Короткий і легкий спосіб молитви
Внутрішні і зовнішні дії

Розділ 15 · 6 хв читання · 7 хв слухання

Внутрішні і зовнішні дії

Дії людей бувають або зовнішні, або внутрішні. Зовнішні — це ті, що виявляються назовні й мають чуттєвий предмет; самі по собі вони не мають ні доброї, ні злої якості, хіба що набувають її від внутрішнього начала, з якого походять. Не про них я маю намір говорити, а лише про внутрішні дії — ті дії душі, якими вона внутрішньо звертається до якогось предмета або відвертається від іншого.

Коли я, звернена до Бога, бажаю вчинити дію іншої природи, ніж ті, до яких спонукав би Він, я відвертаюся від Бога і звертаюся до створених речей — більше чи менше, залежно від сили чи слабкості моєї дії. Якщо ж я, звернена до створіння, хочу повернутися до Бога, то мушу вчинити дію відвернення від створіння і звернення до Бога; і що досконаліша ця дія, то повнішим буде навернення.

Доки я не навернена досконало, мені потрібно кілька дій, щоб звернутися до Бога. Деякі здійснюються відразу, інші поступово; але моя дія має вести мене до того, щоб звернутися до Бога, вживаючи для Нього всю силу моєї душі, як написано: «Та тепер ще говорить Господь: Обернїтесь до мене всїм серцем» (Йоіла 2:12). «Та й навернешся до Господа, Бога твого … всїм серцем твоїм і всією душею твоєю» (5 Мойсея 30:2). Бог просить лише нашого серця: «Оддай менї твоє, мій сину, серце, а путь мою нехай твої стережуть очі.» (Приповісток 23:26). Віддати серце Богові — означає мати весь його погляд, усю його силу і всю його снагу зосередженими в Ньому, щоб виконувати Його волю. Отже, звернувшись до Бога, ми мусимо й надалі залишатися зверненими до Нього.


Але оскільки розум людини слабкий, а душа, звикла звертатися до земних речей, легко відвертається від Бога, то вона, щойно помітить, що звернулася до зовнішнього, мусить відновити своє колишнє становище в Бозі простою дією повернення до Нього.

А оскільки кілька повторених дій утворюють звичку, душа набуває звички навернення і від дії переходить до постійного стану.

Тож душа не повинна шукати, як наблизитися до Бога, за допомогою якихось власних зусиль чи діл; це означало б намагатися здійснити одну дію за допомогою інших, замість того щоб простою дією залишатися прив’язаною до одного лише Бога.

Якщо ми вважаємо, що не повинні чинити жодних дій, то помиляємося, бо ми завжди діємо; але кожен має діяти відповідно до свого ступеня.

Я спробую прояснити це питання, бо через нерозуміння його багато християн мають труднощі.

Бувають дії минущі й виразні, і дії тривалі; дії прямі і дії відображені. Не всі можуть чинити перші, і не всі в стані чинити інші. Перші дії мають чинити ті, хто відвернувся від Бога. Вони повинні звернутися до Нього виразною дією, сильнішою чи слабшою залежно від того, наскільки вони від Нього далекі.

Під тривалою дією я розумію ту, якою душа цілковито звернена до свого Бога прямою дією, якої вона не поновлює, хіба що її було перервано, але яка триває. Душа, цілком звернена в такий спосіб, перебуває в любові й залишається там: «Хто пробуває в любові, в Бозї пробуває» (1 Йоана 4:16). Тоді про душу можна сказати, що вона перебуває в постійній дії і спочиває навіть у цій дії. Але її спочинок не бездіяльний, бо вона має дію, що завжди чинна, а саме — тихе занурення в Бога, у якому Бог притягує її дедалі сильніше; і, йдучи за цим притяганням і спочиваючи в любові, вона дедалі глибше занурюється в цю любов і має дію безмежно сильнішу, могутнішу і швидшу, ніж та дія, що становить лише повернення. А душа, яка перебуває в цій глибокій і сильній дії, звернена до свого Бога, цієї дії не помічає, бо вона пряма, а не відображена; тож люди в такому стані, не знаючи, як правильно це описати, кажуть, що не мають жодної дії. Але вони помиляються: вони ніколи не були діяльнішими. Краще було б сказати, що вони не розрізняють жодної дії, ніж що не чинять жодної.

Душа не діє сама від себе, це я визнаю; але її притягують, і вона йде за притягальною силою. Любов — це тягар, що занурює її, як людина, що впала в море, тоне і тонула б до нескінченності, якби море було безмежне; і, не помічаючи свого занурення, вона з неймовірною швидкістю опустилася б у найглибші глибини. Отже, неправильно казати, що не чиниться жодних дій. Усі чинять дії, але не всі чинять їх однаково; а хиба виникає з того, що ті, хто знає, що дія неминуча, хочуть, щоб вона була виразною і відчутною. Але відчутна дія — для початківців, а інша — для тих, хто просунувся далі. Зупинитися на першій означало б позбавити себе останньої; а прагнути чинити останню, не пройшовши першої, було б такою самою хибою.

Усе мусить робитися свого часу; кожен стан має свій початок, свій поступ і свій кінець. Немає дії, яка не мала б свого початку. Спершу ми мусимо працювати з напруженням, але згодом тішимося плодом своєї праці.

Коли судно стоїть у гавані, моряки насилу виводять його у відкрите море; але щойно воно там, вони легко повертають його в тому напрямку, куди хочуть плисти. Так і душа, коли вона в гріху: потрібне зусилля, щоб витягти її звідти; треба розв’язати линви, які її тримають; потім сильною і рішучою дією її треба втягти всередину неї самої, щоб вона потроху покидала гавань і поверталася всередину, бо саме туди має бути спрямована її подорож.

Коли судно отак повернуте, то, у міру того як воно просувається в море, воно залишає землю позаду, і що далі воно від землі, то менше зусиль потрібно, щоб його вести. Нарешті воно починає плисти легко, і судно йде так швидко, що весла стають непотрібні. Що ж тоді робить керманич? Він задовольняється тим, що розпускає вітрила і сидить біля стерна.

Розпустити вітрила — це просто покласти себе перед Богом, щоб нас рухав Його Дух. Сидіти біля стерна — це не давати своєму серцю зійти з правильного шляху, легенько скеровувати його і вести відповідно до поруху Духа Божого, Який поступово заволодіває ним, як вітер поступово наповнює вітрила і жене судно вперед. Доки судно йде за вітром, моряки відпочивають від своєї праці. За годину, відпочиваючи так і даючи вітрові нести корабель, вони пропливають більше, ніж пропливли б за значно довший час власними зусиллями; а якби вони захотіли веслувати, то, крім утоми, яка з цього вийшла б, їхня праця була б марною і лише сповільнювала б судно.

Так нам слід поводитися в нашому внутрішньому житті; і, діючи так, ми за короткий час просунемося під Божим проводом більше, ніж будь-коли могли б власними зусиллями. Тільки спробуйте цей шлях — і побачите, що він найлегший з усіх можливих.

Коли вітер супротивний, коли вітер і буря шалені, треба кинути в море якір, щоб зупинити судно. Цей якір — довіра до Бога і надія на Його доброту, терпляче очікування, доки вщухне буря і знову повіє сприятливий вітер, як чинив Давид: «Терпеливо дожидав я Господа, і він нахилився до мене», — каже він (Псальма 40:1).

Ви завершили: Внутрішні і зовнішні дії

Назад Далі