любите світ, ви любите те, що може не пустити вас до неба. Світські втіхи можна порівняти з обозом у війську: поки вояки запасалися харчами біля возів, вони програвали битву. «Як тяжко багацтва маючим у царство Боже ввійти!» (Марка 10:23). Для багатьох достаток — як вітрило для човна, що швидко його перекидає; отже, люблячи світ, ви любите те, що наражає вас на небезпеку. Але якщо ви любите Бога, вам нема чого боятися втратити небо. Він буде для вас Скелею, щоб сховати вас, а не щоб розбити. Люблячи Його, ми приходимо до того, щоб тішитися Ним.
Ви можете любити світські речі, але вони не можуть любити вас у відповідь. Ви любите золото й срібло, але ваше золото не може любити вас у відповідь. Ви любите картину, але картина не може любити вас у відповідь. Ви віддаєте свою любов створінню, а любові назад не отримуєте. Але якщо ви любите Бога, Він любитиме вас у відповідь. «Коли хто любить мене, … Отець мій любити ме його, і до него прийдемо, і оселю в него зробимо» (Йоана 14:23). Бог не залишиться в боргу щодо любові до нас: за нашу краплю ми отримаємо океан.
Коли ви любите світ, ви любите те, що нижче за вас самих. Душа, як каже Іоанн Дамаскін, — це іскра небесного сяйва; вона несе в собі задум і подобу Бога. Поки ви любите світ, ви любите те, що безмежно нижче від вартості ваших душ. Хто ж стане витрачатися на веретище? Коли ви витрачаєте свою любов на світ, ви вішаєте перлину на свиню, ви любите те, що нижче за вас. Як Христос в іншому значенні каже про птахів небесних: «А ви хиба не луччі від них?» (Маттея 6:26), так і я кажу про світські речі: хіба ви не кращі за них? Ви любите гарний дім, прекрасну картину; хіба ви не кращі за них? Але якщо ви любите Бога, ви покладаєте свою любов на найшляхетніший і найвищий предмет: ви любите те, що краще за вас самих. Бог кращий за душу, кращий за ангелів, кращий за небо.
Ви можете любити світ і отримати за свою любов ненависть. «як же ви не з сьвіта, … тим ненавидить вас сьвіт» (Йоана 15:19). Хіба не прикро було б витратити гроші на ділянку землі, яка замість збіжжя чи винограду родила б самі кропиви? Так буває з усім підмісячним: ми любимо його, а воно виявляється кропивою, що жалить. Ми не зустрічаємо нічого, крім розчарування. «запалає полумє з тернівки та й пожере кедри Ливанські» (Суддів 9:15). Поки ми любимо створіння, з цієї тернівки виходить вогонь, щоб пожерти нас; але якщо ми любимо Бога, Він не відплатить ненавистю за любов. «Люблю я тих, що мене люблять» (Приповісток 8:17). Бог може карати, але не може ненавидіти. Кожен віруючий — частина Христа, і Бог так само міг би ненавидіти Христа, як ненавидіти віруючого.
Створіння можна полюбити надміру. Можна надто любити вино й надто любити срібло, але Бога не можна полюбити надто сильно. Якби тут можна було перебрати міру, то надмір був би чеснотою; та наш гріх у тому, що ми не можемо любити Бога досить. «Яке ж утомлене мало бути серце в тебе» (Езекиїла 16:30). Так само можна сказати: яка ж квола наша любов до Бога! Вона як вода останньої перегонки, в якій менше міцності. Навіть якби ми могли любити Бога набагато більше, ніж любимо, то й тоді наша любов не відповідала б Його гідності; тож нема небезпеки, що в любові до Бога ми перейдемо міру.
Ви можете любити світські речі, а вони вмирають і покидають вас. Багатство здобуває крила, рідні відходять. Ніщо тут не тривке: створіння має трохи меду в устах, але має й крила — воно скоро відлетить. Але якщо ви любите Бога, Він — вічна доля: «доля моя — Бог по віки» (Псальма 73:26). Як Його названо Сонцем — для втіхи, так і Скелею — для вічності; Він перебуває навіки. Отже, ми бачимо, що краще любити Бога, ніж світ.
Якщо краще любити Бога, ніж світ, то, безперечно, краще любити Бога, ніж гріх. Що є в гріху такого, щоб хтось його любив? Гріх — це борг. «прости нам довги наші» (Маттея 6:12). Це борг, який віддає нас під Божий гнів; навіщо нам любити гріх? Хіба хтось любить бути в боргах? Гріх — це хвороба. «Кожна голова в ранах, кожне серце хворе» (Ісаїї 1:5). І невже ви любитимете гріх? Хіба хтось обіймає хворобу? Хіба хтось любить свої чумні виразки? Гріх — це скверна. Апостол називає його «погань» (Якова 1:21). Його порівнюють із проказою та з отрутою гадюк. Боже серце повстає проти грішників: «відвернеться душа моя од них» (Захарії 11:8). Гріх — потворне чудовисько: пожадливість робить людину скотиною, злоба — дияволом. Що в гріху вартого любові? Невже ми любитимемо потворність? Гріх — це ворог. Його порівняно зі змієм: «укусить, як гадюка» (Приповісток 23:32). У нього чотири жала — сором, провина, жах, смерть. Чи стане людина любити те, що шукає її смерті? Отже, безперечно, краще любити Бога, ніж гріх. Бог спасе вас, гріх вас погубить; хіба не збожеволів той, хто любить свою погибель?
(12). Стосунок, у якому ми перебуваємо з Богом, кличе до любові. Між нами близька спорідненість. «сам твій творець стане мужем твоїм» (Ісаїї 54:5). І невже дружина не любитиме свого чоловіка? Він сповнений ніжності: Його наречена для Нього — як зіниця ока. Він радіє нею, як молодий радіє молодою (Ісаїї 62:5). Він любить віруючого так, як любить Христа (Йоана 17:26), — тією самою за якістю любов’ю, хоча й не однаковою мірою. Або ми мусимо любити Бога, або даємо підставу підозрювати, що ми ще не з’єднані з Ним.
(13). Любов — найтриваліша з чеснот благодаті. Вона залишиться з нами, коли інші чесноти попрощаються. У небі нам не буде потрібне покаяння, бо не буде гріха. У небі нам не буде потрібне терпіння, бо не буде скорботи. У небі нам не буде потрібна віра, бо віра дивиться на невидиме (Євреїв 11:1). А там ми побачимо Бога лицем до лиця; а де є бачення, там нема потреби у вірі.
Та коли інші чесноти благодаті вже відслужать свій час, любов залишається; і саме в цьому сенсі апостол каже, що любов більша за віру, бо вона перебуває найдовше. «Любов нїколи не впадає» (1 Коринтян 13:8). Віра — це палиця, на яку ми спираємося в дорозі цього життя. «бо ходимо вірою» (2 Коринтян 5:7). Але цю палицю ми залишимо біля дверей неба, і ввійде туди тільки любов. Так любов забирає вінець у всіх інших чеснот. Любов — найдовговічніша з чеснот благодаті, вона — цвіт вічності. Як же нам старатися досягти досконалості в цій чесноті, яка одна житиме з нами на небі й супроводжуватиме нас на весільну вечерю Агнця!
(14). Любов до Бога ніколи не дасть гріхові розростися в серці. Деякі рослини не можуть рости, коли вони близько одна від одної: любов Божа висушує гріх. Хоч старий чоловік і живе, та живе як хворий: він немічний і дихає уривчасто. Квітка любові вбиває бур’ян гріха; і хоч гріх не вмирає зовсім, проте він умирає щодня. Як же нам трудитися заради тієї чесноти, яка є єдиними ліками, що роз’їдають і нищать гріх!
(15). Любов до Бога — чудовий засіб для зростання в благодаті. «ростїть в благодатї» (2 Петра 3:18). Зростання в благодаті вельми миле Богові. Христос приймає щирість благодаті, але хвалить її міру; а що може більше сприяти благодаті й примножувати її, ніж любов до Бога? Любов — немов поливання кореня, від якого дерево росте. Тому апостол ужив у своїй молитві такий вислів: «Господь же нехай направить серця ваші у любов Божу» (2 Солунян 3:5). Він знав, що ця чеснота любові годуватиме й плекатиме всі чесноти благодаті.
(16). Велика користь, яка буде нам, якщо ми любимо Бога. «Чого око не видїло, нї ухо не чуло і що на серце чоловікові не зійшло, те наготовив Бог тим, хто любить Його» (1 Коринтян 2:9). Око бачило дивовижні видовища, вухо чуло солодку музику; але ні око не бачило, ні вухо не чуло, ні серце людське не може збагнути того, що Бог приготував тим, хто любить Його! Приготовано такі славні нагороди, що, як каже Августин, їх не здатна осягнути навіть сама віра. Бог обіцяв «вінець життя» тим, хто любить Його (Якова 1:12). Цей вінець вміщує в собі всяке блаженство — багатство, і славу, і радість; і це вінець, що не в’яне, «невянучий слави вінець» (1 Петра 5:4). Так Бог хоче привернути нас до Себе нагородами.
(17). Любов до Бога — випробувана броня проти омани. Через те що серця не сповнені любові, голови в людей сповнені омани; нечестиві думки походять від нестачі святих почуттів. Чому людей віддано на силу омани? Тому що вони «любови правди не прийняли» (2 Солунян 2:10, 11). Що більше ми любимо Бога, то більше ненавидимо ті єретичні думки, які відтягли б нас від Бога до розпусної сваволі.
(18). Якщо ми любимо Бога, то всі вітри дмуть нам на користь, усе у світі змовиться нам на добро. Ми не знаємо, які вогняні випробування можуть спіткати нас, але тим, хто любить Бога, усе служитиме на добро. Те, що діє проти них, діятиме на їхню користь; їхній хрест проторує дорогу до вінця; кожен вітер нестиме їх до небесної пристані.
(19). Брак любові до Бога — корінь відступництва. Насіння в притчі, яке не мало кореня, відпало. Хто не має любові до Бога, що вкорінилася б у його серці, той відпаде під час спокуси. Хто любить Бога, той пригорнеться до Нього, як Рут до Ноомі: «куди підеш ти, туди й я піду … І де ти помреш, там і я помру» (Рути 1:16, 17). А хто не має любові до Бога, той зробить так, як Орпа зі своєю свекрухою: вона поцілувала її й попрощалася з нею. Солдат, що не любить свого командира, щойно трапиться нагода, покине його й перебіжить на бік ворога. Хто не має в серці любові до Бога, того можете зараховувати до відступників.
(20). Любов — єдине, чим ми можемо відплатити Богові тим самим. Якщо Бог гнівається на нас, ми не повинні гніватися на Нього у відповідь; якщо Він докоряє нам, ми не повинні докоряти Йому у відповідь; але якщо Бог любить нас, ми повинні любити Його у відповідь. Немає нічого, чим ми могли б відповісти Богові тим самим, крім любові. Ми не повинні віддавати Йому слово за слово, але повинні віддавати Йому любов за любов.
Отже, ми розглянули двадцять спонук, що мають збуджувати й розпалювати нашу любов до Бога.
Питання. Що нам робити, щоб любити Бога?
Відповідь. Пізнавайте Бога. Якби ми більше пізнавали Його, то більше й любили б Його. Споглядайте Його найвищі досконалості, Його святість, Його незбагненну доброту. Ангели знають Бога краще, ніж ми, і ясно бачать сяйво Його величі; тому вони так глибоко закохані в Нього.
Трудіться, щоб мати Бога своїм. «Боже, ти єси Бог мій!» (Псальма 63:1). Цей займенник «мій» — солодкий магніт для любові; людина любить те, що є її власним. Що більше ми віруємо, то більше любимо: віра — корінь, а любов — квітка, що виростає на ньому. «віра, любовю сильна» (Галат 5:6).
Хай вашим щирим проханням до Бога буде те, щоб Він дав вам серце, яке любить Його. Це прохання миле Богові, і Він напевно не відмовить у ньому. Коли цар Соломон просив у Бога мудрості: «дай слузї твойму розумне серце» (1 Царів 3:9), — то «вподобав Господь» це прохання (вірш 10). Так і коли ви взиватимете до Бога: «Господи, дай мені серце, щоб любити Тебе. Мені болить, що я не можу любити Тебе більше. О, запали цей вогонь із неба на жертовнику мого серця!» — напевно ця молитва буде мила Господу, і Він виллє на вас Свого Духа, Чия золота олива змусить світильник вашої любові яскраво горіти.
2. Заклик зберігати вашу любов до Бога.
Ви, хто має любов до Бога, трудіться, щоб зберегти її; не дайте цій любові вмерти й погаснути.
Як ви хочете, щоб Божа любов до вас не припинялася, так і ваша любов до Нього хай не припиняється. Любов, мов вогонь, легко згасає. «ти любов твою перву оставив» (Одкриттє 2:4). Сатана силкується задути це полум’я, а через нехтування обов’язками ми його втрачаємо. Коли кволе тіло скидає одяг, воно легко застуджується: так і коли ми полишаємо обов’язки, то потроху холонемо в любові до Бога. З усіх чеснот благодаті любов найлегше занепадає; тому нам треба тим пильніше дбати про її збереження. Якщо людина має коштовний камінь, вона берегтиме його; якщо має успадковану землю, вона берегтиме її; як же ж нам треба дбати про те, щоб зберегти цю чесноту любові! Сумно бачити, як ті, хто сповідує віру, занепадають у любові до Бога; багато хто хворіє на духовні сухоти, і їхня любов згасає.
Є чотири ознаки, за якими християни можуть пізнати, що їхня любов хворіє на сухоти.
(1). Коли вони втратили смак. Хто тяжко хворіє на сухоти, той не відчуває смаку; він не знаходить у їжі тієї приємної смакоти, що раніше. Так і коли християни втратили смак і не знаходять солодощі в обітниці, це ознака духовних сухот. «коли покушали, що благий Господь» (1 Петра 2:3). Був час, коли вони знаходили втіху в тому, щоб наближатися до Бога. Його Слово було для них як мед, що крапає, дуже солодке для піднебіння їхньої душі, але тепер усе інакше. Вони відчувають у духовному не більше солодощі, ніж «у яйчній білковинї» (Йова 6:6). Це ознака того, що вони хворіють на сухоти; втрата смаку свідчить про втрату першої любові.
(2). Коли християни втратили апетит. Людина, що тяжко хворіє на сухоти, не має до їжі того потягу, що раніше. Був час, коли християни були «голодні й жадні правди» (Маттея 5:6). Вони прагнули того, що має небесний вигляд: благодаті Духа, крові хреста, світла Божого обличчя. Вони прагнули Божих установ і приходили до них, як голодний на бенкет. Але тепер справа змінилася. Вони не мають апетиту, не так цінують Христа, не мають такої сильної прихильності до Слова, їхні серця не палають у них; сумна прикмета: вони хворіють на сухоти, їхня любов згасає. Те, що Давидова тілесна сила ослабла, було видно з того, що його вкривали одягом, а він не міг зігрітися (1 Царів 1:1). Так і коли людей обкладають гарячим одягом (я маю на увазі Божі установи), а в них немає жару почуттів, і вони холодні й задубілі, наче їх уже готові покласти в домовину, — це ознака того, що їхня перша любов занепала, вони тяжко хворіють на сухоти.
(3). Коли християни дедалі більше люблять світ, це свідчить про зменшення духовної любові. Колись вони мали піднесений, небесний настрій, говорили мовою Ханаану; а тепер вони подібні до тієї риби з Євангелія, що мала гроші в роті (Маттея 17:27). Вони не можуть вимовити й трьох слів, щоб одне не було про мамону. Їхні думки й почуття, як сатана, усе блукають по землі, — ознака того, що вони швидко котяться з гори, їхня любов до Бога хворіє на сухоти. Можна помітити, що коли природа занепадає і слабне, люди ходять дедалі більш згорбленими; і справді, коли серце дедалі більше згинається до землі і так скорчене, що ледве може піднестися до небесної думки, воно вже сумно занепадає в першій любові. Коли до металу пристає іржа, вона не лише забирає блиск металу, а й роз’їдає й нищить його: так і коли земля пристає до людських душ, вона не лише заважає яскравому сяйву їхніх чеснот, а й потроху роз’їдає їх.
(4). Коли християни мало зважають на поклоніння Богові. Релігійні обов’язки виконуються мертво, формально; якщо їх і не полишають, то виконують їх погано. Це сумний симптом духовних сухот; недбалість в обов’язках свідчить про занепад нашої першої любові. Коли струни скрипки ослаблені, скрипка ніколи не заграє добре; коли люди стають недбалими в обов’язках, вони моляться так, ніби не моляться; і це ніколи не прозвучить гармонійно у Божих вухах. Коли духовний рух повільний і важкий, а пульс душі б’ється слабко, це ознака того, що християни залишили свою першу любов.
Стережімося ж цих духовних сухот; небезпечно слабнути в нашій любові. Любов — це така чеснота, без якої ми не знаємо, як обійтися. Солдат може так само обійтися без зброї, художник без пензля, музикант без інструмента, як християнин без любові. Тіло не може бути без своєї природної теплоти. Любов для душі — те саме, що природна теплота для тіла: без неї немає життя. Любов впливає на чесноти благодаті, вона збуджує почуття, вона змушує нас сумувати через гріх, вона робить нас радісними в Бозі; вона — як олія для коліс; вона оживляє нас у служінні Богові. Як же пильно нам треба дбати, щоб наша любов до Бога була жива!
Питання. Як нам уберегти нашу любов від згасання?
Відповідь. Пильнуйте свої серця щодня. Помічайте перші ознаки занепаду благодаті. Спостерігайте за собою, коли починаєте ставати млявими й байдужими, і вживайте всіх засобів, щоб ожити. Багато перебувайте в молитві, роздумах і святій розмові. Коли вогонь згасає, ви підкидаєте палива: так і коли полум’я вашої любові згасає, користуйтеся Божими установами та євангельськими обітницями, як паливом, щоб вогонь вашої любові горів.
3. Заклик примножувати вашу любов до Бога. Дозвольте мені закликати християн: примножуйте вашу любов до Бога. Хай ваша любов підноситься дедалі вище. «І про се молюсь, щоб любов ваша ще більш та й більш достаткувала» (Филипян 1:9). Наша любов до Бога має бути як світло ранку: спершу світанок, а потім воно сяє дедалі ясніше аж до повного полудня. Ті, хто має кілька іскор любові, мають роздмухати ці божественні іскри в полум’я. Християнин не повинен задовольнятися такою малою дрібкою благодаті, що аж дивується, чи має він хоч якусь благодать, чи ні, але повинен постійно примножувати свій запас. Хто має трохи золота, хотів би мати більше; ви, хто любить Бога трохи, трудіться, щоб любити Його більше. Побожна людина задовольняється дуже малою часткою світу; але вона ніколи не насичується, а хотіла б мати більше дії Духа, і трудиться, щоб додавати до однієї міри любові іншу. Щоб переконати християн доливати більше олії до світильника й примножувати полум’я своєї любові, дозвольте мені запропонувати ці чотири божественні спонуки.
(1). Зростання любові доводить її щирість. Якщо я бачу, що мигдальне дерево брунькується й цвіте, я знаю, що в корені є життя. Фарба не росте; лицемір, який є лише малюнком, не росте. Але де ми бачимо, що любов до Бога зростає і стає більшою, як Іллева хмарина, там можемо зробити висновок, що вона справжня й щира.
(2). Зростаючи в любові, ми наслідуємо святих у Біблії. Їхня любов до Бога, як води святилища, піднімалася дедалі вище. Любов учнів до Христа спершу була слабкою, вони втекли від Христа; але після Христової смерті вона стала сильнішою, і вони відкрито визнавали Його. Любов Петра спершу була кволішою і млявою, він зрікся Христа; але згодом як сміливо він проповідував Його! Коли Христос випробував його любов: «Симоне Йонин, чи любиш мене?» (Йоана 21:16), — Петро міг смиренно, але впевнено звернутися до Христа: «Господи, Ти знаєш, що я люблю Тебе.» Так та ніжна рослина, яку колись повалив вітер спокуси, тепер виросла в кедр, якого не можуть похитнути всі сили пекла.
(3). Зростання любові примножить нагороду. Що більше ми палаємо любов’ю, то більше сяятимемо в славі: що вища наша любов, то ясніший наш вінець.
(4). Що більше ми любимо Бога, то більше любові матимемо від Нього. Чи хочемо ми, щоб Бог відкрив нам солодкі таємниці Своєї любові? Чи хочемо мати усмішку Його обличчя? О, тоді прагнімо вищих мір любові. Святий Павло вважав золото й перли за «сьміттє» заради Христа (Филипян 3:8). Ба більше, він так палав любов’ю до Бога, що бажав би бути відлученим від Христа за братів своїх, юдеїв (Римлян 9:3). Не те, щоб він справді міг бути відлученим від Христа; але така була його палка любов і благочестива ревність про Божу славу, що він погодився б страждати навіть понад те, що годиться вимовити, якби тільки Бог мав від того більше честі.
Ось любов, піднесена до найвищого ступеня, якого тільки може досягти смертна людина: і погляньте, як близько він був до Божого серця! Господь на якийсь час забирає його на небо й кладе його на Своє лоно, де він мав таке славне видіння Бога і чув ті «слова невимовні, що не можна чоловікові промовити» (2 Коринтян 12:4). Ніхто ніколи не був у втраті через свою любов до Бога.
Якщо наша любов до Бога не зростає, вона скоро зменшиться. Якщо вогонь не роздмухувати, він швидко згасне. Тому християни мають понад усе старатися плекати й розпалювати свою любов до Бога. Цей заклик стане непотрібним, коли ми прийдемо на небо, бо тоді наше світло буде ясним, а наша любов — досконалою; але тепер саме час закликати, щоб наша любов до Бога ще більш і більш примножувалася.