Місіонерське століття

Amanda Berry Smith

Аманда Беррі Сміт (1837–1915) — афроамериканська євангелістка руху святості, яка народилася в рабстві в Меріленді й здобула волю, коли її батько викупив свободу своєї родини.

Народження
1837
Смерть
1915
Місце
США
На Ochorus
1 книга

З чого почати читання

Почніть із

Історія Аманди Сміт (Для дітей)

Почати читати

Книги автора Amanda Berry Smith (1)

Біографія

  1. 1837
  2. 1854
  3. 1868
  4. 1878
  5. 1915

Аманда Беррі Сміт любила казати, що її визволяли двічі. Першу свободу купив батьків піт; другу було дано біля підніжжя хреста. Вона народилася в рабстві 23 січня 1837 року в Лонг-Ґріні, фермерському поселенні в окрузі Балтимор, штат Меріленд, — одна з тринадцятьох дітей Семюела Беррі та Міріам Метьюз. Її батько був заповзятливим, невтомним чоловіком: після власного довгого робочого дня він далеко за північ виготовляв мітли й плетені з кукурудзяного листя килимки, щоб заробити ціну волі для своєї родини. Одного за одним він викупив їх із неволі. Аманда зростала, знаючи на власній шкурі, яка дорога річ свобода і як її може здобути любов, що не дає собі спати.

Уся її освіта звелася до кількох уривчастих місяців. Грамоти вона здебільшого навчилася сама, складаючи слова при світлі лампи, коли хатню роботу було скінчено. У тринадцять років вона пішла в найми, і більшу частину життя заробляла на себе як прачка, кухарка й прибиральниця в білих родинах Меріленду та Пенсильванії. Згодом світ назве її «Співочою прочанкою» і друкуватиме її ім’я в місіонерських звітах із трьох континентів; але вона так і не втратила простої мови й натруджених рук від балії. Це надавало її проповіді особливої влади. Вона говорила до бідних як одна з них.

Горе і очищене серце

Скорбота прийшла рано й залишалася надовго. 1854 року вона вийшла заміж за Келвіна Девайна; навернення сталося приблизно через два роки, під час тяжкої хвороби, коли вона, майже в розпачі, закликала до Бога і відчула, що її піднято до миру. Девайн пішов воювати на Громадянську війну і не повернувся. 1863 року вона вийшла заміж за Джеймса Сміта, диякона Африканської методистської єпископальної церкви, сподіваючись на усталений дім і на супутника в праці, яку вона відчувала в собі. Ця надія не справдилася: шлюб був важкий і часто самотній, а 1869 року чоловік помер. З п’ятьох дітей, народжених нею в обох шлюбах, четверо померли малими. Дорослою виросла тільки донька Мейзі. До тридцяти двох років Аманда Беррі Сміт поховала двох чоловіків і чотирьох дітей. Вона знала, як мало хто, ту особливу тишу дому, спустошеного смертю.

Саме в це горе прийшов найглибший досвід її життя. У вересні 1868 року в методистській єпископальній церкві на Ґрін-стріт у Нью-Йорку вона слухала проповідь Джона С. Інскіпа і відчула, що Бог пропонує їй те, що люди руху святості називали «чистим серцем», — повне освячення, Божу любов, що наповнює кожен темний закуток, як сонячне світло наповнює кімнату. Їй хотілося вигукнути з радості, і тричі цей порив здіймався в ній; але вона була єдиною чорношкірою жінкою в переповненій церкві, і страх її стримував. Якийсь голос шепотів, що білі прихожани виставлять її за двері. Нарешті страх зламався. Вона підвелася й вигукнула: «Слава Ісусу!» — і спереду брат Інскіп відповів: «Амінь, слава Богу». Щось у ній утвердилося так, що вже ніколи не зрушило. З тієї ночі народилося речення, яке вона повторювала все життя:

Я часто кажу людям, що маю більше права вигукувати, ніж дехто інший: мене купили двічі й двічі визволили, тож я відчуваю, що маю добре право вигукувати.

— Аманда Беррі Сміт

Проповідниця від балії

За рік після свого освячення Аманда переконалася, що Бог кличе її проповідувати. Це була зухвала річ. Жінок-проповідниць у тому поколінні ледве терпіли, а чорношкіра жінка, що проповідує мішаним і часто білим громадам, для багатьох була чимось немислимим. Вона не мала ні рукоположення, ні платні, ні деномінації за плечима, ні жодної освіти. Мала вона ясне покликання і незвичайний голос. Одягнена в просту сукню квакерського крою й капор — почасти з переконання, почасти тому, що нічого іншого не могла собі дозволити, — вона почала промовляти й співати у громадах Африканської методистської єпископальної церкви та на великих табірних зібраннях руху святості, що прокочувалися країною.

Її спів роззброював натовпи раніше, ніж її проповідь їх викривала. Табірні зібрання, які могли б прогнати чорношкіру жінку, плакали й вигукували під її служінням. Між виступами вона заробляла на себе пранням, складаючи Євангеліє і білизну в ті самі довгі дні. Вона ніколи не вдавала, що упередження, з яким вона стикалася, її не ранить; вона називала його прямо. Але не дозволяла йому визначати себе, і один із найтихіше непокірних уривків, які вона будь-коли написала, вивертає все питання навиворіт:

Сказати, що бути чорними не завдавало нам часто незручностей, було б неправдою; але, належачи до царського роду, як ми належимо, ми маємо намір поки що зносити цю незручність і йти далі, у велике-превелике майбутнє, де всі ці дрібниці загубляться через свою цілковиту дрібність! Нехай Господь пошле майбутнє нам назустріч!

— Аманда Беррі Сміт

У цьому немає жалю до себе. Тут жінка, яка точно знає, хто вона, бо знає, чия вона. Образи сегрегованої церкви стають у її розповіді «дрібницями» на тлі неосяжної спадщини Божої дитини.

За море

1878 року вона відпливла до Англії, і те, що почалося як візит, розтяглося на дванадцять років мандрів, які завели її далі, ніж майже будь-якого американського євангеліста її часу. Вона проповідувала по всій Британії, в Ірландії та Шотландії і влаштувала Мейзі на навчання в Англії. Звідти вона вирушила до Індії приблизно на вісімнадцять місяців, за заохоченням єпископа Джеймса М. Тоберна, чия повага до неї згодом буде надрукована у вступі до її автобіографії. Потім настав найдовший розділ її праці за морем: вісім років у Західній Африці, переважно в Ліберії та Сьєрра-Леоне, де вона проповідувала, обстоювала тверезість проти згубної торгівлі спиртним і брала знедолених африканських дітей під свою опіку як рідних.

Вона поїхала як «незалежна місіонерка» — а це гідний спосіб сказати, що вона поїхала без жодного товариства, яке оплатило б їй дорогу чи пообіцяло квиток додому. Вона просто молилася й довіряла Богові, що Він дасть і на проїзд, і на хліб. Знов і знов у її історії забезпечення приходить в останню годину: дар, вкладений їй у руку, сума, надіслана незнайомцем, — рівно стільки, скільки потрібно, і ні на день раніше. Ще задовго до того, коли одну з її вільнонароджених сестер схопили й знову продали в рабство, поки та гостювала в родичів у Меріленді, Аманда наскладала й позичила п’ятдесят доларів, щоб її викупити. Вона змолоду навчилася, що Бог відповідає на молитви тих, у кого не залишилося жодного виходу.

Послух для Аманди Беррі Сміт ніколи не був абстракцією. Він коштував їй вигоди, безпеки і того усталеного дому, якого вона завжди прагнула. Але ціну непослуху вона вважала ще вищою. Про розрив між тим, щоб лишитися в безпеці, і тим, щоб іти, куди посилає Бог, вона залишила рядок, такий самий прямий, як її віра:

Лишитися тут і не послухатися Бога — я не можу собі дозволити таких наслідків.

— Аманда Беррі Сміт

Сирітський дім і довгий вогонь випробувань

Вона повернулася до Сполучених Штатів близько 1890 року з підірваним здоров’ям, і друзі вмовляли її написати історію свого життя. Вона багато молилася над цим, не певна, чи на те Божа воля, і зрештою взялася до праці. «Автобіографія: історія Господніх діянь із місіс Амандою Сміт, кольоровою євангелісткою» вийшла 1893 року — проста, жива, п’ятисотсторінкова розповідь про нестатки, голод, віру й мандри, що стала класикою американського релігійного свідчення. Вона писала її не задля слави, а задля дітей. Прибуток від книжки разом з її заощадженнями та невеликою газетою, яку вона видавала, пішов на мрію, яку вона виношувала роками.

28 червня 1899 року в Гарві, штат Іллінойс, трохи на південь від Чикаго, вона відкрила Сиротинець і ремісничий дім Аманди Сміт для покинутих і знедолених кольорових дітей — один із перших закладів такого роду для чорношкірих дітей у штаті. Це була праця її старості й предмет її найглибших тривог. Грошей завжди бракувало. Були сварки з працівниками, скарги сусідів, невдалі перевірки і щонайменше одна пожежа. Вона вклала в нього останні сили і чималу частку свого спокою. Чесно сказати, що сиротинець приніс їй стільки ж серцевого болю, скільки радості; жінка, яка довіряла Богові переправу через океани, відчула, що щоденна рутина годування й утримання знедолених дітей — тягар важчий і зовсім не романтичний. І все ж вона не покинула їх. Колись вона сама була дитиною, яку світ вважав нікчемною, і не могла стерпіти, щоб іншу дитину спіткало те саме.

Себрінг і довгоочікуваний спочинок

1912 року, у сімдесят п’ять років, уже не маючи сили нести цю працю, вона передала дім іншим і відійшла на спочинок до Себрінга у Флориді, де добродійник надав їй будинок. Заклад перейшов до штату і згодом дістав статут як Реміснича школа для дівчат імені Аманди Сміт; 1918 року, через три роки після її смерті, він згорів. Вона не дожила до цієї втрати, і, можливо, то була милість, що не дожила.

Аманда Беррі Сміт померла в Себрінгу 24 лютого 1915 року. Вона народилася рабинею в мерілендській хатині й проповідувала Євангеліє на чотирьох континентах; вона втратила майже всіх, кого любила, і зібрала довкола себе покинутих дітей чужих людей; їй платили образами, а вона відповідала радістю. Рух святості пам’ятав її як одне зі своїх найяскравіших світил, а пізніші покоління відкрили її наново як піонерку проповіді чорношкірих жінок і соціальних реформ. Але вона хотіла б простішої епітафії — тієї, яку все її життя виписувало літера за літерою: що бідна прачка з чистим серцем і слухняною волею багатша, ніж здається, і що Бог, Який першого разу визволив її батьківською любов’ю, визволив її навіки Своєю власною.

Усе життя вона провела в дорозі, співаючи. І видається правильним уявити її наприкінці: як вона складає тягар, який несла так далеко, і бачить, що майбутнє, за яке вона молилася, нарешті вийшло їй назустріч.

Статті про Amanda Berry Smith (1)

Запитання й відповіді

Звідки походила Аманда Беррі Сміт?

Вона народилася в рабстві 23 січня 1837 року в Лонг-Ґріні, фермерському поселенні в окрузі Балтимор, штат Меріленд, — одна з тринадцятьох дітей Семюела Беррі та Міріам Метьюз. Її батько був заповзятливим, невтомним чоловіком: після власного довгого робочого дня він далеко за північ виготовляв мітли й плетені з кукурудзяного листя килимки, щоб заробити ціну волі для своєї родини, і викупив їх із неволі одного за одним. Аманда зростала, знаючи на власній шкурі, яка дорога річ свобода і як її може здобути любов, що не дає собі спати.

Як вона заробляла на життя?

Уся її освіта звелася до кількох уривчастих місяців; грамоти вона здебільшого навчилася сама, складаючи слова при світлі лампи, коли хатню роботу було скінчено. У тринадцять років вона пішла в найми, і більшу частину життя заробляла на себе як прачка, кухарка й прибиральниця в білих родинах Меріленду та Пенсильванії. Згодом світ назве її «Співочою прочанкою» і друкуватиме її ім’я в місіонерських звітах із трьох континентів, але вона так і не втратила простої мови й натруджених рук від балії — і це надавало її проповіді особливої влади серед бідних.

Які скорботи позначили її молоді роки?

Скорбота прийшла рано й залишалася надовго. 1854 року вона вийшла заміж за Келвіна Девайна, який пішов воювати на Громадянську війну і не повернувся; 1863 року вона вийшла заміж за Джеймса Сміта, диякона Африканської методистської єпископальної церкви, але шлюб був важкий і часто самотній, а 1869 року чоловік помер. З п’ятьох дітей, народжених нею в обох шлюбах, четверо померли малими, і дорослою виросла тільки донька Мейзі. До тридцяти двох років вона поховала двох чоловіків і чотирьох дітей і знала, як мало хто, ту особливу тишу дому, спустошеного смертю.

Яким був її досвід освячення?

У вересні 1868 року в методистській єпископальній церкві на Ґрін-стріт у Нью-Йорку вона слухала проповідь Джона С. Інскіпа і відчула, що Бог пропонує їй те, що люди руху святості називали «чистим серцем», — Божу любов, що наповнює кожен темний закуток, як сонячне світло наповнює кімнату. Їй хотілося вигукнути з радості, але як єдину чорношкіру жінку в переповненій церкві її тричі стримував страх, і якийсь голос шепотів, що білі прихожани виставлять її за двері. Нарешті страх зламався: вона підвелася й вигукнула: «Слава Ісусу!» — і щось у ній утвердилося так, що вже ніколи не зрушило.

Що вона мала на увазі, кажучи, що її «купили двічі»?

З тієї ночі народилося речення, яке вона повторювала все життя: «Я часто кажу людям, що маю більше права вигукувати, ніж дехто інший: мене купили двічі й двічі визволили, тож я відчуваю, що маю добре право вигукувати». Першу свободу купив батьків піт, другу було дано біля підніжжя хреста. Усе її служіння народилося в малому, прихованому акті скорення на тій лаві на Ґрін-стріт — у приватній битві посеред переповненої зали, де ніхто інший не бачив, чого їй коштував послух.

Як вона почала проповідувати?

За рік після свого освячення вона переконалася, що Бог кличе її проповідувати, — зухвала річ, бо чорношкіра жінка, що проповідує мішаним і часто білим громадам, для багатьох була чимось немислимим. Вона не мала ні рукоположення, ні платні, ні деномінації, ні жодної освіти; мала вона ясне покликання і незвичайний голос. Одягнена в просту сукню квакерського крою й капор — почасти з переконання, почасти тому, що нічого іншого не могла собі дозволити, — вона почала співати й проповідувати у громадах Африканської методистської єпископальної церкви і на великих табірних зібраннях руху святості, а між виступами заробляла на себе пранням.

Як вона трималася перед упередженням, з яким стикалася?

Вона ніколи не вдавала, що упередження її не ранить, і називала його прямо, але не дозволяла йому визначати себе. В одному тихо непокірному уривку вона вивернула все питання навиворіт: «Сказати, що бути чорними не завдавало нам часто незручностей, було б неправдою; але, належачи до царського роду, як ми належимо, ми маємо намір поки що зносити цю незручність і йти далі, у велике-превелике майбутнє, де всі ці дрібниці загубляться через свою цілковиту дрібність!» Образи сегрегованої церкви ставали «дрібницями» на тлі її спадщини Божої дитини.

Яким було її служіння за морем?

1878 року вона відпливла до Англії, і те, що почалося як візит, розтяглося на дванадцять років мандрів, які завели її далі, ніж майже будь-якого американського євангеліста її часу. Вона проповідувала по всій Британії, в Ірландії та Шотландії, потім за заохоченням єпископа Джеймса М. Тоберна вирушила до Індії приблизно на вісімнадцять місяців, а зрештою провела вісім років у Західній Африці, переважно в Ліберії та Сьєрра-Леоне, — проповідувала, обстоювала тверезість проти згубної торгівлі спиртним і брала знедолених африканських дітей під свою опіку. Вона поїхала як «незалежна місіонерка» — без жодного товариства, яке оплатило б їй дорогу чи пообіцяло квиток додому.

Як вона довіряла Богові в забезпеченні?

Стоячи перед завданням, що наганяло на неї жах, вона носила з собою один-єдиний вірш, наче монету в кишені: «Не лякайся, я помагаю тобі!» Вона не мала ні місіонерської ради, ні гарантованого прибутку, ні квитка додому — тільки цю обітницю, і літопис її подорожей — це літопис того, як цю обітницю було дотримано: не раз точна сума на її проїзд надходила саме тоді, коли була потрібна, з рук, яких вона ніколи не просила. Вона змолоду навчилася, що Бог відповідає на молитви тих, у кого не залишилося жодного виходу, а про розрив між безпекою і послухом сказала: «Лишитися тут і не послухатися Бога — я не можу собі дозволити таких наслідків».

Що вона збудувала на схилі віку і якою її пам’ятають?

Вона повернулася до Сполучених Штатів близько 1890 року, а 1893 року вийшла її «Автобіографія: історія Господніх діянь із місіс Амандою Сміт», що стала класикою американського релігійного свідчення. 28 червня 1899 року в Гарві, штат Іллінойс, вона відкрила Сиротинець і ремісничий дім Аманди Сміт для покинутих і знедолених кольорових дітей, один із перших закладів такого роду в штаті, і вклала в нього останні сили. Вона відійшла на спочинок до Себрінга у Флориді й померла там 24 лютого 1915 року — її пам’ятають як одне з найяскравіших світил руху святості та піонерку проповіді чорношкірих жінок.