Усе на добро
Ознаки любові до Бога

Розділ 7 · 20 хв читання · 26 хв слухання

Ознаки любові до Бога

Випробуймо ж себе неупереджено: чи належимо ми до тих, хто любить Бога? Щоб розсудити це — а нашу любов найкраще видно з її плодів, — я викладу чотирнадцять ознак, або плодів, любові до Бога; і нам належить уважно дослідити, чи росте бодай якийсь із цих плодів у нашому саду.

1. Перший плід любові — це роздуми розуму про Бога. У закоханого думки завжди при тому, кого він любить. Хто любить Бога, той захоплений і сповнений захвату, споглядаючи Бога. «Пробуджаюсь, і я ще з тобою» (Псальма 139:18). Думки — наче подорожні в розумі. Думки Давида трималися небесної дороги: я ще з Тобою. Бог — скарб, а де скарб, там і серце. Цим ми можемо випробувати свою любов до Бога. Про що найбільше наші думки? Чи можемо ми сказати, що нас охоплює захват, коли ми думаємо про Бога? Чи виросли в наших думок крила? Чи злетіли вони вгору? Чи споглядаємо ми Христа і славу? О, як далекі від любові до Бога ті, хто ледве колись і думає про Бога! Про безбожника сказано: «в него усе думка: нема Бога!» (Псальма 10:4). Грішник витісняє Бога зі своїх думок. Він ніколи не думає про Бога — хіба що з жахом, як в’язень думає про суддю.

2. Наступний плід любові — прагнення спілкування. Любов прагне близькості й спілкування. Давид каже: «серце моє і тїло моє радісно взивають до Бога живого» (Псальма 84:2). Цар Давид, позбавлений доступу до Божого дому, де стояла скинія — видимий знак Його присутності, — тужить за Богом і в святому пориві бажання взиває до Бога живого. Закохані хочуть розмовляти одне з одним. Якщо ми любимо Бога, ми дорожимо Його установами, бо там ми зустрічаємося з Богом. Він говорить до нас у Своєму Слові, а ми говоримо до Нього в молитві. Цим випробуймо свою любов до Бога. Чи прагнемо ми близького спілкування з Богом? Закохані не можуть довго бути нарізно. Ті, хто любить Бога, мають святу прихильність: вони не знають, як бути без Нього. Вони можуть перенести брак чого завгодно, тільки не Божої присутності. Вони можуть обійтися без здоров’я і друзів, можуть бути щасливі без повного столу, але не можуть бути щасливі без Бога. «Не крий лиця свого передо мною! ато буду як ті, що йдуть в домовину!» (Псальма 143:7). У закоханих бувають напади млості. Давид мало не зомлівав і не вмирав, коли не бачив Бога. Ті, хто любить Бога, не можуть задовольнитися самими установами, якщо не можуть насолоджуватися в них Богом: це було б лизати скло, а не мед.

Що ж сказати про тих, хто ціле життя може обходитися без Бога? Вони думають, що без Бога найлегше обійтися: скаржаться, що їм бракує здоров’я і торгівлі, але не скаржаться, що їм бракує Бога! Нечестиві не знайомі з Богом; а як можуть любити ті, хто не знайомий? Навіть гірше: вони й не бажають знайомитися з Ним. Вони, як сказано, «говорять Богу: йди геть від нас, не хочемо знати доріг (законів) твоїх!» (Йова 21:14). Грішники уникають знайомства з Богом, Його присутність вони вважають тягарем; і хіба вони люблять Бога? Чи любить чоловіка та жінка, яка не може витримати його присутності?

3. Ще один плід любові — смуток. Де є любов до Бога, там є смуток за наші гріхи невдячності проти Нього. Дитина, яка любить батька, не може не плакати, що образила його. Серце, яке палає любов’ю, тане в сльозах. О, як я міг зловживати любов’ю такого дорогого Спасителя! Хіба мало мій Господь вистраждав на хресті, щоб я ще примушував Його страждати? Невже я дам Йому пити ще жовчі й оцту? Яким невірним і нешляхетним я був! Як я засмучував Його Духа, топтав Його царські заповіді, нехтував Його кров’ю! Це відкриває жилу побожного смутку і змушує серце знову кровоточити. Про Петра сказано: «І, вийшовши геть, плакав гірко» (Маттея 26:75). Коли Петро подумав, як дорого любив його Христос; як його взято на гору Преображення, де Христос показав йому у видінні славу неба; і що він, прийнявши від Нього таку особливу любов, зрікся Христа, — це розбило йому серце смутком: він вийшов геть і гірко плакав.

Цим випробуймо свою любов до Бога. Чи проливаємо ми сльози побожного смутку? Чи сумуємо ми за свою невдячність проти Бога, за зловживання милістю, за те, що не примножували талантів? Як далекі від любові до Бога ті, хто грішить щодня, а серце їм ніколи не докоряє! У них море гріха — і ні краплі смутку. Вони не лише не тривожаться, а й веселяться своїми гріхами. Про таких сказано: «коли ти веселишся, як коїш лихо» (Еремії 11:15). О нещасні! Христос кровоточив за гріх, а ви з нього смієтеся? Такі далекі від любові до Бога. Чи любить свого друга той, хто любить завдавати йому кривди?

4. Ще один плід любові — великодушність. Любов відважна, вона обертає боягузтво на мужність. Любов спонукає людину зважитися на найбільші труднощі й небезпеки. Полохлива квочка кидається на собаку чи змію, щоб захистити своїх курчат. Любов вливає в християнина дух відваги й стійкості. Хто любить Бога, той стане за Його справу й буде Його оборонцем. «Не можна бо нам того, що видїли й що чули, не говорити» (Дїяння 4:20). Хто боїться визнати Христа, той має мало любові до Нього. Никодим крадькома приходив до Христа вночі (Йоана 3:2). Він боявся, щоб його не побачили з Ним удень. Любов виганяє страх. Як сонце розганяє тумани й випари, так Божа любов значною мірою виганяє тілесний страх. Чи любить Бога той, хто може чути, як ганять Його благословенні істини, і мовчати? Хто любить свого друга, той стане за нього й оборонить його, коли його ганьблять. Христос заступається за нас на небі, а ми боїмося заступитися за Нього на землі? Любов надихає християнина, запалює його серце ревністю й гартує його мужністю.

5. П’ятий плід любові — чуйність. Якщо ми любимо Бога, наші серця болять через безчестя, якого завдають Богові нечестиві. Бачити, як прориваються береги не лише віри, а й моральності, і вливається потоп нечестя; бачити, як оскверняють Божі суботи, порушують клятви Його іменем, безчестять Його ім’я, — якщо в нас є бодай якась любов до Бога, ми візьмемо це до серця. Праведна душа Лота страждала: про нього сказано, що Бог «ізбавив праведного Лота, омерзенного розпустним життєм безбожників» (2 Петра 2:7). Гріхи Содому були для нього наче списи, що пронизували душу. Як далекі від любові до Бога ті, кого зовсім не зачіпає Його безчестя! Аби лиш мали спокій і торгівлю — нічого не беруть до серця. П’яний до нестями нічого не помічає й не переймається, хоч би поруч із ним хтось спливав кров’ю; так і багато хто, сп’янівши від вина благополуччя, не переймається, коли зранено Божу честь і Його істини стікають кров’ю. Якби люди любили Бога, вони сумували б, бачачи, як страждає Його слава і як сама віра стає мученицею.

6. Шостий плід любові — ненависть до гріха. Вогонь очищає метал від шлаку. Вогонь любові випалює гріх. «Яке менї ще дїло до ідолів, скаже Ефраїм» (Осії 14:8). Хто любить Бога, той не матиме нічого спільного з гріхом — хіба що для того, щоб воювати з ним. Гріх б’є не лише по Божій честі, а й по самому Його буттю. Чи любить свого государя той, хто переховує зрадника корони? Чи друг Богові той, хто любить те, що Бог ненавидить? Любов до Бога і любов до гріха не можуть жити разом. Почуття не можуть бути спрямовані водночас на дві протилежності. Людина не може любити і здоров’я, і отруту; так само не можна любити і Бога, і гріх. Хто дозволяє собі в серці якийсь таємний гріх, той так далекий від любові до Бога, як далеко небо від землі.

7. Ще один плід любові — розп’яття. Хто любить Бога, той мертвий для світу. Апостол каже: «менї сьвіт розпято, а я сьвітові» (Галат 6:14). Я мертвий для його почестей і насолод. Хто закоханий у Бога, той не дуже закоханий у щось інше. Любов до Бога і палка любов до світу несумісні. «Коли хто любить сьвіт, нема любови Отцївської у ньому» (1 Йоана 2:15). Любов до Бога поглинає всяку іншу любов, як жезл Мойсея поглинув жезли єгиптян. Якби людина могла жити на сонці, якою маленькою цяткою здавалася б їй уся земля! Так і коли серце людини піднесене над світом у захопленні й любові до Бога, якими вбогими й мізерними видаються ці земні речі! В її очах вони — ніщо. Те, що перші християни любили Бога, видно з того, що їхнє майно не лежало близько до їхніх сердець: свої гроші вони «клали у ногах у апостолів» (Дїяння 4:35).

Випробуйте цим свою любов до Бога. Що думати про тих, кому завжди мало світу? Вони хворі на водянку зажерливості й ненаситно спраглі багатства — люди, «що жадібно прагнуть пороху земного» (Амоса 2:7). Не говоріть про свою любов до Христа, каже Ігнатій, коли ставите світ вище за дорогоцінну Перлину; а хіба мало таких, хто цінує своє золото понад Бога? Якщо мають південну землю, їм байдуже до води життя. Вони продадуть Христа і добре сумління за гроші. Чи подарує Бог колись небо тим, хто так ганебно Його недооцінює, ставлячи блискучий порох вище за славне Божество? Що є на землі такого, щоб ми аж так прив’язували до неї серце? Лише диявол змушує нас дивитися на неї крізь збільшувальне скло. Світ не має справжньої внутрішньої цінності — це лише фарба й обман.

8. Наступний плід любові — страх. У побожних любов і страх цілують одне одного. Із любові виростає подвійний страх.

(i.) Страх не догодити. Дружина любить чоловіка, тому радше відмовить собі, ніж прогнівить його. Що більше ми любимо Бога, то більше боїмося засмутити Його Духа. «Як же вчиню ледарство велике се й гріх перед Богом?» (1 Мойсея 39:9). Коли імператриця Євдоксія погрожувала вигнати Златоуста, він відповів: Скажіть їй, що я не боюся нічого, крім гріха. Благословенна та любов, що вкидає християнина в гарячку ревності й у холодну дрож страху, так що він тремтить і не сміє свідомо образити Бога.

(ii.) Страх, змішаний із ревнивою тривогою. Про Ілія сказано: «серце його боялось за ковчег Божий» (1 Самуїлова 4:13). Не сказано, що його серце тремтіло за Офнія й Пинееса, двох його синів, — його серце тремтіло за ковчег, бо якщо ковчег буде захоплено, то відійде слава. Хто любить Бога, той сповнений страху, щоб Церкві не стало зле. Він боїться, щоб не поширилося безбожництво (а це чума прокази), щоб не закріпилося папство, щоб Бог не відступив від Свого народу. Божа присутність у Його установах — краса й сила народу. Доки Божа присутність із народом, доти він у безпеці; але душа, запалена любов’ю до Бога, боїться, щоб не забрано видимих знаків Божої присутності.

Цим пробним каменем випробуймо свою любов до Бога. Багато хто боїться, щоб не зникли мир і торгівля, але не боїться, щоб не відійшли Бог і Його Євангеліє. Чи люблять такі Бога? Хто любить Бога, той більше боїться втратити духовні благословення, ніж земні. Якщо Сонце праведності зійде з нашого обрію, що настане, як не темрява? Яку втіху дадуть орган чи хорал, якщо Євангелія не стане? Чи не будуть вони схожі на звук сурми чи на рушничний залп на похороні?

9. Якщо ми любимо Бога, ми любимо те, що любить Бог.

(i.) Ми любимо Боже Слово. Давид цінував Слово за його солодкість — понад мед (Псальма 119:103), а за його цінність — понад золото (Псальма 119:72). Рядки Писання багатші за золоті копальні. Як нам не любити Слова! Воно — провідна зоря, що вказує нам шлях до неба; воно — поле, у якому захована Перлина. Той, хто не любить Слова, а вважає його надто суворим і хотів би вирвати з Біблії якусь частину (як один перелюбник — сьому заповідь), не має в серці ані найменшої іскри любові.

(ii.) Ми любимо Божий день. Ми не лише дотримуємося суботи, а й любимо суботу. «коли буде субота в тебе осолодою» (Ісаїї 58:13). Субота — це те, що підтримує серед нас обличчя віри; цей день треба посвятити як славний для Господа. Божий дім — палац великого Царя; у суботу Бог являє Себе там крізь ґрати. Якщо ми любимо Бога, ми цінуємо Його день понад усі інші дні. Увесь тиждень був би темним, якби не цей день: цього дня манна падає подвійно. Тепер, як ніколи, брама неба стоїть відчинена, і Бог сходить золотим дощем. Цього благословенного дня над душею сходить Сонце праведності. Як же благодатне серце цінує день, створений саме для того, щоб насолоджуватися в ньому Богом!

(iii.) Ми любимо Божі закони. Благодатна душа радіє законові, бо він стримує її грішні надмірності. Серце ладне було б здичавіти в гріху, якби Божий закон не накладав на нього благословенних обмежень. Хто любить Бога, той любить Його закон — закон покаяння, закон самозречення. Багато хто каже, що любить Бога, але ненавидить Його закони. «Розорвім пута і скиньмо з себе посторонки їх!» (Псальма 2:3). Божі заповіді порівнюються з посторонками: вони прив’язують людей до доброї поведінки; але нечестиві вважають ці посторонки надто тугими, тому й кажуть: Розорвімо їх. Вони вдають, ніби люблять Христа як Спасителя, але ненавидять Його як Царя. Христос говорить нам про Своє ярмо (Маттея 11:29). Грішники хочуть, щоб Христос поклав їм вінець на голову, але не ярмо на шию. Дивний був би той цар, що правив би без законів.

(iv.) Ми любимо Божий портрет, любимо Його образ, що сяє у святих. «кожен, хто любить Родившого, любить і рожденого від Нього» (1 Йоана 5:1). Можна любити святого, але не любити його як святого: ми можемо любити його за щось інше — за його здібності чи за те, що він привітний і щедрий. Тварина любить людину, але не тому, що та людина, а тому, що та годує її і дає їй корм. Але любити святого як святого — це ознака любові до Бога. Якщо ми любимо святого за його святість, за те, що в ньому є щось від Бога, то ми любимо його в таких чотирьох випадках.

(а) Ми любимо святого, хоч він і бідний. Хто любить золото, той любить і шматок золота, хоч би він лежав у ганчірці; так і святого, хоч він у лахмітті, ми любимо, бо в ньому є щось від Христа.

(б) Ми любимо святого, хоч у нього й багато особистих вад. Тут досконалості немає. В одних переважає запальний гнів, в інших — непостійність, ще в інших — надмірна любов до світу. Святий у цьому житті — наче золото в руді: до нього пристає багато шлаку немочі, але ми любимо його за благодать, яка в ньому є. Святий — мов гарне обличчя зі шрамом: ми любимо прекрасне обличчя святості, хоч на ньому й є шрам. Найкращий смарагд має свої вади, найяскравіші зорі — своє мерехтіння, а найкращі зі святих — свої недоліки. Ви, що не можете любити іншого через його немочі, — як же ви хочете, щоб Бог любив вас?

(в) Ми любимо святих, хоч у дечому меншому вони з нами й розходяться. Можливо, інший християнин не має стільки світла, як ви, і через це в чомусь помиляється; невже ви одразу позбавите його звання святого, бо він не може дорівнятися до вашого світла? Де є єдність в основах, там має бути і єдність у почуттях.

(г) Ми любимо святих, хоч їх і переслідують. Ми любимо дорогоцінний метал, хоч би він був у горнилі. Святий Павло носив на своєму тілі рани Господа Ісуса (Галат 6:17). Ці рани, як шрами воїна, були почесні. Ми повинні любити святого в кайданах так само, як у багряниці. Якщо ми любимо Христа, ми любимо Його переслідуваних членів.

Якщо любов до Бога — це любити Його образ, що сяє у святих, то як же мало знайдеться тих, хто любить Бога! Чи люблять Бога ті, хто ненавидить подібних до Бога? Чи люблять особу Христа ті, хто сповнений духу помсти проти Його народу? Як можна сказати, що дружина любить чоловіка, коли вона роздирає його портрет? Певно, Юда і Юліан ще не вмерли: їхній дух досі живе у світі. Хто ж винен, як не невинні! Який злочин більший за святість, якщо дияволові можна засідати серед присяжних! Нечестиві ніби виявляють велику пошану до святих, що відійшли: канонізують мертвих святих, а живих переслідують. Марно люди встають під час Символу віри й заявляють світові, що вірують у Бога, коли гидують одним із членів Символу віри, а саме — спілкуванням святих. Певно, немає певнішої ознаки, що людина дозріла для пекла, ніж ця: не лише не мати благодаті, а й ненавидіти її.

10. Ще одна благословенна ознака любові — мати добрі думки про Бога. Хто любить свого друга, той тлумачить усе, що друг робить, у найкращому сенсі. Апостол каже, що любов «не думає лихого» (1 Коринтян 13:5). Злоба тлумачить усе в найгіршому сенсі; любов тлумачить усе в найкращому. Вона — чудовий тлумач провидіння: вона не думає лихого. Хто любить Бога, той має добру думку про Бога; хоч Він і завдає гострих скорбот, душа все сприймає добре. Ось мова благодатного духу: «Мій Бог бачить, яке тверде в мене серце, тому вбиває один клин скорботи за іншим, щоб розбити моє серце. Він знає, як я переповнений поганими соками, як хворію на плеврит, тому пускає мені кров, щоб урятувати моє життя. Це суворе Боже веління — або щоб умертвити якусь зіпсутість, або щоб вправляти якусь чесноту благодаті. Який добрий Бог, що не лишає мене в моїх гріхах, а вражає моє тіло, щоб спасти мою душу!» Отак той, хто любить Бога, усе сприймає на добре. Любов на все, що робить Бог, дивиться прихильним оком. Ви, що схильні нарікати на Бога, ніби Він вчинив із вами погано, впокоріться за це; скажіть собі так: «Якби я більше любив Бога, я мав би кращі думки про Бога». Це сатана змушує нас мати добрі думки про себе і жорсткі думки про Бога. Любов усе сприймає в найкращому сенсі; вона не думає лихого.

11. Ще один плід любові — послух. «Хто має заповідї мої і хоронить їх, той любить мене» (Йоана 14:21). Марно казати, що ми любимо особу Христа, якщо нехтуємо Його заповідями. Чи любить батька та дитина, яка відмовляється його слухатися? Якщо ми любимо Бога, ми будемо слухатися Його і в тому, що йде всупереч тілу й крові: (i.) у тяжкому і (ii.) у небезпечному.

(i.) У тяжкому. Як-от в умертвінні гріха. Є гріхи, які не лише близькі нам, як одяг, а й дорогі, як око. Якщо ми любимо Бога, ми повстанемо проти них і в намірі, і на ділі. Так само — у прощенні ворогів. Бог під страхом смерті велить нам прощати. Писання каже: «прощаючи один одному» (Єфесян 4:32). Це важко: це пливти проти течії. Ми схильні забувати добро і пам’ятати кривди; але якщо ми любимо Бога, ми пробачатимемо образи. Коли ми серйозно поміркуємо, скільки талантів Бог простив нам, скільки образ і зухвалих викликів Він стерпів від нас, — це спонукає нас писати за Його зразком і старатися радше поховати кривду, ніж відплатити за неї.

(ii.) У небезпечному. Коли Бог кличе нас страждати за Нього, ми послухаємося. Любов змусила Христа страждати за нас, любов була тим ланцюгом, що прикував Його до хреста; так і ми, якщо любимо Бога, будемо готові страждати за Нього. Любов має дивну властивість: вона — найменш терпляча чеснота і водночас найбільш терпляча. Найменш терпляча вона в одному сенсі: вона не потерпить, щоб відомий гріх лежав у душі нерозкаяним, не потерпить зневаги й безчестя, завданих Богові; у цьому вона — найменш терпляча чеснота. Але вона й найбільш терпляча: вона стерпить ганьбу, кайдани й в’язниці заради Христа. «я бо не то звязаним бути готов, а й умерти в Єрусалимі за ймя Господа Ісуса» (Дїяння 21:13). Правда, не кожен християнин — мученик, але в ньому є дух мучеництва. Він каже, як Павло: «звязаним бути готов»; він має готовність душі страждати, якщо Бог покличе. Любов понесе людину понад її власні сили. Тертулліан зауважує, як багато терпіли язичники з любові до своєї батьківщини. Якщо джерело природи б’є так високо, то благодать, певно, підніметься ще вище. Якщо любов до батьківщини змушує людей страждати, то тим більше має змушувати любов до Христа. Любов «все терпить» (1 Коринтян 13:7). Василій розповідає про дівчину, засуджену на спалення, якій пропонували життя і маєток, якщо вона вклониться ідолові; вона відповіла: «Нехай пропадуть і життя, і гроші — аби тільки Христос!» Шляхетні й ревні слова мовив Ігнатій: «Нехай мене змелють зуби диких звірів, аби лиш я став чистою Божою пшеницею». Як Божа любов підносила ранніх святих понад любов до життя і страх смерті! Святого Стефана побито камінням, святого Луку повішено на оливному дереві, святого Петра розп’ято в Єрусалимі головою донизу. Ці Божі герої були готові страждати, аби тільки своїм боягузтвом не завдати страждань Божому імені. Як святий Павло цінував свій ланцюг, який носив за Христа! Він хвалився ним, як жінка, що пишається своїми коштовностями, каже Златоуст. А святий Ігнатій носив свої кайдани, як браслет із діамантів. «не прийнявши збавлення» (Євреїв 11:35). Вони відмовлялися вийти з в’язниці на грішних умовах, бо свою невинність ставили вище за свободу.

Цим випробуймо свою любов до Бога. Чи маємо ми дух мучеництва? Багато хто каже, що любить Бога, але в чому це видно? Вони не відмовляться від найменшої вигоди й не понесуть найменшого хреста заради Нього. Якби Ісус Христос сказав нам: «Я вас дуже люблю, ви Мені дорогі, але Я не можу страждати, не можу покласти за вас Свого життя», — ми дуже засумнівалися б у Його любові; то чи не може й Христос засумніватися в нас, коли ми вдаємо, що любимо Його, а не хочемо нічого за Нього витерпіти?

12. Хто любить Бога, той старатиметься зробити Його славним в очах інших. Закохані завжди хвалять і показують привабливість тих, кого люблять. Якщо ми любимо Бога, ми будемо розголошувати Його досконалості, щоб піднести Його славу й шану і спонукати інших полюбити Його. Любов не може мовчати: ми будемо наче сурми, що звіщають дармовість Божої благодаті, неперевершеність Його любові й славу Його Царства. Любов — як вогонь: де вона палає в серці, там вирветься на уста. Вона буде красномовною, звіщаючи Божу хвалу: любов мусить мати вихід.

13. Ще один плід любові — прагнути Христового явлення. «На останок готовить ся менї вінець правди, котрий оддасть менї Господь того дня, праведний суддя, і не тілько менї, та і всїм, хто полюбив явленнє Його» (2 Тимотея 4:8). Любов прагне єднання; Аристотель пояснює чому: бо з єднання випливає радість. Коли наше єднання з Христом стане досконалим у славі, тоді наша радість буде повна. Хто любить Христа, той любить Його явлення. Христове явлення буде щасливим явленням для святих. Його явлення тепер дуже втішне, коли Він з’являється за нас як Заступник (Євреїв 9:24). Але те, інше явлення буде безмірно втішнішим, коли Він з’явиться для нас як наш Наречений. Того дня Він подарує нам дві коштовності. Свою любов — любов таку велику й дивовижну, що її краще відчути, ніж висловити. І Свою подобу. «коли явить ся, подібні Йому будемо» (1 Йоана 3:2). І з обох цих — любові й подоби — у душу поллється безмежна радість. Тож не дивно, що хто любить Христа, той прагне Його явлення. «А Дух і невіста глаголють: Прийди! … О, прийди, Господи Ісусе!» (Одкриттє 22:17, 20). Цим випробуймо свою любов до Христа. Нечестивий, якого засуджує власне сумління, боїться Христового явлення і бажав би, щоб Він ніколи не з’явився; а ті, хто любить Христа, радіють, думаючи про Його прихід на хмарах. Тоді вони будуть визволені від усіх своїх гріхів і страхів, виправдані перед людьми й ангелами і навіки перенесені в Божий рай.

14. Любов спонукає нас схилятися до найнижчих служінь. Любов — смиренна чеснота: вона не виступає пишно, вона й поповзе рачки, вона схилиться й підкориться будь-чому, чим тільки може прислужитися Христові. Так ми бачимо в Йосифі з Ариматеї та Никодимі: обидва були поважні люди, проте один власними руками знімає Христове тіло, а другий намащує його пахощами. Могло здатися, що для людей їхнього становища забагато братися за таке служіння, але любов спонукала їх це зробити. Якщо ми любимо Бога, нам не здаватиметься надто низькою жодна праця, якою ми можемо допомогти членам Христовим. Любов не гидлива: вона відвідає хворих, допоможе бідним, обмиє рани святих. Мати, яка любить свою дитину, не соромлива й не перебірлива: вона робитиме для дитини те, що інші погордували б робити. Хто любить Бога, той упокорить себе до найнижчого служіння любові Христові та Його членам.

Оце плоди любові до Бога. Блаженні ті, хто бачить, як ці плоди, такі чужі їхній природі, ростуть у їхніх душах.

Ви завершили: Ознаки любові до Бога

Назад Далі