Любов, що перевищує знання

«зрозум».
(Єфесян 3:19.)

Якби я тільки міг дати людям зрозуміти справжнє значення слів апостола Йоана — «Бог любов», я взяв би цей один-єдиний текст і ходив би по всьому світу, проголошуючи цю славну істину. Якщо ви зможете переконати людину, що любите її, ви здобули її серце. Якби ми справді змогли переконати людей, що Бог їх любить, як би вони юрбами линули до Царства Небесного! Біда в тому, що люди думають, ніби Бог їх ненавидить, і тому весь час тікають від Нього.

Кілька років тому ми збудували церкву в Чикаго й дуже прагнули навчити людей Божої любові. Ми думали: якщо не зможемо вкласти її в їхні серця проповіддю, то спробуємо випалити її там; тож просто над кафедрою ми виклали газовими ріжками слова: Бог є Любов. Одного вечора чоловік, що йшов вулицею, глянув крізь двері й побачив цей напис. Він був бідним блудним сином. Ідучи далі, він подумав собі: «Бог є Любов! Ні! Мене Він не любить, бо я жалюгідний, нещасний грішник». Він намагався позбутися тих слів, але вони ніби стояли перед ним вогняними літерами. Він пройшов ще трохи, потім обернувся, повернувся назад і зайшов на зібрання. Проповіді він не чув, але слова того короткого тексту глибоко запали йому в серце, і цього було досить. Мало важить, що кажуть люди, якщо тільки Слово Боже знаходить вхід до серця грішника. Після першого зібрання він лишився, і я знайшов його там: він плакав, як дитина. Коли я відкривав йому Писання й розповідав, як Бог увесь час любив його, хоч він і забрів так далеко, і як Бог чекає, щоб прийняти й простити його, світло Євангелія осяяло його розум, і він пішов, радіючи.

Немає на цьому світі нічого, що люди цінували б так високо, як Любов. Покажіть мені людину, про яку ніхто не дбає й якої ніхто не любить, і я покажу вам одну з найнещасніших істот на землі. Чому люди накладають на себе руки? Дуже часто тому, що до них закрадається думка, ніби їх ніхто не любить, і вони воліють радше померти, ніж жити.

Я не знаю в усій Біблії жодної істини, яка мала б торкатися нас із такою силою й ніжністю, як істина про Божу Любов; і немає в Біблії істини, яку сатана так хотів би стерти. Понад шість тисяч років він намагається переконати людей, що Бог їх не любить. Йому вдалося змусити наших прабатьків повірити в цю брехню, і надто часто йому вдається це і з їхніми дітьми.

Думка, що Бог нас не любить, часто походить від хибного навчання. Матері помиляються, коли вчать дітей, що Бог не любить їх, коли вони чинять погано, а любить тільки тоді, коли вони чинять добре. Писання цього не навчає. Ви ж не вчите своїх дітей, що, коли вони чинять погано, ви їх ненавидите. Їхні провини не перетворюють вашої любові на ненависть; якби так було, ваша любов змінювалася б дуже багато разів. Ви ж не виганяєте дитину, наче вона вам чужа, через те, що вона вередує чи в чомусь не послухалася! Ні! Вона все одно ваша дитина, і ви її любите. І якщо люди відійшли від Бога, то з цього не випливає, що Він ненавидить їх. Він ненавидить гріх.

Я вважаю, що багато людей думають, ніби Бог їх не любить, тому що міряють Бога власною малою міркою, зі своєї точки зору. Ми любимо людей, доки вважаємо їх гідними нашої любові; коли ж ні — відкидаємо їх. З Богом не так. Між людською любов’ю і Божественною любов’ю величезна різниця.

В Єфесян 3:18 ми читаємо про ширину, і довжину, і глибину, і висоту Божої любові. Багато хто з нас думає, що знає дещо про Божу любов, але через століття ми визнаємо, що так і не пізнали її як слід. Колумб відкрив Америку, але що знав він про її великі озера, річки, ліси й долину Міссісіпі? Він помер, так і не дізнавшись багато про те, що відкрив. Так і багато хто з нас відкрив дещо з Божої любові, але є в ній висоти, глибини й довжини, яких ми не знаємо. Ця Любов — великий океан, і треба зануритися в нього, щоб справді щось про нього знати. Розповідають про одного римо-католицького архієпископа Паризького, що, коли його кинули до в’язниці й засудили до розстрілу, незадовго перед тим, як його вивели на страту, він побачив у своїй камері вікно у формі хреста. Угорі хреста він написав «висота», внизу — «глибина», а на кінці кожного рамена — «довжина». Він пізнав на досвіді істину, висловлену в гімні:

«Коли дивлюся я на дивний Хрест,

На якому вмер Князь Слави».

Коли ми хочемо пізнати Божу любов, нам слід іти на Голгофу. Чи можемо ми дивитися на ту картину й казати, що Бог нас не любив? Той хрест говорить про Божу любов. Ніколи не було проголошено більшої любові, ніж та, якої навчає хрест. Що спонукало Бога віддати Христа? Що спонукало Христа померти? Що ж, як не любов? «Більшої сієї любови нїхто не має, як щоб хто душу свою положив за другів своїх.» Христос поклав Своє життя за Своїх ворогів; Христос поклав Своє життя за Своїх убивць; Христос поклав Своє життя за тих, хто Його ненавидів; і дух хреста, дух Голгофи — це любов. Коли з Нього глумилися й насміхалися, що Він сказав? «Отче, відпусти їм; не знають бо, що роблять.» Це — любов. Він не закликав вогню з неба, щоб спопелити їх; у Його серці не було нічого, крім любові.

Якщо ви вивчатимете Біблію, то побачите, що Божа любов незмінна. Багато хто з тих, хто колись любив вас, можливо, охолов у своїх почуттях і відвернувся від вас; можливо, їхня любов обернулася на ненависть. З Богом не так. Про Ісуса Христа записано, що саме тоді, коли Він мав розлучитися зі Своїми учнями й бути відведеним на Голгофу, Він, «любивши своїх, що були в сьвітї, до кінця любив їх» (Йоана 13:1). Він знав, що один з Його учнів зрадить Його, — і все ж любив Юду. Він знав, що інший учень зречеться Його й клястиметься, що ніколи Його не знав, — і все ж любив Петра. Саме любов Христа до Петра зламала його серце й привела його в покаянні назад до ніг його Господа. Три роки Ісус був з учнями, намагаючись навчити їх Своєї любові не лише Своїм життям і словами, а й Своїми ділами. І тієї ночі, коли Його зраджено, Він бере миску з водою, підперізується рушником і, ставши на місце слуги, умиває їм ноги: Він хотів переконати їх у Своїй незмінній любові.

Немає частини Писання, яку я читав би так часто, як Йоана 14, і немає жодної, що була б мені солодшою. Мені ніколи не набридає її читати. Послухайте, що каже наш Господь, виливаючи Своє серце учням: «Того дня знати мете, що я в Отцї моїм, і ви в менї, а я в вас. Хто має заповідї мої і хоронить їх, той любить мене; хто ж любить мене, буде люблений від Отця мого» (14:20, 21). Подумайте: великий Бог, що створив небо й землю, любить вас і мене! . . . «Коли хто любить мене, слово моє хоронити ме, і Отець мій любити ме його, і до него прийдемо, і оселю в него зробимо.» (вірш 23).

Дай Боже, щоб наш немічний розум збагнув цю велику істину: Отець і Син так нас люблять, що бажають прийти й перебувати з нами. Не затриматися на одну ніч, а прийти й перебувати в наших серцях.

Ще дивовижніше місце маємо в Йоана 17:23: «Я в них і Ти в менї, щоб були звершені в одно, і щоб зрозумів сьвіт, що Ти мене післав єси і полюбив їх, яко ж мене полюбив єси.» Я вважаю, що це одне з найвизначніших слів, які будь-коли злітали з уст Ісуса Христа. Немає причини, чому б Отцеві не любити Його. Він був слухняний аж до смерті; Він ніколи не порушив Отцевого закону й ні на волосину не звернув зі стежки досконалого послуху. З нами зовсім інакше; і все ж, попри все наше бунтарство й нерозум, Він каже, що коли ми покладаємося на Христа, Отець любить нас так, як любить Сина. Дивовижна любов! Чудова любов! Що Бог може любити нас так, як любить Свого власного Сина, здається занадто добрим, щоб бути правдою. Проте саме цього навчає Ісус Христос.

Важко змусити грішника повірити в цю незмінну Божу любов. Коли людина відійшла від Бога, вона думає, що Бог її ненавидить. Ми мусимо розрізняти гріх і грішника. Бог любить грішника, але ненавидить гріх. Він ненавидить гріх, бо гріх нівечить людське життя. Саме тому, що Бог любить грішника, Він ненавидить гріх.

Божа любов не лише незмінна, а й невідступна. В Ісаїї 49:15, 16 читаємо: «Хиба ж забуде молодиця своє немовлятко? хиба їй свого власного тїла жаль не буде? та хоч би й вона забула, то я не забуду тебе. Глянь, я написав тебе на долонях у себе; мури твої повсячасно перед очима в мене.»

Найсильніша людська любов, яку ми знаємо, — це материнська любов. Багато що може розлучити чоловіка з дружиною. Батько може відвернутися від своєї дитини; брати й сестри можуть стати запеклими ворогами; чоловіки можуть покидати своїх дружин, дружини — своїх чоловіків. Але материнська любов витримує все. При добрій славі й при поганій, перед лицем осуду всього світу мати любить далі й сподівається, що її дитина зверне зі своїх лихих доріг і покається. Вона пам’ятає немовлячі усмішки, веселий дитячий сміх, надії юності, і її ніколи не переконати, що син недостойний. Смерть не може загасити материнської любові; вона сильніша за смерть.

Ви бачили матір, що чатує біля хворої дитини. Як охоче вона взяла б хворобу на себе, якби цим могла полегшити дитині! Тиждень за тижнем вона чуватиме; нікому іншому не дозволить доглядати ту хвору дитину.

Якийсь час тому один мій друг гостював у гарному домі, де зустрів кількох знайомих. Коли всі розійшлися, він, забувши там якусь річ, повернувся по неї. І застав господиню дому, багату пані, що сиділа поруч із бідолахою, схожим на волоцюгу. То був її рідний син. Як блудний син, він забрів далеко, а проте мати сказала: «Це мій хлопчик; я все одно його люблю». Візьміть матір, у якої дев’ятеро чи десятеро дітей: якщо одне збилося з дороги, вона, здається, любить його більше за всіх інших.

Один відомий служитель у штаті Нью-Йорк розповів мені колись про батька, що був дуже лихою людиною. Мати робила все, що могла, щоб уберегти хлопця від зіпсуття, але вплив батька був сильніший, і він втягнув сина в усілякий гріх, аж поки хлопець не став одним із найгірших злочинців. Він скоїв убивство, і його віддали під суд. Увесь час, поки тривав суд, мати-вдова (бо батько вже помер) сиділа в залі. Коли свідки давали показання проти хлопця, це, здавалося, завдавало матері значно більшого болю, ніж синові. Коли його визнали винним і засудили до смерті, всі інші, відчуваючи справедливість вироку, здавалися задоволеними. Але материнська любов не похитнулася. Вона благала про відстрочку, та їй відмовили. Після страти вона просила віддати їй тіло, але і в цьому відмовили. За звичаєм його поховали на тюремному подвір’ї. Невдовзі після того мати й сама померла, але перед смертю висловила бажання, щоб її поховали поруч із її хлопцем. Вона не соромилася, що її знатимуть як матір убивці.

Розповідають про молоду жінку в Шотландії, яка покинула дім і стала знедоленою в Глазго. Мати шукала її всюди, але марно. Нарешті вона попросила повісити свій портрет на стінах приміщень Нічної місії, куди приходили занепалі жінки. Багато хто кидав на портрет побіжний погляд. Одна затрималася біля нього. Це те саме дороге обличчя, що схилялося над нею в дитинстві. Мати не забула й не відкинула своєї згрішилої дитини, бо інакше її портрет ніколи не висів би на тих стінах. Здавалося, уста розтулилися й шепочуть: «Вертайся додому; я прощаю тебе і все одно люблю». Бідна дівчина впала, переповнена почуттями. Вона була блудною дочкою. Вигляд материного обличчя зламав її серце. Вона щиро покаялася у своїх гріхах і з серцем, повним смутку й сорому, повернулася до покинутого дому; і мати з дочкою знову були разом.

Але скажу вам, що жодну материнську любов не можна порівняти з Божою любов’ю; вона не вимірює ні висоти, ні глибини Божої любові. Жодна мати на світі ніколи не любила своєї дитини так, як Бог любить вас і мене. Подумайте, яку любов мусив мати Бог, коли віддав Свого Сина на смерть за світ. Колись я думав про Христа набагато більше, ніж про Отця. Чомусь у мене склалося уявлення, що Бог — суворий суддя, а Христос став між мною і Богом та вгамував Божий гнів. Але коли я сам став батьком і роками мав єдиного сина, то, дивлячись на свого хлопчика, я думав про Отця, що віддав Свого Сина на смерть; і мені здавалося, що Отцеві віддати Сина потрібно було більше любові, ніж Синові померти. О, яку любов мусив мати Бог до світу, коли віддав Свого Сина на смерть за нього! «Так бо полюбив Бог сьвіт, що Сина свого єдинородного дав, щоб кожен, віруючий в Него, не погиб, а мав життє вічнє.» (Йоана 3:16). Я ніколи не міг проповідувати на цей текст. Я часто думав, що візьмуся, але він такий високий, що мені ніколи не піднятися на його висоту; я просто наводив його й ішов далі. Хто може збагнути глибину цих слів: «Так бо полюбив Бог сьвіт»? Нам ніколи не зійти на висоти Його любові й не зміряти її глибин. Павло молився, щоб пізнати висоту, глибину, довжину й ширину Божої любові, але вона була понад його розуміння. Вона «перевисшує (всякий) розум» (Єфесян 3:19).

Ніщо не говорить нам про Божу любов так, як хрест Христа. Ходіть зі мною на Голгофу й погляньте на Сина Божого, як Він висить там. Чи можете ви чути той пронизливий крик з Його вмираючих уст: «Отче, відпусти їм; не знають бо, що роблять!» — і казати, що Він вас не любить? «Більшої сієї любови нїхто не має, як щоб хто душу свою положив за другів своїх.» (Йоана 15:13). Але Ісус Христос поклав Своє життя за Своїх ворогів.

Ось іще одна думка: Він полюбив нас задовго до того, як ми взагалі подумали про Нього. Думки, ніби Він не любить нас, доки ми спершу не полюбимо Його, у Писанні не знайти. В 1 Йоана 4:10 написано: «У сьому любов, не що ми любили Бога, а що Він любив нас, і післав Сина свого на вблаганнє за гріхи наші.» Він полюбив нас раніше, ніж ми подумали про те, щоб любити Його. Ви любили своїх дітей ще до того, як вони щось знали про вашу любов. Так і задовго до того, як ми подумали про Бога, ми були в Його думках.

Що привело блудного сина додому? Думка, що батько його любить. Припустімо, до нього дійшла б звістка, що його відкинуто й батькові він більше не потрібен, — чи повернувся б він? Ніколи! Але йому сяйнула думка, що батько все ще любить його, тож він устав і повернувся додому. Дорогий читачу, любов Отця має повернути нас до Нього. Саме лихо й гріх Адама відкрили Божу любов. Коли Адам упав, Бог зійшов і вчинив з ним милосердно. Якщо хтось загине, то не тому, що Бог його не любить, а тому, що він опирався Божій любові.

Що зробить Небо привабливим? Перлові брами чи золоті вулиці? Ні. Небо буде привабливим тому, що там ми побачимо Того, Хто так полюбив нас, що віддав Свого єдинородного Сина на смерть за нас. Що робить дім привабливим? Гарні меблі й пишні кімнати? Ні; деякі доми, де все це є, — мов гроби побілені. У Брукліні помирала мати, і довелося забрати від неї дитину, бо маленька не розуміла, що то за хвороба, і турбувала матір. Щовечора дитина засинала в сльозах у домі сусідів, бо хотіла назад до мами; але матері ставало гірше, і дитину не могли забрати додому. Нарешті мати померла, і після її смерті вирішили, що краще не показувати дитині мертву матір у труні. Після похорону дитина вбігла в одну кімнату, кличучи: «Мамо! мамо!», потім в іншу, кличучи: «Мамо! мамо!», і так обійшла весь дім; а коли маленька не знайшла тієї, кого любила, вона почала проситися назад до сусідів. Тож Небо робить привабливим думка, що ми побачимо Христа, Який полюбив нас і віддав Себе за нас.

Якщо ви спитаєте мене, чому Бог любить нас, я не можу сказати. Гадаю, тому, що Він — справжній Батько. Любити — Його природа, так само як природа сонця — світити. Він хоче, щоб ви мали частку в цій любові. Не дозволяйте невірству тримати вас далеко від Нього. Не думайте, що через те, що ви грішник, Бог вас не любить чи не дбає про вас. Любить! Він хоче спасти вас і благословити.

«Ще бо Христос, як були ми недужими, в свою пору за нечестивих умер.» (Римлян 5:6). Хіба цього не досить, щоб переконати вас, що Він вас любить? Він не помер би за вас, якби вас не любив. Невже ваше серце таке тверде, що ви можете опертися Його любові, відкинути й зневажити її? Ви можете це зробити, але на власну погибель.

Я уявляю, як дехто каже собі: «Так, ми віримо, що Бог любить нас, якщо ми любимо Його; ми віримо, що Бог любить чистих і святих». Дозвольте сказати, мій друже: Бог любить не тільки чистих і святих — Він любить і нечестивих. «Являє ж свою любов до нас Бог (у тому), що як ще були ми грішниками, Христос за нас умер.» (Римлян 5:8). Бог послав Його померти за гріхи всього світу. Якщо ви належите до світу, то маєте частку й долю в цій любові, яку явлено в хресті Христа.

Є місце в Одкритті (1:5), яке я дуже ціную: «Йому, милуючому нас, і обмившому нас». Можна було б подумати, що Бог спершу обмиє нас, а потім полюбить. Але ні, Він спершу полюбив нас. Років вісім тому вся країна була вкрай схвильована історією Чарлі Росса, чотирирічної дитини, яку викрали. Двоє чоловіків у двоколці спитали його й старшого брата, чи не хочуть вони цукерок. Потім вони поїхали з молодшим хлопчиком, залишивши старшого. Багато років його шукали в кожному штаті й на кожній території. Люди їздили до Великої Британії, Франції та Німеччини й марно розшукували дитину. Мати досі живе надією, що побачить свого давно втраченого Чарлі. Не пам’ятаю, щоб уся країна так хвилювалася через якусь подію, хіба що через убивство президента Гарфілда. Отож припустімо, що мати Чарлі Росса була б на якомусь зібранні, і поки проповідник говорив, вона випадково глянула б униз на слухачів і побачила свого давно втраченого сина. Припустімо, він бідний, брудний і обдертий, без взуття й без куртки, — що вона зробила б? Чи чекала б вона, поки його вимиють і пристойно вдягнуть, перш ніж визнати його? Ні, вона негайно зійшла б з помосту, кинулася б до нього й обняла б його. А вже потім вона б його вимила й одягла. Так і з Богом. Він полюбив нас і обмив нас. Я уявляю, як хтось каже: «Якщо Бог мене любить, чому Він не зробить мене добрим?» Бог хоче мати на небі синів і дочок; Він не хоче машин чи рабів. Він міг би зламати наші вперті серця, але хоче притягти нас до Себе узами любові.

Він хотів, щоб ви сіли з Ним на весільній вечері Агнця; хотів обмити вас і зробити білішими за сніг. Він хоче, щоб ви ходили з Ним кришталевою бруківкою того блаженного світу. Він хоче всиновити вас у Свою родину й зробити вас сином чи дочкою неба. Чи ви потопчете Його любов ногами? Чи, може, цієї ж години віддасте себе Йому?

Коли тривала наша страшна громадянська війна, одна мати отримала звістку, що її сина поранено в битві в Глушині. Вона сіла на перший потяг і вирушила до сина, хоча з Військового міністерства вийшов наказ більше не пропускати жінок за лінію фронту. Але материнська любов не знає наказів, тож сльозами й благаннями вона зуміла пробратися крізь лінії до Глушини. Нарешті вона знайшла шпиталь, де лежав її син. Тоді вона пішла до лікаря й сказала: «Чи дозволите ви мені піти в палату й доглядати мого хлопчика?»

Лікар сказав: «Я щойно приспав вашого сина; він у дуже тяжкому стані, і я боюся, що коли ви його розбудите, хвилювання буде таке сильне, що це його доконає. Краще зачекайте трохи надворі, поки я скажу йому, що ви приїхали, і поступово підготую його до цієї новини». Мати подивилася лікареві в обличчя й сказала: «Лікарю, а що як мій хлопчик не прокинеться, і я вже ніколи не побачу його живим! Дозвольте мені піти й посидіти біля нього; я не говоритиму з ним». «Якщо ви не говоритимете з ним, можете піти», — сказав лікар.

Вона тихенько підійшла до ліжка й подивилася в обличчя свого сина. Як вона прагнула глянути на нього! Як її очі, здавалося, насолоджувалися, коли вона вдивлялася в його обличчя! Коли вона підійшла досить близько, то не змогла втримати рук; вона поклала ту ніжну, люблячу руку йому на чоло. Тієї миті, як рука торкнулася чола її сина, він, не розплющуючи очей, вигукнув: «Мамо, ти приїхала!» Він упізнав дотик тієї люблячої руки. У ньому були любов і співчуття.

Ах, грішнику, якщо ви відчуєте люблячий дотик Ісуса, ви впізнаєте його: він такий повний ніжності. Світ може поводитися з вами немилосердно, але Христос ніколи. Кращого Друга в цьому світі у вас не буде. Вам потрібно одне — прийти до Нього сьогодні. Нехай Його любляча рука буде під вами; нехай Його любляча рука обіймає вас; і Він триматиме вас могутньою силою. Він збереже вас і наповнить ваше серце Своєю ніжністю й любов’ю.

Я уявляю, як дехто з вас каже: «Як мені прийти до Нього?» Та просто так, як ви пішли б до своєї матері. Ви завдали своїй матері великої кривди й великого болю? Якщо так, ви йдете до неї й кажете: «Мамо, прости мені». Так само вчиніть і з Христом. Ідіть до Нього сьогодні й скажіть Йому, що ви не любили Його, що ви поводилися з Ним неправо; визнайте свої гріхи — і побачите, як швидко Він вас благословить.

Мені згадується ще один випадок — про хлопця, якого військовий суд засудив до розстрілу. Коли батько й мати почули цю звістку, їхні серця розбилися. У тому домі була маленька дівчинка. Вона читала життєпис Авраама Лінкольна й сказала: «Якби Авраам Лінкольн знав, як мої тато й мама люблять свого сина, він не дозволив би розстріляти мого брата». Вона хотіла, щоб батько поїхав до Вашингтона просити за сина. Але батько сказав: «Ні, марна справа; закон мусить іти своїм шляхом. Вони вже відмовилися помилувати одного чи двох, засуджених тим військовим судом, і вийшов наказ, що президент більше не втручатиметься; якщо людину засудив військовий суд, вона мусить нести наслідки». Той батько й мати не мали віри, щоб повірити, що їхнього сина можуть помилувати.

Але маленька дівчинка була сильна надією; вона сіла на потяг далеко у Вермонті й вирушила до Вашингтона. Коли вона дісталася Білого дому, солдати не хотіли її впускати, але вона розповіла свою жалісну історію, і її пропустили. Коли вона дійшла до кімнати, де сидів особистий секретар президента, той відмовився пустити її до приватного кабінету президента. Але дівчинка розповіла свою історію, і вона зворушила серце секретаря, тож він її пропустив. Коли вона ввійшла до кімнати Авраама Лінкольна, там були сенатори Сполучених Штатів, генерали, губернатори й провідні політики, що прийшли у важливих справах щодо війни; але президент випадково помітив ту дитину, що стояла біля його дверей. Він захотів знати, чого вона хоче, і вона підійшла просто до нього й розповіла свою історію своїми словами. Він був батьком, і великі сльози покотилися по щоках Авраама Лінкольна. Він написав депешу й послав її до армії, щоб того хлопця негайно відправили до Вашингтона. Коли той прибув, президент помилував його, дав йому тридцять днів відпустки й відіслав додому з маленькою дівчинкою, щоб звеселити серця батька й матері.

Хочете знати, як прийти до Христа? Ідіть так само, як та дівчинка пішла до Авраама Лінкольна. Можливо, вам доведеться розповісти темну історію. Розкажіть усе; нічого не приховуйте. Якщо Авраам Лінкольн змилосердився над тією дівчинкою, вислухав її прохання й відповів на нього, невже ви думаєте, що Господь Ісус не почує вашої молитви? Невже ви думаєте, що Авраам Лінкольн чи будь-яка людина, що будь-коли жила на землі, мала стільки співчуття, як Христос? Ні! Він зворушиться, коли ніхто інший не зворушиться; Він змилується, коли ніхто інший не змилується; Він пожаліє, коли ніхто інший не пожаліє. Якщо ви підете просто до Нього, визнаючи свій гріх і свою потребу, Він вас спасе.

Кілька років тому один чоловік покинув Англію й поїхав до Америки. Він був англійцем, але натуралізувався й так став американським громадянином. Через кілька років він став неспокійним і незадоволеним і поїхав на Кубу; а невдовзі після того, як він прибув на Кубу, там спалахнула громадянська війна — це було 1867 року, — і цього чоловіка іспанська влада заарештувала як шпигуна. Його судив військовий суд, визнав винним і засудив до розстрілу. Увесь процес вели іспанською мовою, і бідолаха не розумів, що відбувається. Коли йому оголосили вирок — що його визнано винним і засуджено до розстрілу, — він послав по американського консула й англійського консула, виклав їм усю справу, довів свою невинність і попросив захисту. Вони розглянули справу й переконалися, що цей чоловік, якого іспанські офіцери засудили до розстрілу, цілком невинний; вони пішли до іспанського генерала й сказали: «Послухайте, цей чоловік, якого ви засудили на смерть, невинний; він не винен». Але іспанський генерал відповів: «Його судили за нашим законом; його визнали винним; він мусить померти». Електричного кабелю тоді не було, і ці люди не могли порадитися зі своїми урядами.

Настав ранок, коли чоловіка мали стратити. Його вивезли, посадивши на його ж труну на возі, і довезли до місця страти. Яму вже викопали. Зняли труну з воза, посадили на неї молодого чоловіка, взяли чорний ковпак і вже натягували його йому на обличчя. Іспанські солдати чекали наказу стріляти. Та саме тоді під’їхали американський та англійський консули. Англійський консул вискочив з екіпажа, взяв юніон-джек, британський прапор, і обгорнув ним чоловіка, а американський консул обгорнув його зоряно-смугастим прапором, і тоді, обернувшись до іспанських офіцерів, вони сказали: «Стріляйте по цих прапорах, якщо смієте». Вони не посміли стріляти по прапорах. За тими прапорами стояли два великі уряди. Ось у чому була таємниця.

«Він увів мене в дім веселої гостини, а стяг його надо мною — любов. . . . Лїва рука його під головою в мене, правою мене він обнімає.» (Пісень 2:4, 6). Дякувати Богові, ми можемо стати під цей стяг сьогодні, якщо захочемо. Будь-який бідний грішник може стати під цей стяг сьогодні. Його стяг любові — над нами. Благословенне Євангеліє; благословенна, дорогоцінна звістка. Повірте в неї сьогодні; прийміть її у своє серце; і вступіть у нове життя. Нехай Божа любов виллється у ваше серце Святим Духом сьогодні: вона прожене темряву; вона прожене смуток; вона прожене гріх; і мир та радість будуть вашими.