Ґледіс Ейлворд — несподівана місіонерка, що ходила вірою

Хто вона була

Ґледіс Мей Ейлворд народилася 24 лютого 1902 року в Едмонтоні, у графстві Міддлсекс в Англії, у родині листоноші. Вона працювала покоївкою і відчувала неослабний поклик до місіонерського служіння в Китаї, але коли 1929 року подала заяву до Китайської внутрішньої місії, їй відмовили: мовляв, вона вже надто стара, щоб вивчити мову, і не має потрібної освіти. Не зневірившись, вона відкладала заробітки і 1930 року вирушила сама найдешевшим шляхом, який тільки був, — суходолом, потягом через Сибір, у час радянсько-китайського конфлікту, — до Янчена в провінції Шаньсі, де її прийняла літня місіонерка Джинні Лоусон. У наступні роки вона стала господинею заїзду, офіційною урядовою інспекторкою ніг на службі китайської влади і — що найвідоміше — тією жінкою, яка 1940 року, під час японського вторгнення, перевела близько сотні дітей-сиріт через гори в безпечне місце: дванадцять днів пішки через гори Шаньсі. Решту свого життя вона присвятила турботі про китайських дітей, згодом уже з Тайваню, аж до своєї смерті 1970 року.

Її головне вчення про молитву

Молитовне життя Ґледіс Ейлворд було простим і цілковитим. Вона молилася з простотою дитини і завзятістю вояка. Вона не мала ні формальної богословської освіти, ні вченої мови заступництва. Натомість мала абсолютну, беззастережну певність, що Бог її чує, що Він особисто зацікавлений у її справах і що Він зробить те, що обіцяв.

Ця певність не була наївною; вона була тяжко здобутим плодом того, як Ґледіс бачила, що Бог забезпечує її, захищає і веде крізь обставини, які за будь-якого тверезого розрахунку мали б її знищити.

Від тієї хвилини, коли вона всупереч усім порадам і майже без грошей сіла на потяг до Сибіру, Ґледіс трималася одного вірша, до якого поверталася все своє життя: «Бо тілько я самий знаю задуми мої про вас, говорить Господь, — задуми на добро, а не на лихо, щоб забезпечити вам будущину й надїю» (Еремії 29:11). Китайська внутрішня місія вирішила, що в Китаї в неї немає майбутнього. Бог вирішив інакше. Вона молилася з упевненістю людини, чиє життя було вписане в задум, надто великий і надто цілеспрямований, щоб його могла зруйнувати відмова будь-якої установи чи опір будь-якої перешкоди.

Перехід через гори з дітьми 1940 року й досі залишається одним із найдивовижніших учинків віри, вираженої в молитві, в історії місій двадцятого століття. Коли вони дійшли до Хуанхе, не маючи ні човна, ні військового супроводу, Ґледіс молилася й чекала. Зрештою надійшов китайський офіцер-гомінданівець зі своїми вояками і переправив їх на другий берег. Вона просто молилася й довіряла. Її молитва спиралася на впевненість псалмоспівця: «Очі мої підношу на гори, звідки поміч моя прийде. Поміч моя від Господа, що сотворив небо і землю» (Псальма 121:1–2). Поміч їй справді прийшла від Господа. Вона прийшла в особі китайського офіцера та його вояків, але джерелом її був Бог, Якого Ґледіс благала задовго до того, як вони дійшли до річки.

Ґледіс молилася, очікуючи чуда, і в когось, хто мав би менше свідчень, таке очікування могло б здаватися зухвалим. Але свідчення вона мала. Вона бачила, як Бог дає їжу, зцілює хворих, утихомирює бунтівних в’язнів і захищає її під артилерійським обстрілом. Її молитва була молитвою людини, яка знову й знову переконувалася в правдивості Ісусової обітниці: «все можливе віруючому» (Марка 9:23). Вона вірила. І вона так часто бачила, як неможливе стає можливим, що її віра вже не була теорією. Вона мала з Богом неможливого власну історію, і спиралася на неї в молитві з прямодушною впевненістю жінки, яка на досвіді навчилася, що на Бога можна покластися.

Однією з наскрізних тем її молитовного життя була готовність дозволити Богові вести себе в обставини, які з людського погляду не мали жодного сенсу. Вона не збиралася ставати ні інспекторкою ніг, ні господинею заїзду, ні опікункою сотні дітей-сиріт. Але кожен крок був Божим проводом, і вона йшла за ним у молитві. Вона взяла до серця настанову Приповісток: «Надїйсь на Господа всїм серцем твоїм і не покладайся на власний твій розум. У всїх стежках твоїх думай про його, а він простувати ме шляхи твої» (Приповісток 3:5–6). За людською логікою її шлях був яким завгодно, тільки не простим, але з Божого погляду він був цілком простий — спрямований до цілей, які Він призначив ще до її народження.

Історія Ґледіс Ейлворд — одне з найбільших свідчень того, що Бог не кличе підготовлених; Він підготовлює покликаних. Покоївка, яку відкинула місійна рада, стала однією з найвідоміших християнських місіонерок двадцятого століття — не завдяки своїй кваліфікації, а завдяки своїм молитвам. Вона жила тим, що проголосив Павло: «бо ходимо вірою, а не видїннєм» (2 Коринтян 5:7). Вона не могла бачити всього шляху. Вона не могла збагнути всього задуму. Але вона молилася і йшла, і стежка з’являлася в неї під ногами.

Молитва

Господи, Ти не кличеш тих, хто має кваліфікацію, — Ти даєш її покликаним. Там, де ми почуваємося неспроможними, нагадай нам, що Твоя сила не обмежена нашими можливостями. Там, де дорога вперед неясна, дай нам просту, уперту віру Ґледіс: підносити очі на гори й довіряти, що наша поміч — від Тебе. Дай нам мужність іти в неможливе, молячись дорогою. Амінь.