Усе на добро
Найгірше служить на добро побожним

Розділ 4 · 39 хв читання · 50 хв слухання

Найгірше служить на добро побожним

Не зрозумійте мене хибно: я не кажу, що найгірше саме по собі, за своєю природою, є добрим, — адже воно плід прокляття. Але хоч за природою воно зле, та коли мудра, усім керівна рука Божа розпоряджається ним і освячує його, воно стає добрим у моральному сенсі. Так стихії, хоч і мають протилежні властивості, Бог поєднав настільки злагоджено, що всі вони гармонійно служать на добро всесвіту. Або як у годиннику: колеса ніби обертаються одне проти одного, а проте всі разом рухають годинник. Так і те, що, здається, іде побожним наперекір, дивовижним Божим провидінням служить їм на добро. Серед цього найгіршого є чотири тяжкі лиха, які служать на добро тим, хто любить Бога.

1. Зло скорботи служить на добро побожним.

У всіх скорботах, що спадають на нас, серце заспокоює така думка: Бог має в них особливу участь. «Всемогущий послав на мене смуток» (Рути 1:21). Знаряддя не можуть і поворухнутися, доки Бог не дасть їм доручення, — так само як сокира не може рубати сама, без руки. Йов у своїй скорботі дивився на Бога; тому, як зауважує Августин, він не каже: «Господь дав, а диявол узяв», але: «Господь і взяв». Хоч би через кого прийшла до нас скорбота, посилає її Бог.

Друга думка, що заспокоює серце: скорботи служать на добро. «Як ці добрі смокви, так прихильно визнаю Я полонених Юди, яких Я вигнав із цього місця в землю халдейську, їм на добро» (Еремії 24:5). Полон Юди у Вавилоні був їм на добро. «Благо менї, що був я впокорений» (Псальма 119:71). Цей текст, наче дерево, яке Мойсей кинув у гірку воду, може зробити гіркі води скорботи солодкими й здоровими для пиття. Скорботи для побожних — ліки. З найотруйніших зілль Бог видобуває наше спасіння. Скорботи так само потрібні, як і Божі установи (1 Петра 1:6). Жодної золотої посудини не зробиш без вогню; так само неможливо, щоб ми стали посудинами для честі, якщо нас не розплавлять і не очистять у горнилі скорботи. «Всї стежки Господнї — милість і правда» (Псальма 25:10). Як маляр поєднує яскраві барви з темними тінями, так премудрий Бог змішує милість із судом. Ті гіркі повороти провидіння, що здаються шкідливими, насправді корисні. Візьмімо кілька прикладів зі Святого Письма. Брати Йосифа кидають його в яму, потім продають, далі його вкидають до в’язниці; а проте все це служило йому на добро. Його приниження проклало шлях до його піднесення: він став другою людиною в царстві. «Хоч ви змовлялись проти мене, та Бог те обернув на добре» (1 Мойсея 50:20). Яків боровся з ангелом, і суглоб Якового стегна вивихнувся. Це було тяжко; але Бог обернув це на добро, бо там Яків побачив Боже лице, і там Господь благословив його. «І приложив Яков тому врочищу прізвище: Пенуель, бачив бо я Бога лицем до лиця» (1 Мойсея 32:30). Хто ж не погодився б мати вивихнуту кістку, аби тільки побачити Бога?

Цар Манасія був закутий у кайдани. Сумне видовище — золота корона, що обернулася на пута; але це послужило йому на добро, бо «в тїснотї своїй став він благати лице Господа, Бога свого, і смирився вельми перед Богом батьків своїх… і Бог прихилився до його й вислухав благання його» (2 Паралипоменон 33:11, 12). Він більше завдячував своєму залізному ланцюгові, ніж своїй золотій короні: одна зробила його гордим, другий — смиренним.

Йов став видовищем горя: він утратив усе, що мав; багатим він був хіба що на струпи й виразки. Це було тяжко; але це послужило йому на добро: його благодать була випробувана й поглиблена. Бог засвідчив з неба його непорочність і відшкодував йому втрату, давши вдвічі більше, ніж він мав раніше (Йова 42:10).

Павло був уражений сліпотою. Це було гірко, але обернулося йому на добро. Через ту сліпоту Бог проклав шлях світлу благодаті, щоб воно засяяло в його душі; це був початок щасливого навернення (Дїяння 9:6).

Як люті зимові морози готують весняні квіти, як ніч провіщає ранкову зорю, так і лиха скорботи приносять багато добра тим, хто любить Бога. Але ми схильні сумніватися в цій правді й питати, як Марія спитала ангела: «Як буде се?» Тож я покажу вам кількома способами, як скорбота служить на добро.

(1). Вона наш проповідник і наставник: «слухайте бича» (Михея 6:9). Лютер казав, що ніколи не міг як слід зрозуміти деяких псалмів, доки не опинився в скорботі. Скорбота вчить, що таке гріх. У проповідуваному Слові ми чуємо, яка жахлива річ гріх, що він і оскверняє, і губить; але боїмося його не більше, ніж намальованого лева. Тому Бог спускає з прив’язі скорботу — і тоді ми відчуваємо гіркоту гріха в його плодах. Ліжко хвороби часто навчає більше, ніж проповідь. Потворне обличчя гріха найкраще видно в дзеркалі скорботи. Скорбота вчить нас пізнати самих себе. У добробуті ми здебільшого чужі самим собі. Бог дає нам пізнати скорботу, щоб ми краще пізнали себе. Під час скорботи ми бачимо в своєму серці таку зіпсутість, якої там і не підозрювали. Вода в склянці здається чистою, але поставте її на вогонь — і нагору спливає накип. У добробуті людина видається смиренною й вдячною — вода здається чистою; але поставте цю людину трохи на вогонь скорботи, і накип спливає: виявляється багато нетерпіння й невіри. «О, — каже християнин, — я й не думав, що маю таке лихе серце, яке тепер бачу; не думав, що моя зіпсутість така сильна, а чесноти благодаті такі слабкі».

(2). Скорботи служать на добро, бо роблять серце щирішим. У добробуті серце схильне роздвоюватися (Осії 10:2). Серце горнеться частково до Бога, а частково до світу. Воно, наче стрілка між двома магнітами: тягне Бог, і тягне світ. І ось Бог забирає світ, щоб серце щиріше пригорнулося до Нього. Покарання — це випрямлення серця. Як ми інколи тримаємо криву лозину над вогнем, щоб випрямити її, так Бог тримає нас над вогнем скорботи, щоб зробити нас прямішими й щирішими. О, як добре, коли гріх викривив душу, відхиливши її від Бога, а скорбота знову її випрямляє!

(3). Скорботи служать на добро, бо уподібнюють нас Христові. Божий бич — це пензель, яким на нас виразніше вимальовується образ Христа. Добре, щоб між Головою і членами була співмірність і відповідність. Невже ми хотіли б бути частиною містичного Тіла Христового, а не бути подібними до Нього? Його життя, як каже Кальвін, було низкою страждань: «чоловік, зазнавший горя й болїв» (Ісаїї 53:3). Він плакав і проливав кров. Його голову вінчали терном, а ми сподіваємося на вінець із троянд? Добре бути подібним до Христа, хай навіть через страждання. Ісус Христос випив гірку чашу — від самої думки про неї Він спливав кривавим потом; і хоч правда, що Він випив отруту з цієї чаші (гнів Божий), та в чаші лишилося трохи полину, який мають випити святі. Тільки ось різниця між стражданнями Христа і нашими: Його страждання були сплатою за гріх, а наші — лише виховним покаранням.

(4). Скорботи служать на добро побожним, бо руйнують гріх. Гріх — мати, скорбота — дочка; і дочка допомагає знищити матір. Гріх подібний до дерева, яке плодить черв’яка, а скорбота — до черв’яка, що з’їдає дерево. Навіть у найкращому серці багато зіпсутості; скорбота поступово виводить її, як вогонь виводить шлак із золота: «користь із сього буде та, що знятий буде гріх із його» (Ісаїї 27:9). Що з того, що нам дістанеться більше від грубого напилка, коли на нас буде менше іржі! Скорботи забирають лише шлак гріха. Якби лікар сказав хворому: «Ваше тіло розладнане й повне лихих соків, які треба вивести, інакше ви помрете; але я пропишу вам ліки, що хоч і змусять вас занедужати, та виведуть рештки вашої хвороби й врятують вам життя», — хіба це не було б на добро хворому? Скорботи — це ліки, якими Бог виводить наші духовні недуги: вони виліковують здуття гордості, гарячку пожадливості, водянку зажерливості. То хіба ж вони не служать на добро?

(5). Скорботи служать на добро, бо відривають наше серце від світу. Коли відкопують землю від коріння дерева, то для того, щоб розхитати дерево в землі; так і Бог відкопує наші земні втіхи, щоб відірвати наше серце від землі. З кожною квіткою росте й колючка. Бог хоче, щоб світ тримався в нас, як хиткий зуб, який, коли його висмикнуть, не завдає нам великого болю. Хіба не добре бути відлученим від грудей? Цього потребують навіть найстаріші святі. Навіщо Господь ламає водогінну трубу, як не для того, щоб ми йшли до Нього Самого, в Кому «всї жерела життя мого» (Псальма 87:7)?

(6). Скорботи служать на добро, бо прокладають дорогу втісі. «долина Ахор (сумна) буде їй дверима до надїї» (Осії 2:15) Ахор означає «лихо». Бог підсолоджує зовнішній біль внутрішнім миром. «смуток ваш на радощі обернеть ся» (Йоана 16:20). Ось вода, обернена на вино. Після гіркої пігулки Бог дає цукор. Павло мав свої тюремні пісні. Божий бич має мед на кінці. Святі в скорботах зазнавали таких солодких захоплень радості, що вважали себе вже на межі небесного Ханаану.

(7). Скорботи служать на добро, бо ними Бог звеличує нас. «Що ж бо таке чоловік, що його так цїнуєш, та звертаєш на його ввагу твою… Та що-ранку звідуєшся до його» (Йова 7:17). Скорботою Бог звеличує нас трьома способами. По-перше, тим, що Він так низько схиляється, аби звернути на нас увагу. Це честь, що Бог зважає на порох і попіл. Це звеличення для нас, що Бог вважає нас вартими того, щоб нас карати. Коли Бог не карає, це знак зневаги: «Куди, в яке місце вас іще бити» (Ісаїї 1:5). Якщо хочете й далі жити в гріху — ідіть своєю дорогою, догрішіться аж до пекла. По-друге, скорботи звеличують нас, бо вони — прапори слави, знаки синівства. «Коли караннє терпите, Бог до вас такий, як до синів» (Євреїв 12:7). Кожен слід від бича — знак честі. По-третє, скорботи звеличують святих, бо прославляють їх у світі. Воїнами ніколи так не захоплювалися за їхні перемоги, як святими за їхні страждання. Ревність і стійкість мучеників у випробуваннях прославили їх перед нащадками. Яким славним був Йов своїм терпінням! Бог залишає його ім’я в літописі: «Про терпіннє Йовове чули ви» (Якова 5:11). Йов-страждалець був славніший за Олександра-завойовника.

(8.) Скорботи служать на добро, бо роблять нас блаженними. «Блаженний той, кого Господь карає» (Йова 5:17). Який політик чи мораліст коли-небудь шукав щастя в хресті? А Йов шукає. «Блаженний той, кого Господь карає».

Хтось спитає: як же скорботи роблять нас блаженними? Відповідаємо: освячені, вони наближають нас до Бога. Місяць у повні найдалі від сонця; так і багато хто найдалі від Бога в повні добробуту, а скорботи наближають їх до Бога. Магніт милості не притягує нас до Бога так близько, як мотузи скорботи. Коли Авесалом підпалив Йоавове поле, тоді Йоав прибіг до Авесалома (2 Самуїлова 14:30). Коли Бог підпалює наші земні втіхи, тоді ми біжимо до Нього й миримося з Ним. Коли блудного сина притисла нужда, тоді він повернувся додому, до батька (Луки 15:13). Коли голубка не знайшла спочинку для своєї ноги, тоді полетіла до ковчега. Коли Бог наводить на нас потоп скорботи, тоді ми летимо до ковчега — до Христа. Так скорбота робить нас блаженними, наближаючи нас до Бога. Віра вміє скористатися водами скорботи, щоб швидше доплисти до Христа.

(9). Скорботи служать на добро, бо змушують замовкнути нечестивих. Як охоче вони обмовляють і паплюжать побожних, ніби ті служать Богові тільки з власної вигоди! Тому Бог хоче, щоб Його народ терпів страждання за віру, — аби накласти замок на брехливі уста нечестивих. Коли безбожники цього світу бачать, що Бог має народ, який служить Йому не за ліврею, а з любові, це затуляє їм рота. Диявол звинуватив Йова в лицемірстві: мовляв, він найманець, і вся його побожність складається з корисливих розрахунків на золото й срібло. «Чи то ж Йов дармо такий богобоязливий? Чи не ти ж сам обгородив навкруги його» і т. д. «Що ж,» — каже Бог, — «Простягни тільки руку твою й торкнись до всього, що він має» (Йова 1:9). Щойно диявол отримав дозвіл, він заходився ламати Йовову огорожу; а Йов і далі поклоняється Богові (Йова 1:20) і визнає свою віру в Нього: «Ось, він убиває мене, та я не перестану надїятись» (Йова 13:15). Це змусило замовкнути самого диявола. Як пригнічує нечестивих, коли вони бачать, що побожні тримаються Бога навіть у стражданнях і що, втративши все, вони все ж міцно тримаються своєї непорочності!

(10). Скорботи служать на добро, бо прокладають дорогу до слави (2 Коринтян 4:17). Не тому, що вони заслуговують славу, а тому, що готують до неї. Як оранка готує землю до врожаю, так скорботи готують нас і роблять придатними для слави. Маляр кладе позолоту на темні барви; так і Бог спершу кладе темні барви скорботи, а потім — золоту барву слави. Посудину спершу обробляють, а тоді наливають у неї вино; так і посудини милосердя спершу обробляються скорботою, а потім у них вливається вино слави. Отже, ми бачимо, що скорботи не шкідливі, а корисні для святих. Нам слід дивитися не так на зло скорботи, як на її добро; не так на темний бік хмари, як на світлий. Найгірше, що Бог робить зі Своїми дітьми, — це підганяє їх бичем до неба.

2. Зло спокуси Бог обертає на добро побожним.

Зло спокуси служить на добро. Сатану названо спокусником (Марка 4:15). Він завжди чатує в засідці, безперестанку працює то над одним святим, то над іншим. Диявол має свій обхід, який робить щодня: його ще не кинуто остаточно до в’язниці, але, як в’язень, відпущений під заставу, він ходить довкола, щоб спокушати святих. Це велика мука для Божої дитини. Щодо сатанинських спокус слід розглянути три речі: (1) його метод спокушання; (2) межі його сили; (3) те, що ці спокуси Бог обертає на добро.

(1). Метод сатани у спокушанні. Тут зверніть увагу на дві речі. По-перше, на його насильство в спокушанні — і тут він червоний дракон. Він силкується взяти штурмом твердиню серця, вкидає думки богохульства, спокушає відректися від Бога: це розпечені стріли, які він пускає, щоб розпалити пристрасті. По-друге, на його хитрість у спокушанні — і тут він давній змій. Є п’ять головних хитрощів, якими послуговується диявол.

(i.) Він придивляється до вдачі й складу людини й закидає відповідну принаду спокуси. Як хлібороб, він знає, яке зерно найкраще пасує до ґрунту. Сатана не спокушатиме всупереч природній схильності й вдачі. Така його політика: він робить так, щоб вітер і течія йшли в один бік; куди тече природна течія серця, туди й дме вітер спокуси. Хоч диявол не може знати людських думок, проте знає людську вдачу й відповідно закидає свої принади. Честолюбця він спокушає короною, а палку, пристрасну людину — красою.

(ii.) Сатана вичікує найслушнішої години для спокуси, як хитрий рибалка закидає вудку тоді, коли риба найкраще клює. Найчастіше він спокушає після участі в Божих установах, і причина ось у чому: він думає, що тоді знайде нас найбеззахиснішими. Коли ми побули на урочистому богослужінні, то схильні думати, що все вже зроблено, — і стаємо недбалими, втрачаємо колишню ревність і пильність; так само як воїн, що після бою знімає обладунок, і гадки не маючи про ворога. Сатана вичікує свого часу і, коли ми найменше підозрюємо, вкидає спокусу.

(iii.) Він використовує найближчих людей; диявол спокушає через посередника. Так він передав спокусу Йовові через його дружину: «Чи ти ще держати мешся твердо в твоїй праведностї?» (Йова 2:9). Дружина, що на грудях спочиває, може стати знаряддям диявола, щоб спокушати до гріха.

(iv.) Сатана спокушає до зла через добрих людей — так він подає отруту в золотій чаші. Він спокушав Христа через Петра. Петро відмовляє Його від страждань: «Учителю, пожалій Себе». Хто б подумав знайти спокусника в устах апостола?

(v.) Сатана спокушає до гріху під личиною благочестя. Його найбільше слід боятися тоді, коли він перекидається в ангела світла. Він прийшов до Христа зі Святим Письмом на устах: «Писано». Диявол наживлює свій гачок релігією. Багатьох він спокушає до зажерливості й здирства під приводом турботи про родину; декого він спокушає накласти на себе руки, щоб більше не жити й не грішити проти Бога, — і так втягує їх у гріх під приводом уникнення гріха. Такі його хитрі підступи в спокушанні.

(2). Межі його сили: як далеко сягає сила сатани в спокушуванні.

(i.) Він може підсунути предмет спокуси — як поклав перед Аханом злиток золота.

(ii.) Він може отруїти уяву й вкласти лихі думки в розум. Як Святий Дух вкладає добрі навіювання, так диявол вкидає лихі. Це він вкинув у серце Юди задум зрадити Христа: диявол «уже вкинув у серце Юди» (Йоана 13:2).

(iii.) Сатана може збурити й роздратувати зіпсутість усередині та викликати в серці певну схильність прийняти спокусу. Правда, сатана не може силою змусити волю погодитися; проте, будучи настирливим залицяльником, своїми безупинними намовляннями він може підбурити до зла. Так він «підвів Давида вчинити перелїк» народу (1 Паралипоменон 21:1). Диявол своїми хитрими доводами здатен переконати нас згрішити.

(3). Ці спокуси Бог обертає на добро Своїм дітям. Дерево, яке гойдає вітер, міцніше стоїть і глибше вкорінюється; так і подув спокуси лише міцніше утверджує християнина в благодаті. Спокуси обертаються на добро вісьмома способами:

(i.) Спокуса посилає душу до молитви. Що лютіше сатана спокушає, то палкіше святий молиться. Олень, поранений стрілою, ще швидше біжить до води. Коли сатана пускає в душу свої розпалені стріли, вона ще швидше біжить до престолу благодаті. Коли Павла бив ангел сатани, він каже: «Про него тричі Господа благав я, щоб відступив від мене» (2 Коринтян 12:8). Спокуса — ліки від безпечності. А що змушує нас більше молитися, те служить на добро.

(ii.) Спокуса до гріха стає засобом, що втримує від чинення гріха. Що більше Божу дитину спокушують, то більше вона бореться зі спокусою. Що більше сатана спокушає до богохульства, то більше святий тремтить від таких думок і каже: «Геть від мене, сатано!» Коли господиня Йосифа спокушала його на безум, то що сильнішою була її спокуса, то сильнішим був його опір. Ту спокусу, яку диявол уживає як острогу до гріха, Бог робить вуздечкою, що стримує християнина від нього.

(iii.) Спокуса служить на добро, бо збиває набряк пихи. «щоб превеликими відкриттями надто не величатись менї, дано менї колючку в тїло, ангела сатану, нехай бє мене в лице» (2 Коринтян 12:7). Колючка в тілі мала проколоти роздуту пиху. Краща та спокуса, що мене впокорює, ніж той обов’язок, що робить мене гордим. Ніж мав би християнин запишатися, Бог радше на якийсь час дасть йому потрапити в руки диявола, щоб вилікувати його від цього нариву.

(iv.) Спокуса служить на добро, бо це пробний камінь, що виявляє, що в серці. Диявол спокушає, щоб ошукати; а Бог допускає спокусу, щоб нас випробувати. Спокуса — це перевірка нашої щирості. Коли ми можемо глянути спокусі в обличчя й повернутися до неї спиною, це свідчить, що наше серце чисте й вірне Христові. Вона також випробовує нашу мужність. «Ефраїм — немов той голуб безглуздий» (Осії 7:11) — голуб без серця. Те саме можна сказати про багатьох: вони без серця, у них немає серця опиратися спокусі. Тільки-но приходить сатана, вони вже здаються — як той боягуз, що, щойно наблизиться злодій, сам віддає йому гаманець. Та відважний той християнин, хто замахується на сатану мечем Духа й радше помре, ніж здасться. Мужність римлян ніколи не була такою помітною, як тоді, коли на них нападали карфагеняни; так і хоробрість і сила святого ніколи не видні так ясно, як на полі бою, коли він б’ється з червоним драконом і силою віри обертає диявола на втечу. Та благодать — випробуване золото, яка встоїть у вогняному випробуванні й відіб’є розпалені стріли.

(v.) Спокуси служать на добро, бо тих, кого спокушають, Бог робить здатними втішати інших у такій самій біді. Християнин мусить сам зазнати ударів сатани, перш ніж зможе вчасно сказати слово знемореному. Святий Павло був досвідчений у спокусах: «нам відомі задуми його» (2 Коринтян 2:11). Тому він і міг відкрити іншим прокляті підступи сатани (1 Коринтян 10:13). Хто сам проїхав місцевістю, де є болота й сипучі піски, той найкраще проведе інших цим небезпечним шляхом. Хто відчув пазурі рикаючого лева й лежав, стікаючи кров’ю від тих ран, той найкраще надається, щоб мати справу зі спокушуваним. Ніхто краще не розкриє хитрощів і викрутів сатани, ніж ті, хто довго пробув у фехтувальній школі спокуси.

(vi.) Спокуси служать на добро, бо збуджують у Бога батьківське співчуття до спокушуваних. За хворою й побитою дитиною доглядають найпильніше. Коли святий лежить під ударами спокус, Христос молиться, а Бог Отець жаліє. Коли сатана кидає душу в гарячку, Бог приходить із підкріпляючими ліками. Тому Лютер і казав, що спокуси — це Христові обійми, бо саме тоді Він найсолодше відкриває Себе душі.

(vii.) Спокуси служать на добро, бо збуджують у святих більшу тугу за небом. Там вони будуть поза досяжністю пострілу; небо — місце спочинку, туди не долітають кулі спокус. Орла, що ширяє високо в повітрі й сідає на високі дерева, не турбує жало змії; так і віруючих, коли вони піднімуться на небо, вже не тривожитиме давній змій. У цьому житті, щойно минає одна спокуса, приходить інша. Це для того, щоб Божий народ прагнув, аби смерть просурмила відступ і відкликала їх із поля, де так густо літають кулі, — щоб прийняти вінець переможця там, де лунатимуть повіки не барабан і не гармата, а гуслі й арфа.

(viii.) Спокуси служать на добро, бо приводять у дію силу Христа. Христос — наш Друг, і коли нас спокушають, Він усю Свою силу пускає в дію для нас. «У чому бо сам пострадав, спокушуваний бувши, може і тим, що спокушують ся, помогти» (Євреїв 2:18). Якби бідній душі довелося битися з пекельним Голіятом самотою, вона неодмінно була б переможена; але Ісус Христос приводить Свої допоміжні війська, Він дає свіжі запаси благодаті. «ми побіждаємо через Возлюбившого нас», — і навіть більш ніж перемагаємо (Римлян 8:37). Так зло спокуси обертається на добро.

Питання. Але часом сатана долає Божу дитину. Як це може служити на добро?

Відповідь. Визнаю: коли Бог на час стримує Свою благодать і спокуса налітає з люттю, святий може бути переможений; проте й ця поразка від спокуси обернеться на добро. Через таку поразку Бог готує шлях до примноження благодаті. Петра спокушали до самовпевненості: він покладався на власну силу, і коли неодмінно захотів стояти сам, Христос дав йому впасти. Але це вийшло йому на добро — коштувало йому багатьох сліз: «І, вийшовши геть, плакав гірко» (Маттея 26:75). І тепер він стає скромнішим. Він уже не наважився сказати, що любить Христа більше, ніж інші апостоли. «Симоне Йонин, чи любиш мене більш, нїж сї?» (Йоана 21:15). Він не посмів так сказати — падіння зламало хребет його пихи. Поразка від спокуси робить Божу дитину обачнішою й пильнішою. Хоч сатана раніше й заманив її в гріх, надалі вона буде обережніша. Вона стерегтиметься знову підходити туди, куди сягає ланцюг лева. Вона сторожкіша й боязкіша щодо нагод до гріха. Вона ніколи не виходить без духовної зброї, а зброю цю оперізує молитвою. Вона знає, що ходить по слизькому, тому мудро дивиться під ноги. Вона пильно стоїть на варті у своїй душі, і коли запримітить, що наближається диявол, хапається за зброю й виставляє «щит віри» (Єфесян 6:16). Ось і вся шкода, яку чинить диявол. Коли він долає святого спокусою, то виліковує його від недбалої безпечності: змушує його більше пильнувати й молитися. Коли дикі звірі перелазять через огорожу й шкодять збіжжю, господар зробить свою огорожу міцнішою; так і коли диявол перелазить через огорожу спокусою, християнин неодмінно полагодить свою огорожу: він стане більше боятися гріха й старанніше виконувати обов’язок. Так і поразка від спокуси служить на добро.

Заперечення. Але якщо поразка служить на добро, то християни можуть стати байдужими до того, чи перемагають їх спокуси, чи ні.

Відповідь. Є велика різниця між тим, щоб упасти в спокусу, і тим, щоб кинутися в спокусу. На добро служитиме падіння в спокусу, а не кидання в неї. Хто впав у річку, тому можна допомогти й поспівчувати; а хто з відчаю сам кидається в неї, той винен у власній смерті. Безумство — бігти в лев’яче лігво. Хто сам кидається в спокусу, той подібний до Саула, що впав на власний меч.

З усього сказаного видно, як Бог ошукує сподівання давнього змія, обертаючи його спокуси на добро Своєму народові. Певно, якби диявол знав, скільки користі приносить святим спокуса, він перестав би спокушати. Лютер колись сказав: «Три речі роблять християнина — молитва, роздуми і спокуса». Святий Павло на шляху до Риму зустрів противний вітер: «вітри були противні» (Дїяння 27:4). Так і вітер спокуси противний вітрові Духа; але Бог використовує цей зустрічний вітер, щоб гнати святих до неба.

3. Зло покинутості служить на добро побожним.

Зло покинутості служить на добро. Наречена скаржиться на покинутість: «аж се милий відвернувся і зникнув уже» (Пісня пісень 5:6). Відхід буває двоякий. Або щодо благодаті — коли Бог стримує дію Свого Духа й не дає благодаті жваво діяти. Якщо Дух відійшов, благодать замерзає в холод і млявість. Або відхід щодо втіхи — коли Бог стримує солодкі вияви Своєї прихильності, не дивиться з таким привітним виглядом, а закриває Своє обличчя і, здається, зовсім відійшов від душі.

Бог справедливий у всіх Своїх відходах. Ми покидаємо Його раніше, ніж Він покидає нас. Ми покидаємо Бога, коли перестаємо мати з Ним тісне спілкування, коли покидаємо Його істини й не сміємо стати на Його бік, коли залишаємо провід і керівництво Його Слова й ідемо за оманливим світлом власних зіпсутих почуттів і пристрастей. Звичайно ми першими покидаємо Бога; тож нікого, крім себе, нам винити.

Покинутість дуже тяжка: як коли зникає світло, у повітрі настає темрява, так і коли Бог відходить, у душі настає темрява й смуток. Покинутість — це агонія сумління. Бог тримає душу над пеклом. «Бо стріли вседержителеві (встромлені) в менї; їх отруту ссе дух мій» (Йова 6:4). У персів був звичай на війні вмочати стріли в отруту змій, щоб зробити їх смертоноснішими. Так Бог пустив у Йова отруєну стрілу покинутості, і під її ранами його дух лежав, стікаючи кров’ю. У часи покинутості Божий народ схильний занепадати духом. Вони сперечаються самі з собою й думають, що Бог зовсім їх відкинув. Тому я пропишу покинутій душі трохи втіхи. Мореплавець, коли не має жодної зорі, що вела б його, усе ж має світло в ліхтарі, яке трохи допомагає йому бачити компас; так і я подам чотири розради, що будуть мов ліхтар мореплавця, аби дати трохи світла, коли бідна душа пливе в темряві покинутості й не має ясної зорі досвітньої.

(1). Ніхто, крім побожних, не здатен зазнати покинутості. Нечестиві не знають, що таке Божа любов і що таке бути її позбавленим. Вони знають, що таке не мати здоров’я, друзів, торгівлі, але не знають, що таке не мати Божої прихильності. Ви боїтеся, що ви не Божа дитина, бо вас покинуто. Не можна сказати, що Господь відбирає Свою любов від нечестивих, бо вони ніколи її не мали. Те, що вас покинуто, якраз і свідчить, що ви Божа дитина. Як могли б ви скаржитися, що Бог від вас віддалився, якби колись не отримували від Нього усмішок і знаків любові?

(2). Може бути насіння благодаті там, де немає квітки радості. Земля може не мати врожаю збіжжя, але мати в собі золоту жилу. Християнин може мати благодать усередині, хоч солодкий плід радості й не росте. Кораблі в морі, щедро навантажені коштовностями й прянощами, можуть опинитися в темряві й кидатися в бурі. Душа, збагачена скарбами благодаті, може все ж бути в темряві покинутості й так метатися, що думає, ніби загине в бурі. Давид у стані пригніченості молиться: «духа твого сьвятого не відбери від мене» (Псальма 51:11). Він не молиться, каже Августин: „Господи, дай мені Твого Духа“, а „Не відбери Твого Духа“, — отже, Дух Божий і далі в ньому перебував.

(3). Ці стани покинутості — лише на час. Христос може відійти й залишити душу на якийсь час, але Він прийде знову. «В запалї гнїву я на короткий час сховав був лице моє від тебе, тепер же вічною любовю помилую тебе» (Ісаїї 54:8). Коли настає найнижчий відплив, приплив знову повернеться. «Не до віку ж бо я судитись буду, не вічно гнївитись, бо знемігся б передо мною дух і всяка душа, що я сотворив» (Ісаїї 57:16). Ніжна мати у гніві ставить свою дитину на землю, але знову візьме її на руки й поцілує. Бог може у гніві відсторонити душу, але знову візьме її у Свої дорогі обійми й розгорне над нею прапор любові.

(4). Ці стани покинутості служать на добро побожним.

Покинутість лікує душу від лінощів. Бачимо, як наречена впала на ложе лінощів: «Сплю я» (Пісня пісень 5:2). І зараз же Христос відійшов: «милий відвернувся» (Пісня пісень 5:6). Хто стане розмовляти з тим, хто дрімає?

Покинутість лікує від надмірної прихильності до світу. «Не любіте ж сьвіта» (1 Йоана 2:15). Ми можемо тримати світ у руці, як букетик, але він не повинен лежати надто близько до серця. Можемо користатися ним, як заїздом, де ми обідаємо, але він не повинен бути нашим домом. Можливо, ці мирські речі надто вже викрадають серце. Добрі люди часом хворіють від пересичення й п’яніють від солодких утіх достатку; і коли вони заплямували свої срібні крила благодаті і, тручи Божий образ об землю, сильно його затерли, Господь, щоб вилікувати їх від цього, ховає Своє обличчя в хмарі. Це затемнення має добрі наслідки: воно затьмарює всю славу світу й робить так, що вона зникає.

Покинутість служить на добро, бо змушує святих цінувати Боже лице більше, ніж будь-коли. «Милість бо твоя над життє лучша» (Псальма 63:3). Проте звичність цієї милості применшує її в наших очах. Коли перли в Римі стали звичайними, їх почали зневажати. Немає в Бога кращого способу навчити нас цінувати Його любов, ніж на якийсь час її відняти. Якби сонце світило лише раз на рік, як би його цінували! Коли душа довго пробула в ночі покинутості, о, яким бажаним тепер є повернення Сонця праведності!

Покинутість служить на добро, бо робить для нас гріх гірким. Чи може бути більше нещастя, ніж мати на собі Боже невдоволення? Що робить пекло пеклом, як не те, що Бог ховає Своє обличчя? А що змушує Бога ховати Своє обличчя, як не гріх? «Бо взято Господа мого, й не знаю, де положено Його» (Йоана 20:13). Так і наші гріхи забрали Господа, і ми не знаємо, де Його положено. Божа прихильність — найкраща коштовність: вона може осолодити в’язницю й вирвати в смерті жало. О, яким же огидним є той гріх, що грабує в нас нашу найкращу коштовність! Гріх змусив Бога покинути Свій храм (Езекиїла 8:6). Гріх робить так, що Він постає ворогом і зодягається у зброю. Через це душа переслідує гріх зі святою ненавистю й прагне помститися йому. Покинута душа дає гріхові пити жовч і оцет і списом умертвіння випускає з нього кров серця.

Покинутість служить на добро, бо спонукає душу плакати за втраченим Богом. Коли сонце заходить, падає роса; а коли Бог відходить, з очей капають сльози. Як тужив Михей, коли втратив своїх богів! «Ви забрали боги, що я собі постарав, — і що ж мені ще лишилося?» (Суддів 18:24). Так і коли Бог відійшов, що нам ще лишилося? Не гуслі й не арфа можуть утішити, коли Бога немає. Хоч і сумно бути позбавленим Божої присутності, проте добре оплакувати Його відсутність.

Покинутість спонукає душу шукати Бога. Коли Христос відійшов, наречена поспішає за Ним, кидається Його «в городї шукати по улицях та майданах» (Пісня пісень 3:2). А не знайшовши Його, здіймає за Ним гомін і погоню: «Чи не бачили того ви, кого серце любить?» (Пісня пісень 3:3). Покинута душа посилає вгору цілі залпи зітхань і стогонів. Вона стукає в небесну браму молитвою, вона не може мати спокою, доки не засяють золоті промені Божого обличчя.

Покинутість спонукає християнина до пошуку. Він доходить причини, чому Бог відійшов. Що це за прокляте, що розгнівило Бога? Може, пиха, може, пересичення Божими установами, може, світськість. «За гріх зажерливостї його я гнївивсь і карав його, скривав лице моє» (Ісаїї 57:17). Може, є якийсь потаємний гріх, якому дозволено жити. Камінь у трубі спиняє течію води; так і гріх, у якому живуть, спиняє солодку течію Божої любові. Отак сумління, мов собака-слідопит, вистеживши гріх і наздогнавши його, побиває цього Ахана камінням на смерть.

Покинутість служить на добро, бо дає нам побачити, що Ісус Христос вистраждав за нас. Якщо лише пригубити цю чашу так гірко, то якою ж гіркою була та, яку Христос випив на хресті? Він випив чашу смертельної отрути, і вона змусила Його закричати: «Боже мій, Боже мій, чом мене покинув єси?» (Маттея 27:46). Ніхто не може так оцінити Христові страждання, ніхто не може так запалитися любов’ю до Христа, як ті, кого впокорила покинутість і кого якийсь час тримали над полум’ям пекла.

Покинутість служить на добро, бо готує святих до майбутньої втіхи. Пекучі приморозки готують весняні квіти. Такий Божий шлях: спершу принизити, а потім утішити (2 Коринтян 7:6). Коли наш Спаситель постив, тоді приступили ангели й служили Йому. Коли Господь довго тримає Свій народ у пості, тоді Він посилає Утішителя й годує їх прихованою манною. «Сьвітло сиплеться на праведника» (Псальма 97:11). Втіхи святих можуть бути приховані, як зерно в землі, але зерно визріває, і воно примножиться й розквітне врожаєм.

Ці покинутості служать на добро, бо зроблять для нас небо ще солодшим. Тут наші втіхи подібні до місяця: то вони в повні, то на спаді. Бог якийсь час являє Себе нам, а потім відходить від нас. Як же це ще більше підкреслить красу неба, зробить його ще радіснішим і захопливішим, коли Божий погляд любові буде звернений до нас постійно (1 Солунян 4:17).

Отже, ми бачимо, що покинутість служить на добро. Господь веде нас у глибини покинутості, щоб не ввести в глибини прокляття. Він кидає нас ніби в пекло, щоб уберегти від пекла справжнього. Бог готує нас до того часу, коли ми повіки тішитимемося Його усмішкою, коли на Його обличчі не буде ні хмар, ні заходу сонця, коли Христос прийде й залишиться зі Своєю нареченою, і наречена вже ніколи не скаже: «милий відвернувся і зникнув уже».

4. Зло гріха служить на добро побожним.

Гріх за своєю природою веде до прокляття, але Бог у Своїй безмежній мудрості панує над ним і робить так, що добро постає з того, що, здавалося б, найбільше йому протистоїть. Справді, дивовижно, що з цього лева може вийти хоч трохи меду. Розуміти це можна у двох значеннях.

(1). Гріхи інших Бог обертає на добро побожним. Для серця, сповненого благодаті, жити серед нечестивих — немала мука. «Горе менї, що проживаю у Мосоха» (Псальма 120:5). Та навіть це Господь обертає на добро. Бо:

(i.) Гріхи інших служать на добро побожним, бо викликають святу скорботу. Божий народ плаче над тим, чого не може виправити. «Потоком плинуть сльози з очей моїх, бо люде не хоронять закону твого» (Псальма 119:136). Давид оплакував гріхи свого часу; його серце стало джерелом, а очі — ріками. Нечестиві веселяться з гріха: «коли ти веселишся, як коїш лихо» (Еремії 11:15). А побожні — то голуби, що плачуть; вони сумують через клятви й богохульства свого віку. Гріхи інших, наче списи, пронизують їхні душі. Ця скорбота через гріхи інших — добра. Вона виявляє синівське серце, яке з болем сприймає кривди, завдані нашому Небесному Отцеві. Вона виявляє також серце, подібне до Христового. Про Нього сказано: «жалкуючи над скаменїлостю сердець їх» (Марка 3:5). Господь особливо зважає на ці сльози: Йому любо, коли ми плачемо, як страждає Його слава. Сумувати через гріхи інших — ознака більшої благодаті, ніж сумувати через власні. Через власні гріхи ми можемо сумувати зі страху перед пеклом, а сумувати через гріхи інших спонукає любов до Бога. Ці сльози скрапують, як вода з троянд, вони солодкі й пахучі, і Бог збирає їх у Свій міх.

(ii.) Гріхи інших служать на добро побожним, бо ще більше спонукають їх молитися проти гріха. Якби довкола не панував такий дух нечестя, то, можливо, не було б і такого духу молитви. Гріхи, що волають до неба, породжують молитви, що волають до неба. Божий народ молиться проти беззаконня свого часу, щоб Бог стримав гріх, щоб Він присоромив гріх. Якщо їм не вдається вимолити, щоб гріх упав, вони все одно моляться проти нього, і Бог приймає це прихильно. Ці молитви будуть і записані, і винагороджені. Хоч ми й не перемагаємо в молитві, наші молитви не пропадуть. «молитва моя верталась до грудї моєї» (Псальма 35:13).

(iii.) Гріхи інших служать на добро, бо ще більше пробуджують у нас любов до благодаті. Гріхи інших — це тло, на якому ще яскравіше сяє блиск благодаті. Одна протилежність підкреслює іншу: потворність підкреслює красу. Гріхи дуже спотворюють нечестивих. Гордість — гріх, що спотворює; і от, дивлячись на чужу гордість, ми ще більше любимо смирення! Злоба — гріх, що спотворює, це портрет диявола; що більше ми бачимо її в інших, то більше любимо лагідність і любов. Пияцтво — гріх, що спотворює, воно перетворює людей на звірів, позбавляє їх розуму; що нестриманішими ми бачимо інших, то більше маємо любити тверезість. Чорне обличчя гріха ще більше підкреслює красу святості.

(iv.) Гріхи інших служать на добро, бо збуджують у нас ще сильніший опір гріхові. «вони закон твій зломили. Тому люблю заповідї твої» (Псальма 119:126, 127). Давид ніколи не полюбив би Божого закону так сильно, якби нечестиві так не повстали проти нього. Що запекліше інші виступають проти істини, то відважніше стоять за неї святі. Жива риба пливе проти течії; що сильніше набігає хвиля гріха, то сильніше побожні пливуть проти неї. Нечестя часу збуджує в святих святий гнів; гнів, звернений проти гріха, — без гріха. Гріхи інших — мов точильний камінь, що гострить нас; вони ще більше загострюють нашу ревність і обурення проти гріха.

(v.) Гріхи інших служать на добро, бо роблять нас ревнішими в здобуванні свого спасіння. Коли бачимо, як нечестиві докладають стільки зусиль заради пекла, це робить нас стараннішими заради неба. Нечестивих ніщо не підбадьорює, а вони все ж грішать. Вони ризикують ганьбою й безчестям, проламуються крізь будь-який опір. Писання проти них, і сумління проти них, на дорозі — полум’яний меч, а вони все ж грішать. Побожні серця, бачачи, як нечестиві шаленіють за забороненим плодом і виснажують себе на службі в диявола, ще більше набираються відваги й жвавості на Божих дорогах. Вони ніби штурмом здобуватимуть небо. Нечестиві — прудкі верблюдиці в гріху (Еремії 2:23). А ми що — повземо, як слимаки, у вірі? Невже нечисті грішники служитимуть дияволові більше, ніж ми Христові? Невже вони поспішатимуть до в’язниці швидше, ніж ми до царства? Невже вони ніколи не втомлюються грішити, а ми втомлюємося молитися? Хіба наш Господар не кращий за їхнього? Хіба стежки чесноти не приємні? Хіба нема радості на дорозі обов’язку, а наприкінці — неба? Завзяття синів Веліяла в гріху — це остроги для побожних, щоб вони прискорили крок і швидше бігли до неба.

(vi.) Гріхи інших служать на добро, бо вони — дзеркала, у яких ми можемо побачити власне серце. Бачимо мерзенного, нечестивого грішника? Ось портрет нашого серця. Такими були б і ми, якби Бог полишив нас. Те, що є в учинках інших людей, є в нашій природі. Гріх у нечестивих — як вогонь на сигнальній вежі, що палає й спалахує; гріх у побожних — як вогонь у жаринах. Християнине, хоч ви й не спалахуєте полум’ям скандалу, вам нема чим хвалитися, бо в жаринах вашої природи пригорнуто чимало гріха. У вас є корінь гіркоти, і ви родили б такий самий пекельний плід, як будь-хто інший, якби Бог не стримував вас Своєю силою або не змінював вас Своєю благодаттю.

(vii.) Гріхи інших служать на добро, бо стають засобом, що робить Божий народ вдячнішим. Коли ви бачите, що хтось уражений чумою, як ви вдячні, що Бог уберіг від неї вас! Гріхи інших можна добре використати, щоб ставати вдячнішими. Хіба Бог не міг би полишити нас у тому самому розпусному надмірі? Подумайте самі, о християнине: чому Бог має бути прихильнішим до вас, ніж до іншого? Чому Він узяв вас із дикої оливи природи, а не його? Як це має спонукати вас схилятися перед дармовою благодаттю! Те, що фарисей казав із хвальбою, ми можемо сказати з вдячністю: «Боже, дякую Тобі, що я не такий, як инші люде, здирщики, неправедні, перелюбні і т. д.» (Луки 18:11). Отже, ми маємо прославляти багатства благодаті за те, що ми не такі, як інші, — п’яниці, лихослови, порушники суботи. Щоразу, бачачи, як люди поспішають у гріху, ми маємо благословляти Бога, що ми не такі. Якщо бачимо божевільного, ми благословляємо Бога, що з нами не так; тим більше, бачачи інших під владою сатани, ми повинні вдячно визнати, що це не наш стан. Тож не думаймо легковажно про гріх.

(viii.) Гріхи інших служать на добро, бо стають засобом, що робить Божий народ кращим. Християнине, Бог може обернути чужий гріх вам на користь. Що менш святі інші, то святішими маєте бути ви. Що більше нечестива людина віддається гріхові, то більше побожна людина віддається молитві. «а я все молюся» (Псальма 109:4).

(ix.) Гріхи інших служать на добро, бо дають нам нагоду чинити добро. Якби не було грішників, ми не мали б такої змоги служити. Побожні часто стають засобом навернення нечестивих; їхня мудра порада й побожний приклад — принада й наживка, що притягує грішників прийняти Євангеліє. Хвороба пацієнта служить на добро лікареві; звільняючи хворого від шкідливих соків, лікар збагачується сам; так і ми, навертаючи грішників з облудної дороги їхньої, примножуємо свій вінець. «навернувші многих до праведностї — неначе зорі, повік, на завсїди» (Даниїла 12:3). Не як лампади чи свічки, а як зорі — навіки. Отже, бачимо, що гріхи інших Бог обертає нам на добро.

(2). Відчуття власної гріховності Бог теж обертає на добро побожним. Отже, і наші власні гріхи служать на добро. Це треба розуміти обережно: коли я кажу, що гріхи побожних служать на добро, — то не в тому сенсі, що в гріху є хоч найменше добро. Гріх подібний до отрути, що псує кров, уражає серце і без надійної протиотрути приносить смерть. Така отруйна природа гріха: він смертоносний і веде до прокляття. Гріх гірший за пекло, але все ж Бог Своєю могутньою владою, що панує над усім, робить так, що зрештою гріх обертається на добро Його народові. Звідси той золотий вислів Августина: «Бог ніколи не допустив би зла, якби не міг вивести зі зла добро». Відчуття гріховності у святих служить на добро різними способами.

(i.) Гріх робить їх утомленими цим життям. Сумно, що гріх є в побожних, але добре, що він для них тягар. Скорботи святого Павла (вибачте на слові) були для нього лише забавкою порівняно з його гріхом. Він радів у скорботі (2 Коринтян 7:4). Але як же ця райська пташка плакала й тужила під своїми гріхами! «хто мене збавить од тїла смерти сієї?» (Римлян 7:24). Віруючий несе свої гріхи, як в’язень кайдани; о, як він прагне дня визволення! Таке відчуття гріха — добре.

(ii.) Ця присутність зіпсутості в них змушує святих ще більше цінувати Христа. Хто відчуває свій гріх, як хворий відчуває свою хворобу, — який бажаний для нього Христос-Лікар! Хто відчуває, що гріх ужалив його, — яким дорогоцінним є для нього мідний змій! Коли Павло скрикнув про тіло смерті, як він дякував за Христа! «Дякую Богові через Ісуса Христа, Господа нашого» (Римлян 7:25). Христова кров рятує від гріха, і це священна мазь, що вбиває цю ртуть.

(iii.) Це відчуття гріха служить на добро, бо дає душі привід до шести особливих обов’язків:

(а) Воно спонукає душу досліджувати себе. Божа дитина, усвідомлюючи гріх, бере свічку й ліхтар Слова і досліджує своє серце. Вона хоче знати найгірше про себе, як людина, хвора тілом, хоче знати найгірше про свою хворобу. Хоча наша радість — у пізнанні дарів благодаті в нас, однак є певна користь і в пізнанні нашої зіпсутості. Тому Йов молиться: «Покажи менї проступок мій» (Йова 13:23). Добре знати свої гріхи, щоб не лестити собі й не вважати свій стан кращим, ніж він є. Добре викрити свої гріхи, щоб вони не викрили нас.

(б) Те, що гріх перебуває в ній, спонукає Божу дитину до самоприниження. Гріх залишено в побожній людині, як рак у грудях чи горб на спині, щоб уберегти її від гордості. Гравій і бруд добрі як баласт для корабля: вони не дають йому перекинутися; так відчуття гріха стає баластом для душі, щоб її не перекинула марнославність. Читаємо про «плями Божих дітей» (5 Мойсея 32:5). Коли побожна людина дивиться на своє обличчя в дзеркалі Писання і бачить плями невіри й лицемірства, у гордості опускається пір’я; це плями, що впокорюють. Навіть із наших гріхів можна мати добрий ужиток, коли вони спонукають нас низько думати про себе. Кращий той гріх, що впокорює мене, ніж той обов’язок, що робить мене гордим. Святий Бредфорд сказав про себе такі слова: «Я — розмальований лицемір»; а Гупер сказав: «Господи, я — пекло, а Ти — небо».

(в) Гріх спонукає Божу дитину судити себе; вона виносить вирок сама собі. «Справдї, я більший невіжа, нїж хто небудь зміж людей» (Приповісток 30:2). Судити інших небезпечно, але судити себе — добре. «коли б ми самі себе розсуджували, то не були б осуджені» (1 Коринтян 11:31). Коли людина осудила себе, сатану позбавлено посади. Коли він звинувачує в чомусь святого, той може відповісти: «Це правда, сатано, я винен у цих гріхах; але я вже осудив себе за них; і, оскільки я засудив себе в нижчому суді сумління, Бог виправдає мене у вищому суді неба».

(г) Гріх спонукає Божу дитину боротися з собою. Духовне «я» бореться з тілесним «я». «тїло бажає (того що) проти духа, а дух, (що) проти тїла» (Галат 5:17). Наше життя — життя мандрівне і життя бойове. Щодня точиться двобій між двома насіннями. Віруючий не дасть гріхові мирно володіти собою. Якщо він не може не впустити гріх, то тримає його під п’ятою; хоч він і не може цілком перемогти, однак він перемагає. «Тому, хто перемагає» (Одкриттє 2:7).

(д) Гріх спонукає Божу дитину пильнувати себе. Вона знає, що гріх — зрадник у власних грудях, тому уважно стежить за собою. Підступне серце потребує пильного ока. Серце — як фортеця, якій щогодини загрожує штурм; тому Божа дитина завжди стоїть на варті й охороняє своє серце. Віруючий суворо пильнує себе, щоб не впасти в якесь ганебне беззаконня і так не відчинити шлюзу, через який витече вся його втіха.

(е) Гріх спонукає душу виправляти себе. Божа дитина не лише виявляє гріх, а й виганяє його. Одну ногу вона ставить на шию своїх гріхів, а другою прямує туди, про що сказано: «ноги мої повернулись до сьвідчень твоїх» (Псальма 119:59). Так гріхи побожних служать на добро. Бог обертає недуги святих на їхні ліки.

Але нехай ніхто не зловживає цим ученням. Я не кажу, що гріх служить на добро нерозкаяній людині. Ні, він служить їй на погибель; але тим, хто любить Бога, він служить на добро; а щодо вас, побожних, то я знаю, що ви не зробите з цього хибного висновку — ані легковажити гріхом, ані зухвало гратися з ним. Якщо ви так учините, Бог змусить вас дорого за це заплатити. Згадайте Давида. Він зухвало зважився на гріх, і що здобув? Він утратив свій мир, відчув у душі жахи Всемогутнього, хоч мав усе, що могло б його розвеселити. Він був царем; він умів грати; і все ж ніщо не могло його втішити: він скаржиться на «костї, тобою розбиті» (Псальма 51:8). І хоч він зрештою вийшов із тієї темної хмари, деякі богослови вважають, що він так і не повернув собі повної радості аж до дня смерті. Якщо хтось із Божого народу гратиметься з гріхом через те, що Бог може обернути його на добро, то хоч Господь їх і не прокляне, Він може послати їх до пекла ще в цьому житті. Він може ввергнути їх у такі гіркі муки й судоми душі, що сповнять їх жахом і доведуть майже до відчаю. Нехай це буде полум’яним мечем, що не підпускатиме їх до забороненого дерева.

І так я показав, що і найкраще, і найгірше під владною рукою великого Бога разом служить на добро святим.

Ще раз кажу: не думайте легковажно про гріх.

Ви завершили: Найгірше служить на добро побожним

Назад Далі