Розділ 11 · 3 хв читання · 4 хв слухання
Самоіспитування і сповідь
Самоіспитування завжди має передувати сповіді. Ті, хто досягає цього ступеня, мають відкривати себе Богові, Який неодмінно просвітить їх і дасть їм пізнати природу їхніх провин. Це іспитування треба провадити в мирі й спокої, сподіваючись пізнання своїх гріхів більше від Бога, ніж від власних пошуків.
Коли ми іспитуємо себе з напруженням, ми легко помиляємося. Ми, як ті, що «все лукаве добрим величають, а добре — злим»; і самолюбство легко нас обманює. Але коли ми залишаємося відкритими для проникливого Божого погляду, це Божественне Сонце виводить на світло навіть найдрібніші порошинки. Тож для самоіспитування ми мусимо цілковито віддати себе Богові.
Коли ми на цьому ступені молитви, Бог не забариться відкрити нам усі провини, яких ми допускаємося. Щойно ми згрішили, як уже відчуваємо пекучий докір.
Це Сам Бог провадить іспитування, від якого ніщо не сховається, а нам треба лише повернутися до Бога і терпіти біль і виправлення, які Він дає. Оскільки це Боже іспитування безперервне, ми вже не можемо іспитувати себе самі; і якщо ми вірні своєму відданню себе Богові, то скоро божественне світло іспитуватиме нас краще, ніж могли б усі наші власні зусилля. Досвід дасть це пізнати. Одне, що часто дивує душу, — це те, що коли вона усвідомлює якийсь гріх і приходить визнати його Богові, то замість жалю і каяття, які вона відчувала раніше, нею заволодіває солодка і лагідна любов.
Не знавши цього раніше, вона гадає, що мусить вирватися з цього стану, щоб учинити виразний акт каяття. Але вона не бачить, що, зробивши це, втратила б справжнє каяття, яким і є ця інтуїтивна любов, безмежно більша за все, що вона могла б створити сама. Це вища дія, яка з більшою досконалістю містить у собі інші, хоч ними й не володіють окремо.
Не слід намагатися щось робити самим, коли Бог діє в нас і для нас досконаліше. Ненавидіти гріх у такий спосіб — означає ненавидіти його так, як ненавидить Бог. Ця любов, яка є Божою дією в душі, — найчистіша з усіх любовей. Тоді нам треба лише залишатися такими, як ми є.
Ще одне дивне явище: ми часто забуваємо свої провини і ледве можемо їх пригадати; але це не повинно нас бентежити, і на те є дві причини. Перша: саме це забуття — доказ того, що за гріх уже спокутувано, і краще забути все, що стосується нас самих, щоб пам’ятати лише Бога. Друга причина: Бог щоразу, коли потрібна сповідь, неодмінно показує душі її найбільші провини, бо тоді Він Сам її іспитує.
Про читання — молитву вголос — прохання
Належний спосіб читання на цьому ступені такий: щойно ми відчуваємо потяг до роздумування, слід припинити читання і залишатися в спочинку.
Щойно душу покликано до внутрішнього мовчання, їй слід припинити промовляти молитви вголос; казати будь-коли небагато, а коли вона їх таки промовляє і відчуває труднощі чи потяг до мовчання, їй слід мовчати й не силуватися молитися, віддаючи себе під провід Божого Духа.
Душа побачить, що вже не може, як раніше, приносити Богові окремі прохання. Це не повинно її дивувати, бо саме тепер Дух «по Богу промовляє за сьвятих. Так же само й Дух помагає нам в немощах наших; про що бо молитись нам так, як треба, не знаємо, та сам Дух заступаєть ся за нас стогнаннєм невимовним» (Римлян 8:26, 27).
Ми мусимо сприяти Божим задумам, а вони полягають у тому, щоб позбавити душу її власних діл і поставити на їхнє місце Свої.
Тож дайте Йому діяти і не прив’язуйтеся ні до чого свого. Хоч яким добрим воно вам здавалося б, воно не може бути добрим, якщо стоїть на заваді Божій волі щодо вас. Божа воля краща за всяке інше добро. Не шукайте власної вигоди, а живіть відданням себе і вірою.
Саме тут віра починає дивовижно діяти в душі.