Розділ 35 · 4 хв читання · 5 хв слухання
Про брак усякої розради
НЕВАЖКО зневажити людську утіху, коли маємо Божу. Але справді дуже велика річ — уміти жити без розради, і Божої, і людської, і задля Божої слави охоче зносити це вигнання серця, ні в чому не шукати себе й ні за що не мати власної заслуги.
Чи багато важить, що з приходом благодаті ти радісний і побожний? Цієї години бажають усі, бо кого підтримує Божа благодать, той іде легко. Чи ж дивно, що не відчуває тягаря той, кого несе Всемогутній і веде Найвищий Провідник? Бо нам завжди мило мати щось, що нас розраджує, і лише насилу людина зрікається самої себе.
Святий мученик Лаврентій разом зі своїм священником переміг світ, бо зневажив у ньому все, що здавалося йому приємним, і з любові до Христа терпляче зніс, що від нього забрали великого Божого первосвященника Сикста, якого він палко любив. Так любов’ю до Творця він переміг любов до людини і замість людської утіхи вибрав Боже благовоління. Тож і ти мусиш навчитися з любові до Бога розлучатися з близьким і дуже потрібним тобі другом. Не бери собі до серця, коли тебе покидає друг, знаючи, що зрештою всі ми мусимо розлучитися одне з одним.
Довго й мужньо мусить людина боротися з собою, перш ніж навчиться цілковито панувати над собою і всі свої почуття скеровувати до Бога. Коли вона покладається на себе, то легко хилиться до людської утіхи. Але той, хто справді любить Христа і щиро прагне чесноти, не вдається до утіх і не шукає таких чуттєвих насолод, а воліє суворих випробувань і тяжкої праці заради Христа.
Тож коли Бог дає тобі духовну утіху, прийми її з вдячністю, але розумій, що це Його дар, а не твоя заслуга. Не величайся, не радій надміру, не будь зухвалий, а будь через цей дар ще смиренніший, обережніший і пильніший у всіх своїх учинках, бо ця година мине, а слідом за нею прийде спокуса.
Коли утіху забрано, не впадай одразу у відчай, а смиренно й терпляче чекай небесних відвідин, бо Бог може повернути тобі ще щедрішу розраду.
Це не нове й не дивне для того, хто знає Божі шляхи, бо такої зміни долі часто зазнавали великі святі й давні пророки. Так один із них, коли благодать була з ним, сказав: «Я сказав, як жилось менї у добрі: не захитаюсь по віки». А коли благодать була відібрана, він додає, що пережив у собі: «ти одвернув лице твоє, і я стревожився». Проте він не впадає у відчай, а ще ревніше молиться Господеві, кажучи: «До тебе, Господи, кликав я, і до Бога мого молився». Зрештою він одержує плід своєї молитви і, свідчачи, що його вислухано, каже: «Почув Господь і змилувався наді мною: Господь став моїм помічником». І як же йому допомогли? «Ти перемінив плач мій у радість, — каже він, — і обгорнув мене радостю».
Якщо так буває з великими святими, то нам, немічним і вбогим, не слід впадати у відчай через те, що часом ми палкі, а часом холодні, бо дух приходить і відходить з Його волі. Про це блаженний Йов сказав: «що-ранку звідуєшся до його, й що хвилинки вивідуєш його».
На що ж мені тоді сподіватися, на кого покладатися, як не лише на велике Боже милосердя і надію на небесну благодать? Бо хоч би при мені були добрі люди, побожні брати, вірні друзі, святі книги, гарні трактати, солодкі співи й гімни, — усе це мало допомагає і мало тішить, коли благодать покинула мене і я залишений у своїй убогості. У такі часи немає кращих ліків, ніж терпеливість і віддання себе Божій волі.
Я ніколи не зустрічав людини такої побожної й відданої Богові, щоб вона колись не зазнала відступу благодаті й не відчула, як слабне її запал. Жоден святий не був так високо піднесений і просвічений, щоб не зазнати спокуси раніше чи пізніше. Справді, не гідний високого споглядання Бога той, хто не був випробуваний якоюсь скорботою заради Бога. Бо спокуса зазвичай буває знаком, що передує утісі, яка має прийти, а небесну утіху обіцяно всім, хто випробуваний спокусою. «Хто побідить, — каже Христос, — тому дам поживати від дерева життя». Отже, Божа утіха дається для того, щоб людина мужніше зносила злигодні, а спокуса приходить слідом, щоб вона не пишалася добром, яке вчинила.
Диявол не спить, і тіло ще не вмерло; тому ти ніколи не повинен припиняти готуватися до бою, бо праворуч і ліворуч — вороги, які ніколи не спочивають.