Розділ 93 · 3 хв читання · 4 хв слухання
Зіпсованість природи й сила Божої благодаті
Учень
ГОСПОДИ Боже мій, що створив мене на Свій образ і подобу, дай мені цю благодать, яку Ти показав такою великою й потрібною для спасіння, щоб я переміг свою вельми лиху природу, яка тягне мене до гріха й погибелі. Бо я відчуваю в тілі своєму закон гріха, що суперечить законові мого розуму і полонить мене, змушуючи в багато чому служити чуттєвості. Я не можу опиратися її пристрастям, якщо не допоможе мені Твоя найсвятіша благодать, палко влита в моє серце.
Потрібна Твоя благодать, і благодать велика, щоб перемогти природу, схильну до зла від юності. Бо через першу людину, Адама, природа впала й ослабла через гріх, і кара за цю пляму впала на весь людський рід. Тож сама природа, яку Ти створив доброю і правою, вважається знаком вади й немочі зіпсованої природи, бо, залишена сама собі, вона хилиться до зла й до нижчих речей. Та невелика сила, що лишилася в ній, — немов іскра, схована в попелі. Ця сила — природний розум, який, оточений густою темрявою, ще має здатність судити про добро і зло, бачити різницю між правдою і неправдою, хоч і не може виконати всього, що схвалює, і не втішається ні повним світлом правди, ні здоров’ям почуттів.
Тому, Боже мій, за внутрішньою людиною я тішуся Твоїм законом, знаючи, що Твоя заповідь добра, праведна й свята і що вона доводить потребу уникати всякого зла й гріха. Але тілом я служу законові гріха, слухаючись радше чуттєвості, ніж розуму. Тому ж і хотіння добра в мені є, а як його здійснити — не знаю. Тому ж я часто задумую багато доброго, але, оскільки бракує благодаті, що допомагала б моїй немочі, я відступаю й опускаю руки при найменшому опорі. Так і стається, що я знаю дорогу досконалості й досить ясно бачу, як мені слід чинити, та, пригнічений тягарем власної зіпсованості, не підношуся до досконалішого.
Яка ж украй потрібна мені, Господи, Твоя благодать, щоб почати будь-яке добре діло, провадити його й довести до кінця! Бо без благодаті я нічого не можу вчинити, а її силою все можу в Тобі. О Благодате воістину небесна, без якої наші заслуги — ніщо і жодні дари природи не варті пошани!
Перед Тобою, Господи, ні вміння, ні багатство, ні краса, ні сила, ні дотеп, ні розум нічого не варті без благодаті. Бо дари природи спільні для добрих і лихих, а властивий дар Твоїх вибраних — благодать, або любов, і ті, хто нею позначений, удостоюються вічного життя. Така висока ця благодать, що без неї ні дар пророцтва, ні дар чудес, ні найпіднесеніше роздумування не можуть вважатися чимось. Навіть віра, надія та інші чесноти не милі Тобі без любові й благодаті.
О преблаженна благодате, що робиш убогого духом багатим на чесноти, а того, хто багатий на всякі блага, — смиренним серцем, прийди, зійди на мене, сповни мене швидше своєю утіхою, щоб душа моя не знемогла від утоми й сухості духу.
Нехай я знайду благодать в очах Твоїх, благаю, Господи, бо досить мені Твоєї благодаті, хоч би я й не отримав нічого з того, чого прагне природа. Якщо мене спокушатимуть і гнітитимуть численні скорботи, я не боятимуся лиха, доки Твоя благодать зі мною. Вона — моя сила. Вона дасть мені пораду й допомогу. Вона сильніша за всіх моїх ворогів і мудріша за всіх мудреців. Вона — наставниця правди, учителька дисципліни, світло серця, розрада в тузі; вона проганяє смуток, виганяє страх, живить побожність, викликає сльози. Що я без благодаті, як не сухе дерево, непотрібна гілка, придатна лише на те, щоб її викинути?
Тож нехай Твоя благодать, Господи, завжди йде переді мною і за мною і робить мене завжди уважним до добрих діл, через Ісуса Христа, Сина Твого.