Євангеліє зцілення
Особисте свідчення

Розділ 6 · 19 хв читання · 24 хв слухання

Особисте свідчення

Після шести років вдячного досвіду Господнього зцілення в моєму власному житті, родині та служінні, мабуть, не буде недоречним завершити цю невеличку книжку коротким особистим свідченням.

Усього, що я знаю про Боже зцілення, і всього, що написав на попередніх сторінках, Господь мусив навчити мене Сам — у моєму власному житті, і мені не було дозволено читати на цю тему нічого, крім Його Слова, аж доки я давно вже не навчився довіряти Йому сам і, власне, не написав багато з того, що є в цій невеличкій книжці.

Понад двадцять років я страждав від багатьох тілесних недуг і немочей. Почавши життя тяжкої розумової праці в чотирнадцять років, я безнадійно підірвав здоров’я нервовим виснаженням, готуючись до коледжу, і багато місяців лікар не дозволяв мені навіть подивитися на книжку. За той час я опинився зовсім близько від смерті й на порозі вічності нарешті віддав себе Богові. Закінчивши навчання в коледжі, у двадцять один рік я став честолюбним пастором великої міської церкви і, з головою поринувши в роботу, за рік знову зламався — цього разу через хворобу серця — і мусив на кілька місяців поїхати на відпочинок, а повернувся зрештою, як мені тоді здавалося, помирати. Проте я оговтався, поволі частково одужав і роками трудився далі за допомогою постійних ліків і запобіжних засобів. Роками я носив у кишені пляшечку нашатирю, і якби наважився вийти без неї, зі мною стався б нервовий напад. Знову і знову, коли я підіймався навіть на невеликий пагорб чи сходами, мене охоплювала страшна, задушлива мука, і лише думка про ту пляшечку як останній порятунок мене заспокоювала. Добре пам’ятаю день у Європі, коли я наважився піднятися — залізницею — на вершину Ріґі у Швейцарії, а також той раз, коли спробував вийти високими сходами Кампаніле у Флоренції, і як, коли мене накрив напад неминучої задухи, я вирішив ніколи більше не наражатися на таку небезпеку. Бог знає, скільки сотень разів у моєму ранньому служінні, коли я проповідував з кафедри чи служив над могилою, мені здавалося, що я ось-ось упаду посеред служби чи звалюся в ту відкриту могилу.

Через кілька років у моєму здоров’ї сталися ще два тривалі зриви, і знову і знову в ті страшні часи здавалося, що спливають останні краплі життя і що лише тонка нитка не дає життєвому ланцюгові обірватися назавжди.

Більшість часу я якось долав свою роботу, і нерідко мене вважали працьовитим і успішним, але мої добрі люди завжди вважали мене таким «кволим», і мені страшенно набридло, що мені співчували щоразу, як зустрічали. Чимало пропущених відвідин ці добрі люди виправдовували тим, що я «не надто міцний». Коли нарешті я прийняв Господа як свого Цілителя, то пам’ятаю, що так утомився від цього постійного жалю, що просто попросив Господа зробити мене таким здоровим, щоб мої люди більше ніколи мені не співчували, а щоб я був для них постійним дивом завдяки силі й підтримці Бога.

Думаю, Він виконав цю молитву, бо ці останні шість чи сім років вони часто дивувалися праці, яку мені дозволено було звершувати в Його ім’я.

Зазвичай мені потрібен був час до середи, щоб відійти від наслідків недільної проповіді, а десь у четвер я вже був готовий починати готуватися до наступної неділі. Дякувати Богові, за перші три роки після зцілення я виголосив понад тисячу проповідей, іноді проводив понад двадцять зібрань на тиждень і не пам’ятаю, щоб за весь той час хоч раз відчув виснаження від якоїсь служби.

За кілька місяців до того, як я прийняв Христа як свого Цілителя, один відомий нью-йоркський лікар наполіг на розмові зі мною про моє здоров’я і сказав, що в мене не лишилося вродженої сили більш ніж на кілька місяців. Він вимагав, щоб я негайно вжив заходів для збереження свого життя й придатності до праці. Влітку, що настало потім, я на якийсь час поїхав до Саратога-Спрінгз, і там одного недільного пообіддя забрів на індіанський табірний майданчик, де ювілейні співаки вели спів на євангелізаційному зібранні. Я був глибоко пригнічений, і все в житті здавалося темним і зів’ялим. Раптом я почув приспів: «Мій Ісус — Господь господів; ніхто не діє так, як Він».

Знову і знову, низькими басовими нотами й вищими голосами, що, здавалося, линули до неба, вони співали це раз у раз: «Ніхто не діє так, як Він, ніхто не діє так, як Він».

Це впало на мене, мов чари. Це мене заполонило. Це було наче голос з неба. Воно охопило все моє єство. Я також прийняв Його як свого Господа господів, щоб Він діяв для мене. Я не знав, як багато все це означало, але я прийняв Його в темряві й вийшов з того простого, старомодного зібрання, нічого більше не пам’ятаючи, але дивовижно піднесений назавжди.

Через кілька тижнів я поїхав із сім’єю до Олд-Орчард-Біч у штаті Мен. Поїхав головно для того, щоб насолодитися чудовим повітрям цього найпрекраснішого з усіх океанських пляжів. Там я жив на самому березі моря й зрідка ходив на зібрання в таборі, але лише раз чи двічі взяв у них участь і до того часу ще ні в якому повному сенсі не зв’язав себе з істиною чи досвідом Божого зцілення.

Водночас ця тема вже багато років мене дуже цікавила. За кілька років до того я віддав себе Господеві в повній посвяті й прийняв Його як свою внутрішню праведність. Тоді мене дуже вразив один дивовижний випадок зцілення в моїй власній громаді. Мене покликали до вмираючого чоловіка, від якого відмовилися всі лікарі. Мені сказали, що він уже кілька днів не говорив і не їв. Це був надзвичайно тяжкий випадок паралічу й розм’якшення мозку, і його подальше одужання вважали таким дивовижним, що про нього надрукували в медичних журналах як про один з визначних випадків медичної науки.

Його мати була відданою християнкою, і він навернувся ще в дитинстві, але тепер уже багато років був актором і, як вона боялася, чужим для Господа. Вона благала мене помолитися за нього, і, молячись, я відчув спонукання просити не про його зцілення, а про те, щоб він опритомнів настільки, аби дати їй знати, що він спасенний. Я підвівся з колін і вже збирався йти й залишити свою молитву там, де ми надто часто її залишаємо, — у забутті, — коли прийшли кілька моїх парафіян, і мене затримали на кілька хвилин, поки я знайомив їх з матір’ю.

Саме тоді я машинально підійшов до ліжка, і раптом юнак розплющив очі й почав зі мною говорити. Я був вражений, а ще більше — дорога стара мати. І коли, на мої подальші запитання, він дав переконливі свідчення своєї простої довіри до Ісуса, мені соромно сказати, що всіх нас охопили подив і радість. Від тієї години він швидко одужав і прожив ще багато років. Згодом він приходив до мене й казав, що вважає своє зцілення чудом Божої сили. Враження від цього випадку ніколи не покидало мого серця. Невдовзі після цього я спробував прийняти Господа як свого Цілителя, і якийсь час, доки я довіряв Йому, Він чудесно мене підтримував, але згодом, не маючи жодного наставництва й почувши від побожного лікаря-християнина, що це зухвалість, я покинув свою позицію простої залежності від одного Бога і так роками борсався й спотикався. Але коли я чув про окремі випадки, то ніколи не наважувався в них сумніватися чи ставити під сумнів, що Бог іноді так зцілює. Проте для мене самого ця істина не мала по-справжньому практичної чи дієвої сили, бо я ніколи не відчував, що маю ясне право в конкретній потребі довірити себе Йому.

Але того літа, про яке я кажу, я почув, як дуже багато людей свідчили, що їх зцілено просто через довіру до Слова Христового — так само, як вони довіряли Йому щодо свого спасіння. Це привело мене до Біблії. Я вирішив, що мушу так чи інакше розв’язати це питання. Як же я радий, що не пішов до людини! Біля Його ніг, на самоті, з відкритою Біблією, і без жодного, хто допоміг би чи направив мене, я переконався, що це частина славного Христового Євангелія для грішного й стражденного світу, придбана Його благословенним Хрестом для всіх, хто повірить і прийме Його Слово. Цього було досить. Я не міг повірити в це, а тоді відмовитися прийняти це для себе, бо відчував, що не смію тримати жодну істину Божого Слова як голу теорію чи навчати інших того, чого сам особисто не перевірив. І ось одного п’ятничного пообіддя, о третій годині, я вийшов у тихий сосновий ліс — пам’ятаю саме те місце — і там підняв праву руку до Неба і, з огляду на День Суду, ніби бачив Бога перед собою віч-на-віч, дав Йому три великі й вічні обітниці: 1. Як я стану перед Тобою того дня, урочисто приймаю цю істину як частину Твого Слова і Христового Євангелія і, з Божою допомогою, ніколи не ставитиму її під сумнів, аж доки не зустрінуся з Тобою там. 2. Як я стану перед Тобою того дня, приймаю Господа Ісуса як своє тілесне життя, для всіх потреб мого тіла, аж доки не буде звершено всю мою життєву працю; і, з Божою допомогою, ніколи не сумніватимуся, що Він від цієї хвилини стає моїм життям і силою і зберігатиме мене за всіх обставин аж до Свого благословенного приходу, аж доки вся Його воля щодо мене не здійсниться досконало. 3. Як я стану перед Тобою того дня, урочисто зобов’язуюся використовувати це благословення на славу Божу і на добро інших, говорити про нього й служити ним у будь-який спосіб, у який Бог мене покличе чи в якому інші потребуватимуть мене в майбутньому.

Я підвівся. Минуло лише кілька хвилин, але я знав, що щось звершилося. Кожна жилка моєї душі тремтіла від відчуття Божої присутності. Не знаю, чи моєму тілу стало краще, чи ні — знаю, що мені було байдуже і я не хотів цього відчувати, — так славно було просто вірити й знати, що відтепер це в Його руках.

Тоді прийшло випробування віри. Перше вразило мене ще до того, як я пішов з того місця. Лукавий голос прошепотів: «Тепер, коли ти вирішив прийняти Бога як свого цілителя, було б корисно просто сходити до котеджу доктора Калліса і попросити його помолитися з тобою». Я хвилину прислухався до цього, по-справжньому не замислюючись. Наступної миті немов удар уразив мій мозок, так що я на мить похитнувся, мов приголомшена людина. Я заточився й скрикнув: «Господи, що я зробив?» Я відчув, що опинився у великій небезпеці. За мить дуже швидко прийшла думка: «До цього це було б цілком слушно, але ти щойно розв’язав це питання назавжди й сказав Богові, що ніколи не сумніватимешся, що це звершено». Я побачив це, мов спалах блискавки, і тієї миті зрозумів, що означає віра і яка це урочиста й страшна річ — невідступно й точно дотримувати віри з Богом. Я часто дякував Богові за той удар. Я побачив, що коли справу вирішено з Богом, її ніколи не можна знову робити невирішеною. Коли її звершено, її ніколи не можна скасовувати чи переробляти наново в будь-якому сенсі, що міг би означати сумнів в остаточності вже зробленого віддання. Думаю, що в перші дні праці віри, до якої Бог згодом мене покликав, мені так само допомагав святий страх засумніватися в Бозі, як і будь-які радощі й захоплення від Його присутності чи обітниць. Це невеличке слово часто сяяло в моїй Біблії, мов живий вогонь: «Коли хто малодушен, не вподобає душа моя його.» Ворог прагнув унести якусь дещицю сумніву щодо певності й повноти щойно укладеної угоди, і Бог милостиво втримав мене від цього.

Наступного дня я вирушив у гори Нью-Гемпширу. Наступне випробування прийшло в неділю, лише через два дні після того, як я прийняв своє зцілення. Мене запросили проповідувати в конгрегаційній церкві. Я відчував, що Святий Дух спонукає мене дати особливе свідчення. Але я спробував виголосити добру проповідь на власний вибір. Вона була про Святого Духа і часто приносила благословення, але, я певен, це не було Його слово для тієї години. Він хотів, щоб я розповів людям те, що Він мені показував. Але я намагався бути звичним і поважним, і мені було жахливо. Щелепи мої були мов свинцеві грудки, а губи ледве рухалися. Я закінчив якомога швидше й утік на сусіднє поле, де ліг перед Господом і просив Його показати мені, що означає мій тягар, і пробачити мені. Він дуже милостиво це зробив і дав мені ще одну нагоду свідчити про Нього й прославити Його. Того вечора в нашому готелі було зібрання, і мені дозволили знову говорити. Цього разу я таки розповів, що зробив Бог. Сказав я небагато, але намагався бути вірним, хоч і затинаючись, і розповів людям, як нещодавно побачив Господа Ісуса і Його благословенне Євангеліє в глибшій повноті — як Цілителя тіла, і прийняв Його для себе, і знаю, що Він буде вірним і достатнім. Бог не просив мене свідчити про мої почуття чи переживання, а про Ісуса і Його вірність. І я певен, що Він кличе всіх, хто Йому довіряє, свідчити ще до того, як вони відчують Його повне благословення. Вірю, що я втратив би своє зцілення, якби чекав, доки його відчую.

Відтоді я знав сотні людей, які зазнали поразки саме в цьому місці. Бог змусив мене віддати себе Йому і Його завіту зцілення, перш ніж Він повністю мене благословив. Я знаю одного дорогого брата у служінні, тепер дуже вживаного в Євангелії і в Євангелії зцілення, який пережив чудесний вияв Божої сили у своєму тілі, а тоді повернувся додому до своєї церкви, але нічого про це не сказав і чекав, щоб побачити, чи все це протримається. За кілька тижнів йому стало гірше, ніж будь-коли, і коли я наступного разу його зустрів, він мав найзасмученіше обличчя, яке тільки можна уявити. Я сказав йому про його помилку, і все це миттю йому відкрилося. Він пішов додому й віддав Богові славу за те, що Він зробив, і невдовзі його церква стала осередком благословенної праці благодаті й зцілення, що сягала далеко й широко, а він сам радів у повноті Ісуса.

Я цілком певен, що те недільне вечірнє свідчення принесло мені більше користі, ніж будь-кому іншому, і вірю, що якби я його приховав, то не писав би тепер сторінок «Євангелія зцілення». Отже, наступного дня прийшло третє випробування.

Неподалік була гора заввишки 3 000 футів — і мене запросили приєднатися до невеликого гурту, що збирався на неї піднятися. Я відразу відсахнувся. Хіба я не пам’ятав страху висоти, що завжди тяжів наді мною, і того жаху, з яким я у Швейцарії та Флоренції вирішив ніколи більше на таке не наважуватися? Хіба я не знав, як звичайні сходи виснажують мене й мучать моє бідне серце?

Тоді прийшла урочиста, пронизлива думка: «Якщо ти боїшся чи відмовляєшся йти, то тому, що не віриш, що Бог тебе зцілив. Якщо ти прийняв Його як свою силу, то чи треба тобі боятися робити будь-що, до чого Він тебе кличе?»

Я відчув, що це Божа думка. Я відчув, що мій страх у цьому випадку був би чистим невір’ям, і сказав Богові, що в Його силі піду.

Тут я хотів би сказати, що не маю на увазі, ніби ми колись маємо робити щось лише для того, щоб показати, які ми сильні, чи без справжньої потреби. Я не вірю, що Бог хоче, щоб Його діти без потреби дерлися на гори чи проходили милі лише тому, що їх про це попросили. Але в цьому випадку — а такі випадки бувають у досвіді кожного — мені треба було колись ступити вперед і прийняти свою перемогу, і це був Божий час і Божий шлях. Він покличе й покаже кожному особисто. І щоразу, коли ми відступаємо через страх, Він, найпевніше, покличе нас саме до того, що нам необхідно зробити, щоб страх подолати.

І ось я піднявся на ту гору. Спершу здавалося, що це забере в мене мало не останній подих. Я відчував усю давню слабкість і тілесний жах; я побачив, що сам у собі маю не більше сили, ніж будь-коли. Але навпроти моєї слабкості й страждання я усвідомив, що тут є інша Присутність. До мене простягалася Божа сила, якщо я тільки захочу її мати, взяти її, прийняти, утримувати й наполегливо в ній іти. З одного боку, здавалося, на мене тисне тягар Смерті, з другого — Безмежне Життя. І мене або пригнічувало одне, або підносило друге — дивлячись, чи я відступав, чи йшов уперед, чи боявся, чи довіряв; я ніби йшов між ними, і те, чого я торкався, мною й заволодівало. Вовк і Пастир ішли обабіч, але Благословенний Пастир не дав мені звернути. Я пригортався ближче, ближче, ближче до Його грудей, і кожен крок здавався сильнішим, аж поки, досягнувши вершини тієї гори, я неначе опинився біля брами Неба, а світ слабкості й страху лежав біля моїх ніг. Дякувати Богові, відтоді в цих грудях у мене нове серце — у прямому так само, як і в духовному сенсі, — і Христос був його славним життям.

Через кілька тижнів я повернувся до своєї праці в цьому місті, і з глибокою вдячністю Богові можу правдиво сказати — і сотні людей тому свідки, — що майже сім років мені дозволено трудитися для дорогого Господа в літню спеку й зимовий холод без перерви, без жодного тривалого відпочинку, і з дедалі більшою втіхою, силою й радістю. Життя набуло для мене смаку, а праця — піднесення, якого я не знав навіть у найсвіжчі дні свого дитинства. Господь дозволив, щоб випробування було дуже суворим. За кілька місяців після мого зцілення Він покликав мене до особливої пасторської, євангелізаційної та літературної праці, яка відтоді забирає мій час і сили і яка, можу правдиво сказати, вимагала вчетверо більше праці, ніж будь-який попередній період мого життя. Окрім євангелізаційної й пасторської праці в моїй церкві, що займала більшу частину цього часу, — по кілька проповідей щотижня, — були ще такі додаткові праці: повна редакторська відповідальність і значна частина текстів щомісячного журналу; підготовка кількох брошур і книжок; особистий нагляд за всією видавничою справою і відповідальність за велике листування; опіка над домом «Бераха», де щотижня приймаємо багатьох відвідувачів і тих, хто шукає, і проводимо там кілька зібрань; одна чи дві лекції щодня сім місяців на рік у Місіонерському навчальному коледжі, що вимагають найретельнішої й найуважнішої думки; і багато зібрань та конференцій у різних місцях з дорогими Божими дітьми. Багато з цієї праці доводилося робити вночі, через довгу виснажливу напругу, що часто охоплювала від дванадцяти до шістнадцяти чи навіть вісімнадцяти годин праці на добу. І все ж я хочу засвідчити на честь і славу Христа, що це було постійною радістю й рідко тягарем чи втомою, і набагато, набагато легше в усіх відношеннях, ніж значно легші завдання колишніх років. Проте весь цей час я усвідомлював, що використовую не свою природну силу. Тілесно я, здається, не міцніший, ніж будь-коли. Я не наважився б і на один тиждень узятися за те, що роблю тепер, покладаючись на власні сили свого організму. Я з кожним подихом гостро усвідомлюю, що черпаю свою життєву силу з прямо надприродного джерела і що вона встигає за викликами й потребами моєї праці. Тому в день подвійної праці я наприкінці часто відчуваю подвійну бадьорість і почуваюся так, ніби готовий почати все заново, і навіть майже не хочу, щоб сон наклав свій лагідний арешт на чудовий привілей служіння. І це не напад збудження, за яким настане спад, бо наступний день приходить з такою самою свіжістю, і все це триває вже майже сім років — і то після виснаженого організму й двадцяти років страждань. Я помітив і те, що моя праця легша й наче менше черпає з моєї життєвої енергії, ніж раніше. Здається, тепер я не витрачаю на роботу власне життя, а працюю на надлишку життєвої сили, що його постачає інше джерело. Вірю й певен, що це не що інше, як «життє Ісусове являлось у смертному тїлї нашому». Раз чи двічі, відколи я прийняв Господа як свою силу, я почувався так дивовижно добре, що, здається, почав радіти й покладатися на дану Богом силу. Миттю я відчув, що вона ось-ось мене підведе, і Господь одразу змусив мене дивитися на НЬОГО як на мою постійну силу, а не покладатися навіть на ту силу, яку Він уже дав. Я бачив, як багато інших дорогих друзів були змушені вчити цей урок і страждали, доки цілком його не засвоїли. Це життя постійної залежності від Христа — тілесно так само, як і духовно. Особливо пам’ятаю одну ніч, коли я повернувся з далекого міста й пізньої години знайшов на своєму столі роботу на кілька нічних годин, яку, здавалося, необхідно було зробити до ранку. Сам по собі я тієї миті почувався тілесно нездатним її виконати, і серце, і мозок, здавалося, тремтіли від одного погляду на неї. Але я подивився на Бога й цілком упевнився, що це Його Справа і Його Воля, щоб я зробив її саме тоді. Я взяв перо, і за кілька годин усе радісно завершилося, а коли роботу було зроблено, я, замість бути виснаженим, був свіжішим, ніж уранці, коли вставав, і готовий лягти зі спокійними нервами й заснути мирно, як дитина.

Я не знаю, як це пояснити, хіба що це передане мені життя дорогого Господа Ісуса в моєму тілі. Я, безперечно, зовсім недостойний такої честі й привілею, але вірю, що Йому до вподоби в Його великій поблажливості з’єднувати Себе з нашими тілами, і я переконаний, що Його тіло, цілком людське й справжнє, може якимось чином ділитися своїми життєвими началами з нашим органічним життям і оживляти нас від Свого Живого Серця і Духа, що перебуває в нас. Я багато чого навчився з того, що тілесна сила Самсона була через «Господень дух», і що Павло каже: хоч його щодня видають на смерть задля Ісуса, проте саме життя Христове виявляється в його тілі. Я знаходжу, що «тїло … про Господа, а Господь про тїло», що «тїла ваші члени Христові» і що «ми члени тїла Його, від тїла Його і від костей Його.» Я не хочу викликати суперечок, але даю своє просте, скромне свідчення, і для мене воно дуже справжнє й дуже дивовижне. Я знаю: «Се Господь». Я знаю багатьох своїх братів, які ввійшли в той самий благословенний досвід. Я хочу лише дедалі більше посвячувати його Йому й використовувати для Нього. Я відчуваю, яка це священна й свята довіра. І як же я хотів би, щоб мої втомлені, знесилені й перевантажені брати могли хоч скуштувати його неймовірної радості та його всевистачальної сили.

Я хотів би додати для своїх братів у служінні, що знайшов ту саму Божу допомогу для свого розуму й мозку, що й для тіла. Маючи багато писати й говорити, я віддав своє перо і свій язик Христові, щоб Він володів ними й використовував їх, і Він так мені допоміг, що моя літературна праця ніколи не була тягарем. Він дав мені змогу думати набагато швидше й виконувати набагато більше роботи, і то з більшою легкістю, ніж будь-коли раніше. Це дуже проста й скромна праця, але, яка вона є, вона вся через Нього, і, сподіваюся, лише для Нього. І я вірю, що, попри всю її простоту, вона більше послужила допомозі Його дітям і прославленню Його імені, ніж уся ретельна підготовка й тяжка праця втомливих років, що минули перед тим. Йому вся хвала.

Ви завершили: Особисте свідчення

Назад Далі