Розділ 1 · 17 хв читання · 21 хв слухання
Біблійна основа
Людина має двояку природу. Вона водночас істота і матеріальна, і духовна. І обидві ці природи однаково постраждали від гріхопадіння. Її тіло вразливе для хвороб, її душа зіпсована гріхом. Тож слід очікувати, що всякий повний задум відкуплення охопить обидві природи й подбає як про відновлення її фізичного, так і про оновлення її духовного життя. І ми не обманюємося в цьому очікуванні. Відкупитель з’являється серед людей, простягаючи обидві руки до нашого горя й нашої потреби. В одній Він тримає спасіння, у другій — зцілення. Він пропонує нам Себе як повного Спасителя: Його Дух, що перебуває в нас, стає життям нашого духу, а Його тіло воскресіння — життям нашої смертної плоті. Своє служіння Він починає з того, що зцілює всіх, хто потребував зцілення. Завершує Він його тим, що звершує на хресті повну спокуту за наш гріх; а тоді, по той бік відкритого гробу, відходить на небо, залишивши подвійне доручення — «по всьому сьвіту» і «по всї днї, до кінця сьвіта»: «Ійдїть по всьому сьвіту й проповідуйте євангелию усякому твориву. Хто вірувати ме та охрестить ся, спасеть ся; а хто не вірувати ме, осудить ся. Ознаки ж віруючим такі будуть: імям моїм бісів виганяти муть… на недужих руки класти муть, і одужувати муть».
Ось що Церква прийняла як «віру, сьвятим раз передану». Що ж із нею сталося? Чому її не навчають і не переживають повсюдно й сьогодні? Чи зникла вона разом з апостольською добою? Чи її забрано, коли відійшли Петро, Павло та Іван? Аж ніяк. Вона залишалася в Церкві впродовж століть і лише поступово зникла серед зростаючої світськості, зіпсуття, формалізму й невірства перших християнських століть. Тепер же, з пробудженням віри, з поглибленням духовного життя, з виразнішим і біблійнішим визнанням Святого Духа і Живого Христа, а також із наближенням повернення Самого Господа, ця благословенна Добра Новина про відкуплення тіла починає повертатися на своє давнє місце, і Церква поволі вчиться знову здобувати те, чого ніколи не повинна була втрачати. Але разом із цим виявляється й такий дух консервативного невірства та холодного, традиційного богословського раціоналізму, що нам конче потрібно, щоб ми «боролись за віру, сьвятим раз передану». Насамперед ми мусимо бути певні своїх біблійних основ. Віра завжди повинна спиратися на Боже Слово; і найважливіше в тому, що Писання називає «молитва віри», — це повна й тверда певність, що зцілення хвороби простою вірою в Бога безперечно є частиною Євангелія і вченням Святого Письма.
1. Найраніша обітниця зцілення міститься в 2 Мойсея 15:25, 26: «Там він дав їм установу й суд, і сим робом випробував їх. І рече: Коли щиро слухати мешся голосу Господа Бога твого, і чинити меш праведне в очу його, і нахиляти меш ухо до заповідей його, і допильновувати меш усїх установ його, нї одну болесть, що я наводив на Египтян, не наведу на тебе: я бо Господь, Бог твій, що виздоровлює тебе.» Місце цієї обітниці надзвичайно промовисте. Вона стоїть на самому початку їхньої мандрівки — так само, як Христове зцілення хвороб стоїть на початку Його служіння. Вона прозвучала відразу після переходу через Червоне море. А ми знаємо, що ця подія була виразним прообразом нашого відкуплення, а їхня мандрівка — прообразом нашого прочанства. «Усе ж се прикладами стало ся їм, прописано ж на науку нашу, на котрих конець віку прийшов.» (1 Коринтян 10:11). Тож ця обітниця стає нашою, бо ми — відкуплений Божий народ. І Бог зустрічає нас на самому порозі нашого прочанства завітом зцілення, проголошуючи, що, коли ми ходимо в святому й люблячому послуху, нас буде збережено від хвороби, яка належить до старого життя в неволі, що ми назавжди залишили позаду. Хвороба належить єгиптянам, а не Божому народові. І лише тоді, коли ми духовно повертаємося до Єгипту, ми повертаємося і до його малярій та небезпек. Більше того, це не лише обітниця: тут Бог дав «установу й суд». І так само Господь Ісус залишив нам виразну установу зцілення в Його ім’я, таку ж святу й обов’язкову, як і будь-яка інша установа Євангелія.
2. Псальма 105:37: «Випровадив їх з сріблом та золотом, і не було недужого між поколїннями їх.» Тут ми бачимо, як ця обітниця справді збулася. Хоч вони й не виконали своєї частини завіту, Бог дотримав Свого Слова. Так і з нами: хоч наша віра й послух часто бувають недосконалі, та коли Христос — наш поручитель і коли наша віра посилається на Його заслуги та Його ім’я, ми теж побачимо, як обітниця збувається.
3. Йова, розділи 1 і 2. Історія Йова — один із найдавніших записів в історії. Вона безпомилково показує нам, звідки походить хвороба, — від сатани, і який шлях веде до зцілення: зайняти місце смиренного самоосуду перед престолом милосердя. Якщо колись і була відкрита перед нами кімната хворого, то це була кімната в землі Уз. Але ми не бачимо там ані лікаря, ані людських ліків, а тільки погляд, звернений до Бога як до Заступника. І коли Йов зрікається своєї самоправедності й самовиправдання і стає туди, куди Бог прагне його привести, — на місце зречення себе і смирення, — він зцілюється.
4. Псальма 103:2, 3: «Прославляй, душе моя, Господа, і не забудь усї добродїйства його! Він прощає всї несправедливостї твої, сцїляє всї недуги твої;» Псальми Давида — безперервний літопис скорботи. Але визволителем завжди є Бог, і лише Бог. Ми не бачимо там людської руки. Так само безпосередньо, як він дивиться в небо по прощення, він дивиться туди й по зцілення, і на одному подиху вигукує: «Він прощає всї несправедливостї твої, сцїляє всї недуги твої». І це повне зцілення — ВСІ його недуги, — таке ж всеосяжне й тривале, як і прощення його гріхів. А наскільки славним і повним було те прощення, видно досить ясно: «Як далеко схід від заходу, так віддалив від нас переступи наші.» Але тут, як і у випадку Йова, хвороба тісно пов’язана з гріхом, і зцілені мають бути обидва разом.
5. 2 Паралипоменон 16:12, 13: «І став Аса нездужати на ноги трицять девятого року свого царювання, а хороба його дійшла до верхнїх часток тїла; але він в своїй слабостї шукав не Господа, а лїкарів. І спочив Аса з батьками своїми.» Ось цар, який почав своє царювання з простого, беззастережного довір’я до Бога, коли людські сили цілком підвели його; і завдяки цьому довір’ю (розділ 14:9–12) він здобув одну з найславніших перемог в історії. Але успіх зіпсував його й навчив надто високо цінувати руку плоті. Тож у наступній великій кризі (розділ 16:7, 8) він уклав союз із Сирією і втратив Божу допомогу. Він не хоче прийняти застереження від пророка й стрімголов кидається до вершини своєї земної самовпевненості. Він захворів. Ось ворог, сильніший за ефіопів, але він знову звертається до людини. Він «шукав не Господа, а лїкарів». І навряд чи можна уявити сумніший чи гіркіше-іронічний образ того, чим це скінчилося: «І спочив Аса з батьками своїми».
6. Ісаїї 53:4, 5: «Та він взяв болестї й недуги наші на себе… й ми його ранами оздоровлені.»
Це велике євангельське видіння, Євангеліє в Старому Заповіті, справжнє дзеркало грядущого Відкупителя. І тут, на самому його початку, ніби з великим «АМІНЬ» на чолі, — бо в оригіналі це єдине «воістину» в усьому розділі, — стоїть обітниця зцілення: найсильніше, яке тільки можливе, твердження про повне відкуплення від болю й хвороби Його життям і смертю, і ті самі слова, які євангелист згодом, під натхненним проводом Святого Духа, наводить (Маттея 8:17) як пояснення Його всеосяжних діл зцілення. Переклад цього місця в нашій англійській Біблії дуже недосконало передає силу оригіналу. Переклад у Маттея 8:17 значно кращий: «Узяв Він на себе недуги наші, й понїс болещі наші». Дослівний переклад звучав би так: «воістину Він поніс геть наші хвороби і забрав геть наші болі». Кожен, хто загляне до такого відомого коментаря, як коментар Альберта Барнса на книгу Ісаї, чи до будь-якого іншого знавця гебрейської мови, побачить, що два вжиті тут слова означають відповідно хворобу й біль, а слова «понести» й «забрати» означають не просто співчуття, а справжнє заміщення і цілковите усунення того, що понесено. Отже, в тому самому повному значенні, в якому Він поніс наші гріхи, Ісус Христос ВОІСТИНУ ПОНІС ГЕТЬ і ЗАБРАВ наші хвороби, так, навіть наші БОЛІ, щоб ми, перебуваючи в Ньому, могли бути цілком визволені і від хвороби, і від болю. Тож «ми його ранами оздоровлені». Благословенне й славне Євангеліє! Благословенний і славний Носій наших тягарів!
Так давній пророк бачить у видінні Відкупителя, Який приходить спершу як Великий Лікар, а потім висить на хресті як Велика Жертва. І так само змалювали Його євангелисти: три роки Він — Великий Цілитель, а тоді, впродовж шести годин ганьби й муки, — вмираючий Агнець.
7. Маттея 8:17: «І сцїлив усїх недужих; щоб справдилось, що сказав Ісаїя пророк, глаголючи: Узяв Він на себе недуги наші, й понїс болещі наші.» Ці слова наведено як причину того, чому Він зцілив усіх недужих. Не для того, щоб дати Своїм ворогам доказ Свого Божества, а щоб виконати той образ Себе, який змальовано в давньому пророцтві. Якби Він не робив цього, Він не був би вірним Своїй власній природі, а якби Він не робив цього й тепер, Він не був би — «Ісус Христос учора і сьогоднї, той же самий і на віки». Ці зцілення були не випадкові, а постійні; не виняткові, а всеосяжні. Він ніколи нікого не відштовхнув. Він «сцїлив усїх недужих». «Скільки їх доторкувалось, одужували». Він і досі той самий.
Отож, це було ділом Його життя. Ми надто охоче зводимо все діло Відкупителя до одного вчинку наприкінці; і в нашій ревності про цінність Його крові ми забули про дорогоцінність Його земного життя. Але Бог не хоче, щоб ми забували: понад три роки Він провів у ділах сили й любові, перш ніж зійшов на той хрест, щоб померти. І Живий Христос потрібен нам анітрохи не менше, ніж Христос Розп’ятий. Левитські прообрази містили хлібну жертву так само, як і жертву за гріх; і стражденні людські серця потребують живитися Великим Люблячим Серцем Галилеї та Вифанії так само, як і Агнцем Голгофи.
Задовго було б докладно розглядати незліченні свідчення про Його цілющу силу й благодать або розповідати, як Він зцілював прокаженого, кульгавого, сліпого, розслабленого, безсилого, охопленого гарячкою — усіх, «кому треба було сцїлення»; як Він так часто пов’язував хворобу з гріхом і прощав, перш ніж промовити відновлююче слово; як Він вимагав від людей їхнього власного, особистого дотику привласнювальної віри і велів їм прийняти зцілення, підвівшись і взявши свою постіль; як Його зцілення сягало далеко поза Його безпосередню присутність і досягло й врятувало слугу сотника та сина царедворця; і як гостро Він докоряв за найменший сумнів у Його готовності допомогти й покладав відповідальність за людське страждання на власне невірство людини. Ці та багато інших подібних уроків наповнюють кожну сторінку життя Учителя й досі відкривають нам таємницю, як приймати Його цілющу силу. А яким правом хтось береться пояснювати ці чуда як прості прообрази духовного зцілення й благословення, а не як зразки того, що Він і досі готовий зробити для всіх, хто довіряє Йому, — це так само незбагненно, як і «міфічна теорія». Таким був Ісус із Назарету. Але чи мала ця благословенна сила померти разом із Ним?
8. Йоана 14:12: «Істино, істино глаголю вам: Хто вірує в мене, дїла, що я роблю, і він робити ме: й більше сього робити ме; бо я до Отця мого йду.» Ось іще одне «ІСТИНО», ба навіть «ІСТИНО, ІСТИНО». Отже, це мало бути щось наголошене, щось таке, в чому людина неодмінно засумнівалася б. Марно казати нам, ніби це означало, що Церква після П’ятидесятниці мала отримати більшу духовну силу й чинити більші духовні діла Святим Духом, ніж чинив Сам Ісус, оскільки навернення душі — більше діло, ніж зцілення тіла; адже Ісус каже: «дїла, що я роблю, і він робити ме», — так само, як і про «більше сього робити ме». Тобто віруючий має чинити ті самі діла, що й Христос, а також і більші. І ми знаємо, що вони таки чинили ті самі діла, що й Він. Ще за Свого життя Він послав дванадцятьох апостолів, а потім послав сімдесятьох як передвісників усього сонму християнського пресвитерства (бо сімдесят були якраз першими пресвитерами християнської доби, відповідно до сімдесяти старших Мойсея), — і послав їх із повною владою зцілювати. А коли Він мав залишити світ, Він залишив обидва ці доручення в найбезсумнівніших словах.
9. Марка 16:15–18: «Ійдїть по всьому сьвіту й проповідуйте євангелию усякому твориву. Хто вірувати ме та охрестить ся, спасеть ся; а хто не вірувати ме, осудить ся. Ознаки ж віруючим такі будуть: імям моїм бісів виганяти муть; мовами заговорять новими; гадюк брати муть, і, коли смертнього чого випють, не шкодити ме їм; на недужих руки класти муть, і одужувати муть.» Ось доручення, дане їм, — двояке Євангеліє, а з ним запевнення в Його присутності й незмінній силі. Яке ми маємо право проповідувати одне без другого? Яке ми маємо право притримувати будь-яку частину від світу, що гине? Яке ми маємо право йти до невіруючого світу й вимагати, щоб він прийняв нашу звістку, коли за нею не йдуть ці ознаки? Яке ми маємо право пояснювати їхню відсутність у нашому служінні тим, що намагаємося викреслити їх із Божого Слова або відіслати в застаріле минуле? Ні, Христос таки дав їх, і вони таки супроводжували віруючих, доки християни продовжували «вірувати» й очікувати їх. І саме такою «силою ознак і чудес» Церкву утверджено в Єрусалимі, Самарії і аж до краю землі. Невірство світу потребує їх сьогодні так само, як і за апостольських часів. В апостольську добу ці прояви цілющої сили аж ніяк не обмежувалися апостолами. Филипа і Степана було вжито так само славно, як Петра й Івана. У 1 Коринтян 12:9–30 про «дарування сцїлення» говориться як про широко поширений і загальнозрозумілий дар серед обдаровань Церкви. Але ось апостольська доба добігає кінця; чи має це тривати далі, і якщо так, то через кого? Яким обмеженням це має бути вбережене від фанатизму й зухвалості? Яким дорученням це має бути продовжене до кінця часів і стати досяжним для всіх Божих стражденних святих? З глибоким зацікавленням ми звертаємося до
10. Якова 5:14: «Чи хто нездужає між вами, нехай призове пресвитерів церкви, і нехай молять ся над ним, помазавши його оливою в імя Господнє; і молитва віри спасе болящого, і підійме його Господь; а коли гріхи вчинив, відпустять ся йому.»
Отож, зауважмо насамперед, хто дає це доручення. Це Яків, голова апостольської колегії; той, хто головував у Матері-Церкві в Єрусалимі; той, хто мав владу, підсумовуючи постанови Єрусалимського собору (Дїяння 15:19), сказати: «То ж суджу»; той, кого Павло сам називає першим серед стовпів Церкви (Галат 2:9). Саме він по праву передає апостольські дари звичайним і постійним служителям, які мали прийти їм на зміну в нагляді над стадом Христовим.
Далі, зверніть увагу, кому довірено цю владу. Не апостолам, які вже відходять, не чоловікам і жінкам рідкісних дарів, до яких важко дістатися, а пресвитерам, звичайним служителям кожної окремої церкви, людям, до яких може дістатися кожен стражденний, людям, які мають бути до кінця віку.
Далі, зауважте час, коли дано це доручення. Не на початку, а наприкінці апостольської доби; і не для того покоління, а для того, що якраз підіймалося, і для всіх наступних віків. Бо ці новозавітні послання, власне, не були широко поширені в їхню власну добу, а були призначені головно «на науку нашу, на котрих конець віку прийшов».
Далі, зверніть увагу на природу заповіданої установи — молитва віри й помазання оливою в ім’я Господнє. Отож, це явно не було медичне помазання, бо його мав здійснювати не лікар, а пресвитер; і це, природно, мусить бути те саме помазання, про яке ми читаємо в Марка 6:13 та деінде у зв’язку зі зціленням хвороб, яке чинили самі апостоли. Будь-яке інше тлумачення було б натягнутим і суперечило б очевидному значенню цього звичаю, як його дотримувалися наш Господь і Його апостоли. За відсутності тут будь-якого протилежного пояснення ми зобов’язані вірити, що це було те саме — символічна релігійна установа, яка виражає силу Святого Духа, чиїм особливим символом є олива. Грецька Церква досі зберігає цю установу. Римське відступництво перетворило її на сумне приготування до смерті. Це прекрасний символ Божого Духа життя, Який заволодіває людським тілом і вдихає в нього Свою життєву силу.
Далі, зауважте, що це заповідь. Це вже не просто привілей. Це Божий припис на випадок хвороби, і жоден слухняний християнин не може безпечно обійтися без нього. Будь-який інший спосіб поводитися з хворобою не має на собі Божого дозволу. Це Божий план. Саме це робить віру такою простою і легкою. Нам треба лише коритися з дитячою довірою; Він виконає.
І ще одне: ми не повинні оминати зв’язку хвороби з гріхом, натяку на те, що випробування було Божим покаранням і вимагає самоосуду, покаяння і прощення, а також благословенного запевнення, що і прощення, і зцілення можна прийняти разом у Його ім’я.
11. 3 Йоана 2: «Любий, молю ся, щоб у всьому добре тобі вело ся, і ти здоров був, яко ж добре ведеть ся душі твоїй.» Якщо потрібно було б щось іще, крім свідчення Якова, то останній з апостолів, той, хто найкраще знав серце Учителя, залишив цю ніжну молитву, з якої ми можемо пізнати лагідну турботу нашого Отця і про наше здоров’я, і про наші душі. А коли Бог вкладає таку молитву за нас, нам не треба боятися приймати її для себе. Але, приймаючи її, ми не повинні забувати, що наше здоров’я буде таким, як ведеться нашій душі.
12. Єфесян 5:30: «Ми члени тїла Його, від тїла Його і від костей Його.» Ці слова визнають єдність між нашим тілом і воскреслим тілом Господа Ісуса Христа, яка дає нам право вимагати для нашої смертної оболонки всієї життєвої сили Його досконалого життя. Його тіло — наше. Його життя — наше, і воно цілком достатнє.
13. Римлян 8:11: «Коли ж Дух Того, хто воскресив Ісуса з мертвих домує в вас, то Воскресивший Христа із мертвих оживить і смертні тїла ваші Духом своїм, що домує в вас.» Це не може стосуватися майбутнього воскресіння. Воно станеться через «голос Сина Божого», а не через Святого Духа. Тут ідеться про теперішнє перебування Духа і теперішнє оживлення Ним. І Він оживить саме «смертні тїла», а не душу. Що ж це може бути, як не фізичне відновлення, яке є безпосереднім ділом Святого Духа і яке можуть прийняти лише ті, хто знає перебування в собі Божого Духа? Саме Божий Дух чинив усі чуда Ісуса Христа на землі (Маттея 12:28). І якщо той самий Дух перебуває в нас, ми переживатимемо ті самі діла.
14. 2 Коринтян 4:10, 11: «Всякого часу мертвість Господа Ісуса на тїлї носимо, щоб і життє Ісусове в тїлї нашому являло ся. Завсїди бо нас живих на смерть видають задля Ісуса, щоб і життє Ісусове являлось у смертному тїлї нашому.» Це фізичний досвід Павла: постійна небезпека, неміч і тілесне страждання, імовірно, від переслідувань і навіть насильства, — щоб цілюща, відновлююча й підтримуюча сила і життя Ісуса ще постійніше виявлялися в самому його тілі на підбадьорення стражденних святих, «задля вас». Його життя було постійним чудом, щоб бути для всіх людей запорукою й пам’ятником обітниці, даної йому для всіх, хто згодом страждатиме: «Доволї з тебе благодати моєї». Це життя, каже він нам у вірші 16, «обновляєть ся день у день». Цілюща сила Христа залежить від нашого постійного перебування в Ньому і, як і всі Його дари, оновлюється день у день.
15. Нарешті, мов голос, що лунає вже вісімнадцять століть, послухаймо солодкі слова з Євреїв 13:8: «Ісус Христос учора і сьогоднї, той же самий і на віки.» І це лише відлуння того голосу, що за покоління перед тим промовив ці прощальні слова: «Ось я з вами по всї днї, до кінця сьвіта». Він не сказав «Я буду» — це натякало б на перерву; але «Я є» — незмінне ТЕПЕР, присутність, яку ніколи не забирають, любов, близькість, сила зцілювати й спасати, така ж постійна і вільна, як і завжди, аж до кінця світу: «Ісус Христос учора і сьогоднї, той же самий і на віки».
Так ми простежили вчення Святого Письма від книги Вихід до Патмосу: ми бачили, як Бог дає Своєму народові установу зцілення на самому початку його прочанства; ми бачили, як її ілюструють у давньому завіті страждання Йова, пісні Давида і сумна смерть Аси; ми бачили пророче видіння Ісаї про грядущого Цілителя; ми бачили, як Син Людський прийшов, щоб виконати цей образ до букви; ми чули, як Він говорить Своїм заплаканим учням про Свою незмінну присутність із ними; ми бачили, як Він передає Свою цілющу силу в їхні руки; і ми бачили, як вони передають її нам і постійним служителям Божої Церкви аж до найпізніших віків. Чого ж іще нам вимагати як доказу? Що ж іще нам робити, як не вірити, радіти, приймати й проголошувати це велике спасіння хворому світові, що тоне?