Готовність навчатися

«Візьміть ярмо моє на себе, й навчіть ся від мене: бо я тихий і смирний серцем; то й знайдете відпочинок душам вашим» — Маттея 11:29.

Перша чеснота учня — це покірливість і охота бути навченим. Що ж вона в собі містить? Свідомість власного невідання, готовність відступитися від свого власного способу думати чи діяти і подивитися на речі з погляду вчителя, тиху певність, що вчитель знає і що він покаже йому, як і собі навчитися знати. Тихий і смирний дух пильно прислухається, щоб дізнатися, у чому воля його вчителя, і одразу ж поспішає її виконати. Якщо саме такий дух є в учневі, то мусить бути вина самого вчителя, коли той нічого не навчиться.

Як же то виходить, що при Христі як нашому вчителі буває так багато невдач і так мало справжнього зростання в духовному знанні? Так багато слухання й читання Біблії, так багато визнання віри в неї як у єдине правило нашого життя — і при тому такий брак вияву її духу і її сили? Так багато буває чесного й ревного зусилля у внутрішній кімнаті та в біблійному гуртку — а так мало тієї радості й тієї сили, які могло б дати Боже Слово?

Це питання надзвичайної ваги. Мусить бути якась причина, чому є так багато Ісусових учнів, які думають, що вони щиро бажають знати й чинити Його волю, і які, проте, за їхнім же власним визнанням і за свідченням тих, хто довкола них, не тримають високо слова життя, наче світло посеред світу. Якби на це питання можна було знайти відповідь, їхнє життя могло б відмінитися.

Наш текст підказує відповідь: «Візьміть ярмо моє на себе, й навчіть ся від мене: бо я тихий і смирний серцем; то й знайдете відпочинок душам вашим». Багато хто прийняв Христа як Спасителя, але не як Учителя. Вони поклали на Нього своє довір’я як на Доброго Пастиря, що поклав Своє життя за овець; але вони мало знають про дійсність того, як Він щодня пасе Своє стадо, кличучи кожну овечку на ім’я, або про те, що значить так чути Його голос і йти за Ним одним. Вони мало знають про те, що значить іти за Агнцем; передусім прийняти від Нього агнячу природу і шукати, як і Він, бути тихим і смирним серцем. Саме через свій трирічний вишкіл у Його школі Христові учні були приготовані до хрещення Святим Духом і до сповнення всіх тих чудових обітниць, які Він їм дав.

І саме під особистим навчанням нашого Господа Ісуса та через ту покірливість тихого й смирного серця, яка щодня чекає на це навчання, приймає його і йде за ним, можемо ми справді знайти відпочинок нашим душам. Уся втома й увесь тягар напруження, невдач і розчарувань уступають тоді місце тому Божому спокоєві, який знає, що про все дбає Сам Христос.

Оце взяття на себе Христового ярма, і навчання від Нього Його тихості та смирення серця, і разом із тим та готовність навчатися, яка відмовляється знати чи чинити будь-що своєю власною мудрістю, — оце й має бути духом усього нашого життя, кожного дня і цілий день. Але найбільше плекати це маємо саме в ранкову годину, і саме там шукати визволення від себе самого та від усієї своєї власної потуги. Саме там, коли ми зайняті словами Бога, і Христа, і Святого Духа, ми щодня потребуємо усвідомлювати, що вони дають пожиток лише настільки, наскільки ведуть до особистого Христового навчання і наскільки саме воно їх нам відкриває.

Саме там ми щодня потребуємо пережити, що Його навчання можна прийняти тільки тоді, коли живий Господь Ісус, у Якому «живе вся повня Божества тїлесно» і в Якому зібрані все наше життя й усе наше спасіння, Сам наближається і бере нас на Свою руку. І саме там ми маємо виразно просити й плекати ту готовність навчатися, яка бере на себе Його ярмо й навчається від Нього. І ще раз: готовність навчатися — це все. Якщо про Святого Духа, що живе в нас, про Духа Христа Ісуса, правдиво сказано: «Той научить вас усього», і якщо все Його життя і вся Його праця в нас є Божественним навчанням, то так само правдиво й те, що все наше життя має бути Божественною готовністю навчатися. Тільки так може наша щоденна єдність із Божим словом і все наше щоденне життя стати тим, чим може вчинити його наш Господь Ісус.

Розучуватися часто буває найважливішою частиною навчання: хибні враження, упередження й наперед складені думки є нездоланними перешкодами на дорозі навчання. Доки їх не усунено, учитель трудиться цілком намарно.

Знання, яке він передає, торкається лише поверхні; а глибоко під поверхнею учнем і далі керує те, що вже стало для нього другою природою. Тож перша праця вчителя — це виявити ці перешкоди, дати учневі побачити їх і усунути їх.

Не може бути справжнього й плідного навчання від Христа там, де ми не готові розучуватися. Через успадковане, через виховання, через передання ми маємо свої власні думки про віру і про Боже Слово, і ці думки часто тим більше стають нам на перешкоді, чим більша наша певність, що вони справді є істиною. Щоб навчатися від Христа, потрібна охота піддати кожну істину, якої ми тримаємося, Його оглядові — на розсуд і на виправлення. Смирення — це коренева чеснота християнського життя. У Божому Царстві закон стоїть непорушно: «А хто принизить ся, пійде вгору». Наше розчарування в змаганні за вищі ступені благодаті, віри, духовного знання, любові до душ і сили благословляти — усе воно походить із цього. Ми не прийняли Христового смирення як початку і як довершення Його спасіння. Слова «смиренним же дає благодать» мають куди ширше й глибше застосування, ніж ми гадаємо.

Покірливість — це один із виявів смирення. У ранкову варту ми стаємо учнями в Христовій школі; тож нехай покірливість, нехай смирення будуть відмітною ознакою учня, і, якщо ми відчуваємо, як мало ми його маємо, послухаймо того голосу, який каже: «Візьміть ярмо моє на себе», — і, з усім, що це в собі містить: «навчіть ся від мене: бо я тихий і смирний серцем; то й знайдете відпочинок душам вашим.