Розділ 3 · 20 хв читання · 25 хв слухання
Поширені заперечення
Тепер ми розглянемо деякі з найвагоміших заперечень проти радісної звістки про те, що Той, Хто прощає всі наші беззаконня, «так само правдиво і так само повно» й «сцїляє всї недуги» наші.
1. Доба чудес минула. Це зазвичай приймають як аксіому і мало не цитують як біблійний текст. У відповідь запитаймо: в якій добі ми живемо? Були і будуть різні доби й устрої, а саме: райська, допотопна, патріархальна, Мойсеєва, християнська, тисячолітня, вічна. Ми живемо не в патріархальній і не в Мойсеєвій добі, ми й не в тисячолітній, отже, ми мусимо бути в християнській. Але, можливо, християнських доб дві чи три: одна для Христа і Його апостолів, а інша для нас. І все ж Павло каже, що жив «в останнї сї днї». Він говорить про людей свого покоління як про тих, «на котрих конець віку прийшов». А Петро у своїй проповіді в день П’ятидесятниці відносить до свого часу пророцтво Йоіла про останні дні. Отже, ми мусимо бути в добі Христа і християнства, і якщо та доба не була добою чудес, то що ж тоді вона таке? Але, можливо, між першим і останнім періодами цієї доби мала пролягти велика прірва? Можливо, вона мала лише розпочатися особливими виявами Божої сили, а потім поступово перейти в тверезу буденність? Чому ж тоді Йоіл каже, що знамените виливання Святого Духа має статися «останнього дня», а особливі дари Духа служницям і слугам та надприродні ознаки й чудеса і на землі, і на небі мають бути саме «перед тим, нїм настане день Господень, великий і страшний», тобто наприкінці християнської доби і перед Пришестям? І чому Павло так наполегливо доводить у 1 Коринтян, розділ 12, що Христова Церква — одне тіло, а не два, і що дари кожної частини належать цілому? Якщо між апостольською і пізнішою добою є суттєва різниця, то Церква не одне тіло, а два; тоді дари тих членів не переходять до наших членів; тоді славний образ і сильні докази того розділу хибні й оманливі. Якщо ж ми те саме тіло, то маємо те саме життя і ту саму силу.
Що робило апостолів могутнішими за звичайних людей? Не їхнє спілкування з Ісусом, а дар Святого Духа. Хіба ми не маємо того самого? І хіба ми не звеличуємо людей і не применшуємо Духа, Який зробив їх тим, чим вони були, коли говоримо про їхню силу як про виняткову й минущу? Вони справді мали особливі й виняткові обов’язки як свідки Христового воскресіння і як ті, хто влаштовував Церкву на землі; але щоб показати людям, що чудодійні дари Церкви не обмежувалися ними, ці дари в 1 Коринтян 12 особливо відрізнено від апостольства. Їх у найвищій мірі дано Степанові, Филипові та іншим, які зовсім не були апостолами, а Яків довірив їх звичайному й постійному пресвитерству Церкви. Ні, дорогий Учитель ніколи не передбачав і не задумував жодної післяапостольської прірви безсилля й невдачі. Її створили людське невірство і гріх. Її спричинило власне зіпсуття Церкви. Але Він ніколи її не бажав і не готував для неї місця. Стоячи посередині між землею і небом, дивлячись аж до дев’ятнадцятого століття з такою ж ніжною любов’ю і такою ж повною й могутньою благодаттю, як ту, що Він виявляв до першого, і говорячи в теперішньому часі, наче ми всі однаково близькі до Нього, Того, Хто ніколи не відлучиться від нас, Він сказав: «Дана Мені всяка влада НА НЕБІ Й НА ЗЕМЛІ, і ось Я З ВАМИ ПО ВСІ ДНІ аж до кінця ВІКУ» (за грецьким текстом). Це мала бути одна доба, а не дві, і Його всяку владу ніколи не забрано. Він мав бути вічним «Я Є» і бути так само близьким наприкінці, як і на початку. Насправді діло, яке ми мали чинити, мало бути лише доповненням Його власного, ба навіть Його Власним ділом; бо Лука говорить про те, що Ісус лише почав робити й навчати: «про все, що Ісус робив і навчав». Отже, Він і досі мусить завершувати Своє діло. І це саме те, що Він Сам сказав про наше діло: «Хто вірує в мене, дїла, що я роблю, і він робити ме» (тобто це буде діло Христа і наше, у спільності), і ці діла анітрохи не зменшаться через Його позірну відсутність, бо «більше сього робити ме; бо я до Отця мого йду».
І справді, доки давня Церква зберігала хоч у певній мірі віру і святість перших днів, ті самі діла незмінно траплялися. У другому, третьому і четвертому століттях такі знамениті отці, як Іриней і Тертуліан, засвідчують поширеність багатьох безсумнівних чуд зцілення і навіть воскресіння мертвих в ім’я Ісуса. А ще в п’ятому столітті надприродні події з багатьма відомими і тоді живими чоловіками й жінками засвідчують такі високі авторитети, як Прокопій і Юстиніан, і на підставі таких сильних доказів, що тверезий видавець Мосгейма заявляє: хто засумнівався б у цьому, мусив би бути готовим поставити під сумнів усі факти історії. Доба чудес не минула. Боже Слово ніде навіть не натякає на таке. Навпаки, чуда мають бути серед ознак останнього дня; і сам противник має їх підробляти й насамкінець вислати до царів землі «духи бісовські, що роблять ознаки». Тож єдиним захистом від фальшивих чуд будуть справжні. Ми живемо в добі чудес, у добі Христа, у добі, що лежить між двома Пришестями, під оком невпинної Божої Присутності, у добі сили, у добі, яка понад усі інші доби часу має бути напружено живою.
2. Кажуть, що ті самі наслідки, яких ми очікуємо від віри при зціленні хвороби, дають також спіритизм, тваринний магнетизм, ясновидіння тощо. Ми не заперечуватимемо, що хоча деякі прояви спіритизму — безсумнівний обман, багато з них безперечно надприродні і спричинені силами, яких фізична наука пояснити не може. Марно намагатися зустріти цю жахливу потвору СПІРИТИЗМУ, — яка, за словами Джозефа Кука, є, можливо, великим «ЯКЩО» нашого найближчого майбутнього в Англії та Америці, — поспішним і поверховим запереченням фактів чи поясненням їх як фокусів спритності рук. Часто вони безсумнівно справжні й надлюдські. Це «духи бісовські, що роблять ознаки», що збирають людей на Армагеддон. Це відроджені сили єгипетських чарівників, грецьких оракулів, римських гаруспіків, індіанських знахарів. Вони не божественні, вони не всемогутні, але вони більші за людські. Наш Господь виразно застеріг нас від них і велів випробовувати їх не за їхньою силою, а за їхніми плодами, їхньою святістю, смиренням і шануванням імені Ісуса та Божого Слова; і саме їхнє існування робить ще настійнішою потребу, щоб ми могли протиставити їм — як жезл Мойсея, що поглинув жезли чарівників і врешті змусив замовкнути їхню обмежену силу, — живі сили святого християнства і у фізичному, і в духовному світі.
3. Кажуть, що чуда Христа і Його апостолів мали утвердити факти й вчення християнства, і нам уже не потрібно, щоб вони тривали. Чому ж тоді критики ставлять під сумнів існування цих фактів і достовірність цих писань? Як мешканці нових країв мають пізнати божественність цих Божих слів? Який доступ мають вони — та й, власне, великі маси людей усюди — до архівів учених чи до рукописів Біблії? Ні, кожне покоління потребує живого Христа, і кожна нова громада потребує, щоб Господь «слово стверджував услїд ознаками». І ми не раз бачили, як вправний і впертий агностик, якого не міг задовольнити жоден аргумент, замовкав і ніяковів, коли опинявся віч-на-віч із якоюсь смиренною, неписьменною жінкою, що з палкою щирістю, яку він відчував у глибині свого серця, розповідала йому, як її підняло з довічної безпорадності лише слово й ім’я Ісуса. Доки Він не прийде знову, світ ніколи не перестане потребувати дотику Його Сили і Присутності, — «як сьвідкував Бог ознаками і чудесами, і всякими силами, і роздаваннєм Духа сьвятого, по своїй волї».
Існує також поширене непорозуміння щодо повної мети Христових чуд, яке позбавляє їх половини їхньої краси і цінності. На них дивляться лише й головно як на особливі свідчення Христової сили і Божества. Але якби тільки в цьому полягала їхня мета, вистачило б кількох особливих і помітних випадків. Тоді Він не зцілював би тих тисяч, що щодня тиснулися до Нього. Натомість нам сказано, що вони були не поодинокі й не випадкові, а численні й майже всеосяжні. Він «кому треба було сцїлення, оздоровлював», і Він «сцїлив усїх недужих», — не стільки як доказ Своєї сили, скільки щоб показати те, що Він тепер хотів, щоб вони знали, — Свою безмежну любов, — щоб виконати давній пророчий образ благословенного Христа: «щоб справдилось, що сказав Ісаїя пророк, глаголючи: Узяв Він на себе недуги наші, й понїс болещі наші». Але якщо Йому треба було виконати цей образ тоді, то так само треба й тепер; так само потрібно й нині, щоб Він ніколи не переставав бути вірним тому образові, який Бог намалював про Нього і який Він намалював Сам про Себе. Якщо це вже не правда для нас, то «Ісус Христос» НЕ «учора і сьогоднї, той же самий і на віки». Якщо це вже не правда для нас, то, можливо, й інші обітниці Писання теж не правда для нас, і Він поніс наші гріхи не більше, ніж наші хвороби й страждання. Ні, «Його серце й досі те саме: —
Родич, Друг і Старший Брат — Ось Його ім’я навіки; Ти для мене все в усьому, Живий із Вифанії».
4. Часто висувають таке заперечення: остання Христова обітниця в Марка охоплює значно більше, ніж зцілення; але якщо ви вимагаєте одного, то мусите вимагати всього. Якщо ви очікуєте зцілення хворих, ви мусите включити також дар мов і силу перемагати смертельні отрути; а якщо дар мов припинився, то так само припинилася й влада над хворобою. Ми охоче приймаємо цю сувору логіку, бо не можемо дозволити собі відмовитися від жодної з обітниць. Ми визнаємо, що віримо в присутність Цілителя в усіх харизмах Церкви П’ятидесятниці. Ми не бачимо причини, чому смиренний слуга Христа, зайнятий ділом Учителя, не може простою вірою вимагати сили протистояти малярії та іншим отрутам і смертельним небезпекам; і ми віримо, що дар мов був забраний у ранньої Церкви лише тоді, коли ним почали зловживати для марного показу або коли він став непотрібним для практичного вжитку через швидку євангелізацію світу; і він буде повторений, щойно Церква смиренно попросить його для повсюдного поширення Євангелія. Справді, і тепер не бракує випадків його очевидного відновлення в місіонерській праці — і в Індії, і в Африці.
5. Можливо, жодне заперечення не висувають так наполегливо, як те, що Бог отримує славу від нашої покори Його волі в хворобі, і що освячене страждання приносить щасливі наслідки. Що ж, якби ті, хто висуває цю думку і стверджує, що живе за нею, справді приймали свою хворобу і покірно лежали під нею, вони були б принаймні послідовні. Але хіба вони не посилають по лікаря і не роблять усього можливого, щоб вибратися з цієї солодкої Божої волі? Хіба це лагідна покора стражданню, і хіба покора не приходить зазвичай тоді, коли стає відомо, що наслідок неминучий? Ми не заперечуємо щасливих наслідків багатьох випадків тяжкої хвороби, що відвертали душу від якоїсь забороненої дороги й вели її до глибшого пізнання Бога; і ми не ставимо під сумнів глибокої і палкої побожності та духовного зростання багатьох недужих, які не можуть довірити Богові своє зцілення; але ми певні, що щодо засад християнського виховання існує величезна кількість невиразного й небіблійного непорозуміння. Ми не віримо, що Бог карає слухняну дитину лише для того, щоб зробити її доброю. «Того-то многі між вами недужі та слабі, й заснуло доволї. Бо коли б ми самі себе розсуджували, то не були б осуджені.» Ось визначений і незмінний закон Божого поводження з Його дорогими дітьми. Коли ми судимо самих себе, нас не буде осуджено. Поки ми слухаємо й коримося, Він каже: «нї одну болесть, що я наводив на Египтян, не наведу на тебе». Нормальний стан, який Він призначив для Своїх вірних дітей, — це здоров’я тіла, душі і духу (1 Солунян 5:23). Його власна молитва за них — щоб вони були здорові й мали добробут, як ведеться їхнім душам. Його воля для них — діяти в цих справах згідно з Його словом. Це завжди «благоволеннє благости» і «воля Божа добра й угодна і звершена». Правда, «Багацько лиха у праведника»; але правда й те, що «та від усього збавить його Господь. Він хоронить всї костї його, і нї одна з них не переломиться.» І слід добре пам’ятати, що між «стражданням» і хворобою існує дуже ясна різниця. У Мері діти Ізраїлю мусили пити гірку воду, і її лише зробили солодкою, а не забрали, — так само як багато випробувань освячуються й благословляються. Але саме там Він дав установу і закон зцілення і сказав їм, що, коли вони коритимуться Йому, вони не хворітимуть, і Він буде їхнім постійним Цілителем, показавши цим, що Мара — це не хвороба. І точнісінько так само Яків каже нам у 5:13: «Хто між вами тяжко страдає? нехай молить ся;» — тобто про благодать і силу. Але: «Чи хто нездужає між вами, нехай призове пресвитерів церкви» — і нехай буде зцілений. Страждання — це коли ми «з Ним страждемо»; а Він не хворів. «У сьвітї горе мати мете»; але тим більше нам потрібне здорове, сильне серце, щоб витримати і перемогти.
6. Заперечують, що зухвало беззастережно вимагати зцілення хвороби і що взірцем усякої справжньої молитви є слова Христа в саду: «Коли можна, нехай мимо йде від мене чаша ся; тільки ж не як я хочу, а як Ти». Так, але вони забули, що Він знав: неможливо, щоб ця чаша минула; що в цьому випадку Він просив про те, на що, щонайменше, не мав жодної обітниці чи підстави, і від чого Він негайно відмовився, сказавши: «Отче, спаси мене від години сієї; тільки ж для сього прийшов я на годину сю. Отче, прослав імя Твоє!» Безперечно, за будь-яких таких обставин, коли крайня скорбота спонукає нас просити про щось, на що ми не маємо ясної підстави, обітниці чи прихильного натяку Божої волі, нам завжди слід віддавати цю справу на розсуд тієї невідомої волі. Але коли ми знаємо з Його власного слова до нас, що якесь благословення відповідає Його волі, що воно передбачене, придбане й обіцяне, — хіба не буде насправді ухильним, нещирим, лукавим і просто удаваним приходити до Нього в сумніві й непевності або вбирати наші прохання у двозначні слова? Хіба це не те саме, якби син у коледжі й далі писав вам і просив дозволу на те, про що ви вже дали найповніші вказівки у своєму першому листі? Чи так молився Христос, коли просив про те, що, як Він знав, узгоджується з Божою волею? Хіба нам не так само дозволено наслідувати Його в одній молитві, як і в іншій, — у Вифанії так само, як у Гетсиманії? А що Він сказав там? «Отче, дякую Тобі, що почув єси мене… Я ж знав, що всякого часу мене чуєш», — і ще: «Отче, которих дав єси менї, хочу, щоб, де я, і вони були зо мною». Хіба в Його ім’я ми не можемо молитися так само, як Він, там, де Його воля ясно виявлена? «Коли пробувати мете в менї, а слова мої пробувати муть в вас, то, чого схочете, просити мете, і станеть ся.» Хіба ми молимося невизначено, коли просимо прощення? Ми приймаємо його і вимагаємо його, і, будучи сильні вірою, саме так найдієвіше прославляємо Бога.
7. Нам кажуть, що є багато випадків невдачі; і першими перелічують Павла та його супутників. Неминуче Павлове терня зберігають як дорогоцінну реліквію, щоб мучити християн, які сумніваються; а Трохима й Епафродита витягають наперед на їхніх ложах, щоб підбадьорити покірного пацієнта в лікарні Замку Сумніву. Щодо Павлового терня мусимо сказати: по-перше, дуже непевно, чи це була хвороба; це був ангел сатани, щоб бити його, тобто якесь приниження, можливо, заїкання. По-друге, хоч би що це було, воно так далеко було зцілене — і більш ніж зцілене, — що навело на нього Христову силу так могутньо, що він був щедро уздатнений до всіх своїх праць і обов’язків і прагнув ще більше таких поштовхів до благословення. А хто може бачити в цьому кволого недужого, відстороненого від праці, той страждає на духовну косоокість. По-третє, перш ніж люди можуть твердити, що їхня хвороба — це небесне відвідання, як у Павла, щоб уберегти їх від надмірного звеличення, їм треба було б побувати разом із ним на третьому небі й почути слова невимовні, яких людині не можна промовити! І по-четверте, Павло в іншому місці таки розповідає нам про своє зцілення (2 Коринтян 1:10); і воно безсумнівно сталося через віруючу молитву і могутню віру в Бога, Який воскрешає мертвих. Що ж до Епафродита, то він був зцілений Божою милістю. Трохим, безсумнівно, також, хоча це, мабуть, забарилося. Зцілення, навіть вірою, не завжди миттєве. Є «робленнє чудес» і «дарування сцїлення»: одне — раптове і дивовижне, друге — просте і, ймовірно, поступове. Не дивно, що Трохим міг сам бути винен у своїй хворобі чи у повільності своєї віри, а от те, що в усіх цих натхненних особистих нарисах є лише два такі випадки, — це вельми дивно.
Випадки невдачі трапляються й досі, але їх можна пояснити — можливо, недостатнім знанням чи невірством, якимось непослухом Богові, нездатністю послідовно йти за вченням Слова і Духа або ж глибшим духовним вихованням. Є й невдачі в духовному житті з тих самих чи подібних причин, — і вони аж ніяк не спростовують дійсності Божих обітниць чи достатності Христової благодаті. Тож нехай буде так: «Бог правдивий», — навіть якщо «усякий же чоловік омана».
8. Але нам кажуть: якщо це так, люди не повинні б ніколи помирати. Чому ж ні? Чому віра має йти далі, ніж Слово? Усе, що поза ним, — зухвалість. Слово ставить межу людському життю, і все, чого може вимагати біблійна віра, — це достатньо здоров’я і сили для нашої життєвої праці і в її справедливих межах. Життя може бути довшим чи коротшим, але воно не мусить, як у безбожних, не дожити й половини своїх днів. Воно має бути повним, задовільним і тривати, доки життєва праця ще не завершена. А тоді, коли настане кінець, чому він має прийти з болісною і гнітючою хворобою, як гниле яблуко падає в червні від хвороби, з черв’яком у корені? Чому він не може бути радше таким, як стигле яблуко падає у вересні — зріле, соковите і готове без боротьби впасти в руку садівника? Так у книзі Йова кінець життя доброї людини змальовано як повну зрілість: «як укладаються снопи пшеничні у свій час».
9. Дехто запитує нас: хіба не Бог створив усі ці засоби, і хіба Він не хоче, щоб ми ними користувалися? І справді, хіба не зухвальство очікувати, що Він щось зробить, якщо ми не робимо для себе всього, що можемо? Відповідаємо: по-перше, Бог ніде не приписав медичних засобів, і ми не маємо права робити висновок, що ліки — це звичайні Його засоби. Про них, на відміну від їжі, не говориться знову і знову як про необхідні чи заповідані нам для вжитку. Це надзвичайно разючий і незаперечний факт, що в усій історії патріархів немає жодної згадки про вживання таких засобів. В історії Йова, такій повній яскравих подробиць, описано всіх, крім лікаря, і все у всесвіті, крім ліків. Там немає лікаря при хворому, інакше ми, безперечно, побачили б його бодай мимохідь у тій кімнаті; а коли Йов одужує, то цілком від безпосередньої Божої руки, і саме тоді, коли він сам стає на своє справжнє місце смирення перед Богом і любові до людини. У ще докладніших приписах, заборонах і постановах книги Левит щодо всіх подробиць людського життя, включно навіть із хворобою прокази, немає ані найменшого натяку на лікаря чи аптеку. І лише після часів Соломона та, безсумнівно, після запозичення безбожної культури й науки Єгипту ми знаходимо перший певний випадок медичного лікування; і там хворий помирає, і помирає з тавром невірства та відступу від Бога. У Новому Заповіті про такі «засоби» говориться навряд чи схвальніше, коли описано жінку, яка доторкнулася краю Його одежі. Якщо Лука й був лікарем, то він покинув свою практику заради благовісницької праці, як можна з певністю виснувати з його мандрівного життя; бо за таких обставин жодної практики не можна було б підтримувати. Не йдучи далі, принаймні ось що ясно:
По-перше, Бог не приписав ліків.
По-друге, Він приписав інший шлях — в ім’я Ісуса, — і передбачив його в спокуті, встановив установу, щоб позначити його, і насправді наказав і заповів його.
І по-третє, усі дари благодаті приходять через віру, а не через діла. Вживання ліків, якщо воно успішне, зазвичай віддає славу людині, а Бог цього не допустить. Якщо зцілення хвороби — одне з придбань Христової спокути і одне з Його прав як нашого Відкупителя, то Він ревнує про нього, і ми теж будемо ревнувати. Якщо воно є частиною задуму спасіння, то ми знаємо, що весь цей задум побудовано за «законом? учинків? Нї, а законом віри»; якщо слова Якова — це заповідь, то вони виключають лікування хвороби людськими засобами так само, як звернення до одного лікаря виключало б лікування в іншого одночасно і в тому самому випадку. Якщо це Божий шлях зцілення, то інші способи мусять бути людськими шляхами, і є певний ризик у тому, щоб свідомо відкинути перший заради других. Цим ми не хочемо сказати, що медична професія грішна чи що вживання засобів завжди неправильне. Можуть бути — і завжди будуть — незліченні випадки, коли віри не виявлено; і якщо природні засоби мають, як і справді мають, обмежену цінність, то для їх застосування в таких випадках є широке поле. Але для Божої дитини, що довіряє і кориться, є кращий шлях, який Його Слово ясно приписало і яким Його ім’я завжди знову прославлятиметься, а наше духовне життя постійно оновлюватиметься. Наша доба — доба зростаючого раціоналізму, і невірство постійно намагається усунути з всесвіту всі сліди безпосередньої надприродної дії і пояснити все другорядними причинами та природним розвитком; і саме з цієї причини Бог хоче показувати Свою безпосередню дію всюди, де наша віра дасть Йому нагоду. «Вища критика» старанно забирає чудесне з наших Біблій, а нижчий рівень християнського життя заклопотано забирає все божественне з нашого життя. Нехай усі, хто вірить у живого Бога, будуть готові довести глузливому поколінню, що «вічний Господь Бог, творець усієї вселенної, безʼутомний і на силах не впадає», бо «Ним бо живемо й двигаємось, і єсьмо», і що й досі на питання «Хиба є що неможливе у Бога?» відповідь одна: ні.
10. Насамкінець згадаємо лише заперечення, ніби такі погляди на істину надмірно звеличують тілесне життя і відвертають людські думки від найвищого інтересу безсмертної душі, сприяючи фанатизму, а також ведучи до інших лих.
Таке саме заперечення можна було б висунути і проти перших років служіння нашого Господа, коли зцілення тіла ставало шляхом до людських душ і свідченням Його духовного вчення. Вчення про цілющу силу Христа так тісно пов’язане з необхідністю святості та з глибшими істинами й досвідом духовного життя, що воно надзвичайною мірою сприяє чистоті і ревності. Сила, яка зцілює тіло, зазвичай дає серцю значно багатше хрещення Святим Духом, а збереження цього Божого життя і здоров’я вимагає такого постійного спілкування з Богом і такого посвяченого служіння Учителеві, що духовні плоди значно переважають тілесні; і це одна з найсильніших стримувальних і спонукальних сил у житті тих, хто справді його прийняв. Зловживання, на які скаржаться, зазвичай пов’язані з фальшивим ученням і небіблійними перекрученнями того, що поширюють нерозважливі чи честолюбні люди задля своїх безбожних цілей. Справжнє вчення про зцілення через Господа Ісуса Христа надзвичайно впокорює, воно святе і практичне; воно не звеличує жодної людини, не щадить жодного гріха, не дає обітниць неслухняним, не дає сили для себелюбного потурання чи світських цілей, але звеличує ім’я Ісуса, прославляє Бога, наповнює душу вірою і силою, кличе до життя самозречення і святого служіння і пробуджує сонну Церкву та невіруючий світ урочистими знаками живого Бога і Учителя, Який повертається.
Ми знаємо, що є крайнощі, перекручення й підробки: самозвані цілителі без жодного доручення, корисливі ошуканці, які кажуть, що вони «хтось великий», нерозважливі й безрозбірні помазання людей, які лише ганьблять істину своїм незнанням і непослідовністю, і вовки в овечій шкурі, які прикриваються ім’ям Ісуса для пасів ясновидіння, чаклунства спіритизму і вправ тваринного магнетизму. Але Божа істина не відповідає за людську помилку, а підробка часто є найкращим свідченням на користь справжнього. Нехай служителі Господа Ісуса відповідають на ці лиха й усувають їх тим, що в силі Святого Духа приймають і виконують дари й служіння, колись їм передані; і нехай Божий народ у ці небезпечні часи бачить «ріжницю між праведником і безбожником, між тим, хто служить Богу, а тим хто йому не служить».