Розділ 10 · 2 хв читання · 3 хв слухання
Спочинок у присутності Божій
Душа, приведена до цього місця, не потребує іншого приготування, крім спочинку: бо присутність Божа впродовж дня, яка є великим плодом молитви чи радше самою молитвою, починає бути інтуїтивною і майже безперервною. Душа відчуває глибоке внутрішнє щастя і чує, що Бог у ній правдивіше, ніж вона сама в собі. Щоб знайти Бога, їй треба зробити лише одне — заглибитися в себе. Щойно заплющуються очі, вона вже в молитві.
Вона дивується цьому безмежному щастю; у ній точиться розмова, якої не можуть перервати зовнішні речі. Про цей спосіб молитви можна сказати те, що сказано про Премудрість: «Прийшли до мене разом із нею всі добра» (Премудрості Соломона 7:11), бо чеснота природно вливається в душу і практикується так легко, що здається їй цілком природною. Душа має в собі зародок життя і плідності, який дає їй легкість до всякого добра і нечутливість до всякого зла. Тож нехай вона залишається вірною і не шукає іншого настрою, крім простого спочинку. Їй треба лише дозволити наповнити себе цим божественним виливом.
«Господь — у храму свому сьвятому; нехай вся земля мовчить перед ним!» (Аввакума 2:20). Внутрішнє мовчання таке необхідне тому, що Христос — вічне і суттєве Слово, і щоб Його прийняли в душу, в ній має бути налаштованість, яка відповідає тому, Ким Він є. А певно, що для того, щоб прийняти слова, треба слухати. Слух — це чуття, дане нам, щоб ми могли приймати слова, які нам передають. Слух — чуття радше пасивне, ніж активне: воно приймає, а не передає. Оскільки Христос — Слово, яке має бути передане, душа мусить бути уважною до цього Слова, що промовляє в ній.
Ось чому нас так часто закликають слухати Бога і бути уважними до Його голосу. Можна навести багато місць. Задовольнюся кількома: «Слухайте мене, мій ти народе; роде мій, прихили твоє ухо!» (Ісаїї 51:4). «Слухай же мене, Яковів доме й ти, ввесь ощадку дому Ізрайлевого» (Ісаїї 46:3). «Слухай, дочко, і глянь та й прихили ухо твоє, і забудь про нарід твій і дім батька твого! І буде люба врода твоя цареві» (Псальма 45:10, 11).
Ми мусимо слухати Бога і бути уважними до Нього, забуваючи себе і всяку власну вигоду. Ці дві дії, чи радше два стани сприйняття — бо цей стан за своєю суттю пасивний, — пробуджують у Бозі те, про що сказано: «люба» Йому стає «врода», яку Він Сам подарував.
Зовнішнє мовчання вкрай необхідне для плекання внутрішнього мовчання, і неможливо здобути внутрішнє мовчання, не маючи любові до мовчання й самотності.
Бог каже нам устами Свого пророка: «Я заманю її в пустиню до себе, й буду їй до серця промовляти» (Осії 2:14, за читанням на полях).
Бути зайнятим Богом усередині, а зовні — безліччю дрібниць: це неможливо.
Мало користі буде з того, щоб молитися і заглиблюватися в себе на пів години чи годину, якщо впродовж дня ми не зберігатимемо помазання і духу молитви.