Благословення того, хто чинить

«Будьте ж чинителями слова, а не тілько слухателями, обманюючи себе самих. Бо, коли хто слухатель слова, а не чинитель, той подобен чоловікові, що дивить ся на природне лице своє в зеркалї. Подививсь бо на себе, та й одійшов, та зараз і забув, який він був. Хто ж дивить ся в звершений закон свободи, та й пробуває в ньому, той не слухатель забуваючий, а чинитель дїла; такий буде щасливий у дїланню своїм». Якова 1:22-25. Яка ж це страшна омана — вдовольнятися тим, щоб тішитися слуханням слова, і все ж його не чинити! І яке ж це страшенно звичайне видовище — безлічі християн, які слухають Боже слово якнайрегулярніше і якнайревніше, і все ж його не чинять. Якби так повівся їхній власний слуга — слухав, але не робив, — який був би над ним присуд? І все ж омана настільки повна, що вони ніколи й не здогадуються, що живуть не добрим християнським життям. Що ж воно таке, що нас так обманює? Тут є не одна річ. Одна з них та, що люди приймають утіху, яку мають від слухання, за побожність і поклоніння. Розум тішиться тим, що правду виразно поставлено перед ним; уява втішена її образом; почуття зворушені її прикладанням до життя.

Для діяльного розуму знання дає насолоду. Людина може вивчати якусь галузь науки — скажімо, електрику — заради тієї втіхи, яку дає їй це знання, і не мати ані найменшого наміру застосовувати його на ділі. Так само й люди ходять до церкви і тішаться проповіддю, а проте не роблять того, чого просить Бог. І ненавернений, і навернений однаково залишаються вдоволені тим, щоб і далі чинити й визнавати — і все ж далі робити те, чого робити не слід. Інша причина цієї омани — це страшне перекручення вчення про нашу нездатність до доброго. У Христову благодать, яка дає нам змогу слухатися, оберігає нас від гріха і справді робить нас святими, вірять так мало, що люди на практиці думають, ніби на них лежить якась необхідність грішити. Бог не може вимагати від них точного послуху, бо Він знає, що вони не здатні його віддати. Ця помилка підтинає самий корінь рішучого наміру чинити все, що Бог сказав. Вона зачиняє серце перед будь-яким ревним бажанням повірити і пережити все те, що Божа благодать може звершити в нас, і тримає людей самовдоволеними посеред гріха. Слухати і не чинити — яке ж це страшне самообманювання!

Є й третя причина цього, і вона стосується особливо приватного читання Біблії — слухання чи звертання до приватного читання Біблії. Слухання або читання вважають за обов’язок, а саме виконання цього читання вважають за обов’язок, виконання якого розглядають як релігійне служіння. Ми провели свої п’ять чи десять ранкових хвилин у читанні; ми читали вдумливо й уважно; ми старалися сприйняти те, що було прочитане, — а обов’язок, вірно виконаний, заспокоює сумління й дає нам відчуття задоволення.

І тут майже немає розуміння того, наскільки нічого не варте, ба більше — наскільки закам’янює виконання обов’язку чи набуте знання, коли ми не виходимо з нього з усім серцем, спрямованим на те, щоб буквально чинити й бути тим, чим, за словом Божим, Він хоче нас бачити і чим Він може нас зробити. Страшна омана! «Будьте ж чинителями слова, а не тілько слухателями, обманюючи себе самих» (Якова 1:22).

Саме у внутрішній кімнаті, у ранковій варті, ця омана має бути подолана в бою. Може виявитися, що це порушить наше регулярне читання Біблії й ми відстанемо у своїх уривках. Воно й не мусить цього робити. Але хай уже краще так, ніж щоб це питання лишалося сумнівним і невирішеним. Усе залежить від цього. Наш Господь Ісус сказав: «Коли хто хоче волю Його чинити, знати ме про науку, чи від Бога вона». Тільки те серце, яке втішається Божим законом і рішуче поклало свою волю на те, щоб його чинити, може прийняти те Божественне просвітлення, яке духовно пізнає Христову науку в її Божественному походженні й силі. Без цієї волі чинити наше знання не дасть нам користі: воно буде лише знанням голови.

У житті, у науці й мистецтві, у справах — єдиний спосіб справді знати є той, щоб робити. Чого людина не вміє зробити, того вона й не знає до кінця. Єдиний спосіб пізнати Бога, скуштувати Його блаженства — це чинення Його волі. Саме воно доводить, чи визнаю я Бога власного почуття й власної уяви, чи правдивого і живого Бога, який править усім і все звершує. Тільки чинячи Його волю, я доводжу, що люблю її і приймаю її і роблюся з нею одно. Ба більше: немає під небом жодного іншого можливого способу з’єднатися з Богом, окрім як з’єднатися з Його волею в її чиненні.

Саме в тиші внутрішньої кімнати, у тому дусі, з яким я читаю свою Біблію на самоті, у тій рішучості, з якою я читаю свою Біблію на самоті, у тій рішучості, з якою я прагну мати це питання остаточно і назавжди вирішеним — що я чинитиму все, що скаже Бог, — саме там має бути подолана жахлива самоомана слухати й не чинити. Нам може стати в пригоді, якщо ми візьмемо якийсь уривок Божого слова й побачимо, як нам із ним поводитися.

Припустімо, що це буде Нагірна проповідь. Я починаю з першої заповіді блаженства: «Блаженні вбогі духом». І я питаю себе: що ж це означає? Чи слухаюсь я насправді цього припису? Чи я принаймні цілком серйозно шукаю того, щоб день у день зберігати цей внутрішній настрій?

Коли я відчуваю, як далеко від нього моя горда, самовпевнена природа, — чи готовий я чекати, благати Христа й вірити, що Він може витворити його в мені? Чи я справді збираюся це чинити — бути вбогим духом? Чи я знову буду слухателем, а не чинителем? І так я можу пройти через усі заповіді блаженства і через усю проповідь із її наукою про лагідність і милосердя, про любов і праведність, про те, щоб робити все як для Отця і в усьому Йому довіряти, про Його волю і Христові слова, — і питати: чи розумію я, що це означає? Чи я цим живу? Чи я це чиню? Чи я є тим, про що Він говорить?

А коли знову і знову приходить відповідь: боюся, що ні; ні, я не бачу можливості так жити і чинити те, що Він каже, — тоді я буду приведений до того, щоб відчути потребу цілковитого перегляду і мого віровизнання, і моєї поведінки.

І я запитаю себе, чи та обітниця — чинити все, що Він скаже, — коли-небудь посіла те місце, чи то в моєму читанні Біблії, чи то в моєму житті, якого Він вимагає для неї. Я знаю: такі запитування можуть почати діяти в мені й привести мене до цілком нового розуміння моєї потреби в Христі, який дихатиме в мені Своїм власним життям і звершуватиме в мені все, що Він говорить. І я наберуся відваги у вірі, щоб сказати: «Все здолїю в Христї, що мене покрепляє»; що б Він не сказав у Своєму Слові, я те чинитиму.