Бог усякої втіхи
Єгова

Розділ 6 · 18 хв читання · 23 хв слухання

Єгова

«щоб знали, що ти, котрого імя Господь, один єси найвисший над цїлою землею» (Псальма 83:18).

Серед усіх імен Бога найповнішим, мабуть, є ім’я Єгова. Воно означає Того, Хто існує Сам із Себе, — «Я Є». Воно відкриває, Ким є Бог. Іноді до нього додаються інші імена, щоб показати окремі риси Його характеру: Єгова-Їре — Господь усмотрить.

Єгова-Ніссі — Господь мій прапор.

Єгова-Шалом — Господь наш мир.

Єгова-Цідкену — Господь наша праведність.

Єгова-Шамма — Господь там.

Ці імена було відкрито в часи потреби. Коли Авраам мав принести в жертву свого сина і не бачив жодного виходу, Бог усмотрів ягня. Тоді Авраам зрозумів, що Бог дбає про потреби Свого народу.

Ця істина повторюється і в Новому Завіті: «Отець ваш небесний знає, що вам усього того треба» (Маттея 6:32).

Якщо Бог бачить і знає наші потреби, Він неодмінно про них подбає.

Знову і знову наш Господь закликає нас не журитися, бо Бог піклується про нас. «Отець ваш небесний знає, — каже Він, — що вам усього того треба» (Маттея 6:32). Якщо Господь бачить і знає нашу потребу, то само собою випливає, що Він її й задовольнить.

Будучи нашим Отцем, Він не міг би вчинити інакше. Щойно добра мати побачить, що її дитині чогось бракує, вона негайно береться задовольнити цю потребу. Вона навіть не чекає, поки дитина попросить: їй досить побачити потребу. Будучи доброю матір’ю, вона не могла б поводитися інакше. Тож коли Бог каже нам: «Я — Той, Хто бачить твою потребу», — Він насправді каже також: «Я — Той, Хто дбає», бо Він не може бачити і не подбати.

«Чому ж тоді я не маю всього, чого хочу?» — запитаєте ви. Лише тому, що Бог бачить: те, чого ви хочете, — зовсім не те, чого вам справді треба, а, можливо, якраз протилежне. Часто, щоб дати нам потрібне, Господь мусить притримати від нас бажане. «Отець ваш знає, чого вам треба, перш нїж просите в Него» (Маттея 6:8). Ви цього не знаєте; і якби всі ваші бажання було виконано, могло б статися, що всі ваші справжні потреби залишилися б незадоволеними. Нам, безперечно, має бути досить того, що наш Бог — Єгова-Їре, Господь, Який бачить і тому дбає.

Але боюся, що багато християн сьогодні так і не зробили Авраамового відкриття і не знають, що Господь справді є Єгова-Їре. Вони, може, і довіряють Йому спасіння своїх душ у майбутньому, але й гадки не мають, що Він хоче нести їхні турботи за них тут і тепер. Вони подібні до одного чоловіка, про якого я чула: він ішов із важкою ношею на плечах, і знайомий запропонував його підвезти, а той охоче погодився. Він сів у повіз, але ношу так і не зняв зі спини — сидів, згорбившись під її вагою. «Чому ти не покладеш свою ношу на дно повозу?» — спитав його друг.

«Ох, — відповів чоловік, — і так уже багато, що ти везеш мене самого, не можу ж я просити тебе везти ще й мою ношу». Ви дивуєтеся, як можна бути таким нерозумним, — а хіба ви не робите того самого? Хіба ви не довіряєте Господеві піклуватися про вас, а тим часом самі й далі несете свої тягарі? Хто ж нерозумніший — той чоловік чи ви?

Єгова-Ніссі, тобто «Господь мій прапор», — це відкриття зробив Мойсей, коли Амалик прийшов воювати з Ізраїлем у Рефідимі, а Господь дав Ізраїлеві велику перемогу. Мойсей збагнув, що за них воював Господь: «І поставив Мойсей жертівника і дав йому імя Егова-Нїссі», тобто «Господь мій прапор» (2 Мойсея 17:15). Біблія сповнена висловів цієї істини. «Господь — муж боїв страшенний, на імя Господь він» (2 Мойсея 15:3). «Господь, Бог ваш, що йде поперед вами, він воювати ме за вас» (5 Мойсея 1:30). «Господь бо воювати ме за нас, ви ж бувайте супокійні» (2 Мойсея 14:14). «Не бійтесь і не лякайтесь сієї великої орди, бо не ваша се війна, а Божа» (2 Хронік 20:15). «…оце нам проводить Бог».

(2 Хронік 13:12).

Ніщо в Біблії не показано ясніше за це: Господь воюватиме за нас, якщо тільки ми Йому дозволимо. Він знає, що ми безсилі проти наших духовних ворогів, і, мов ніжна мати, коли нападають на її безпорадних дітей, Він бореться за нас. Усе, чого Він просить, — щоб ми були спокійні й дали Йому діяти. Лише така духовна боротьба коли-небудь буває успішною. Але ми повільно цього вчимося. Коли приходять спокуси, ми, замість того щоб передати битву Господеві, збираємо всі свої сили, щоб боротися з ними самі. Ми, може, і віримо, що Господь поруч і допоможе, якщо справи стануть зовсім безнадійні; але здебільшого відчуваємо, що всю боротьбу мусимо вести самі.

Наша боротьба зазвичай складається з повторюваного каяття, рішень і обіцянок, напруженого змагання за перемогу — і нової поразки; а за нею знову каяття, нові рішення, нові обіцянки й нове змагання — і так знову і знову. Щоразу ми кажемо собі, що вже тепер неодмінно переможемо, і щоразу зазнаємо поразки, часто ще гіршої, ніж раніше. Так може тривати тижнями, місяцями і навіть роками без жодного справжнього чи тривкого визволення.

Але ви можете запитати: «Хіба нам зовсім не треба боротися?» Звісно, треба, тільки не так. Ми маємо боротися «доброю боротьбою віри» (1 Тимотея 6:12), а боротьба віри — це не боротьба зусиль, а боротьба довіри. Вона подібна до боротьби царя Єзекії, коли він і його народ стали перед ворогом і побачили, що, «як вони стали викликати і славити, розбудив Господь незгоду… й вони побили себе» (2 Хронік 20:22). Наша частина — передати битву Господеві й довірити Йому перемогу.

Тут нічого не сказано про обіцянки чи рішення; нічого — про години чи дні виснажливої боротьби або гіркого каяття. «над усе ж узявши щит віри, котрим здолїєте всї розпалені стріли лукавого вгасити» (Єфесян 6:16). Над усе — віра.

Віра — це єдине необхідне, без чого все інше марне. Вона означає, що ми маємо не лише передати битву Господеві, а й залишити її в Нього і цілковито покладатися на те, що Він переможе.

Саме тут і точиться справжня боротьба. Бути спокійним і просто довіряти Господеві здається небезпечним, і спокуса знову взяти битву у свої руки часто буває дуже сильною. Не втручатися в духовних справах нам так само важко, як потопельникові перестати опиратися тому, хто намагається його врятувати. Ми всі знаємо, що неможливо врятувати потопельника, якщо він бореться зі своїм рятівником, — і так само неможливо Господеві вести наші битви за нас, коли ми вперто намагаємося вести їх самі. Не тому, що Він не хоче, а тому, що не може. Наше втручання заважає Його ділу. Духовні сили не можуть діяти, поки верх беруть земні зусилля.

Наш Господь каже нам: «без мене не можете робити нїчого» (Йоана 15:5), — і ми багато разів читали й повторювали ці слова; але чи хтось справді в них вірить? Якби ми були чесні щодо своїх потаємних думок, то хіба не знайшли б там приблизно таке: «Коли Христос говорив ці слова, Він, певно, мав на увазі, що самі ми можемо зробити небагато або принаймні нічого великого. Але зовсім нічого — це не може бути правдою. Ми не безпорадні діти, і нам, безперечно, належить використати всю свою силу в боротьбі з ворогами; а коли ця сила вичерпається, тоді можна попросити Господа про допомогу».

Попри всі наші поразки, ми все ще схильні думати, що якби тільки ми старалися більше й були наполегливіші, то могли б перемогти в будь-якому становищі. Але ми зовсім не помічаємо найважливішої істини: наші природні здібності нічого не варті в духовних справах і проти духовних ворогів.

Личинка бабки, що живе на дні ставка, може бути сильною й добре пристосованою до свого середовища; але коли вона стає бабкою, здібності, які допомагали їй повзати в мулі, стають непотрібними для польоту у вільному повітрі. Так само, як наше вміння ходити по землі було б марним, якби нам треба було літати, наші природні здібності нічого не варті в духовній війні. Ба більше, якщо ми на них покладаємося, вони стають справжніми перешкодами — так само як спроба йти заважала б нам, якби ми мали пливти або летіти.

Отже, ми бачимо, що покладатися на себе перед лицем духовних ворогів — річ із серйозними наслідками. Це не лише веде до поразки, а зрештою веде до бунту. Багато з того, що називають «духовною боротьбою», точніше було б назвати «духовним бунтом». Бог сказав нам перестати покладатися на власні зусилля і передати наші битви Йому, а ми відмовляємося слухатися. Ми таки боремося, але це не боротьба віри, а боротьба невір’я. «Змагання», яким ми часто пишаємося, — це не змагання за Бога проти Його ворогів, а змагання проти Нього пліч-о-пліч із Його ворогами. Ми даємо сумнівам і страхам розростатися, і внаслідок цього потрапляємо в темряву, сум’яття і внутрішню боротьбу. Тоді ми називаємо це «духовною боротьбою» і вважаємо себе особливим чи незвичайним випадком. Але одне-єдине слово, що пояснює цей стан, — невір’я, а простий лік від нього — віра.

Ви можете спитати про боротьбу Якова: хіба він не здобув перемогу в змаганні? Насправді він переміг, бо став надто слабким, щоб змагатися далі. Не Яків боровся з ангелом, а ангел боровся з Яковом. Саме Якова треба було подолати. Коли ангел побачив, що опір Якова надто сильний, щоб його подолати, він доторкнувся до його стегна і звихнув його; і тоді перемогу було здобуто. Щойно Яків став надто слабким, щоб опиратися, він переміг перед Богом. Він набув сили, коли її втратив. Він переміг, коли вже не міг боротися.

Досвід Якова відображає наш власний. Господь бореться з нами, щоб привести нас до цілковитої залежності від Нього. Ми опираємося, доки маємо силу, аж поки Він нарешті не доведе нас до безпорадності, де ми мусимо скоритися; і тоді ми перемагаємо саме через цю покору. Наша перемога — завжди перемога слабкості. Павло розумів це, коли писав: «Та Він сказав менї: Доволї з тебе благодати моєї, сила бо моя в немощі звершується. Найлюбіще ж оце лучче хвалитись менї немощами моїми, щоб вселилась у мене сила Христова… коли бо я немочний, тодї я сильний» (2 Коринтян 12:9-10).

Хто міг би просити славнішої перемоги, ніж ця?

І ця перемога буде нашою, якщо ми приймемо Господа як наш Прапор і довіримо Йому всі наші битви. Ім’я Єгова-Шалом, що означає «Господь — мир», відкрив Гедеон, коли Господь покликав його до справи, для якої він почувався зовсім непридатним. Він сказав: «Добродїю! Чим же я вирятую Ізраїля? Рід мій найслабший у Манассії, а я найменший у моїй родинї» (Суддів 6:15). А Господь сказав йому: «Я буду з тобою, й ти побєш Мадиянїїв, як одного чоловіка» (Суддів 6:16)… «Мир тобі, не бійся: ти не вмреш» (Суддів 6:23). Тоді Гедеон повірив Господеві; і хоч битви ще не було і перемоги ще ніхто не бачив, вірою він побачив мир уже забезпеченим. Він спорудив Господеві жертовник і назвав його «Господень мир» (Суддів 6:24).

З усіх потреб людського серця немає більшої за потребу миру, і жодна не обіцяна в євангелії повніше. «Упокій оставляю вам, мій упокій даю вам… Нехай не трівожить ся серце ваше, анї лякаєть ся» (Йоана 14:27). І ще: «Се глаголав я вам, щоб у менї впокій мали. У сьвітї горе мати мете, тільки ж бодріть ся: я побідив сьвіт» (Йоана 16:33).

Ми часто думаємо, що мир має прийти від зовнішнього спокою — що всі вороги мусять зникнути і всі негаразди мусять скінчитися. Але Господь говорить про внутрішній мир, який може існувати навіть посеред сум’яття і підноситися над ним. Основа цього миру не в тому, що ми подолали світ або колись могли б його подолати, а в тому, що його подолав Христос. Лише переможець може оголосити мир, а ті, за кого Він воював, можуть лише ввійти в нього. Вони не можуть ні створити його, ні знищити. Але вони можуть відмовитися в нього повірити — і тоді не дадуть йому панувати у своїх серцях. Ви можете вагатися, чи вірити, що Христос учинив для вас мир, і тому далі жити в неспокійній боротьбі; але Він уже це зробив, і ваша нескінченна боротьба зайва.

Біблія каже нам, що Христос Сам — «мир наш» (Єфесян 2:14). Тож відчуваю я мир чи ні, мир уже мій у Ньому, і я маю вхопитися за нього вірою. Віра просто вірить і проголошує те, що сказав Бог. Якщо Він каже, що є мир, віра стверджує це і входить у нього. Якщо Він проголосив мир у Писанні, я маю проголосити його у власному серці, хоч би як усе виглядало. «Бо царство Боже не їжа і питтє, а правда, і впокій, і радощі в Дусї сьвятім» (Римлян 14:17), — і хто не ввійшов у мир, той ще не ввійшов повністю в це царство.

На практиці ми завжди можемо ввійти в мир, просто виконавши слова з Филипян 4:6-7: «Не журіть ся нїчим, а у всьому молитвою і благаннєм з подякою нехай обявляють ся прошення ваші перед Богом. І мир Божий, що вище всякого розуму, нехай хоронить серця ваші і мислї ваші в Христї Ісусї». Кроки цілком зрозумілі, і їх лише два: по-перше, відмовитися від усякого неспокою; по-друге, передати свої турботи Богові. А тоді твердо стояти на цьому — мир неодмінно прийде. Він мусить прийти, бо ніщо інше не може зайняти його місця.

Ім’я Єгова-Цідкену, що означає «Господь наша праведність», Господь відкрив через пророка Єремію, коли той говорив про прихід Христа: «Ось, надходить час, говорить Господь, і збуджу Давидові праведного пагонця… і ось імя його, яким його звати муть: Бог — оправданнє наше» (Еремії 23:5-6).

Понад усяку іншу потребу — наша потреба в праведності. Більшість змагань і боротьби в нашому християнському житті походять від нашої боротьби з гріхом і наших зусиль стати праведними. І навряд чи треба казати, як часто ми зазнаємо поразки. Доки ми намагаємося подолати гріх або здобути праведність власними силами, поразка неминуча. Але якщо ми відкриємо, що Господь — наша праведність, то знайдемо таємницю перемоги.

У Господі Ісусі Христі ми маємо повніше одкровення цього чудового Божого імені. Апостол Павло, говорячи як посол Христа, проголошує, що «Він Того, хто не знав гріха, за нас гріхом зробив, щоб ми були праведностю Божою в Йому» (2 Коринтян 5:21). І ще він каже: «З Него ж і ви в Христї Ісусї, що став ся нам премудростю від Бога, і праведностю, і освяченнєм, і викупленнєм» (1 Коринтян 1:30).

Боюся, що дуже мало християн справді розуміють, що це означає. Ми повторюємо ці слова як частину своєї релігійної мови і невиразно вважаємо, що вони стосуються Христового спасіння; але що вони насправді означають або як застосовуються в щоденному житті, ми майже не розуміємо.

Для мене це Боже ім’я — «Господь наша праведність» — має таке практичне значення, що я хотіла б, якщо можливо, зробити його зрозумілим. Це нелегко, і пояснити це богословськи я не можу. Але на досвіді, здається, це виглядає так: нам не призначено накопичувати праведність у собі, ніби ми могли б черпати з цього запасу, коли треба. Натомість ми маємо щоразу отримувати свіжий запас, коли він нам потрібен, із праведності, яку збережено для нас у Христі.

Іншими словами, якщо нам потрібна будь-яка праведність — терпіння, смирення, любов, — марно шукати її в собі, сподіваючись там знайти, бо ми її там ніколи не знайдемо. Натомість ми маємо просто взяти її вірою як те, що вже дано нам у Христі, Який є нашою праведністю. Я, може, і не зумію пояснити, як саме це діє, але з досвіду знаю, що діє, і що плоди справжні й сильні. Я бачила, як лагідність і доброта, мов сонячне світло, вливалися в серця, що колись були гіркі й темні, коли віра простягалася, щоб узяти їх як теперішнє надбання у Христі. Я бачила, як різкі слова ставали лагідними, тривожні серця — спокійними, а неспокійні душі — тихими через цей простий акт віри, через прийняття праведності, яка є нашою у Христі.

Апостол, показавши в третьому розділі Послання до римлян, що неможливо здобути праведність через закон, тобто власними зусиллями, далі каже: «Тепер же окроме закону правда Божа явилась… правда ж Бога через віру Ісус-Христову усїм і на всїх віруючих; нема бо ріжницї» (Римлян 3:21-22).

Саме віра, і тільки віра, приймає цю праведність, яка є нашою у Христі. Як ми отримуємо прощення вірою, так само мусимо отримувати вірою і терпіння, лагідність, покору, довготерпіння чи будь-яку іншу чесноту, якої потребуємо. Наші власні зусилля не можуть витворити праведності так само, як не можуть витворити прощення. І все ж скільки християн досі намагаються!

Павло описує таких людей, коли каже: «Сьвідкую бо їм, що ревність Божу мають, та не по розуму. Не розуміючи бо праведностї Божої, і шукаючи свою праведність поставити, праведностї Божій не корили ся. Кінець бо закону — Христос, на праведність кожному віруючому» (Римлян 10:2-4).

Якби ж усі такі ревні душі відкрили це чудове Боже ім’я — «Господь наша праведність» — і перестали намагатися поставити власну праведність, а натомість покорилися праведності Божій! Пророк каже нам, що навіть найкраща наша праведність — «як поваляна одежа» (Ісаїї 64:6). А Павло висловлює своє бажання «явитись у Ньому, не маючи моєї праведности, що від закону, а (маючи) ту, що вірою Христовою (здобувається), праведність від Бога у вірі» (Филипян 3:9).

Чи справді ми розуміємо, що це означає? І чи готові прийняти це всім серцем? Якщо так, то нашій боротьбі за те, щоб стати праведними, настане кінець. Єгова-Цідкену задовольнить кожну потребу.

Ім’я Єгова-Шамма, що означає «Господь там», було відкрито пророкові Єзекіїлю, коли йому показано у видінні, у двадцять п’ятому році полону, якою буде майбутня оселя синів Ізраїля. Він описав землю і місто Єрусалим і закінчив словами: «Імя ж городу з того дня буде: Там Господь» (Езекиїла 48:35).

Для мене це ім’я вміщає всі інші. Де Господь, там для Його дітей усе мусить бути добре. Де добра мати, там її дітям добре — настільки, наскільки вона здатна про них подбати.

Наскільки ж більше це правда щодо Бога. Самої Його присутності досить.

Усі ми пам’ятаємо, як у дитинстві нам вистачало самої присутності матері. Уся розрада, спокій і допомога, яких ми потребували, здавалися забезпеченими вже тим, що вона поруч — сидить на своєму звичному місці з рукоділлям чи книжкою, — а ми приходимо до неї зі своїми бідами. Якби ж ми тільки усвідомили, що Божа присутність дає таку саму певність — лише безмежно більшу, — то в нашому духовному житті відкрилося б глибоке джерело радості, яке прогнало б усякий слід страху й смутку.

Упродовж усього Старого Завіту Господня відповідь на страхи й тривоги Ізраїля була просто така: «я буду з тобою» (2 Мойсея 3:12). Більше нічого не треба було казати. Його присутність була повною запорукою, що всі їхні потреби буде задоволено; і, переконавшись у цьому, вони вже не боялися стати навіть проти найлютішого ворога. Ви можете сказати: «Ах, якби Господь сказав те саме й мені, я теж не боявся б». Що ж, Він це сказав, і сказав недвозначно. Коли «ангел Господній» сповістив Йосипові про прийдешнє народження Христа, він сказав: «Ось дїва мати ме в утробі, і вродить сина, і дадуть йому імя Емануіл, що перекладом є: З нами Бог» (Маттея 1:23). У цьому короткому реченні відкрито нам найвеличніший факт, який будь-коли може пізнати світ: Бог, Всемогутній Бог, Творець неба і землі, — не далекий Бог, що живе на небі неприступної слави, а Той, Хто зійшов у Христі, щоб жити з нами саме тут, у цьому світі, посеред нашого вбогого, темного, безпорадного життя, так близько до нас, як ми самі до себе. Якщо ми взагалі віримо в Христа, то змушені вірити й у це, бо таке Його ім’я — «З нами Бог».

Отже, обидва ці імена, Єгова-Шамма і Еммануїл, означають одне й те саме. Вони означають, що Бог присутній усюди у Своєму всесвіті, оточує все, підтримує все і тримає всіх нас у Своїй надійній і благословенній опіці. Вони означають, що в усьому Його всесвіті ми не знайдемо місця, про яке не можна було б сказати: «Господь там». Псалмоспівець каже: «Куди йти менї перед духом твоїм, куди втекти менї від лиця твого? Зійшов би я на небо, — ти там єси; спочив би я під землею, і там ти єси. Взяв би я крила в зорі ранньої, та й на самому краю моря осївся, І туди б рука твоя провела мене, і правиця твоя попала» (Псальма 139:7-10).

Ми не можемо відпливти від любові й опіки завжди присутнього Бога. А ті християни, які думають, що Він їх покинув, і благають Його присутності, благають, не знаючи, що Він завжди й усюди присутній з ними. Насправді вони не могли б вийти з Його присутності, навіть якби спробували. О, якби вони знали це чудове й насичувальне Боже ім’я!

Говори до Нього, бо Він чує, і дух може зустрітися з духом; Він ближчий за подих, ближчий за руки й ноги.

Підсумуймо ще раз науку цих п’яти Божих імен. Що вони нам кажуть?

Єгова-Їре, тобто: «Я — Той, Хто бачить твою потребу і тому дбає про неї».

Єгова-Ніссі, тобто: «Я — вождь і твій прапор, Той, Хто вестиме твої битви за тебе».

Єгова-Шалом, тобто: «Я — твій мир. Я вчинив для тебе мир, і мій упокій даю вам».

Єгова-Цідкену, тобто: «Я — твоя праведність. У Мені ти знайдеш усе, чого потребуєш: і мудрість, і праведність, і освячення, і викуплення».

Єгова-Шамма, тобто: «Я з тобою. Я — твій завжди присутній, усеосяжний Бог і Спаситель. Не оставлю тебе, анї покину тебе. Куди б ти не пішов, Я там, і там рука Моя триматиме тебе, і правиця Моя вестиме тебе».

Усе це правда, знаємо ми це й визнаємо чи ні. Можливо, ми ніколи й не мріяли, що Бог — саме такий Бог, і досі прожили своє життя голодні, втомлені й нещасні. Але весь цей час ми голодували посеред достатку. Повнота Божого спасіння чекала на нашу віру; і «наддостаток благодати і дар правди» (Римлян 5:17) чекали, коли ми їх приймемо.

Хотіла б я вірити, що для когось із моїх читачів усе це скінчилося і що віднині вони бачитимуть: ці всеосяжні Божі імена не залишають жодного найменшого куточка їхньої потреби незадоволеним.

Тоді вони змогли б разом із пророком свідчити всім довкола: «Оце Бог — спаситель мій: я вповаю на його й не збоюся; Господь бо — сила моя, й пісня моя — Господь; він стався менї спасеннєм. І будете в радощах черпати воду з жерел спасення» (Ісаїї 12:2-3).

Назад Далі