Наслідування Христа
Різні порухи природи й благодаті

Розділ 92 · 4 хв читання · 5 хв слухання

Різні порухи природи й благодаті

Голос Христа

СИНУ Мій, уважно стеж за порухами природи й благодаті, бо вони рухаються дуже протилежно й тонко, і їх ледве може розрізнити хтось, окрім людини духовної та внутрішньо просвітленої. Усі люди, звісно, прагнуть доброго і в словах та ділах своїх змагають до доброго. Тому позір добра й ошукує багатьох.

Природа хитра: вона вабить багатьох, заплутує й ошукує їх, завжди шукаючи себе. А благодать ходить у простоті, ухиляється від усякої подоби зла, не вдається до обману і все чинить чисто заради Бога, в Якому спочиває як у своїй останній меті.

Природа не хоче вмирати, ні бути приборканою, ні переможеною. Не хоче вона й упокорювати себе чи коритися. Благодать же, навпаки, прагне умертвіння себе. Вона опирається чуттєвості, шукає підкорення, прагне бути переможеною, не хоче користуватися власною свободою, любить бути під послухом і не бажає панувати ні над ким, а хоче радше жити, стояти і завжди бути під Богом, заради Якого готова смиренно схилятися перед кожним людським створінням.

Природа трудиться задля власної вигоди й дивиться, який зиск може мати з іншого. Благодать не зважає на те, що корисне й вигідне їй самій, а радше на те, що на користь багатьом. Природа любить приймати честь і шану, а благодать вірно віддає всяку честь і славу Богові. Природа боїться сорому й зневаги, а благодать радо терпить наругу за ім’я Ісусове. Природа любить вигоду й тілесний спочинок. Благодать же не може бути бездіяльною і охоче береться до праці. Природа прагне мати рідкісне й гарне, гидуючи дешевим і грубим. Благодать, навпаки, тішиться простим і скромним, не гордує шорстким і не відмовляється вдягатися в старий одяг.

Природа зважає на дочасні багатства і радіє земним здобуткам. Вона сумує через втрату і дратується від найменшого образливого слова. А благодать дивиться на вічне і не чіпляється за дочасне: її не бентежить втрата і не гнівають різкі слова, бо свій скарб і свою радість вона поклала на небі, де ніщо не пропадає.

Природа зажерлива, вона охочіше бере, ніж дає. Вона любить мати власне, приватне майно. Благодать же лагідна й щедра серцем. Благодать уникає приватної вигоди, задовольняється малим і вважає, що «більше щастє давати, нїж приймати».

Природа схиляється до створінь, до власного тіла, до марноти й метушні. А благодать наближається до Бога й до чесноти, зрікається створінь, ненавидить пожадання тіла, стримує свої блукання і соромиться з’являтися на людях.

Природа любить мати якусь зовнішню розраду, у якій може чуттєво тішитися, а благодать шукає утіхи лише в Бозі, щоб знаходити свою насолоду в найвищому Добрі, понад усім видимим.

Природа все робить задля власного зиску й вигоди. Вона нічого не може зробити без плати і сподівається, що за свої добрі діла одержить рівне чи більше, або ж похвалу й прихильність. Вона дуже прагне, щоб її діла й дари високо цінували. Благодать же не шукає нічого дочасного і не просить іншої нагороди, крім самого Бога. З дочасних потреб вона просить не більше, ніж потрібно, щоб здобути вічність.

Природа тішиться численними друзями й родичами, хвалиться знатним становищем і походженням, підлещується до сильних, догоджає багатим і оплескує тим, хто подібний до неї. А благодать любить навіть своїх ворогів і не пишається тим, що має багато друзів. Вона не має високої думки ні про становище, ні про походження, якщо там немає також чесноти. Вона прихильніша до бідних, ніж до багатих. Вона співчуває невинним радше, ніж сильним. Вона радіє з людиною правдивою, а не з облудною, і завжди закликає добрих прагнути кращих дарів і, плекаючи чесноти, уподібнюватися до Сина Божого.

Природа скора скаржитися на нестатки й клопоти; благодать стійко терпить нужду.

Природа все повертає до себе. Вона бореться і сперечається за себе. Благодать усе повертає до Бога, в Якому все має своє джерело. Собі вона не приписує жодного добра, не буває ні зарозумілою, ні самовпевненою. Вона не сварлива. Вона не ставить своєї думки вище за думку інших, а в усьому, що стосується чуття й думки, підкоряється вічній мудрості й Божому судові.

Природа ласа до того, щоб знати таємниці й чути новини. Вона хоче показуватися на людях і мати багато чуттєвих вражень. Вона хоче бути відомою і робити те, за що її хвалитимуть і чим захоплюватимуться. А благодать не дбає про те, щоб чути новини чи дивовижі, бо все це походить від давнього зіпсуття людини, адже немає нічого нового, нічого тривкого на землі. Тож благодать навчає стримувати чуття, уникати марного самовдоволення й показності, смиренно приховувати діла, гідні похвали й подиву, і в кожній речі та в кожному знанні шукати плоду користі, хвали й честі Божої. Вона не хоче, щоб звеличували її саму чи те, що їй належить, а бажає, щоб Бог, Який дарує все з чистої любові, був благословенний у Своїх дарах.

Ця благодать — надприродне світло, особливий дар Божий, властива ознака вибраних і запорука вічного спасіння. Вона підносить людину від земного до любові до небесного. З тілесної людини вона робить духовну.

Отже, що більше природа приборкана й переможена, то більше дається благодаті. Щодня внутрішня людина оновлюється новими відвіданнями за образом Божим.

Ви завершили: Різні порухи природи й благодаті

Назад Далі