Бог усякої втіхи
Господь — наша оселя

Розділ 8 · 16 хв читання · 21 хв слухання

Господь — наша оселя

«Господи, ти був пристанню нашою з роду в рід» (Псальма 90:1).

Затишок чи незатишок нашого зовнішнього життя великою мірою залежить від того, де живе наше тіло; так само затишок чи незатишок нашого внутрішнього життя залежить від того, де перебуває наша душа.

Наша оселя — це місце, де ми справді живемо, а не куди лише навідуємося. Це наш дім.

Усі інтереси нашого земного життя пов’язані з домом, і ми робимо все можливе, щоб він був гарним і затишним. Але душа потребує затишної оселі ще більше, ніж тіло. Внутрішній затишок набагато важливіший за зовнішній; коли душа сповнена миру й радості, наше фізичне оточення важить дуже мало.

Отже, конче потрібно з’ясувати, де саме живе наша душа. Господь проголошує, що Він був нашою оселею протягом усієї історії, але питання таке: чи справді ми живемо в нашій оселі? Псалмоспівець каже про синів Ізраїля: «Вони блукали в пустинї, по степових шляхах, не знайшли місця собі на оселю. Терплючи голод і смагу, вони томились душею» (Псальма 107:4-5). Боюся, що в церкві сьогодні чимало блукальних душ, яким цей опис пасує якнайкраще. Усе своє християнське життя вони блукають духовною пустелею, не знаходячи постійного дому, і їхні душі знемагають від голоду й спраги. А тим часом Божа оселя весь час стоїть навстіж відчинена й запрошує їх увійти й залишитися там навіки.

Сам наш Господь наполегливо кличе нас: «Пробувайте в менї, і я в вас» (Йоана 15:4). Далі Він розповідає про благословенні наслідки перебування в Ньому і про сумні наслідки відходу.

Правда в тому, що наші душі створені для Бога. Він — наш природний дім, і ніде більше ми не знайдемо спокою. «Бажає і лине душа моя до двора Господнього; серце моє і тїло моє радісно взивають до Бога живого» (Псальма 84:2). Ми завжди тужитимемо й знемагатимемо за дворами Господніми, доки не оселимося там.

Лиш Бог — створінню рідний дім; Хоч шлях тяжкий і вузький, Ніщо інше не вдовольнить Душі, що прагне Бога.

Як описати цю живу оселю? Давид описує її, коли каже: «Господь — скеля моя у тїснотї моїй, захищає — рятує. Він мій Бог і затула моя, й до його втекаю я в нуждї. Він мій щит, ріг спасення мого, він мій тверджений замок про втеки. Визволяє мене він з потали» (2 Самуїлова 22:2-3). Отже, бачимо, що наша оселя — це водночас і наша твердиня, наша висока вежа, наша скеля і наш притулок. Усі ми знаємо, що таке твердиня. Це безпечне місце, де слабкі й безпорадні можуть сховатися від ворога і бути в надійному захисті. Коли нам кажуть, що Бог — наша твердиня, це може означати тільки одне: якщо ми живемо в Ньому, то будемо цілком захищені від усякого можливого ворога.

«Він бо заховає мене в своїй домівцї в день недолї, він захистить мене в заулку намета свого, він підніме мене на скелю!» (Псальма 27:5). «Хто під покровом Всевишнього, той буде в тїнї Всемогучого» (Псальма 91:1). «Ти сховаєш їх у сховку перед лицем твоїм від заговорів людських; ти сховаєш їх у домівцї від язиків сварливих» (Псальма 31:20). У «заулку намета» Божого жоден ворог нас не знайде і жодна біда нас не дістане. Людській гордині й пліткам немає входу до Божої «домівки». «Сховок перед лицем» Його — надійніший притулок, ніж тисяча Гібралтарів. Я не кажу, що випробувань не буде.

Їх може бути вдосталь, але вони не можуть проникнути у святилище душі. Ми можемо жити в досконалому мирі навіть серед найлютіших життєвих бур.

Та, на жаль, як мало хто з нас знає це! Ми можемо вживати Давидових слів, але для нас це лише образний вислів, за яким немає дійсності. Ми промовляємо ці слова урочистим, благочестивим тоном: «О так, я знаю, що Господь — моя оселя, і я віддав себе під Його опіку, як і належить кожному християнинові.

Але…» — і тут повертається звичайний тон, — «але я не можу забути, що я бідна, нікчемна людина, без сили перемагати спокуси. Навряд чи я можу сподіватися, що буду збережений у тій досконалій безпеці, про яку говорить Давид». Далі йде розповідь про страхи й тривоги — достоту так, ніби про Божу оселю ніхто ніколи й не чув і ніби душа блукає сама, без захисту, у світі, повному небезпек.

Є псалом, який я називаю «Божою оселею». Це дев’яносто перший псалом, і він чудово описує, що таке цей дім. «Хто під покровом Всевишнього, той буде в тїнї Всемогучого. Я кажу до Господа: Ти моя пристань і твердиня, мій Бог, на його вповати буду» (Псальма 91:1-2). Зазвичай ми уявляємо твердиню як сувору кам’яну споруду, де людина в безпеці, але й дуже незатишно. Проте бувають інші твердині — м’які, ніжні й сповнені втіхи. Цей псалом описує їх: «І закриє тебе покровом своїм, ти знайдеш притулок під крилами його» (Псальма 91:4), — так само як квочка вкриває своїх безпорадних курчат теплими крилами. Твердиня материнського серця — чи то людини, чи птаха, чи навіть тигриці — найміцніша твердиня, яку знає світ, і водночас найніжніша. Саме така твердиня — Господь. «Як пастирь, пасти ме він стадо своє; на руки ягняток брати ме він і носити їх на грудях у себе» (Ісаїї 40:11).

«Твоя пристань Бог предвічний, і ти на руках його вічних» (5 Мойсея 33:27). Крила, груди, руки! Які благословенні це твердині! Усе, що вони огортають, у безпеці. Природа повна таких прикладів. Погляньте, що пише один автор про тигрицю-матір. Коли в неї народжуються дитинчата, якась сила навчає її лагідності — дух, якому вона не може опиратися, бо це дух її Творця. Тигриці властиво мститися за кривду. Якби ви смикнули її за шерсть чи вдарили, вона б вас розірвала. Але мстивість — не найсильніший її порив. Погляньте, як бавляться з нею ці безпорадні малята. Вони такі слабкі, що один необережний рух її величезної лапи знищив би їх, але вона не робить жодного необережного руху. Вони завдають їй більше болю, ніж удар, і все ж вона не віддає злом за зло. Вона гладить їх із любов’ю в очах і облизує своїх маленьких мучителів.

Любов перетворює її стогін від тілесного болю на звуки втіхи. Вона рухає своєю масивною головою так, що видно: її створив той самий Бог, Який звелів вам: «повернись до него й другою». Коли вона набирається сил, щоб підвестися, то йде жертвувати собою заради своїх. Вона голодуватиме, аби вони процвітали. Вона страшна заради своїх малят — так само як Бог страшний заради Своїх.

Ми сотні разів бачили ці «материнські твердині» й називали їх богоподібними. Здавалося б, таке видовище мало б спонукати нас полинути до нашого притулку в Бозі й залишити всякий страх за порогом! Але біда в тому, що ми навідріз відмовляємося вірити, що Біблія справді звіщає таку добру новину. Можливо, не словами, але на ділі ми кажемо: «На Господні руки не можна покластися так, як на руки земної матері; Господнє серце не таке ніжне, як серце тигриці; Господні крила не захищають так, як крила квочки». Ми знаємо, що Він створив ці земні твердині, але не можемо повірити, що Він рівний їм. Мати Його за твердиню здається нам і вдвічі не таким безпечним і ніжним, як мати за твердиню матір. І от матерям довіряють, а Богові — ні!

А втім, погляньте, якою безпечною псалмоспівець проголошує цю Божу оселю. Він каже, що ми, хто в цьому домі, не боятимемося нічого — ні страху вночі, ні стріли вдень, ні чуми в темряві, ні загибелі опівдні. Тисячі можуть падати довкола нас, але жодне лихо не спіткає душу, сховану в Бозі. Жодна пошесть не наблизиться до тих, хто зробив Бога своєю «оселею».

Усі страхіття, що робили наше релігійне життя таким незатишним, тут передбачені. Ми будемо визволені від них усіх, якщо зробимо Господа своїм домом. Це не означає, що в нас не буде зовнішніх випробувань. Пошесті можуть уразити ваше тіло чи ваше майно, але все це — не ви. Ніщо не може наблизитися до справжнього, внутрішнього вас, доки ви перебуваєте в Бозі.

Значна частина життєвого болю походить від невідступного «страху лиха». Наше життя сповнене всяких «а що, як».

А що, як станеться те чи інше — що ми тоді робитимемо? Як ми це витримаємо? Але якщо ми живемо в Божій «високій вежі», усі ці «а що, як» зникають із нашого життя. Ми будемо «жити безпечно й спокійно, не лякаючись лиха» (Приповісток 1:33), бо жодна загроза лиха не проникне в Божу вежу. Навіть ідучи долиною смертної тіні, псалмоспівець міг сказати: «не боюся жадного лиха» (Псальма 23:4); якщо ми перебуваємо в Бозі, то й ми можемо це сказати.

Та ви можете запитати, як увійти до цієї Божої оселі. Моя відповідь: просто переселіться. Якби друг найняв для нас дім і сказав, що все готове, а договір оренди підписаний і має законну силу, ми б не питали, як туди потрапити, — ми б просто спакувалися й переїхали. Так само мусимо вчинити й тут. Бог каже, що Він — наша оселя. Біблія містить усі потрібні документи, підписані й засвідчені.

Наш Господь запрошує нас — ба більше, наказує нам — увійти й залишитися. Він ніби каже: «Бог — ваш дім; неодмінно оселіться там. Переселяйтеся».

Як переселитися? Вірою. Бог сказав, що Він — ваша оселя; тепер і ви мусите це сказати.

«Я кажу до Господа: Ти моя пристань і твердиня, мій Бог, на його вповати буду» (Псальма 91:2).

Віра бере Боже Слово і стверджує, що воно правдиве. Христос каже: «Пробувайте», — і ми мусимо відповісти: «Я пробуватиму». Ми робимо Його своєю «оселею», коли віримо, що Він наш дім, і постійно це проголошуємо. Як сказав поет Колрідж: Віра — це ствердження і дія, Що вічну правду робить нині фактом.

Ми мусимо зробити вічну правду про те, що Господь — наша оселя, теперішнім фактом, стверджуючи її своєю вірою і приймаючи ті думки й учинки, що випливають із життя в Божій присутності.

Одне з перших, що нам довелося б зробити, — це назавжди відмовитися від журби й тривоги. Немислимо, щоб журба увійшла до Божої оселі; входячи туди, ми мусимо залишити її позаду.

Ми говоримо про послух Господнім заповідям і зосереджуємося на зовнішніх обов’язках, нехтуючи заповідями про внутрішнє життя, які в тисячу разів важливіші. «Нехай не трівожить ся серце ваше, анї лякаєть ся» (Йоана 14:27) — це заповідь нашого Господа, яку майже повсюдно порушують. А проте я сумніваюся, що будь-який інший непослух так ранить Його серце. Я певна, що мене набагато більше вразило б, якби моя дитина не довіряла мені й вважала, що її інтереси під моєю опікою не в безпеці, ніж якби вона не послухалася мене в хвилину спокуси. Я переконана, що ми не усвідомлюємо, як глибоко ранить нашого Господа те, що Його народ не почувається з Ним у безпеці.

Ми можемо зрозуміти це з власного життя. Припустімо, друг дав нам щось на зберігання, і ми всіляко запевнили його, що річ буде в безпеці. А потім друг поїхав і непокоївся за неї, висловлюючи іншим ті самі тривоги, які ми висловлюємо про те, що віддали Богові.

Що б ми відчули? Ми були б глибоко ображені. Зрештою ми могли б сказати: «Якщо ти так явно мені не довіряєш, то краще сам дбай про свої речі». Дивовижно, що Божі діти насмілюються тривожитися після того, як доручили справу Йому; це така зневага до Його характеру.

Сторонні бачать це й думають, що мати Господа за оселю, мабуть, не так багато важить, бо інакше ми б так не тривожилися.

Той, Хто дбає про горобців і перелічив волосся на нашій голові, ніяк не може нас підвести. Він — непорушна твердиня, куди не може ввійти ні лихо, ні ворог. Я вважаю очевидною правдою: щойно я справді доручила щось цій Божій оселі, усяка тривога має припинитися. Доки я тримаю речі під власною опікою, у мене є причина тремтіти, бо вони не в безпеці. але під Божою опікою безпека цілковита.

«Імя Господнє — се кріпка тверджа; втече праведник у неї, і він безпечен» (Приповісток 18:10). Отже, єдина мета — «втекти» в цю вежу й залишатися там навіки. Було б нерозумно стояти поза твердинею, коли тебе оточує ворог, і волати про безпеку. Якщо я хочу бути в безпеці, мушу ввійти всередину.

«Єрусалиме, Єрусалиме… скільки раз хотїв я зібрати дїтей твоїх, як курка збирає курчат своїх під крила, й не схотїли!» (Маттея 23:37). Якщо курча хоче бути в безпеці, воно мусить бігти під материні крила. Багато людей лишаються поза Божою оселею, бо почуваються надто негідними чи слабкими, щоб увійти. Що б ми подумали про курча, яке побачило шуліку, почуло материн поклик, але лишилося надворі, тремтячи й кажучи: «Ох, я таке слабке, безпорадне курчатко, що не гідне сховатися під ті крила»? Якби квочка вміла говорити, вона б сказала: «Дурненьке, саме тому, що ти слабке й безпорадне, я й хочу, щоб ти було тут. Якби ти було великим, дужим півнем, здатним сам про себе подбати, мені взагалі не треба було б тебе збирати». Чи треба пояснювати, до чого я веду?

Але нам треба не лише «втекти» до нашої оселі. «Дай менї жити в шатрі твоїм по віки, знайти притулок під покровом крил твоїх» (Псальма 61:4). Так мусимо чинити й ми. Залишатися в Його наметі навіки, визнаю, часом дуже важко. Зробити крок віри порівняно легко, але набагато важче залишатися на тому місці. Багато хто втікає до Божої твердині в неділю і виходить з неї, щойно настає ранок понеділка. Дехто втікає туди, стаючи на коліна до вечірньої молитви, і виходить за п’ять хвилин, лягаючи в ліжко. Це суцільне безглуздя. Ви ж не уявите собі втікача, який одного дня вбіг до твердині, а наступного вибіг назад до ворога.

Ми б подумали, що він збожеволів. Але хіба це не ще більше безглуздя, коли йдеться про душу? Хіба наші вороги менш діяльні в понеділок? Хіба ми краще даємо їм раду, коли спимо, ніж коли молимося?

Питання таке: чи хочемо ми лише навідуватися до Бога, чи жити в Ньому? Чи хочемо ми сьогодні знайти притулок, а завтра бути відкритими ворогам? Ніхто не обрав би цього свідомо, але надто багато хто сповзає до цього. Перебування в Христі — цілковито справа віри, але ми цього не усвідомлюємо. Ми думаємо, що головне в ньому — наша напружена боротьба чи важка праця; коли вони слабнуть, слабне й наша віра. Але християнське життя проживається вірою. Без віри неможливо догодити Богові. Марно гаяти час на власні зусилля, які нічого не досягають.

Ми мусимо вкласти свою силу волі й енергію у віру. Ми мусимо бути сповнені рішучості переселитися до Божої оселі й залишатися там, попри всі спокуси сумніватися чи занепадати духом.

«Хто під покровом Всевишнього, той буде в тїнї Всемогучого» (Псальма 91:1). «Перебувати» і «уповати» — по суті синоніми; вони означають одне й те саме.

Доки я уповаю на Господа, я перебуваю в Ньому. Якщо я уповаю на Нього постійно, то й перебуваю в Ньому постійно. Якщо я уповаю на Нього лише час від часу, то я то вбігаю, то вибігаю. Колись я думала, що в «перебуванні» є якась таємниця, але тепер бачу, що воно означає просто цілковиту довіру до Нього. Коли ви це зрозумієте, це стане найпростішою річчю на світі. Ми іноді кажемо про двох людей, що вони «живуть у серці одне одного». Це означає лише те, що між ними досконала любов і довіра і сумнів неможливий. Якщо моя довіра до Господньої твердині абсолютна, я перебуваю в цій твердині. От і все.

Отже, оскільки Бог проголошений нашою твердинею і нашою високою вежею, практично треба зробити ось що: певним актом віддання себе й віри помістити себе і всі свої справи в цю Божу оселю, а потім викинути з думок усяку журбу чи тривогу про них. Оскільки Господь — наша оселя, ніщо, доручене Його опіці, ніяк не може зазнати шкоди. Доки ми в це віримо, наші справи лишаються під Його опікою; щойно ми починаємо сумніватися, ми забираємо свої справи назад у власні руки, і вони вже не в Божій твердині.

Речі не можуть бути у двох місцях водночас. Якщо вони під нашою опікою, то не можуть бути під Божою; а якщо вони під Божою опікою, то не можуть бути під нашою. Це ясно як білий день, а проте через брак звичайного здорового глузду люди часто в цьому плутаються. Вони намагаються помістити свої справи в Божу твердиню і водночас тримати їх у своїй, а потім дивуються, чому про них ніхто не подбав. Це нерозумно. Або довіряйте Господу цілком, або цілком довіряйте собі; але не намагайтеся поєднати одне з другим, бо вони не поєднуються.

Вам практично допоможе, якщо ви висловите свою довіру словами. Скажіть твердо: «Бог — моя оселя, і я залишатимуся в Ньому навіки. Усе вирішено; я в цьому Божому домі, я тут у безпеці, і я більше звідси не виселюся». Кожен напад сумніву й зневіри ви мусите зустрічати простим ствердженням, що ви там і знаєте, що не будете посоромлені. Нехай інші чинять як хочуть, але ви мусите заявити, що принаймні ви залишатиметеся у своїй Божій оселі навіки. Ставши на цю позицію, ви мусите навідріз відмовитися переглядати це питання. Його вирішено; більше нема про що говорити.

Усім цим я не хочу сказати, що нам слід лежати в ліжку й пустити все на самоплив. Я говорю про внутрішній бік наших справ, а не про зовнішній. Зовні нам, можливо, доведеться бути дуже діяльними й дбайливими, але все це мусить виходити з внутрішньої основи — душі, яка сховала себе й свої справи в Бозі, а тому живе за словом «Не журіть ся нїчим» (Филипян 4:6) у прекрасному біблійному значенні — без жодних тривожних думок. Бути вільним від внутрішньої журби — найпевніша основа для успішної зовнішньої дбайливості. Душа, схована в Бозі, — це душа, яка може переможно знести найбільші земні випробування і здолати найсильніших ворогів.

Є одна річ, про яку я мушу згадати. Коли ми переселяємося в новий дім, ми переїжджаємо не самі; ми беремо з собою все своє майно і, понад усе, свою родину. Ніхто не був би настільки нерозумним, щоб залишити надворі когось, кого любить. А проте, боюся, деякі Божі діти самі переселяються до Його оселі, але через брак віри залишають надворі тих, кого люблять найбільше, — часто своїх дітей. Нас би нажахав батько, який під час небезпеки втік до твердині, а дітей лишив надворі; а проте багато християн чинять саме так. Кожна тривожна думка про наших дітей доводить, що ми насправді не взяли їх із собою до Божої оселі.

Якщо ми довіряємо Богові щодо себе, мусимо довіряти Йому й щодо своїх близьких. Бог їм більше Батько, ніж будь-який земний батько, і якщо вони дорогі нам, то Йому — незрівнянно дорожчі. Ми не можемо зробити для них нічого кращого, ніж довірити їх Його опіці, і навряд чи щось гірше, ніж намагатися тримати їх під власною. Я знала одну матір, яка мирно уповала на Бога щодо власного спасіння, але мучилася тривогою за своїх синів, які, здавалося, були байдужі до віри. Одного вечора вона почула про те, як вірою поміщати близьких у Божу твердиню. Вона побачила, як непослідовно ховатися самій у Бозі, залишаючи синів надворі.

Тієї ж миті її віра взяла їх із собою до твердині. Вона так цілковито віддала їх під Божу опіку, що її тривога зникла. Вона розповіла мені, що відчула: її сини тепер Божі сини — вже не її, — і Він любить їх більше й подбає про них мудріше, ніж будь-коли могла б вона. Вона й далі була готова зробити для них усе, що підкаже Господь, але охоче залишила цю справу в Його руках. Вона повернулася додому й сказала синам: «Я так тривожилася за вас і, мабуть, набридла вам своїми повчаннями. Але я навчилася довіряти. Я помістила вас у Божу твердиню й залишила під Його опікою. Він спасе вас Своїм шляхом. Моїм тривогам кінець».

Через рік вона радісно сказала мені: «Радійте зі мною! Мої хлопці відтоді в безпеці в Божій твердині, і всі вони сьогодні добрі християни».

Висновок простий: переселіться до своєї оселі в Бозі й візьміть із собою все, що маєте, і всіх, кого любите. Сховайтеся в Ньому — від себе самих і від інших — і перестаньте бачити все, що поза Ним, хіба що дивлячись на це Його очима. Божі очі — єдині вікна в Його домі; коли дивитися крізь них, усе виглядає інакше. Ми бачитимемо у випробуваннях благословення, а у ворогах — переодягнених друзів. Ми будемо спокійні перед лицем життєвих турбот. «народ мій жити ме в пробутку мира і в осадах безпечних та в спокійних займищах щасливих» (Ісаїї 32:18).

Ви завершили: Господь — наша оселя

Назад Далі