Розділ 7 · 16 хв читання · 21 хв слухання
Господь благий
«Спробуйте і дізнайтесь, що Господь благий; щасливий чоловік той, що вповає на него.» (Псальма 34:8).
Чи питали ви коли-небудь себе, що ви насправді, у глибині серця, думаєте про Бога, — чи вірите ви, що Він добрий Бог, чи поганий? Гадаю, це питання вас вразить, і вас охопить жах від самого припущення, що ви хоч якось можете вважати Бога поганим Богом. Але, підозрюю, перш ніж ви дочитаєте цей розділ, дехто з вас змушений буде визнати, що, можливо, несвідомо, але від того не менш справді, ви своїми сумнівами й наріканнями приписували Йому таку вдачу, яку вам самим було б жахливо почути про себе.
Я ніколи не забуду тієї години, коли вперше відкрила, що Бог справді добрий. Звісно, я завжди знала, що Біблія називає Його добрим, але думала, що це означає лише якусь релігійну доброту; мені й на думку не спадало, що це означає, що Він справді й на ділі добрий — тією самою добротою, якої Він велів мати й нам. Вислів «доброта Божа» здавався мені не більше ніж якимсь небесним твердженням, якого від мене й не чекали зрозуміти. А потім одного дня, читаючи Біблію, я натрапила на слова: «Спробуйте і дізнайтесь, що Господь благий», — і раптом вони щось означали.
Господь благий, повторювала я собі. Що означає бути добрим? Що ж, як не це: жити відповідно до найкращого й найвищого, що знаєш. Бути добрим — це якраз протилежне до того, щоб бути поганим. Бути поганим — це знати, що правильно, і не робити цього; а бути добрим — це робити найкраще, що знаємо. І я побачила: оскільки Бог знає все, Він мусить знати, що є найкращим і найвищим добром з усього, а отже, Його доброта неодмінно поза всяким сумнівом. Я ніколи не зможу висловити, що це означало для мене. Я так побачила справжню, дійсну доброту Божу, що зрозуміла: під Його опікою ніщо не може піти не так, — і мені здавалося, що ніхто вже ніколи не зможе тривожитися.
І знову й знову, коли все свідчило проти Нього і коли мене спокушало запитати, чи не був Він немилосердним, чи недбалим, чи байдужим, мене зупиняли слова: «Господь благий»; і я бачила, що просто немислимо, щоб добрий Бог міг учинити те погане, що я собі уявляла.
Можливо, ви з жахом відсахуєтеся від припущення, що за будь-яких обставин, навіть у потаємних глибинах свого серця, могли б приписати Богові щось погане. А проте ви не вагаєтеся звинувачувати Його в учинках, які, якби їх учинив хтось із ваших друзів, ви вважали б вельми нечесними й немилосердними. Наприклад, християни потрапляють у біду; усе видається темним, і вони не відчувають присутності Господа. Вони починають питати, чи не покинув їх Господь, а іноді навіть звинувачують Його в байдужості й недбалості. Вони ніколи не усвідомлюють, що ці звинувачення рівнозначні словам, ніби Господь не дотримує Своїх обітниць і не ставиться до них так лагідно й чесно, як вони чекають від усіх своїх людських друзів. Якби хтось із наших людських друзів покинув нас через те, що ми в біді, ми вважали б такого друга вельми далеким від доброти. Як же тоді ми можемо бодай на мить звинувачувати нашого Господа в таких учинках? Ні, дорогий друже, якщо Господь добрий — не просто побожний, а справді добрий, — то це мусить бути тому, що Він завжди, за будь-яких обставин, діє відповідно до найвищого ідеалу того, що Він Сам навчив нас називати добротою. Доброта в Ньому мусить означати, так само як і в нас, життя відповідно до найкращого й найвищого, що Він знає.
Отже, на практиці це означає, що Він не знехтує жодним Своїм обов’язком щодо нас і що Він завжди поводитиметься з нами якнайкраще. Це може звучати як банальність, і ви, можливо, вигукнете: «Навіщо казати нам це, адже ми всі в це віримо?» Але чи вірите ви? Якби вірили, чи могли б ви коли-небудь подумати, що Він недбалий, чи байдужий, чи немилосердний, чи заклопотаний лише собою, чи неуважний?
Не напускайте на себе праведного вигляду і не кажіть: «О, але я ніколи не звинувачую Його ні в чому такому. Я б не насмілився». Справді? Хіба ви ніколи не дорікали Йому за те, чого самі соромилися б учинити? А як було, коли прийшло те останнє болісне розчарування? Чи не здавалося вам, що Господь учинив немилосердно, допустивши, щоб таке сталося з вами, коли ви так старалися служити Йому? Хіба ви ніколи не дивитеся на Його волю як на тиранічну й владну волю, якій, звісно, треба коритися, але яку аж ніяк не можна любити? Хіба вам ніколи не здається важким сказати: «Нехай буде воля твоя»? Але чи могло б це здаватися важким, якби ви справді вірили, що Господь благий і що Він завжди чинить добре?
Господь Ісус дбайливо подбав про те, щоб сказати нам, що Він добрий Пастир, бо знав, як часто все свідчитиме проти Нього і як нас спокушатиме сумніватися в Його доброті. «Я пастир добрий, — каже Він по суті, — а не поганий. Погані пастирі нехтують своїми вівцями й покидають їх, а Я добрий Пастир і ніколи не нехтую Своїми вівцями й не покидаю їх. І душу мою кладу за вівцї». Його ідеал доброти в пастирі полягав у тому, що пастир мусить захищати довірених йому овець, навіть ціною власного життя; і Він жив відповідно до Свого власного ідеалу. Тож хіба ми не бачимо, що, коли справді віримо, що Він добрий — не якимсь таємничим, релігійним чином, а цим здоровим, людським чином, — ми відразу опинимося в місці великого миру й утіхи? Якщо я вівця, а Господь — добрий Пастир у звичайному, здоровому розумінні слова «добрий», то яка я цілком у безпеці! Як певна я можу бути найкращої опіки в усьому! Яка я захищена — і для часу, і для вічності!
Будьмо чесні з собою. Хіба ми ніколи в потаємних глибинах серця не звинувачували Господа в тих рисах, про які Він сказав нам у книзі Єзекиїла, що це ознаки поганого пастиря? Хіба ми не думали, що Він дбає про Свою вигоду чи славу більше, ніж про нашу? Хіба ми не нарікали, що Він не покріпив нас, коли ми були слабкі, не перев’язав наших розбитих сердець і не шукав нас, коли ми загубилися?
Хіба ми навіть не дивилися на свій недужий, безпорадний і загублений стан як на причину, чому Він більше не хоче мати з нами нічого спільного? Чим це відрізняється від того, якби ми сказали прямо й навпростець: Господь — поганий пастир і не виконує Своїх обов’язків щодо Своїх овець? Можливо, ви з жахом відсахуєтеся від такого перекладу ваших внутрішніх ремствувань і нарікань, але що ще, питаю вас, вони можуть по щирості означати? Життєво важливо час від часу витягати наші потаємні думки й почуття щодо Господа на повне світло Святого Духа, щоб побачити, яке насправді наше ставлення до Нього. Фатально легко звикнути до хибних думок про Бога — думок, які непомітно відокремлять нас від Нього широкою прірвою сумніву й невір’я.
Більше за все інше, більше навіть за гріх, хибні думки про Бога підточують підвалини нашого духовного життя і засмучують Його любляче серце. Ми можемо зрозуміти це з самих себе. Ніщо так не засмучує нас, як те, що друзі хибно судять про нас і не розуміють нас, приписуючи нам мотиви, якими ми гордуємо. І ніщо, я вірю, так не засмучує Господа. Це, власне, ідолопоклонство. Бо що таке ідолопоклонство, як не створення фальшивого бога й поклоніння йому? І що ж ми робимо, як не саме це, коли дозволяємо собі хибно судити про Нього і приписувати Йому вчинки й почуття, немилосердні й ненадійні?
У Біблії це названо говорінням проти Бога. «І говорили вони проти Бога, кажучи: Чи може Бог приготовити стіл у пустинї?» Це здавалося дуже невинним питанням. Але Бог обіцяв задовольнити всі їхні потреби в пустелі; і поставити це питання означало потай не довіряти Його здатності вчинити так, як Він обіцяв; а тому, попри свій невинний вигляд, це було справжнім «говорінням проти» Нього. Добрий Бог не міг би привести Свій народ у пустелю, а потім не «приготовити стіл» для нього; і сумніватися, чи Він здатен це вчинити, означало натякати, що Він не добрий.
Так само й нас часом тяжко спокушає поставити подібне питання. Обставини часто ніби роблять для Бога настільки неможливим задовольнити наші потреби, що ми знову й знову ловимо себе на спокусі «говорити проти» Нього, питаючи, чи Він може. Хоч як часто Він робив це раніше, ми ніби не здатні повірити, що Він може зробити це знову, і в серцях своїх «обмежуємо» Його, бо не віримо Його Слову й не покладаємося на Його доброту.
Якби наша віра була такою, якою має бути, жодні обставини, хоч які несприятливі, не змусили б нас «обмежувати» силу Божу задовольнити наші потреби. Бог, Який може творити обставини, безперечно, може й керувати обставинами, і навіть у пустелі може «приготовити стіл» для всіх, хто покладається на Нього.
У Біблії можна знайти багато подібних питань, і кожне з них кидає тінь сумніву на доброту Божу, і кожне, боюся, повторюється в питаннях, які ставлять Божі діти тепер.
«Чи Господь є між нами, чи нема?»
«Чи забув Бог милосердуватись?»
«Хиба на завсїди конець добротї Божій?»
«Хиба Бог зачинив в гнїві милосердє своє?»
«Скіньчились Божі слова з роду в рід?»
«Для чого відкинув єси нас, Боже, на віки?»
«Нащо зробив єси мене так?»
Поміркуймо трохи над цими питаннями й подивімося, чи не знайдемо ми їхніх відповідників у наших власних потаємних сумнівах.
«Чи Господь є між нами, чи нема?»
Він недвозначно заявив нам, як і дітям Ізраїлю, що Він завжди з нами і ніколи нас не покине; а проте, коли приходить біда, ми, як і вони, починаємо сумніватися в Його Слові й питати, чи справді Він може бути тут. Мойсей назвав це, коли так чинили ізраїльтяни, «спокушуванням Господа», і воно заслуговує на такий самий осуд, коли так чинимо ми. Ніхто не може поставити такого питання, не кинувши тіні сумніву на правдивість і надійність Господа; і поставити його — означає, якби ми тільки знали це, образити Його й обмовити Його вдачу. Я знаю, що це, на жаль, поширене питання навіть серед власних Божих дітей, і знаю також, що багато з них вважають, ніби питати так — це лише справжня покора і що для таких негідних створінь, якими вони себе відчувають, бути певними Його присутності з ними було б верхом зухвалості.
Але що каже про це Його власне Слово? Він усіма можливими способами заявив нам, що Він з нами і ніколи не залишить і не покине нас, — то чи насмілимося ми «ложником зробити Його», сумніваючись у правдивості Його Слова? Добрий Бог не може брехати, і ми мусимо назавжди відмовитися від такого питання. Господь з нами так само справді, як ми самі з собою, і нам просто треба в це вірити, хоч би як усе виглядало.
«Чи забув Бог милосердуватись?»
Поставити це питання — означає «говорити проти» Нього так само тяжко, як спитати добру матір, чи не забула вона свою дитину. А проте Сам Господь каже: «Хиба ж забуде молодиця своє немовлятко? … та хоч би й вона забула, то я не забуду тебе.» Ті з нас, хто є матерями, дуже добре знають, як засмучені й ображені ми були б, якби хтось припустив, що ми можемо забути своїх дітей; і принаймні ми, матері, якщо вже ніхто інший, мали б розуміти, як такі сумніви мусять засмучувати Господа.
«Хиба на завсїди конець добротї Божій?» «Хиба Бог зачинив в гнїві милосердє своє?»
Поставити ці два питання доброму Богові — означає образити Його. Так само неможливо, щоб Його милосердя зачинилося для нас або щоб Його доброта відійшла від нас назавжди, як і щоб скінчилася ніжна любов матері. Псалмоспівець каже: «Господь благий до всїх, і милосердє по над усї дїла його.» Із самої природи речей так мусить бути, бо Він — добрий Бог і не може чинити інакше.
«Скіньчились Божі слова з роду в рід?»
У житті кожного християнина бувають часи, коли нас спокушає поставити це питання. Усе ніби йде не так, і всі Божі обітниці ніби не справдилися. Але якщо ми пам’ятатимемо, що Господь благий, то побачимо, що Він перестав би бути добрим, якби таке могло статися. Людину, яка порушує свої обіцянки, вважають нечесною й ненадійною; і Бог, Який міг би порушити Свої, — якби таке взагалі можна було уявити, — теж був би нечесним і ненадійним. А поставити таке питання — означає накласти пляму на Його доброту, і це цілком можна назвати «говорінням проти Бога». Хоч би як виглядали справи, ми можемо бути певні одного: оскільки Бог добрий, жодна Його обітниця ніколи не підвела і ніколи не може підвести.
Небо й земля перейде, а Його Слово — ніколи.
«Для чого відкинув єси нас, Боже, на віки?»
Для доброго Бога так само неможливо відкинути нас, як для доброї матері відкинути свою дитину. Ми можемо бути в біді й темряві і почуватися відкинутими й покинутими, але наші почуття не мають нічого спільного з фактами, а факт такий: Бог добрий і не міг би цього вчинити. Добрий Пастир не відкидає загубленої вівці, перестаючи дбати про неї, а йде шукати її і шукає, доки не знайде. Підозрювати Його в тому, що Він відкинув нас навіки, — означає ранити й засмучувати Його вірну любов, так само як ранило б серце доброї матері, якби вважали, що вона здатна відкинути свою дитину, хоч би як далеко та дитина заблукала. В обох випадках це неможливо, але у випадку з Богом це куди неможливіше, ніж навіть у випадку з найкращою матір’ю, яка будь-коли жила.
«Нащо зробив єси мене так?»
Це питання ми дуже схильні ставити. Гадаю, навряд чи є серед нас хоч один, кого не спокушало колись «змагатись з Богом» щодо нашої власної вдачі. Нам не подобаються наш особливий темперамент чи наші особливі риси, і ми прагнемо бути схожими на когось іншого, хто, як нам здається, має більші дари зовнішності чи таланту. Ми невдоволені своєю вдачею, і внутрішньою, і зовнішньою, і певні, що всі наші невдачі — через наш нещасливий темперамент; і ми схильні дорікати нашому Творцеві за те, що Він «зробив нас такими».
Я жваво пам’ятаю час у своєму житті, коли мене спокушало дуже бунтувати проти власної вдачі. Я була прямодушною, енергійною людиною, яка намагалася бути доброю християнкою, але не мала в собі жодного особливого вигляду побожності. А в мене була сестра, такої святої зовнішності й такої побожної манери, що вона здавалася втіленням побожності; і я була певна, що могла б бути куди кращою християнкою, якби тільки здобула її святий вигляд і манеру. Але всі мої зусилля здобути їх були марні.
Мій природний темперамент був надто енергійний і прямодушний для будь-якого вигляду святості, і не раз я з докором казала в серці Богові: «Нащо зробив єси мене так?» Та одного дня я натрапила в одній старій містичній книжці на речення, яке ніби відкрило мені очі. Воно звучало так: «Будь задоволений тим, ким зробив тебе твій Бог»; і мене осяяло, що це справді факт: Бог створив мене, і Він мусить знати, яким створінням хоче, щоб я була; і якщо Він зробив мене картоплиною, я мушу бути задоволена тим, що рощу картоплю, і не повинна хотіти бути трояндовим кущем і ростити троянди; і якщо Він призначив мене для скромних справ, я мушу бути задоволена тим, що величнішу роботу робитимуть інші. Ми — «Боже твориво», а Бог добрий, тож і Його твориво мусить бути добрим; і ми можемо спокійно покладатися на те, що, перш ніж Він закінчить з нами, Він зробить із нас щось, що буде на Його славу, хоч би якими далекими від цього ми поки що себе почували.
Псалмоспівцеві, здається, радісно було знову й знову повторювати цей благословенний приспів: «Благий бо Господь». Варто було б вам узяти свої конкорданції й подивитися, як часто він це каже. І він закликав кожного приєднатися до нього й казати це. «Да скажуть вибавлені від Господа», — щиро закликав він. Ми мусимо приєднати свої голоси до його: Господь благий — Господь благий. Але ми не повинні казати це лише устами, а потім своїми вчинками заперечувати власні слова. Ми мусимо «сказати» це всією своєю істотою — думкою, словом і ділом, — щоб люди бачили, що ми справді так думаємо, і переконалися, що це величезний факт.
Дуже багато чого в Божому Провидінні не видається добротою для тілесного ока, і, читаючи Псалми, ми, можливо, дивуємося, як псалмоспівець міг казати після деяких подій, про які розповідає: «бо милість його по віки». Але віра сідає перед такими таємницями й каже: «Господь благий, тож усе, що Він чинить, мусить бути добрим, хоч би як воно виглядало, і я можу почекати на Його пояснення».
Мені тут часто допомагав приклад із домашнього господарства. Якщо в мене є подруга, про яку я знаю, що вона добра господиня, мене не бентежить те, що під час генерального прибирання в її домі все може здаватися більш чи менш перевернутим: килими зняті, меблі вкриті чохлами, а деякі кімнати, може, й зовсім непридатні для життя через фарбування та оздоблення. Я кажу собі: «Моя подруга — добра господиня, і хоч зараз усе виглядає так незатишно, увесь цей безлад лише тому, що вона хоче зрештою зробити тут куди затишніше, ніж будь-коли було».
Цей світ — Боже господарство; і хоч зараз усе виглядає прикро перевернутим, проте, оскільки ми знаємо, що Він добрий, а отже, мусить бути добрим Господарем, ми можемо бути цілком певні, що весь цей теперішній безлад лише для того, щоб зрештою настав куди кращий лад, ніж міг би бути без нього. Насмілюся сказати, що всі ми часом почувалися так, ніби могли б вести Боже господарство краще, ніж Він Сам; але коли ми усвідомлюємо, що Бог добрий, ми вже не можемо так почуватися. І мене надзвичайно втішає, коли мені здається, що світ іде зовсім не так, просто сказати собі: «Це не моє господарство, а Господнє; а Господь благий, тож і Його господарство мусить бути добрим; і мені нерозумно турбуватися».
Одного глибоко навченого християнина спитала зневірена Божа дитина: «Чи не здається вам світ руїною?»
«Так, — була відповідь, сказана тоном радісної впевненості, — так, руїною насінини, що проростає».
Кожен із нас, хто спостерігав, як із серця жолудя, що розкладається, пробиваються перші паростки дуба, зрозуміє, що це означає. Перш ніж жолудь зможе дати дуб, він сам мусить стати руїною. Жодна рослина ніколи не виросла інакше, як із зруйнованої насінини.
Наш Господь використовує цей факт, щоб навчити нас значення Своїх дій з нами. «Істино, істино глаголю вам: Коли зерно пшеничне, впавши на землю, не вмре, то одно зостаєть ся; коли ж умре, то багато овощу приносить.» Йоана 12:24.
Тут викладено все пояснення уявної руїни світу загалом чи нашого особистого життя зокрема. І, дивлячись на це в такому світлі, ми можемо зрозуміти, як Господь може бути добрим і водночас допускати існування горя й кривди у світі, який Він створив, і в житті людей, яких Він любить. Саме Його доброта змушує Його допускати це. Бо Він знає, що тільки через таку уявну руїну може здійснитися плід Його славних задумів щодо нас. І ми, чиї серця також прагнуть того плоду, зможемо, якщо зрозуміємо Його дороги, хвалити Його за всю Його доброту, навіть коли все здається найтяжчим і найтаємничішим.
Апостол каже нам, що воля Божа «добра й угодна і звершена». Воля доброго Бога не може бути інакшою, ніж «добра», — по суті, вона неодмінно «звершена»; і коли ми пізнаємо це, ми завжди знаходимо її «угодною», тобто ми починаємо її любити. Я переконана, що всі труднощі з підкоренням волі Божій зникли б, якби ми лише раз ясно побачили, що Його воля добра.
Ми боремося й боремося марно, щоб підкоритися волі, яку не вважаємо доброю; але коли бачимо, що вона справді добра, ми підкоряємося їй із радістю. Ми хочемо, щоб вона здійснилася. Наші серця рвуться їй назустріч.
Тобі вклоняюсь, Волю Божа солодка!
І всі Твої шляхи шаную; І кожен день, що я живу, Люблю Тебе ще більш і більш.
Люблю цілувати кожен слід, де Ти Ступила незримо: Не можу Тебе боятись, Волю благословенна!
Твоє царство таке солодке.
Забракне мені місця, щоб розповісти все, що могла б, про безмежну доброту Господа. Кожен мусить сам «спробувати і дізнатись». І якщо він тільки зробить це чесно й вірно, на ньому справдяться слова псалмоспівця: «Вознесуть память за велику благість твою, і піснями прославлять справедливість твою.» Псальма 145:7