Покаяння Петра

«І обернувшись Господь, поглянув на Петра. І згадав Петр слово Господнє, як глаголав йому: Що перш нїж півень запіє, відречеш ся мене тричі. І вийшовши геть Петр, заплакав гірко» (Луки 22:61, 62).

То був поворотний момент в історії Петра. Христос сказав йому: «не можеш тепер за мною йти» (Йоана 13:36). Петро не був здатний іти за Христом, бо ще не дійшов до кінця самого себе; він не знав себе, а тому й не міг іти за Христом. Але коли він вийшов і гірко заплакав, тоді настала велика зміна. Раніше Христос сказав йому: «ти колись, навернувшись, утверди братів твоїх». Ось та мить, коли Петро навернувся від себе до Христа.

Я дякую Богові за історію Петра. Не знаю в Біблії людини, яка давала б нам більшу втіху. Коли ми дивимося на його характер, такий повний невдач, і на те, чим зробив його Христос силою Святого Духа, — з’являється надія для кожного з нас. Але пам’ятайте: перш ніж Христос міг сповнити Петра Святим Духом і зробити його новою людиною, Петрові довелося вийти й гірко заплакати; його треба було впокорити. Якщо ми хочемо це зрозуміти, то, гадаю, мусимо розглянути чотири речі. Спершу погляньмо на Петра — відданого учня Ісуса; далі — на Петра, який жив життям власного «я»; потім — на Петра в його покаянні; і нарешті — на те, чим зробив Петра Христос через Святого Духа.

Петро — відданий учень Христа

Христос покликав Петра покинути сіті й іти за Ним. Петро зробив це негайно, і згодом міг по праву сказати Господеві:

«Ось ми покинули все, та й пїйшли слїдом за Тобою» (Маттея 19:27).

Петро був людиною цілковитого віддання себе; він залишив усе, щоб іти за Ісусом. Петро був також людиною готового послуху. Пам’ятаєте, Христос сказав йому: «Поступи на глибінь, та закиньте неводи ваші на ловитву». Петро-рибалка знав, що риби там немає, бо вони трудилися всю ніч і нічого не впіймали; проте він сказав: «по слову Твоєму, закину невода» (Луки 5:4, 5). Він скорився слову Ісуса. Крім того, він був людиною великої віри. Побачивши Христа, що йшов по морю, він сказав: «Господи, коли се Ти, звели менї йти до Тебе» (Маттея 14:28); і на голос Христа він вийшов із човна й пішов по воді.

І Петро був людиною духовного прозріння. Коли Христос запитав учнів: «Ви ж як кажете? хто я?» — Петро зміг відповісти: «Ти єси Христос, Син Бога живого». І Христос сказав: «Блажен єси, Симоне, сину Йонин, бо тїло й кров не відкрила тобі сього, а Отець мій, що на небі». І Христос говорив про нього як про людину-скелю і про те, що йому належать ключі Царства. Петро був чудовою людиною, відданим учнем Ісуса, і якби він жив сьогодні, кожен сказав би, що це зрілий християнин. І все ж як багато чого бракувало Петрові!

Петро, що жив життям власного «я»

Пригадуєте: щойно Христос сказав йому: «тїло й кров не відкрила тобі сього, а Отець мій, що на небі», — як почав говорити про Свої страждання, а Петро наважився сказати: «Пожаль ся себе, Господи; нехай се не станеть ся Тобі». Тоді Христові довелося сказати:

«Геть від мене, сатано! ти блазниш мене, бо не гадаєш про Боже, а про чоловіче» (Маттея 16:22-23).

Ось Петро у своєму свавіллі: він покладається на власну мудрість і навіть забороняє Христові йти на смерть. Звідки це взялося? Петро покладався на себе й на власні думки про Божі речі. Згодом ми бачимо, і не раз, що серед учнів точилася суперечка, хто з них більший, і Петро був одним із них — він вважав, що має право на найперше місце. Він шукав власної честі навіть понад інших. Життя власного «я» було сильне в Петрові. Він залишив свої човни й сіті, але не своє старе «я».

Коли Христос сказав йому про Свої страждання і промовив: «Геть від мене, сатано!» — Він додав: «Коли хто хоче йти слїдом за мною, нехай відречеть ся себе самого, й візьме хрест свій, та й іде слїдом за мною» (Маттея 16:24). Ніхто не може йти за Ним, якщо не зробить цього. Від себе треба відректися до кінця. Що це означає? Коли Петро відрікся Христа, ми читаємо, що він тричі сказав: «Не знаю чоловіка»; іншими словами: «Я не маю з Ним нічого спільного; ми з Ним не друзі; я заперечую будь-який зв’язок із Ним». Христос сказав Петрові, що той мусить відректися себе. Власне «я» треба не брати до уваги, а кожну його вимогу відкидати. Це корінь справжнього учнівства; але Петро цього не розумів і не міг цього виконати. І що сталося? Коли настала остання ніч, Христос сказав йому:

«Перш нїж двічи півень запїє, тричі відречеш ся мене».

Але з якою самовпевненістю сказав Петро: «Хоч і всї поблазнять ся, тільки не я. Господи, з Тобою готов я і в темницю, і на смерть іти» (Марка 14:29; Луки 22:33).

Петро говорив це щиро і справді мав намір так учинити; але Петро не знав себе. Він не вірив, що він такий поганий, як казав про нього Ісус.

Ми, можливо, думаємо про окремі гріхи, що стають між нами й Богом; але що нам робити з тим життям власного «я», яке все нечисте, — із самою нашою природою? Що нам робити з тим тілом, яке цілком перебуває під владою гріха? Визволення від цього — ось чого ми потребуємо. Петро цього не знав, і тому в своїй самовпевненості пішов і відрікся свого Господа.

Зверніть увагу, як Христос двічі вживає слово відректися. Першого разу Він сказав Петрові: «нехай відречеть ся себе»; другого разу Він сказав Петрові: «відречеш ся мене». Одне з двох. Іншого вибору в нас немає: ми мусимо відректися або себе, або Христа. Дві великі сили борються між собою — природа власного «я» у владі гріха і Христос у силі Божій. Одна з них мусить панувати в нас.

Саме власне «я» зробило диявола дияволом. Він був Божим ангелом, але захотів піднести себе. Він став дияволом у пеклі. Власне «я» стало причиною гріхопадіння людини. Єва захотіла чогось для себе, і так наші прабатьки впали в усі злидні гріха. Ми, їхні діти, успадкували жахливу гріховну природу.

Покаяння Петра

Петро тричі відрікся свого Господа, і тоді Господь поглянув на нього; і той погляд Ісуса розбив Петрове серце, і враз перед ним відкрився страшний гріх, який він учинив, страшне падіння, що сталося, і глибина, в яку він упав, — і «вийшовши геть Петр, заплакав гірко».

О! хто може сказати, яким мусило бути те покаяння? Упродовж наступних годин тієї ночі і наступного дня, коли він бачив Христа розіп’ятим і похованим, і ще наступного дня, у суботу, — о, в якому безнадійному розпачі й соромі мусив він провести той день!

«Мого Господа не стало, моєї надії не стало, а я відрікся свого Господа. Після того життя любові, після того блаженного спілкування трьох років я відрікся свого Господа. Боже, змилуйся наді мною!»

Не думаю, що ми можемо усвідомити, в яку глибину приниження опустився тоді Петро. Але то був поворотний момент і переміна; і першого дня тижня Христос з’явився Петрові, а ввечері зустрівся з ним разом з іншими. Згодом, на Галилейському озері, Він питав його: «Чи любиш мене?» — аж поки Петро не засмутився від думки, що Господь нагадує йому, як він тричі відрікся Його; і сказав із сумом, але щиро:

«Господи, Ти все знаєш; Ти знаєш, що люблю Тебе» (Йоана 21:17).

Переображений Петро

Тепер Петро був готовий до визволення від власного «я», — і це моя остання думка. Ви знаєте, що Христос привів його разом з іншими до підніжжя престолу і звелів їм чекати там; а потім, у день П’ятидесятниці, зійшов Святий Дух, і Петро став іншою людиною. Я не хочу, щоб ви думали лише про зміну в Петрі — про ту сміливість, і ту силу, і те розуміння Писань, і те благословення, з яким він проповідував того дня. Дякувати Богові за це. Але для Петра було щось глибше й краще. Уся Петрова природа змінилася. Діло, яке Христос почав у Петрі, коли поглянув на нього, було довершене, коли той сповнився Святим Духом.

Якщо хочете це побачити, прочитайте Перше послання Петра. Ви знаєте, в чому полягали Петрові вади. Коли він, по суті, сказав Христові: «Ти ніколи не можеш страждати; цього не може бути», — це показало, що він не мав жодного уявлення, що означає пройти крізь смерть до життя. Христос сказав: «нехай відречеть ся себе», а він попри це відрікся свого Господа. Коли Христос остерігав його: «Відречеш ся мене», а він наполягав, що ніколи цього не зробить, Петро показав, як мало розумів, що було в ньому самому. Але коли я читаю його послання і чую, як він каже: «Коли докоряють вас за імя Христове, — ви блаженні; Дух бо слави й Бога почиває на вас» (1 Петра 4:14), тоді кажу: це вже не старий Петро, а сам Дух Христовий дихає й говорить у ньому.

Читаю знову, як він каже: «На се бо ви покликані, бо і Христос страждав за вас» (1 Петра 2:21). Я розумію, яка переміна сталася з Петром. Замість відрікатися Христа, він знайшов радість і втіху в тому, щоб власне «я» було зречене, розіп’яте й віддане на смерть. Тому й читаємо в Діяннях, що, коли його поставили перед синедріоном, він міг сміливо сказати: «Більше треба коритись Богу, нїж людям» (Дїяння 5:29), і що він міг повернутися з іншими учнями й радіти, що їх удостоїли терпіти за Христове ім’я.

Ви пам’ятаєте його самопіднесення; але тепер він збагнув, що «у нетлїнню лагідного й тихого духа, що перед Богом многоцїнне». І ще він закликає нас: «один одному корячись, смирностю підпережіть ся» (1 Петра 5:5).

Дорогий друже, благаю тебе: поглянь на Петра, цілком зміненого, — Петра, який догоджав собі, покладався на себе, шукав свого, був сповнений гріха, постійно потрапляв у біду, нерозважного й запального, а тепер сповненого Духа й життя Ісуса. Христос зробив це для нього через Святого Духа.

І тепер — яка моя мета в тому, що я так коротко вказав на історію Петра? Ця історія мусить стати історією кожного віруючого, якого Бог справді хоче зробити благословенням. Ця історія — пророцтво про те, що кожен може отримати від Бога на небі.

Тепер коротко поглянемо, чого вчать нас ці уроки.

Перший урок такий: ти можеш бути дуже ревним, побожним, відданим віруючим, у якому сила тіла все ще дуже сильна.

Це дуже серйозна правда. Петро, перш ніж відректися Христа, виганяв бісів і зціляв хворих; і все ж тіло мало силу, і тіло мало в ньому місце. О, улюблені, ми мусимо усвідомити, що саме тому, що в нас так багато цього життя власного «я», Божа сила не може діяти в нас так могутньо, як Бог хоче, щоб вона діяла. Чи усвідомлюєте ви, що великий Бог прагне подвоїти Своє благословення, дати через нас удесятеро більше благословення? Але щось Йому заважає, і це щось є доказом не чого іншого, як життя власного «я». Ми говоримо про Петрову гордість, і Петрову поривчастість, і Петрову самовпевненість. Усе це мало корінь в одному слові — «я». Христос сказав: «нехай відречеть ся себе», а Петро так і не зрозумів цього й не послухався; і кожна його вада виходила з цього.

Яка серйозна думка і який наполегливий заклик до нас волати: Боже, відкрий нам це, щоб ніхто з нас не жив життям власного «я»! Так бувало з багатьма, хто роками був християнином, хто, можливо, посідав визначне становище: Бог викрив його і навчив його самого себе викрити, і він був до краю присоромлений і впав зламаний перед Богом. О, який гіркий сором, і скорбота, і біль, і муки спадали на нього, доки нарешті він не знаходив, що є визволення! Петро вийшов і гірко заплакав, і може бути чимало побожних людей, у яких сила тіла все ще панує.

А мій другий урок такий: це діло нашого благословенного Господа Ісуса — відкрити силу власного «я».

Як сталося, що Петро — тілесний Петро, свавільний Петро, Петро з сильною любов’ю до себе — став людиною П’ятидесятниці й автором своїх послань? Тому що Христос опікувався ним, і Христос пильнував над ним, і Христос навчав і благословляв його. Застереження, які дав йому Христос, були частиною виховання; і наостанок прийшов той погляд любові. У Своїх стражданнях Христос не забув його, а обернувся й поглянув на нього, і «вийшовши геть Петр, заплакав гірко». І той Христос, Який привів Петра до П’ятидесятниці, і сьогодні чекає, щоб узяти під Свою опіку кожне серце, яке готове віддати себе Йому.

Чи не кажуть деякі: «Ах! ось у чому моє лихо: завжди це життя для себе, і самовтіха, і зосередженість на собі, і догоджання собі, і свавілля; як мені від цього позбутися?»

Моя відповідь така: це Христос Ісус може визволити вас від цього; ніхто, крім Христа Ісуса, не може дати визволення від влади власного «я». А що Він просить вас зробити? Він просить, щоб ви впокорилися перед Ним.