Короткий і легкий спосіб молитви
Молитва як шляхетна дія

Розділ 14 · 10 хв читання · 12 хв слухання

Молитва як шляхетна дія

Дехто, почувши про молитву мовчання, хибно уявив собі, ніби душа в ній залишається бездіяльною, мертвою і нерухомою.

Але правда в тому, що її дія шляхетніша й ширша, ніж будь-коли до того, як вона досягла цього ступеня, бо її рухає Сам Бог і на неї діє Його Дух. Святий Павло бажає, щоб нас водив Дух Божий (Римлян 8:14). Я не кажу, що не повинно бути жодної дії, а лише що ми мусимо діяти в залежності від божественного поруху. Чудово показує це Езекиїл. Пророк бачив колеса, у яких був дух життя, і куди мав іти цей дух, туди йшли й вони; вони йшли, або стояли, або здіймалися вгору — так, як їх рухало, бо дух життя був у них; але назад вони ніколи не верталися (див. Езекиїла 1:19–21). Так має бути і з душею: вона має дозволяти рухати й провадити себе живому Духові, Який у ній, і слідувати Його проводові, а не жодному іншому. А цей Дух ніколи не поведе її назад, тобто до того, щоб озиратися на створіння чи спиратися на себе, але завжди вперед, щоб вона невпинно поспішала до мети.

Ця дія душі — дія спокійна. Коли душа діє сама від себе, вона діє з напруженням і тому більше усвідомлює свою дію. Але коли вона діє в залежності від Духа благодаті, її дія така вільна, така легка, така природна, що здається, ніби вона зовсім не діє. «Випровадив мене на простір, і визволив, бо вподобав мене.» (Псальма 18:19).

Щойно душа вирушила в путь до свого осердя, від тієї миті її дія стає сильною — тобто її рух до осердя, яке її притягує, а цей рух безмежно перевершує швидкість будь-якого іншого руху.

Отже, це дія, але дія така шляхетна, така мирна, така тиха, що душі здається, ніби вона зовсім не діє, бо вона ніби природно спочиває. Коли колесо обертається з помірною швидкістю, його легко розгледіти; але коли воно крутиться швидко, жодної його частини виразно не видно. Так і душа, що перебуває в спочинку в Бозі, має дію безмежно шляхетну і піднесену, а проте дуже мирну. Що більший її мир, то більша її швидкість, бо вона віддана Духові, Який рухає її і спонукає діяти. Цей Дух — Сам Бог, Який притягує нас і, притягуючи, змушує бігти до Нього, як добре знала Наречена, коли казала: «Притягни мене ʼд собі, — ми побіжимо за тобою» (Пісні Пісень 1:4). Притягни мене, о мій Божественний Осередку, через найглибше моє серце: мої сили і мої чуття побіжать за Твоїм притяганням! Саме лише це притягання — бальзам, що зцілює мене, і пахощі, що вабять. «Ми побіжимо», — каже вона, бо «Любими пахощами пахне імя твоє». Ця притягальна сила дуже могутня, але душа йде за нею дуже радо; і оскільки вона так само сильна, як і солодка, то притягує своєю силою і захоплює своєю солодкістю.

Наречена каже: «Притягни мене ʼд собі, — ми побіжимо за тобою». Вона говорить про себе і до себе: «Притягни мене» — ось єдність того, що притягується; «Ми побіжимо» — ось відгук усіх сил і чуттів, що йдуть слідом за осердям серця.

Отже, мова не про те, щоб залишатися в бездіяльності, а про те, щоб діяти в залежності від Духа Божого, Який оживляє нас, адже «Ним бо живемо й двигаємось, і єсьмо» (Дїяння 17:28). Ця спокійна залежність від Духа Божого абсолютно необхідна, і вона за короткий час приводить душу до простоти й єдності, в яких її було створено. Її створено єдиною і простою, як Бог. Тож, щоб відповісти меті нашого створення, ми мусимо покинути множинність наших власних дій і ввійти в простоту і єдність Бога, на Чий образ нас створено (1 Мойсея 1:27). Дух Божий — «єдиний», «і многоподібний» (Премудрості Соломона 7:22), і Його єдність не перешкоджає Його множинності. Ми входимо в Божу єдність, коли з’єднані з Його Духом, бо тоді маємо той самий Дух, що й Він; і ми множимося назовні, щодо Його розпоряджень, не покидаючи єдності.


Тож оскільки Бог діє безмежно, а ми — один дух із Ним, то діємо набагато більше, ніж могли б своєю власною дією. Ми мусимо дозволити Премудрості провадити нас. Ця «Премудрість» «рухливіша за всякий рух» (Премудрості Соломона 7:24). Тож залишаймося в залежності від Його дії, і наша дія буде справді сильною.

«Все Ним стало ся; і без Него не стало ся нїщо, що стало ся.» (Йоана 1:3). Бог, творячи нас, створив нас на Свій образ, за Своєю подобою (1 Мойсея 1:26). Він дав нам Дух Слова через подих життя (1 Мойсея 2:7), який вдихнув у нас, коли нас було створено на образ Божий, через участь у житті Слова, Яке є образом Свого Отця. А це життя — єдине, просте, чисте, глибоке і плідне.

Оскільки диявол спотворив цей прекрасний образ, потрібно було, щоб те саме Слово, подих Якого було вдихнуто в нас при створенні, прийшло його відновити. Потрібно було, щоб це був саме Він, бо Він — образ Отця; а пошкоджений образ не можна відновити його власною дією — лише дією того, хто прагне його відновити. Отже, наша дія має полягати в тому, щоб поставити себе в таке становище, у якому ми зазнаємо Божої дії, і дозволити Слову знову накреслити в нас Свій образ. Якби статуя могла рухатися, то своїм рухом заважала б скульпторові її довершити. Кожен наш власний рух заважає праці Небесного Скульптора і створює фальшиві риси.

Тож ми мусимо залишатися в мовчанні й рухатися лише тоді, коли Він нас рухає. Ісус Христос має життя в Собі (Йоана 5:26), і Він мусить передавати життя всім, хто живе.

Що ця дія найшляхетніша, заперечити неможливо. Речі мають вартість лише настільки, наскільки шляхетне, величне й піднесене начало, з якого вони походять. Дії, вчинені з божественного начала, — божественні дії; тоді як дії створіння, хоч якими добрими вони здавалися б, — це людські дії або, щонайбільше, доброчесні дії, якщо вони вчинені з допомогою благодаті.

Ісус каже, що має життя в Собі; усі інші істоти мають лише позичене життя, але Слово має життя в Собі; і оскільки Воно щедро ділиться, Воно прагне передати це життя людям. Тож ми мусимо дати місце цьому життю, щоб воно текло в нас, а це можливо лише через спорожнення, через втрату Адамового життя і нашої власної дії, як запевняє нас святий Павло: «Коли хто в Христї, той нове сотворіннє; старе минуло; ось стало все нове» (2 Коринтян 5:17). Це може статися лише через смерть нас самих і нашої власної дії, щоб на її місце стала дія Божа. Отже, ми не стверджуємо, що треба бути без дії, а лише що треба діяти в залежності від Духа Божого, дозволяючи Його дії стати на місце нашої. Ісус показує нам це в Євангелії. Марта робила добрі справи, але оскільки вона робила їх зі свого власного духу, Христос дорікнув їй за них. Дух людини неспокійний і галасливий; тому він робить мало, хоч здається, що робить багато. «Марто, Марто, журиш ся та побиваєш ся про многе, одного ж треба. Мария добру частину вибрала, що не відніметь ся від неї.» — сказав Ісус (Луки 10:41, 42).

Що ж вибрала вона, ця Магдалина? Мир, тишу і спочинок. Вона ніби перестала діяти, щоб її рухав Дух Божий; вона перестала жити, щоб у ній жив Христос.

Ось чому так необхідно зректися себе і всіх своїх власних діл, щоб іти за Ісусом; бо ми не можемо йти за Ним, якщо нас не оживляє Його Дух. Щоб Дух Христовий міг перебувати в нас, наш власний дух мусить поступитися Йому місцем. «Хто ж пригорнеть ся до Господа, — каже святий Павло, — той один (з Ним) дух» (1 Коринтян 6:17). «Менї ж благо приблизитись до Бога; я покладаю надїю на Господа Бога» (Псальма 73:28). Що ж таке це «приблизитись»? Це початок єднання.

Єднання має свій початок, своє продовження, своє завершення і своє звершення. Початок єднання — це схильність до Бога. Коли душа навернена так, як я описала, вона має схильність до свого осердя і сильне прагнення до єднання: це прагнення і є початком. Потім вона пригортається, а це стається, коли вона наближається до Бога; потім вона з’єднується з Ним і нарешті стає одним із Ним — тобто стає одним духом із Ним; і саме тоді цей дух, що вийшов від Бога, повертається до Нього як до своєї мети.

Отже, необхідно, щоб ми ввійшли на цей шлях, який є божественним порухом і Духом Ісуса Христа. Святий Павло каже: «Коли ж хто Духа Христового не має, то сей не Його» (Римлян 8:9). Тож, щоб належати Христові, ми мусимо дозволити наповнити себе Його Духом і спорожнити від власного: наші серця мусять бути спорожнені. Святий Павло там само доводить нам необхідність цього божественного поруху; він каже: «Котрі бо Духом Божим водять ся, ті сини Божі.» (Римлян 8:14).

Дух, якого дарує Бог, — це Дух божественного синівства; тому той самий апостол продовжує: «Не прийняли ви духа неволї, знов на боязнь, а прийняли духа всиновлення, нимже покликуємо: Авва, Отче!» (Римлян 8:15). Цей дух — не хто інший, як Дух Христовий, через Якого ми маємо участь у Його синівстві; і «Сей самий Дух сьвідкує нашому духові, що ми дїти Божі».

Щойно душа дозволяє Духові Божому рухати себе, вона відчуває свідчення цього божественного синівства; і це свідчення тим більше примножує її радість, що дає їй пізнати, що її покликано до свободи дітей Божих і що дух, який вона прийняла, — не дух неволі, а дух свободи.

Дух божественного поруху такий необхідний для всього, що Павло обґрунтовує цю необхідність нашим незнанням того, про що ми просимо. «Дух помагає нам в немощах наших; про що бо молитись нам так, як треба, не знаємо, та сам Дух заступаєть ся за нас стогнаннєм невимовним», — каже він. Це переконливо: якщо ми не знаємо, про що молитися, ані як належно просити того, що нам необхідне, і якщо потрібно, щоб Дух, Який у нас і порухові Якого ми віддаємо себе, просив цього за нас, то чи не слід нам дозволити Йому це робити? Він робить це «стогнаннєм невимовним».

Цей Дух — Дух Слова, Якого завжди вислуховують, як Він Сам каже: «Я ж знав, що всякого часу мене чуєш» (Йоана 11:42). Якщо ми дозволимо Духові в нас просити й молитися, нас завжди буде вислухано. Чому так? О великий апостоле, містичний учителю, так глибоко навчений у внутрішньому житті! навчи нас, чому. Він відповідає: «Той же, хто вивідує серця, знає, яка думка в Духа; бо по Богу промовляє за сьвятих.»; тобто цей Дух просить лише того, що Бог хоче дати. Бог хоче, щоб ми були спасенні і щоб ми були досконалі. Отже, Він просить усього, що необхідне для нашої досконалості. Чому ж після цього нам обтяжувати себе зайвими турботами і втомлюватися від довжини нашої дороги, так і не сказавши: «Немає надії в нас самих», — і тому не спочиваючи в Бозі? Сам Бог запрошує нас покласти на Нього всі наші турботи, і Він у Своїй неосяжній доброті скаржиться, що ми витрачаємо свої сили, своє багатство і свої скарби на безліч зовнішніх речей, хоча в усіх них так мало радості. «Чого вам одважувати срібло за те, що не хлїб, і працю вашу за те, що не засичує? послухайте вважно мене, й їжте добро, а душа ваша нехай роскошує в наїдках масних.» (Ісаїї 55:2).

О, якби знали, яке щастя — отак слухати Бога і як душа цим зміцнюється! Усяке тіло мусить замовкнути перед Господом (див. Захарії 2:13). Усякі власні зусилля мусять припинитися, коли Він з’являється. Щоб іще більше спонукати нас віддатися Йому без застережень, Бог запевняє нас, що нам нічого боятися такого віддання, бо Він особливо і окремо піклується про кожного з нас. Він каже: «Хиба ж забуде молодиця своє немовлятко? хиба їй свого власного тїла жаль не буде? та хоч би й вона забула, то я не забуду тебе.» (Ісаїї 49:15). О, слова, сповнені розради! Хто, почувши їх, може боятися цілковито віддати себе під провід Божий?

Ви завершили: Молитва як шляхетна дія

Назад Далі