Заклик до ненавернених
Проповідь I

Розділ 3 · 42 хв читання · 54 хв слухання

Проповідь I

Єзекиїла 33:11.

То ж скажи їм: Так певно, як я живу, говорить Господь Бог, не бажаю я смертї грішникової, а того, щоб він звернув із свого шляху та й зостався живим. Звернїте, звернїте з вашого ледачого шляху; про що вам умірати, доме Ізраїля?

Багатьох людей, як і мене, вражало до подиву, коли вони читали у Святому Письмі, як мало буде спасенних і що більша частина навіть тих, кого покликано, буде навіки відлучена від Царства Небесного й мучитиметься з дияволами у вічному вогні. Невіруючі, читаючи це, не вірять, а тому муситимуть це відчути. Ті ж, хто вірить, змушені вигукнути разом з Павлом (Римлян 11:33): «О, глибино багацтва і премудрости і розуму Божого! як не довідомі присуди Його і не дослїджені дороги Його!» Проте сама природа вчить усіх нас покладати провину за лихі діла на тих, хто їх чинить; тож коли ми бачимо якийсь мерзенний учинок, почуття справедливості спонукає нас шукати того, хто його вчинив, щоб зло вчинку обернулося ганьбою на його автора. Якби ми побачили вбитого й порубаного на шматки чоловіка, то відразу запитали б: «Ох! Хто вчинив цей жорстокий злочин?» Якби місто навмисно підпалили, ви запитали б: «Який нікчемний лиходій це зробив?» Отож, коли ми читаємо, що більшість навіки стане головнями пекла, ми мимоволі думаємо собі: як це стається? Чия це вина? Хто такий жорстокий, що спричинив таке? І мало знайдемо тих, хто визнав би за собою провину. Щоправда, усі визнають, що причина — сатана; але це не розв’язує сумніву, бо він не головна причина. Він не силує людей грішити, а лише спокушає до гріха й залишає на їхню власну волю, чинити його чи ні: він не тягне людей до шинку, не роззявляє їм силоміць рота й не вливає туди напою; не тримає їх, щоб вони не могли піти на служіння Богові; не відриває силоміць їхніх сердець від святих думок. Отже, справа лежить між самим Богом і грішником: хтось із них мусить бути головною причиною всього цього лиха, хоч би хто то був, бо більше нема на кого це покласти. А Бог від цього зрікається, не бере цього на себе; і нечестиві звичайно теж зрікаються й не хочуть брати цього на себе. Ось ця суперечка й розглядається в моєму тексті.

Господь скаржиться на народ, а народ думає, що винен Бог. Та сама суперечка розглядається в розділі 18, вірш 25, де вони прямо кажуть: «Несправедлива путь Господня», а Бог відповідає, що то їхні «дороги неправедні». Так і тут вони кажуть у вірші 10: «проступки наші й гріхи наші вагонять на нас, і ми танемо від них, — як же нам жити?» Ніби кажуть: якщо нам судилося вмерти й бути нещасними, то що ж ми можемо вдіяти? Ніби то не їхня вина, а Божа. Але Бог у моєму тексті знімає з себе цю провину: Він каже їм, як вони можуть цьому зарадити, якщо захочуть, і переконує їх скористатися засобами; а якщо вони не дадуть себе переконати, то дає їм знати, що винні вони самі; а якщо й це їх не задовольнить, Він однаково не перестане їх карати. Саме Він буде їхнім Суддею, і судитиме їх за їхніми дорогами; вони ж не судді ні Йому, ні собі, бо не мають ні влади, ні мудрості, ні безсторонності. І сперечання з Богом не допоможе їм і не врятує їх від виконання правосуддя, на яке вони нарікають.

Слова цього вірша містять: 1. Те, що Бог знімає з себе провину за їхню загибель. Він робить це не тим, що відмовляється від своїх присудів і від виконання їх згідно з законом, і не тим, що дає їм якусь надію, ніби закон не буде виконано, а тим, що проголошує: не їхня смерть Йому мила, а радше їхнє навернення, щоб вони жили; і це Він підтверджує їм своєю клятвою. 2. Виразне напоумлення до нечестивих навернутися, де Бог не лише наказує, а й переконує й навіть зволяє розмірковувати з ними: чому вони хочуть умерти? Пряма мета цього напоумлення — щоб вони навернулися й жили. Другорядні, або запасні, мети на випадок, якщо першої не буде досягнуто, такі дві: по-перше, переконати їх тими засобами, якими Він скористався, що як вони будуть нещасні, то не Божа в тім вина; по-друге, переконати їх явною їхньою впертістю, з якою вони відкидають усі Його накази й умовляння, що вина — їхня власна, і вони вмирають тому, що хочуть умерти.

Суть тексту полягає в таких положеннях.

Положення 1. Незмінний закон Божий: нечестиві мусять навернутися або вмерти.

Положення 2. Божа обітниця: нечестиві будуть жити, якщо тільки навернуться.

Положення 3. Бог має втіху в наверненні й спасінні людей, а не в їхній смерті чи погибелі: Він волів би, щоб вони навернулися й жили, ніж ішли далі й умирали.

Положення 4. Це найпевніша істина, і оскільки Бог не хоче, щоб люди в ній сумнівалися, Він урочисто підтвердив її своєю клятвою.

Положення 5. Господь удруге повторює свої накази й умовляння до нечестивих навернутися

Положення 6. Господь зволяє розмірковувати з ними й питає нечестивих, чому вони хочуть умерти.

Положення 7. Якщо після всього цього нечестиві не навернуться, то не Божа вина, що вони гинуть, а їхня власна; причина їхньої погибелі — їхня власна впертість; вони вмирають тому, що хочуть умерти.

Розгорнувши перед вашими очима текст у цих простих положеннях, я далі скажу дещо про кожне з них по черзі, хоч і коротко.

Положення 1. Незмінний закон Божий: нечестиві мусять навернутися або вмерти.

Якщо ви вірите Богові, повірте й цьому: для кожного нечестивого є лише одна з двох доріг — або навернення, або погибель. Я знаю, що нечестивих важко переконати ні в істинності, ні в справедливості цього. Не дивно, що винний сперечається з законом. Мало хто схильний вірити тому, чого не хотів би вважати правдою, а ще менше хто хотів би, щоб правдою було те, що, на його думку, обертається проти нього. Але не сперечання з законом чи з суддею врятує злочинця. Віра в закон і повага до нього могли б уберегти його від смерті, а заперечення й обвинувачення закону лише наблизять її. Якби було інакше, то на одного, хто прикладає свій розум до закону, знайшлася б сотня тих, хто виставляє свій розум проти закону. І люди радше наводили б причини, чому їх не слід карати, ніж слухали б накази й доводи своїх правителів, які вимагають від них послуху. Закон дано не для того, щоб ви його судили, а щоб він правив вами й судив вас.

Але якщо є хтось такий сліпий, що насмілюється сумніватися в істинності чи справедливості цього Божого закону, я коротко подам вам свідчення про те й інше, яке, гадаю, мало б задовольнити розсудливу людину.

І по-перше, якщо ви сумніваєтеся, чи це слово Боже, то, крім сотні інших текстів, вас можуть переконати ось ці кілька.—Маттея 18:3: «Істино глаголю вам: Коли не навернетесь, та не станете як дїти, то не ввійдете в царство небесне.»—Йоана 3:3: «Істино, істино глаголю тобі: Коли хто не народить ся звиш, не може видїти царства Божого.»—2 Коринтян 5:17: «Тим же, коли хто в Христї, той нове сотворіннє; старе минуло; ось стало все нове.»—Колосян 3:9, 10: «скинувши з себе давнього чоловіка з дїлами його, і одягнувшись у нового, що обновляєть ся в розумі по образу Того, хто сотворив його.»—Євреїв 12:14: «…сьвятість, без чого нїхто не побачить Бога».—Римлян 8:8, 9: «Хто бо по тїлу, ті Богу вгодити не можуть.»—«Коли ж хто Духа Христового не має, то сей не Його.»—Галат 6:15: «У Христї бо Ісусї нї обрізаннє нїчого не може, нї необрізаннє, а нове створіннє.»—1 Петра 1:3: «…по великій своїй милости, знов породив нас на впованнє живе».—Вірш 23: «народжені не з тлїнного сїмя, а з нетлїнного, через слово Бога живого і пробуваючого по вік.»—1 Петра 2:1, 2: «Тим то, відложивши всяку злобу, і всякий підступ і лицемірство і зависть і всяку осуду, яко ж новорожденні дїти будьте жадні словесного чистого молока, щоб у ньому виросли».—Псальма 9:17: «Нехай повернуться безбожники в пекло, всї народи, що забувають Бога.»—Псальма 11:5: «Господь випробовує праведного, а безбожного… ненавидить душа його».

Як мені не треба затримуватися на поясненні цих текстів, бо вони такі ясні, так, думаю, не треба й додавати ще інших з тієї множини, що говорять те саме. Якщо ти людина, яка вірить слову Божому, то ось уже досить, щоб переконати тебе: нечестиві мусять навернутися або бути засуджені. Ви вже дійшли так далеко, що мусите або визнати, що це правда, або прямо сказати, що не хочете вірити слову Божому. А як тільки ви до цього дійдете, надії на вас мало: дбайте про себе як знаєте, бо, мабуть, недовго вам лишилося до пекла. Ви ладні кинутися на того, хто назве вас брехуном, — то невже насмілитеся назвати брехуном Бога? Але якщо ви прямо скажете Богові, що не хочете Йому вірити, не дорікайте Йому, коли Він більше ніколи вас не остереже, або покине вас і віддасть як безнадійних. Бо навіщо Йому остерігати вас, якщо ви Йому не віритимете? Навіть якби Він послав до вас ангела з неба, ви, здається, не повірили б. Адже ангел може говорити лише слово Боже; а якби ангел приніс вам якусь іншу євангелію, ви не повинні її приймати, а маєте вважати його проклятим (Галат 1:8). І вже ж ніякому ангелові не можна вірити більше, ніж Синові Божому, Який прийшов від Отця, щоб принести нам це вчення. Якщо не вірити Йому, то не можна вірити й усім ангелам на небі. І якщо ви так ставитеся до Бога, я залишу вас, доки Він не вчинить з вами переконливіше. Бог має голос, який змусить вас почути. Хоч Він і благає вас послухати голосу Його Євангелії, Він змусить вас почути голос свого засуджувального вироку — вже без благання. Ми не можемо змусити вас вірити проти вашої волі, але Бог змусить вас відчути проти вашої волі.

Але послухаймо, яку причину ви маєте, щоб не вірити цьому слову Божому, яке каже нам, що нечестиві мусять навернутися або бути засуджені. Я знаю вашу причину: ви вважаєте неймовірним, щоб Бог був такий немилосердний; ви вважаєте жорстокістю засуджувати людей на вічну погибель за таку дрібницю, як грішне життя. І це підводить нас до другого: виправдати справедливість Бога в Його законах і присудах.

І по-перше, гадаю, ви не заперечите, що безсмертній душі найбільше пасує, щоб нею правили закони, які обіцяють вічну нагороду й погрожують нескінченною карою. Інакше закон не відповідав би природі підданого, яким неможливо повністю правити нижчими засобами, ніж надія чи страх перед вічним. Так само й щодо тимчасової кари: якби тепер видали закон, що найтяжчі злочини каратимуться ста роками неволі, це могло б мати певну силу, бо дорівнює нашому життю. Але якби до потопу, коли люди жили по вісімсот чи дев’ятсот років, не було інших кар, цього не вистачило б, бо люди знали б, що потім матимуть ще стільки сотень років безкарності. Так і в цьому випадку.

2. Гадаю, ви визнаєте, що обітниця нескінченної й незбагненної слави не така вже й невідповідна Божій мудрості чи становищу людини. То чому ж вам не думати так само й про погрозу нескінченного й невимовного лиха?

3. Коли ви знаходите в слові Божому, що так воно є і так буде, чи вважаєте ви себе здатними заперечувати це слово?—Чи покличете ви свого Творця на суд і розглядатимете Його слово за обвинуваченням у неправді? Чи накинетеся на Нього й судитимете Його за законом своїх вигадок? Чи ви мудріші, кращі й праведніші за Нього? Невже Бог неба має прийти до вас учитися мудрості? Невже безмежна мудрість має вчитися в глупоти? І безмежна Святість — виправлятися самолюбним грішником, який не може й години зберегти себе чистим? Невже Всемогутній має стати перед судом черв’яка? О, жахлива зарозумілість безтямного пороху! Невже кожен кріт, кожна грудка землі чи купа гною обвинувачуватиме сонце в темряві й братиметься освітлювати світ? Де ви були, коли Всемогутній творив ці закони, що Він не покликав вас на свою раду? Певно ж, Він створив їх ще до вашого народження, не питаючи вашої поради! І ви прийшли у світ запізно, щоб їх скасувати. Якби ви могли зробити таке велике діло, то мали б вийти зі свого небуття й заперечити Христові, коли Він був на землі, або Мойсеєві до Нього, або врятувати Адама та його грішне потомство від смерті, якою їм погрожено, щоб не було й потреби в Христі! А що, як Бог забере своє довготерпіння й підтримку і дасть вам упасти в пекло, поки ви сперечаєтеся з Його словом?—Чи повірите ви тоді, що пекла нема?

4. Якщо гріх — таке зло, що для його спокутування потрібна смерть Христа, то не дивно, що він заслуговує на наше вічне лихо.

5. І якщо гріх дияволів заслужив на нескінченну муку, то чому б не заслужив на неї й гріх людини?

6. І, гадаю, ви мали б зрозуміти, що навіть найкращі люди, а тим паче нечестиві, не можуть бути правомочними суддями того, на що заслуговує гріх. На жаль! Ми й сліпі, й упереджені. Ви ніколи цілком не пізнаєте, на що заслуговує гріх, доки цілком не пізнаєте зла гріха; а зла гріха ніколи цілком не пізнаєте, доки цілком не пізнаєте: 1 досконалості душі, яку він спотворює; 2. і досконалості святості, яку він стирає; 3. і підстав та досконалості слави, яку він порушує; і 4. досконалості слави, якою він нехтує; і 5. досконалості й призначення розуму, який він топче; 6. ні, доки не пізнаєте безмежної досконалості, всемогутності й святості того Бога, проти Якого він учинений. Коли цілком пізнаєте все це, тоді цілком пізнаєте, на що заслуговує гріх. Крім того, ви знаєте, що винуватець надто упереджений, щоб судити закон чи дії судді. Ми судимо почуттям, яке засліплює наш розум. Ми бачимо в звичайних мирських справах, що більшість людей вважає правою ту справу, яка є їхньою власною, а неправим усе, що зроблено проти них; і хай найрозумніші чи найсправедливіші безсторонні друзі переконують їх у протилежному — усе марно. Мало знайдеться дітей, які не вважали б батька немилосердним чи суворим до них, коли він їх б’є різкою. Ледве чи є найпідліший негідник, який не вважав би, що церква його кривдить, коли відлучає його; ледве чи є повішений злодій чи вбивця, який не обвинуватив би закон і суддю в жорстокості, якби це йому допомогло.

7. Чи можете ви думати, що несвята душа придатна для неба? На жаль! Такі люди не можуть там любити Бога й не можуть служити Йому так, щоб Він це прийняв. Вони противні Богові: їм гидке те, що Він найбільше любить, і вони люблять те, чим Він гидує; вони нездатні навіть до того недосконалого спілкування з Ним, яке мають тут Його святі. То як же вони можуть жити в тій досконалій любові до Нього, у повній радості й спілкуванні з Ним, у чому й полягає блаженство неба? Ви не звинувачуєте себе в немилосердності, якщо не робите свого ворога найближчим порадником; а проте дорікаєте абсолютному Господеві, найпремудрішому й наймилостивішому Владиці світу, якщо Він засуджує ненавернених на вічне лихо.

ЗАСТОСУВАННЯ.

Благаю вас тепер, усі, хто любить свою душу: замість сперечатися з Богом і з Його словом, негайно схиліться перед ним і використайте його на добро. Усі ви, ненавернені в цьому зібранні, прийміть це як безсумнівну Божу істину: ви мусите незабаром або навернутися, або бути засуджені; іншої дороги нема — навернися або помри. Коли Бог, Який не може збрехати, сказав вам це; коли ви чуєте це від Творця й Судді світу, — то час послухати тому, хто має вуха, щоб слухати. Тепер ви вже бачите, на що вам покладатися. Ви — мертві й засуджені люди, якщо не навернетеся. Якби я сказав вам інакше, я обманув би вас брехнею.—Якби я приховав це від вас, я занапастив би вас і був би винен у вашій крові, як запевняють мене вірші перед моїм текстом, вірш 8: «Коли я скажу беззаконному: Беззаконнику, ти вмреш, — а ти не скажеш нїчого, щоб остерегти ледачого перед його дорогою, то беззаконник умре за свою провину, та кров його я вимагати му від тебе.»—Отже, ви бачите: хоч це вчення суворе й неприємне, ми мусимо його проповідувати, а ви — слухати. Легше чути про пекло, ніж відчути його. Якби ваша потреба цього не вимагала, ми не ранили б ваших ніжних вух істинами, які здаються такими суворими й гіркими. Пекло не було б таке повне, якби люди хотіли знати своє становище, чути й думати про нього. Так мало людей уникає його тому, що вони не силкуються ввійти вузькими дверима навернення й іти вузькою дорогою святості, поки мають час; а не силкуються тому, що не пробуджені до живого відчуття небезпеки, у якій перебувають; а не пробуджені тому, що не хочуть чути чи думати про неї, — почасти через нерозумну ніжність і тілесне самолюбство, а почасти тому, що не дуже вірять слову, яке нею погрожує.—Якщо ви не хочете цілковито повірити цій істині, то, гадаю, сама її вага мала б змусити вас пам’ятати її; вона мала б іти за вами й не давати вам спокою, доки ви не навернетеся. Якби ви хоч раз почули це слово з уст ангела: «Ти мусиш навернутися або бути засудженим; навернися або помри», хіба воно не засіло б у вашій пам’яті й не переслідувало б вас удень і вночі, так що, грішачи, ви згадували б його, ніби той голос досі звучить у ваших вухах: «Навернися або помри!» О, щасливі були б ваші душі, якби воно так діяло на вас і ніколи не забувалося й не давало вам спокою, доки не приведе вашого серця додому, до Бога. Але якщо ви відкинете його забудькуватістю чи невір’ям, як воно може привести вас до навернення й спасіння? Тож візьміть це з собою на свій смуток: хоч ви й можете викинути це зі своїх думок, але не викинете цього з Біблії; там воно стоятиме як непорушна істина, яку ви на власному досвіді пізнаватимете повіки: іншої дороги нема, як тільки навернися або помри.

О, що ж тоді сталося, що серця грішників не пронизує така вагома істина! Здавалося б, кожна ненавернена душа, яка чує ці слова, мала б бути вражена до глибини серця й подумати: це ж про мене, — і не заспокоїтися, доки не переконається, що навернулася.—Повірте, панове, цей сонний, безтурботний стан триватиме недовго. І навернення, і засудження — речі, що пробуджують. Я можу передбачити це так певно, ніби бачив на власні очі: або благодать, або пекло незабаром доведуть ці речі до живого й змусять вас сказати: «Що я наробив? Якою ж нерозумною й нечестивою дорогою я пішов?» Глузливий і отупілий стан грішників триватиме лише короткий час. Щойно вони або навернуться, або помруть, самовпевнений сон скінчиться, і тоді до них повернуться і розум, і почуття.

Але я передбачаю дві речі, які, ймовірно, зроблять ненавернених запеклими й зведуть нанівець усю мою працю, якщо їх не усунути з дороги: це нерозуміння двох слів — [нечестивий] і [навернутися.] Дехто подумає собі: правда, нечестиві мусять навернутися або вмерти; але що мені до того? Я не нечестивий, хоч і грішник, як і всі люди. Інші подумають: «Правда, ми мусимо навернутися з наших лихих доріг; але я навернувся вже давно: сподіваюся, це вже не треба робити тепер». І так, поки нечестиві думають, що вони не нечестиві, а вже навернені, ми марно витрачаємо всю працю, переконуючи їх навернутися. Тому, перш ніж іти далі, я скажу вам тут, кого розуміють під нечестивими і хто ті, що мусять навернутися або вмерти; а також що означає навернутися і хто ті, що справді навернені. Це я навмисне приберіг для цього місця, віддаючи перевагу порядкові, що відповідає моїй меті.

І тут ви можете помітити, що в розумінні тексту нечестива людина й навернена людина — протилежності. Жоден навернений не є нечестивим, і жоден нечестивий не є наверненим; отже, бути нечестивим і бути ненаверненим — одне й те саме. Тому, пояснюючи одне, ми пояснимо обидва.

Перш ніж сказати вам, що таке нечестя чи навернення, я мушу дійти до самої основи й почати справу від початку.

Великому Творцеві світу було вгодно створити три роди живих істот.—Ангелів Він створив чистими духами, без тіла, і тому створив їх лише для неба, а не для того, щоб жили на землі. Звірів створено з тіла, без безсмертної душі, і тому їх створено лише для землі, а не для неба. Людина ж — посередньої природи між тими й тими, бо має й тіло, й дух; тож створена вона для землі, але як для переходу чи дороги до неба, а не для того, щоб земля була її домом чи щастям. Блаженний стан, для якого людину створено, полягав у тому, щоб споглядати славну велич Господню й хвалити Його серед Його святих ангелів, любити Його й бути навіки сповненою Його любов’ю. І як це була мета, для якої людину створено, так Бог дав їй і засоби, придатні для досягнення її. Цих засобів було головно два: по-перше, правильне налаштування людського розуму; по-друге, правильний устрій її життя. Щодо першого, Бог пристосував налаштування людини до мети, давши їй таке пізнання Бога, яке відповідало її тодішньому станові, і серце, схильне до Бога у святій любові. Проте Він не утвердив і не закріпив її в цьому стані, а, створивши її вільною істотою, залишив її в руках її власної вільної волі. Щодо другого, Бог зробив те, що належало Йому: дав людині досконалий закон, який вимагав, щоб вона перебувала в любові до Бога й досконало Йому корилася. Свідомо порушивши цей закон, людина не тільки втратила надію на вічне життя, а й відвернула своє серце від Бога й прив’язала його до цих нижчих, тілесних речей, і тим стерла з душі наш духовний образ Божий. Тож людина і не досягла Божої слави, що була її метою, і зійшла з дороги, якою мала б до неї дійти, — і щодо устрою свого серця, і щодо свого життя. Святу схильність і любов своєї душі до Бога вона втратила, а натомість набула схильності й любові до догоджання своєму тілу, або тілесному «я», земними речами, ставши чужою Богові й зблизившись із творінням; і хід її життя відповідав схильності її серця: вона жила для свого тілесного «я», а не для Бога, шукала творіння, щоб догодити своєму тілу, замість того щоб шукати, як догодити Господеві. З цією природою, або зіпсованою схильністю, ми всі тепер народжуємося у світ, бо «Хто з нечистого може чистим родитись?» (Йова 14:4). Як лев має люту й жорстоку природу ще до того, як пожирає, і гадюка має отруйну природу ще до того, як жалить, так і ми в дитинстві маємо ту грішну природу, або схильності, ще до того, як подумаємо, скажемо чи зробимо щось лихе: і звідси походить увесь гріх нашого життя. І не тільки це: коли Бог зі своєї милості дав нам ліки — самого Господа Ісуса Христа, щоб Він був Спасителем наших душ і привів нас назад до Бога, — ми з природи любимо свій теперішній стан і не хочемо, щоб нас із нього виводили, а тому опираємося засобам свого відновлення. І хоч звичай навчив нас дякувати Христові за Його добру волю, тілесне «я» переконує нас відкидати Його ліки й просити, щоб нас звільнили, коли нам наказують прийняти ліки, які Він пропонує, і коли нас кличуть покинути все й іти за Ним до Бога й слави.

Прошу вас, перечитайте ще раз цю сторінку й запам’ятайте її: бо в цих кількох словах ви маєте правдивий опис нашого природного стану, а отже, і нечестивої людини. Бо кожна людина, яка перебуває в цьому стані зіпсованої природи, — нечестива людина й перебуває в стані смерті.

Звідси ви також підготовлені зрозуміти, що означає бути наверненим; для цього вам треба знати ще й те, що Божа милість, не бажаючи, щоб людина загинула в своєму гріху, дала ліки: Бог зробив так, що Його Син прийняв нашу природу і, будучи в одній особі Богом і людиною, став посередником між Богом і людиною, і, вмерши за наші гріхи на хресті, викупив нас від Божого прокляття й від влади диявола; і, коли Він так нас викупив, Отець віддав нас у Його руки як Його власність. Тоді Отець і Посередник установлюють для людини новий закон і завіт: не такий, як перший, що давав життя лише цілком слухняним і засуджував людину за кожен гріх; Христос установив закон благодаті, тобто обітницю прощення й вічного життя всім, хто через справжнє покаяння й віру в Христа навертається до Бога. Це як указ про помилування, який князь видає гурту бунтівників за умови, що вони складуть зброю, прийдуть і надалі будуть вірними підданими.

Але оскільки Господь знає, що людське серце стало таким нечестивим, що попри все це люди, полишені самі на себе, не приймуть ліків, тому Святий Дух узяв на себе як своє служіння надихати апостолів, запечатувати Писання чудами й знаменнями, просвічувати й навертати синів вибраних.

Отже, з цього ви бачите, що Отець, Син і Святий Дух мають кожен свої діла, які особливо Їм приписуються.

Діла Отця полягали в тому, щоб створити нас, правити нами як своїми розумними творіннями за законом природи й судити нас за ним, а в милості приготувати нам Викупителя, коли ми загинули, послати свого Сина й прийняти Його викуп.

Діла Сина для нас такі: викупити й визволити нас своїми стражданнями й праведністю, дати обітницю, або закон благодаті, правити світом і судити його як його Викупитель на умовах благодаті, заступатися за нас, щоб користь від Його смерті стала нашою, і послати Святого Духа, Якого й Отець посилає через Сина. Діла Святого Духа для нас такі: написати Святе Письмо, надихаючи й провадячи пророків та апостолів і запечатуючи слово своїми чудесними дарами й ділами; просвічувати й спонукати звичайних служителів Євангелії, і так уздатнювати їх і допомагати їм звіщати те слово; і тим самим словом просвічувати й навертати людські душі. Отже, як ви не могли б бути розумними істотами, якби Отець вас не створив, і не мали б жодного доступу до Бога, якби Син вас не викупив, так само не можете мати частки в Христі чи бути спасенні, якщо Святий Дух вас не освятить.

Тож тепер ви можете бачити різні причини цього діла:— Отець посилає свого Сина; Син викупляє нас і дає обітницю благодаті; Святий Дух пише й запечатує цю Євангелію; апостоли — писарі Духа, щоб її записати; проповідники Євангелії — щоб її звіщати й переконувати людей їй коритися; а Святий Дух робить їхню проповідь дієвою, відкриваючи людські серця, щоб її прийняти; і все це для того, щоб відновити образ Божий у душі, знову звернути серце до Бога й відірвати його від творіння та тілесного «я», до яких воно відпало, і так повернути плин життя, що раніше був земним, у небесне русло, — і все це через прийняття вірою Христа, Який є Лікарем душі.

З того, що я сказав, ви можете бачити, що означає бути нечестивим і що означає бути наверненим; гадаю, це стане вам ще ясніше, якщо я опишу їх за їхніми складовими частинами; і, щодо першого, нечестиву людину можна розпізнати з таких трьох ознак.

По-перше, це той, хто покладає своє головне задоволення на землі, любить творіння більше за Бога, а своє тілесне благополуччя — понад небесне блаженство. Він кохається в тілесному, а духовного не розпізнає й не смакує:—Хоч він і скаже, що небо краще за землю, та насправді не цінує його так для себе; якби він міг бути певний землі, то відпустив би небо й волів би залишитися тут, ніж бути взятим туди. Життя в досконалій святості перед Божим обличчям, у Його любові й хвалі навіки на небі, не таке миле його серцю, як життя у здоров’ї, багатстві й пошані тут, на землі. І хоч він неправдиво визнає, що любить Бога понад усе, та насправді ніколи не відчув у собі сили Божої любові: його думка більше прикута до світу чи тілесних насолод, ніж до Бога. Одним словом, кожен, хто любить землю понад небо, а тілесне благополуччя більше за Бога, — нечестива, ненавернена людина.

З другого боку, навернена людина просвічена, щоб розпізнати Божу красу; і так вірить у славу, яку можна мати з Богом, що її серце піднесене до неї й більше прикипіло до неї, ніж до будь-чого в цьому світі. Вона волить бачити Боже обличчя й жити в Його вічній любові та хвалі, ніж мати всі багатства чи насолоди світу; вона бачить, що все інше — марнота і ніщо, крім Бога, не може наповнити душу, а тому, хай світ іде, куди хоче, вона складає свої скарби й надії на небі й заради цього готова відпустити все. Як вогонь здіймається вгору, а голка, натерта магнітом, завжди повертається на північ, так навернена душа схиляється до Бога. Ніщо інше не може її вдовольнити, і ні в чому, крім Його любові, вона не знаходить задоволення й спокою. Одним словом, усі навернені цінують і люблять Бога більше за весь світ, а небесне блаженство їм дорожче за тілесне благополуччя. Доказ того, що я сказав, ви знайдете в таких місцях Писання: Филипян 3:18, 21. Маттея 6:19, 20, 21. Колосян 3:1, 2, 4, 5. Римлян 8:5, 6, 7, 8, 9, 18, 23. Псальма 73:25, 26.

По-друге, нечестива людина — та, що робить головною справою свого життя процвітати у світі й досягати своїх тілесних цілей. І хоч вона може читати й слухати, багато чого виконувати із зовнішніх обов’язків релігії й утримуватися від ганебних гріхів, усе це в неї лише побічне; вона ніколи не робить головною справою свого життя догодити Богові й досягти вічної слави, а відбувається від Бога недоїдками світу й служить Йому не більше, ніж може вділити тіло; бо вона не хоче віддати все за небо.

Навпаки, навернена людина — та, що робить головною турботою й справою свого життя догодити Богові й бути спасенною, а всі благословення цього життя приймає лише як вигоди в дорозі до іншого життя й користується творінням у підпорядкуванні Богові: вона любить святе життя й прагне бути ще святішою; немає в неї жодного гріха, якого б вона не ненавиділа і від якого не прагнула б, не молилася б і не силкувалася б звільнитися. Напрям і нахил її життя — до Бога; а коли вона згрішить, то це всупереч самому нахилові її серця й життя, і тому вона знову підводиться, оплакує це й не наважується свідомо жити в жодному відомому гріху. Немає в цьому світі нічого такого дорогого для неї, чого б вона не могла віддати Богові й покинути заради Нього та надії на славу.—Усе це ви можете побачити в Колосян 3:1, 2, 3, 4, 5. Маттея 6:20, 33. Луки 18:22, 23, 29. Луки 14:18, 24, 26, 27. Римлян 8:13. Галат 5:24. Луки 12:21 і т. д.

По-третє, душа нечестивої людини ніколи по-справжньому не розпізнала й не відчула смаку таємниці викуплення, не прийняла з вдячністю запропонованого Спасителя; її не захоплює любов Викупителя, і вона не хоче, щоб Він правив нею як Лікар її душі, щоб спастися від провини й влади своїх гріхів і бути поверненою до Бога; її серце нечутливе до цього невимовного добродійства й цілком противиться цілющим засобам, якими вона мала б бути відновлена. Хоч вона й може бути готова бути тілесно релігійною, та ніколи не віддає своєї душі Христові, Його слову й Духові, щоб вони її спонукали й провадили.

Навпаки, навернена душа, відчувши, що гріх її занапастив, і збагнувши, що вона втратила мир з Богом і надію на небо й перебуває в небезпеці вічного лиха, з вдячністю приймає звістку про викуплення і, повіривши в Господа Ісуса як свого єдиного Спасителя, віддає себе Йому, щоб Він був їй мудрістю, праведністю, освяченням і викупленням; вона приймає Христа як життя своєї душі й живе Ним, і вдається до Нього як до мазі на кожну рану, дивуючись мудрості й любові Божій у цьому чудовому ділі людського викуплення. Одним словом, Христос справді живе вірою в її серці, і життя, яким вона тепер живе, — це життя вірою в Сина Божого, Який полюбив її й віддав Себе за неї; так, живе вже не стільки вона, скільки Христос у ній. Про це дивіться Йова 1:11, 12 і 3:20. Йоана 15:2, 3, 4. 1 Коринтян 1:20 і 2:2.

Тепер ви ясно бачите зі слова Божого, хто такі нечестиві, а хто навернені. Неосвічені люди думають, що коли чоловік не божиться, не проклинає, не лихословить, не п’є, не розпусничає, не здирає і нікого не кривдить у ділах, коли ходить до церкви, молиться, приступає до причастя і часом простягає руку на допомогу бідним, — то такий не може бути ненаверненим. Або ж коли чоловік, що був винен у пияцтві, божінні, азартних іграх чи подібних пороках, бодай надалі утримується від них, — вони гадають, що це вже навернена людина.— Інші думають: коли чоловік, що був ворогом і насмішником побожності, тепер бодай схвалює її, пристає до побожних і за те терпить ненависть від нечестивих, як і побожні, — то це неодмінно навернена людина. А дехто такий нерозумний, що вважає себе наверненим через те, що прийняв якусь нову думку. Ще інші вважають: коли їх бодай налякав страх пекла, коли зазнали вони докорів і мук сумління, а тоді постановили й пообіцяли виправитися і почали жити пристойно та зовні побожно, — то це, певно, і є справжнє навернення. Оце ті бідні ошукані душі, що, мабуть, утратять користь від усіх наших умовлянь; почувши, що нечестиві мусять навернутися або вмерти, вони думають, що це сказано не до них, бо вони ж не нечестиві, а вже навернені. Ось чому Христос сказав деяким начальникам юдейським, статечнішим і чемнішим за простий люд, що «митники та блудницї попередять» їх у Христове царство (Маттея 21:31). Не тому, що блудниця чи тяжкий грішник може спастися без навернення, а тому, що цих тяжких грішників легше було довести до того, щоб вони побачили свій гріх і свою нужду та потребу переміни, ніж чемніших людей, які ошукують себе думкою, що вони вже навернені, коли насправді ні.

О панове, навернення — це зовсім інша праця, ніж уявляє собі більшість; невелика це річ — підняти земний розум до неба і показати людині чарівну досконалість Бога, аж поки вона не пройметься до Нього такою любов’ю, якої ніщо не погасить; розбити серце за гріх і змусити людину втекти по захист до Христа та з вдячністю прийняти Його як життя своєї душі; змінити саме спрямування й нахил серця і життя, — так що людина зрікається того, що мала за щастя, і шукає щастя там, де ніколи досі не шукала, і живе вже не для тієї мети, і не тієї справи пильнує у світі, що раніше. Одним словом, коли хто в Христї, той нове сотворіннє: «старе минуло; ось стало все нове» (2 Коринтян 5:17). Має він нове розуміння, нову волю й постанову, нові смутки, і бажання, і любов, і радість; нові думки, нові слова, нове товариство (коли можливо) і нове життя. Гріх, що був для нього колись забавкою, тепер такий гидкий і страшний йому, що він тікає від нього, як від смерті. Світ, такий любий його очам, тепер видається лише марнотою і томлінням духа. Бог, якого він раніше нехтував, тепер — єдине щастя його душі; колись він забував Його і кожну пожадливість ставив вище за Нього, а тепер Бог найближчий його серцю, і все мусить поступитися Йому, і серце зайняте служінням Йому та пильнуванням Його волі, і сумує, коли Він ховає Своє обличчя, і без Нього ніколи не почувається добре. Сам Христос, про якого він колись думав побіжно, тепер — його єдина надія і пристановище, і він живе Ним, як щоденним хлібом; без Нього він не може ні молитися, ні радіти, ні думати, ні говорити, ні жити.— Саме небо, на яке він колись дивився лише як на стерпний запасний вихід, що, сподівався, послужить йому краще за пекло, коли вже не можна буде довше лишатися у світі, тепер стало йому домівкою, місцем єдиної його надії та спочинку, де він бачитиме, любитиме й славитиме того Бога, що вже має його серце. Пекло, що колись здавалося лише страховиськом, яким лякають людей від гріха, тепер видається справжньою мукою, з якою не можна ні ризикувати, ні жартувати.— Діла святості, від яких він колись утомлювався і які здавалися йому зайвим клопотом, тепер стали і його відпочинком, і його справою, і ремеслом, яким він живе. Біблія, що була для нього колись мало не звичайною книжкою, тепер — як Закон Божий, як лист, написаний йому з неба й підписаний ім’ям вічного Величчя; вона — правило його думок, слів і вчинків; її заповіді обов’язкові, її погрози страшні, а її обітниці промовляють життя до його душі. Побожні, що здавалися йому такими самими, як інші люди, тепер — найкращі й найщасливіші на землі. А нечестиві, що були його товаришами в забавах, тепер — його горе; і той, хто міг сміятися з їхніх гріхів, тепер радше заплаче над їхнім гріхом і нуждою (Псальма 16:3 і 15:4; Филипян 3:18). Коротко кажучи, він має нову мету в думках і нову дорогу в своїх зусиллях, тому й серце, і життя його нові. Колись його метою було тілесне «я», а дорогою — його втіхи, світські зиски та добре ім’я; а тепер його мета — Бог і вічна слава, а дорога — Христос, і Дух, і Слово, і Божі установи, святість перед Богом, праведність і милосердя до людей. Колись найвищим правителем було «я», перед яким мусили схилятися й поступатися справи Божі та сумління. А тепер найвищий правитель — Бог у Христі, через Духа, Слово і служіння, і перед Ним мусить поступитися і «я», і все, що стосується «я». Тож це не переміна в одному, двох чи двадцяти пунктах, а в усій душі, у самій меті й спрямуванні життя. Людина може зійти з однієї стежки на іншу і все ж бути обернена обличчям у той самий бік і йти далі до того самого місця; але зовсім інша річ — повернути цілком назад і вирушити в протилежному напрямку, до протилежного місця. Так і тут: людина може відвернутися від пияцтва до ощадливості, покинути своє веселе товариство та інші тяжкі ганебні гріхи, взятися за деякі релігійні обов’язки — і все одно йти до тієї самої мети, що й раніше, понад усе дбаючи про своє тілесне «я» і далі віддаючи йому владу над своєю душею. Та коли вона навернена, це «я» зрікається себе і скинуте з престолу, а Бог возвеличений, і обличчя її обернене в протилежний бік; і той, хто колись був відданий собі й жив для себе, тепер через освячення присвячений Богові й живе для Бога. Колись він питав себе, що робити йому зі своїм часом, своїми здібностями і своїм маєтком, і вживав їх для себе; а тепер питає Бога, що йому з ними робити, і вживає їх для Нього. Колись він хотів догоджати Богові настільки, наскільки це узгоджувалося з утіхою його тіла й тілесного «я», але не завдаючи їм великої прикрості. А тепер він догоджатиме Богові, хай як тіло і «я» будуть невдоволені. Ось яку велику переміну Бог учинить з усіма, хто буде спасенний.

Ви можете сказати, що Святий Дух — наш Освятитель; але чи знаєте ви, що таке освячення? Та це ж те саме, що я вам тепер відкрив; і кожен чоловік і кожна жінка в світі мусять мати це — або будуть засуджені на вічну муку. Вони мусять навернутися або вмерти.

Вірите ви всьому цьому чи ні? Певно, ви не насмілитеся сказати, що не вірите, бо це поза всяким сумнівом і запереченням. Це не суперечливі питання, де один учений побожний чоловік думає так, а інший інакше, де одна сторона каже одне, а друга — інше; усі віросповідання між нами, які заслуговують називатися християнськими, згодні в тому, що я сказав; і коли ви не повірите Богові правди, та ще й у тій справі, де всі сторони Йому вірять, — вам немає жодного виправдання.

Але коли ви вірите цьому, то як же це сталося, що ви живете так спокійно в ненаверненому стані? Чи знаєте ви, що ви навернені? І чи знаходите ви цю дивовижну переміну у своїх душах? Чи ви вже так народилися знову і стали новими?— Хіба це не дивні речі для багатьох із вас, яких ви ніколи на собі не відчували? Коли ви й не можете назвати день чи тиждень своєї переміни, чи саму проповідь, що вас навернула, — то чи бачите ви бодай, що праця ця звершена; що така переміна справді є і що ви маєте такі серця, як я описав? На жаль! Більшість пильнує своїх світських справ і мало турбує свій розум такими думками; і коли їх бодай утримано від соромітних гріхів і вони можуть сказати: «Я не розпусник, не злодій, не лихослов, не божкар, не п’яниця, не здирник; я ходжу до церкви і молюся», — то думають, що це справжнє навернення і що вони спасуться не гірше за інших. На жаль, це нерозумне самоошуканство; це надто велика зневага до вічної слави і надто груба недбалість щодо ваших безсмертних душ.— Хіба можна так легковажити небом і пеклом? Ваше тіло незабаром лежатиме в пороху, і ангели або біси негайно заволодіють вашими душами, і кожен чоловік і кожна жінка з усіх вас незабаром опиниться в іншому товаристві й в іншому стані, ніж тепер; ще трохи — і ви вже не житимете в цих домах, ще трохи — і не працюватимете у своїх крамницях; ще трохи — і не сидітимете на цих лавах і не житимете на цій землі; ще трохи — і не бачитимете цими очима, не чутимете цими вухами і не говоритимете цими язиками — аж до дня воскресіння. І чи можете ви якось про це забути? О, в якому місці радості чи муки ви незабаром будете! О, що за видовище ви незабаром побачите в небі чи в пеклі! О, які думки незабаром наповнять ваші серця невимовною радістю чи жахом! Яким ділом ви будете зайняті: славитимете Господа зі святими й ангелами чи кричатимете з бісами в огні невгасимому! І невже все це забути? І все це буде безкінечне й запечатане незмінною постановою; ВІЧНІСТЬ, ВІЧНІСТЬ буде мірою ваших радощів чи смутків. І невже це можна забути? І все це правда, найпевніша правда.— Коли ви ще трохи походите туди й сюди, ще кілька разів поспите й прокинетеся, — то будете мертві й підете звідси, і побачите, що все, що я вам тепер кажу, правда. І невже ви можете тепер так забувати про це? Тоді ви згадаєте, що чули цю проповідь і що цього дня, з цього місця, вам нагадано про ці речі; і зрозумієте, що вони в тисячу разів більші, ніж могли собі уявити ви чи я; і невже тепер їх так забувати?

Любі друзі, якби Господь не пробудив мене самого повірити в ці речі й узяти їх до серця, я залишився б у темному й себелюбному стані і загинув би навіки; але коли Він справді дав мені їх відчути, то це спонукає мене співчувати вам, як і собі. Якби ваші очі настільки відкрилися, що ви побачили пекло, і побачили, як ваших ненавернених сусідів тягнуть туди з жахливими криками, хоч ви й вважали їх на землі чесними людьми і самі вони нічого такого не боялися, — такий вид змусив би вас піти додому й думати про це, і думати знову, і змусив би вас застерігати всіх довкола, як той проклятий багатій у Луки 16:28 хотів, щоб застерегли його братів, аби вони «не прийшли у се місце муки». Адже віра — це певний зір; вона — око душі, «доказ (певність) річей невидимих». Коли я вірю Богові, це майже те саме, що бачити; тож благаю вас, вибачте мені, коли я бодай наполовину так ревно говорю з вами про ці речі, ніби бачив їх. Якби я мав завтра вмерти, і було б у моїй силі повернутися з іншого світу й розповісти вам, що я бачив, — хіба ви не схотіли б мене вислухати? І хіба ви не повірили б і не взяли б до уваги того, що я сказав би вам? Якби я міг проповісти вам одну проповідь після того, як умру й побачу, що діється в прийдешньому світі, — хіба ви не хотіли б, щоб я відверто казав правду, і хіба ви не збіглися б юрбою слухати мене? І хіба ви не взяли б того до серця? Але так не буде; Бог має Свій призначений спосіб навчати вас — через Писання і служителів, і Він не догоджатиме невіруючим аж настільки, щоб посилати до них людей із мертвих і змінювати Свій установлений порядок. Коли хтось сперечається із сонцем, Бог не догоджатиме йому аж так, щоб засвітити яснішого світла. Друзі, благаю вас, зважайте на мене тепер так, як зважали б, коли б я прийшов до вас із мертвих; бо я можу дати вам таке ж повне запевнення в правдивості того, що кажу, ніби я був там і бачив це на власні очі. Бо той, хто прийшов із мертвих, може вас обманути; але Ісус Христос ніколи вас не обмане: але Ісус Христос ніколи вас не обмане.— Слово Боже, передане в Писанні й запечатане чудами та святими діями Духа, ніколи вас не обмане. Вірте цьому — або не вірте нічому. Вірте цьому й корітеся цьому — або ви пропали. Тож коли ви взагалі вірите Слову Божому і коли взагалі дбаєте про спасіння своїх душ, дозвольте мені попросити вас про одне слушне прохання, і благаю, не відмовте мені: щоб ви, без жодного дальшого зволікання, коли підете звідси, пам’ятали, що чули, і взялися ретельно досліджувати свої серця, і сказали собі: «Чи справді так? Чи мушу я навернутися або вмерти? Чи мушу я бути навернений або засуджений? Тоді час мені озирнутися, поки не пізно. О, чому я не дбав про це досі? Чому я так зухвало відкладав таку велику справу? Чи я не спав, чи був при здоровому розумі? О благословенний Боже, яка це милість, що Ти не обірвав мого життя за весь цей час, поки я не мав жодної певної надії на вічне життя!— Що ж, не дай Боже, щоб я ще довше нехтував цією справою. У якому стані моя душа? Чи я навернений, чи ні? Чи звершувалася коли в моїй душі така переміна, така праця? Чи просвітило мене Слово і Дух Господній, щоб я побачив гидоту гріха, потребу Спасителя, любов Христову і досконалість Бога та слави? Чи розбите, чи упокорене в мені серце за моє колишнє життя? Чи прийняв я з вдячністю мого Спасителя і Господа, що запропонував Себе з прощенням і життям для моєї душі? Чи ненавиджу я своє колишнє грішне життя і рештки кожного гріха, що є в мені? Чи тікаю я від них, як від смертельних ворогів? Чи віддаю я себе на життя у святості й послуху Богові? Чи люблю я його і чи радію ним? Чи можу я щиро сказати, що я вмер для світу й тілесного «я» і що живу для Бога і для слави, яку Він обіцяв? Чи небо важить для мене більше, ніж земля, і чи до нього звернені мої постанови? І чи Бог найдорожчий і найвищий у моїй душі? Колись, я певен, я жив передусім для світу й тіла, а Бог мав лише якісь бездушні служіння, без яких світ міг обійтися і які були недоїдками тіла.— Чи обернулося тепер моє серце в інший бік? Чи маю я новий задум, і нову мету, і новий лад святих почуттів? Чи поклав я свої надії й серце на небо? І хіба не в тому мета, і задум, і нахил мого серця і життя, щоб щасливо дістатися до неба, і побачити славне обличчя Боже, і жити в Його вічній любові та хвалі? І коли я грішу, чи це проти звичайного нахилу й задуму мого серця? І чи перемагаю я всі тяжкі гріхи, і чи втомився я від своїх немочей і чи хочу їх позбутися? Такий стан наверненої душі, і так мусить бути зі мною, або я загину. Чи справді так зі мною, чи ні? Час розв’язати цей сумнів, поки страшний Суддя не розв’язав його. Я не такий чужий своєму серцю й життю, щоб не міг бодай трохи збагнути, навернений я чи ні; а коли ні, то не буде мені жодної користі лестити своїй душі хибними думками й надіями. Я постановив більше не обманювати себе, а постаратися правдиво дізнатися, так чи інак, навернений я чи ні: щоб, коли так, я міг радіти тим, і прославляти мого милостивого Господа, і втішено йти далі, аж поки не досягну вінця; а коли ні, щоб я міг узятися благати й шукати благодаті, яка мала б мене навернути, і навернувся без жодного дальшого зволікання.— Бо коли я вчасно побачу, що я збився з дороги, то з Христовою допомогою можу повернутися й бути врятований; а коли я чекатиму, аж поки моє серце буде покинуте Богом у сліпоті чи запеклості, або поки смерть мене не схопить, — тоді вже буде пізно. Тоді вже не буде місця для покаяння й навернення: я знаю, що це мусить бути тепер або ніколи».

Панове, ось моє прохання до вас: щоб ви бодай узялися за свої серця і так їх випробовували, аж поки не побачите, коли це можливо, навернені ви чи ні; а коли не зможете дізнатися цього власними зусиллями, ідіть до своїх служителів, якщо вони вірні й досвідчені люди, і попросіть їхньої допомоги. Справа велика — хай не перешкоджає вам ні сором’язливість, ні безтурботність. Їх поставлено над вами, щоб радити вам заради спасіння вашої душі, як лікарі радять вам заради зцілення ваших тіл. Багато тисяч людей губить те, що вони думають, ніби вони на дорозі до спасіння, коли це не так, і вважають себе наверненими, коли нічого такого немає. А тоді, коли ми кличемо їх навернутися, вони відходять такими ж, як і прийшли, і думають, що це їх не стосується, бо вони вже навернені й сподіваються, що їм буде досить добре на тій дорозі, якою вони йдуть, — принаймні коли вони бодай вибиратимуть найчистішу стежку й уникатимуть найбрудніших кроків; тоді як, на жаль, увесь цей час вони живуть лише для світу й тіла, чужі Богові й вічному життю і зовсім збилися з дороги до неба. І все це здебільшого тому, що ми не можемо умовити їх серйозно подумати бодай трохи про своє становище і витратити кілька годин на випробування свого стану. Хіба немає серед тих, хто слухає мене сьогодні, не одного нещасного самоошуканця, що ні разу за все своє життя не приділив і години, щоб дослідити свою душу і перевірити, чи справді він навернений?— О милосердний Боже, що дбаєш про таких нещасних, які самі про себе не дбають, і так багато робиш, щоб спасти від пекла й допомогти дійти до неба тим, хто сам так мало для цього робить! Якби всі, хто на дорозі до пекла, бодай знали це, вони не насмілилися б іти нею далі. Найбільша надія диявола довести вас до погибелі без порятунку — у тому, щоб тримати вас із зав’язаними очима й у незнанні вашого стану і змусити вас повірити, що вам буде досить добре на тій дорозі, якою ви йдете. Якби ви знали, що ви збилися з дороги до неба і пропали б навіки, коли б умерли такими, як є, — чи насмілилися б ви проспати ще одну ніч у тому стані, в якому ви є? Чи насмілилися б прожити в ньому ще один день? Чи могли б ви щиро сміятися чи веселитися в такому стані? Як! І не знаючи, чи не схоплять вас до пекла за годину! Певно, це змусило б вас покинути колишнє товариство й колишній шлях і взятися за дороги святості та спільноту святих; певно, це спонукало б вас волати до Бога про нове серце і шукати допомоги в тих, хто здатен вам порадити. Певно, немає серед вас нікого, кому байдуже, чи буде він засуджений. Тож благаю вас: негайно дослідіть свої серця і не давайте їм спокою, аж поки не з’ясуєте свого стану; щоб, коли він добрий, ви могли радіти ним і йти далі, а коли поганий — негайно подбали про відновлення, як люди, що вірять, що мусять навернутися або вмерти. Що скажете, панове? Чи постановите ви й пообіцяєте докласти стільки праці заради власних душ? Чи візьметеся ви за це самовипробування, коли прийдете додому? Хіба моє прохання нерозумне? Ваше сумління знає, що ні.— Тож постановіть це, перш ніж зрушите з місця, знаючи, як дуже це стосується ваших душ. Благаю вас, заради того Бога, що вам наказує і перед судом якого ви незабаром усі станете, не відмовте мені в цьому слушному проханні; заради душ, які мусять навернутися або вмерти, благаю вас, не відмовте мені: бодай зробіть своєю справою зрозуміти свій власний стан, і будувати на певній основі, і знати, так чи інак, навернені ви чи ні, і не ризикуйте своїми душами в недбалій безпечності.

Ви завершили: Проповідь I

Назад Далі