Страх остаточного падіння

ТЕМНИЙ СТРАХ переслідує думки багатьох, хто приходить до Христа: вони бояться, що не встоять до кінця. Я чув, як людина, що шукає, казала: «Якби я й віддав свою душу Ісусові, то, може, зрештою все одно відступив би на погибель. Я вже й раніше мав добрі почуття, а вони згасли. Моя доброта була, як ранкова хмара і як рання роса. Вона з’явилася раптово, протрималася якийсь час, багато обіцяла, а тоді зникла».

Я вважаю, що цей страх часто сам породжує те, чого боїться; і що декотрі, хто боявся довіритися Христові на весь час і на всю вічність, зазнали невдачі, бо мали тимчасову віру, яка ніколи не сягала досить далеко, щоб їх спасти. Вони вирушили в дорогу, певною мірою покладаючись на Ісуса, але щодо тривання й витривалості на небесному шляху дивилися на самих себе; тож вирушили хибно і, як природний наслідок, незабаром повернули назад. Якщо ми покладаємося на себе в тому, щоб утриматися, ми не втримаємося. Навіть якщо ми спираємося на Ісуса в певній частині нашого спасіння, ми зазнаємо поразки, коли хоч у чомусь покладаємося на себе. Жоден ланцюг не міцніший за свою найслабшу ланку: якщо Ісус — наша надія в усьому, крім однієї речі, ми цілковито зазнаємо поразки, бо в цьому одному пункті обернемося на ніщо. Я анітрохи не сумніваюся, що помилка щодо витривалості святих перешкодила витривалості багатьох, які добре бігли. Що перешкодило їм бігти далі? Вони покладалися на себе в цьому бігу — і тому зупинилися. Стережіться домішувати бодай трохи себе до розчину, яким ви будуєте, бо інакше зробите розчин нетривким, і каміння не триматиметься купи. Якщо ви дивитеся на Христа щодо своїх початків, стережіться дивитися на себе щодо своїх завершень. Він — Альфа. Подбайте, щоб Він став для вас і Омегою. Якщо ви почали духом, не сподівайтеся довершитися тілом. Починайте так, як збираєтеся продовжувати, і продовжуйте так, як почали, і нехай Господь буде для вас усім у всьому. О, якби Бог, Святий Дух, дав нам дуже ясне розуміння того, звідки має прийти сила, якою ми будемо збережені аж до дня з’явлення нашого Господа!

Ось що сказав колись Павло на цю тему, коли писав коринтянам:

Господь наш Ісус Христос, котрий і утвердить вас до кінця, щоб ви були невинуваті в день Господа нашого Ісуса Христа. Вірен бо Бог, через котрого покликані ви в общеннє Сина Його, Ісуса Христа, Господа нашого (1 Коринтян 1:8, 9).

Ця мова мовчки визнає велику потребу, кажучи нам, як її задоволено. Хоч би де Господь щось приготував, ми цілком певні, що в цьому була потреба, бо завіт благодаті не обтяжений нічим зайвим. У дворах Соломона висіли золоті щити, якими ніколи не користувалися, але в Божій зброярні таких немає. Те, що Бог приготував, нам неодмінно знадобиться. Від цієї години й до завершення всього кожна Божа обітниця і кожне забезпечення завіту благодаті будуть пущені в дію. Нагальна потреба віруючої душі — це утвердження, тривання, остаточна витривалість, збереження до кінця. Це велика потреба й найдосвідченіших віруючих, бо Павло писав до святих у Коринті, людей високого рівня, про яких він міг сказати: «Дякую Богу моєму всякого часу за вас про благодать Божу, дану вам в Христї Ісусї». Саме такі люди найпевніше відчувають, що щодня потребують нової благодаті, якщо мають утриматися, вистояти й зрештою вийти переможцями. Якби ви не були святими, ви не мали б благодаті й не відчували б потреби в більшій благодаті; але оскільки ви Божі люди, ви відчуваєте щоденні вимоги духовного життя. Мармурова статуя не потребує їжі; а жива людина голодна й спрагла, і радіє, що її хліб і вода їй забезпечені, бо інакше вона неодмінно знесиліла б у дорозі. Особисті потреби віруючого роблять неминучим те, що він мусить щодня черпати з великого джерела всякого постачання; бо що він міг би вдіяти, якби не міг звертатися до свого Бога?

Це правда й щодо найобдарованіших святих — тих людей у Коринті, що збагатилися всяким словом і всяким знанням. Їм треба було, щоб їх утвердили до кінця, бо інакше їхні дари й здобутки обернулися б на їхню погибель. Якби ми мали мови людські й ангельські, але не отримували свіжої благодаті, де б ми були? Якби ми мали весь досвід, аж поки стали б батьками в церкві, — якби Бог навчив нас так, що ми розуміли б усі таємниці, — то й тоді ми не змогли б прожити жодного дня без Божого життя, що вливається в нас від нашого Голови Завіту. Як могли б ми сподіватися втриматися бодай одну годину, не кажучи вже про ціле життя, якби Господь не тримав нас? Той, Хто почав у нас добре діло, мусить довершити його аж до дня Христового, інакше воно обернеться болісною невдачею.

Ця велика потреба виникає здебільшого з нас самих. Декотрих мучить болісний страх, що вони не встоять у благодаті, бо знають власну непостійність. Деякі люди від природи нестійкі. Одні з натури консервативні, щоб не сказати вперті; а інші так само від природи мінливі й непосидючі. Мов метелики, вони пурхають із квітки на квітку, аж поки облетять усю красу саду, і не осідають на жодній. Вони ніколи не затримуються в одному місці досить довго, щоб зробити щось добре, — ні у своїх справах, ні в розумових заняттях. Такі люди цілком можуть боятися, що десять, двадцять, тридцять, сорок, а може, й п’ятдесят років безперервної релігійної пильності будуть для них аж надто великим тягарем. Ми бачимо людей, що приєднуються спершу до однієї церкви, тоді до іншої, аж поки обійдуть усі сторони світу. Вони по черзі є всім — і нічим надовго. Такі мають подвійну потребу молитися, щоб Бог їх утвердив і щоб вони стали не лише стійкими, а й непохитними, бо інакше про них не можна буде сказати, що вони живуть, «надто збогачуючись у дїлї Господньому завсїди».

Усі ми, навіть якщо не маємо вродженої схильності до непостійності, мусимо відчувати свою слабкість, якщо Бог справді оживив нас. Дорогий читачу, хіба ви не знаходите в кожному окремому дні досить того, що змушує вас спотикатися? Ви, що прагнете ходити в досконалій святості, як я сподіваюся, ви й прагнете; ви, що поставили перед собою високу мірку того, яким має бути християнин, — хіба ви не помічаєте, що ще до того, як зі столу приберуть посуд після сніданку, ви вже виявили досить глупоти, щоб соромитися самих себе? Якби ми замкнулися в самотній келії пустельника, спокуса пішла б за нами; бо доки ми не можемо втекти від самих себе, ми не можемо втекти й від спонук до гріха. У наших серцях є те, що повинно робити нас пильними й смиренними перед Богом. Якщо Він не утвердить нас, ми такі слабкі, що спіткнемося й упадемо — не повалені ворогом, а через власну недбалість. Господи, будь Ти нашою силою. Ми — сама неміч.

Крім того, є ще втома, що приходить із довгим життям. Коли ми починаємо своє християнське сповідання, ми здіймаємося на крилах, як орли; далі ми біжимо й не втомлюємося; але в наші найкращі й найсправжніші дні ми йдемо й не знесилюємося. Наш хід ніби повільнішає, але він корисніший і витриваліший. Я молю Бога, щоб енергія нашої молодості залишалася з нами — тією мірою, якою вона є енергією Духа, а не просто бродінням гордого тіла. Хто довго йде дорогою до неба, той переконується, що недарма було обіцяно, що його взуття буде з заліза й міді, бо дорога сувора. Він дізнався, що є Пагорби Труднощів і Долини Приниження; що є Долина Смертної Тіні і, що ще гірше, Ярмарок Марнославства, — і все це треба пройти. Якщо є Чарівні Гори (і, дякувати Богові, вони є), то є й Замки Відчаю, нутро яких прочанам надто часто доводилося бачити. Зваживши все, можна сказати, що ті, хто вистоїть до кінця на шляху святості, будуть «мужі знаменні» — людьми, яким дивуються.

«О світе чудес, я не можу сказати менше!» Дні християнського життя — мов стільки ж Кох-і-норів милосердя, нанизаних на золоту нитку Божої вірності. На небі ми розповімо ангелам, і началам, і владам про незбагненне багатство Христове, яке було витрачене на нас і яким ми втішалися, поки були тут, долі. Нас зберігали живими на самому краю смерті. Наше духовне життя було полум’ям, що палає посеред моря, каменем, що висить у повітрі. Увесь всесвіт здивується, побачивши, як ми входимо в перлову браму бездоганними в день нашого Господа Ісуса Христа. Ми повинні сповнюватися вдячного подиву, навіть якщо нас збережено бодай на годину; і я вірю, що так і є.

Якби це було все, причин для тривоги вистачило б; але є ще набагато більше. Ми мусимо подумати, в якому місці живемо. Для багатьох Божих людей світ — це пустеля, де виють звірі. Декого з нас Боже провидіння щедро пестить, але іншим доводиться вести суворий бій. Ми починаємо свій день із молитви й частенько чуємо в наших домівках голос святої пісні; але багато добрих людей ледве встигають підвестися з колін уранці, як їх уже зустрічають богохульством. Вони йдуть на роботу, і цілий день їх мучать брудні розмови, як праведного Лота в Содомі. Чи можете ви бодай пройтися відкритими вулицями, щоб ваші вуха не страждали від непристойної мови? Світ — не друг благодаті. Найкраще, що ми можемо зробити з цим світом, — це пройти крізь нього якомога швидше, бо ми живемо у ворожій країні. У кожному кущі чатує розбійник. Скрізь нам треба мандрувати з «голим мечем» у руці або принаймні мати завжди при боці ту зброю, що зветься всякою молитвою; бо нам доводиться боротися за кожну п’ядь нашого шляху. Не помиляйтеся в цьому, інакше вас грубо витрусять із вашої милої омани. О Боже, допоможи нам і утверди нас до кінця, бо інакше де ми будемо?

Справжня побожність надприродна у своєму початку, надприродна у своєму триванні й надприродна у своєму завершенні. Це Боже діло від першого до останнього. Є велика потреба, щоб рука Господня й далі була простягнена: цю потребу мій читач відчуває тепер, і я радий, що він її відчуває; бо тепер він шукатиме свого збереження в Господа, Який один може вберегти нас від падіння й прославити нас разом зі Своїм Сином.