Розділ 5 · 14 хв читання · 18 хв слухання
Він говорив їм про Отця
«Не розуміли, що про Отця їм глаголе.» Йоана 8:27 Одне з найсвітліших імен Бога — те, яке особливо об’явив нам наш Господь Ісус Христос: ім’я Отця. Кажу «особливо об’явив Христос», бо хоча впродовж віків Бога називали багатьма іншими іменами, що виражали інші сторони Його характеру, лише Христос об’явив Його нам під всеосяжним ім’ям Отця — ім’ям, яке містить у собі всі інші імена мудрості й сили, а понад усе — любові й доброти, ім’ям, що цілком задовольняє всі наші потреби. Христос, єдинородний Син, що перебував у присутності Отця, був єдиним, хто міг об’явити це ім’я, бо тільки Він знав Отця.
«Яко ж знає мене Отець, так і я знаю Отця» (Йоана 10:15) «Не то, щоб Отця хто видїв, тільки Той, хто від Бога, Той видїв Отця» (Йоана 6:46) У Старому Завіті Бог об’являвся не стільки як Отець, скільки як великий воїн, що воює за Свій народ, або як могутній цар, що править ним і дбає про нього. Ім’ям Отця Його там названо лише кілька разів — щонайбільше шість чи сім; тоді як у Новому Завіті воно вживається близько двохсот чи трьохсот разів. Христос, Який знав Його, був єдиним, хто міг Його об’явити. «нїхто не знає … хто Отець, тільки Син та кому схоче Син одкрити» (Луки 10:22) Отже, головне питання, що постає перед кожним із нас, — чи розуміємо ми особисто, що Христос говорить нам про Отця. Ми знаємо, що Він постійно вживає слово «Отець», але чи справді розуміємо, що воно означає? Чи маємо ми бодай найменше уявлення про те, який Він, Отець? Увесь неспокій і тривога в духовному житті стількох Божих дітей походять, я переконана, саме з цього — вони не розуміють, що Бог справді й особисто їхній Отець. Вони думають про Нього як про суворого Суддю, чи жорстокого Наглядача, чи в кращому разі як про далеку й неприступну владу, що сидить десь далеко й видає вимогливі закони наляканому й тремтливому світові; і, боячись не виконати Його вимог, ледве знають, куди повернутися. Але про Бога, Який є Отцем, лагідним, люблячим і сповненим співчуття, про Бога, Який, як батько, стоїть на їхньому боці проти всього всесвіту, вони не мають справжнього уявлення.
Не боюся сказати, що неспокій і внутрішня тривога неможливі для тих, хто пізнає, що Бог справді їхній Отець.
Але, перш ніж іти далі, мушу пояснити, що говорю про такого Отця, яким, за нашим найвищим чуттям, має бути добрий батько. Часом земні батьки бувають недобрими, суворими, егоїстичними чи навіть жорстокими, або просто байдужими й недбалими; але жодного з них не можна в справжньому сенсі назвати добрим батьком. Бог же, Який добрий, мусить бути добрим Отцем — або взагалі не бути Отцем.
Усі ми знали в цьому світі добрих батьків або принаймні можемо їх уявити. Я знала одного, і своїм прекрасним батьківством він наповнив світлом моє дитинство. Я яскраво пам’ятаю, з якою впевненістю й радістю жила кожен день, цілком спокійна в усвідомленні того, що в мене є батько. І я певна, що дечого про досконале батьківство Бога навчилася саме через досвід із тим земним батьком.
Але Бог не лише Отець; Його описано й так, що в Ньому відбиваються і батьківські, і материнські риси, а всі ми знали матерів, чия любов і ніжність не мають меж. Безперечно, Бог, Який створив і тих, і других і Який Сам у Собі втілює всю повноту батьківської любові, ніколи не міг би створити земних батьків і матерів ніжніших чи люблячіших, ніж Він Сам. Тож якщо ми хочемо зрозуміти, який Він Отець, треба зібрати докупи найкращі риси всіх батьків і матерів, яких ми колись знали чи можемо уявити, і визнати, що навіть це лише блідий відблиск Бога, нашого Отця на небі.
Коли наш Господь навчав Своїх учнів молитися, Він велів їм звертатися до Бога так: «Отче наш, що на небі! Нехай святить ся імя твоє.» (Маттея 6:9) Це ясно показує, що саме так ми маємо про Нього думати. Мільйони й мільйони разів протягом століть це ім’я вимовляли Божі діти всюди; та наскільки глибоко його зрозуміли? Якби всі, хто вживав це ім’я, справді розуміли його значення, то не змогли б укорінитися ті перекручення Його характеру та сумніви в Його любові й опіці, що впродовж усієї історії тривожили серця Його дітей. Тиранію, недоброту й недбалість, можливо, ще можна було б приписати Богові, Чиє ім’я було б лише Цар, Суддя чи Законодавець; але щодо Бога, Який передусім Отець, — і, бувши Богом, неодмінно добрий Отець, — таких думок не можна слушно плекати. Більше того, оскільки Він «Отець будучого віку», Отець вічний, Він мусить, із самої Своєї природи, завжди і за будь-яких обставин чинити так, як належить доброму батькові, і ніколи інакше. Немислимо, щоб добрий батько забував своїх дітей, нехтував ними чи чинив із ними несправедливо. Лихий чи недбалий батько міг би, але добрий — ніколи. І, називаючи нашого Бога благословенним ім’ям Отця, ми мусимо визнати: якщо Він узагалі Отець, то Він найкращий з батьків, і Його батьківство має бути найвищим ідеалом батьківства, який ми можемо собі уявити.
Це батьківство, що поєднує в собі найвищі ідеали і батька, і матері, охоплюючи всю любов, ніжність, співчуття, тугу й самопожертву, які ми слушно пов’язуємо з батьківством, хоч і не завжди бачимо їх досконало виявленими в земних батьках.
Але ви можете запитати про інші імена Бога: хіба вони не навіюють страшніших думок? Так лише здається, бо не розуміють, що це благословенне ім’я Отця лежить в основі їх усіх.
Це ім’я мусить бути підвалиною кожного іншого імені, яким Його знають. Чи Його названо Суддею? Так, але Він Отець-Суддя, Який судить, як судив би люблячий батько. Чи Він Цар?
Так, але Він Цар, Який водночас є Отцем Свого народу й править ним із батьківською ніжністю. Чи Він Законодавець? Так, але Він Законодавець, Який дає закони, як дав би їх батько, пам’ятаючи про слабкість і незнання своїх дітей. «Як батько милосердується над дїтьми, так милосердується Господь над тими, що бояться його. Він бо знає постать нашу, памятає, що ми з пороху взялися.» (Псальма 103:13-14) Ми ніколи, ніколи не повинні думати про Бога інакше, як про «нашого Отця». Усі інші властивості, які ми Йому приписуємо, мають ґрунтуватися на цій істині про «нашого Отця» й нею визначатися. Чого не міг би зробити добрий батько, того не може зробити й Бог, наш Отець; а що добрий батько повинен зробити, те Бог, наш Отець, неодмінно зробить.
В останній молитві нашого Господа, у 17-му розділі Йоана, Він каже, що об’явив нам ім’я Отця, щоб ми відкрили чудову істину: Отець любить нас так, як любив Свого Сина.
Тож хто з нас справді в це вірить? Можливо, ми багато разів читали цей розділ, мабуть, частіше, ніж майже будь-який інший у Біблії, та чи справді віримо, що це буквально правда — що Бог любить нас так само, як любив Христа? Якби ми справді в це вірили, хіба могла б у нас іще колись з’явитися тривожна чи бунтівна думка? Хіба не були б ми цілковито й повністю впевнені за будь-яких обставин, що божественний Отець, Який любить нас так само, як любив Свого єдинородного Сина, нашого Господа Ісуса Христа, подбає про нас якнайкраще, — і хіба не тому Він так ясно наказує нам ні про що не журитися й не тривожитися, бо знає Свого Отця і знає, що Йому цілком безпечно довіритися?
Дуже вражає те, що Він так часто казав: «Отець ваш небесний» — не лише Мій, а й ваш. «Отець ваш небесний» дбає про птахів небесних і про польові лілеї, а отже, неодмінно подбає й про вас, що набагато цінніші за багатьох птахів. Як же нерозумно нам журитися й тривожитися, коли Христос сказав нам, що наш небесний Отець знає, що нам усього того потрібно! Бо, бувши добрим Отцем, Він із самої Своєї природи мусить подбати про нас, коли знає наші потреби.
Що з нами таке, що ми цього не розуміємо?
І знову наш Господь порівнює земних батьків із нашим небесним Отцем — не для того, щоб показати, наскільки менш добрий і люблячий наш небесний Отець, а наскільки більш. «Або, чи є між вами така людина, що в неї син попросить хлїба, а вона подала б йому каменя? або коли попросить риби, а вона подала б йому гадюку? ...
то чи не більше ж давати ме все добре Отець ваш, що на небі, тим, хто просить у Него?»
(Маттея 7:9-11) Чи можемо ми уявити доброго земного батька, який дає голодній дитині камінь чи змію замість хліба чи риби? Наші серця відсахнулися б від такої думки. А проте багато Божих дітей, здається, вірять, що їхній небесний Отець так і чинить із ними: дає їм каміння, коли вони просять хліба, чи труднощі, коли просять благословення. І дехто з цих самих людей, можливо, належить до товариств, що існують для захисту дітей від жорстокості, — а проте вони не замислилися над тим, як тяжко звинувачувати свого небесного Отця в тому самому, що вони засудили б у земних батьках.
Але наш небесний Отець не просто готовий давати нам добре — Він бажає цього понад усяку міру.
Наш Господь каже: «Не лякай ся, мале стадо: бо вподобалось Отцеві вашому дати вам царство.» (Луки 12:32) У Його даванні немає жодної неохоти; Йому вподобалось давати. Він радіє з цього. Він прагне дати вам царство набагато більше, ніж ви прагнете його отримати.
Ті з нас, хто має дітей, розуміють, як ревно ми прагнемо давати добре своїм дітям, часто ревніше, ніж вони прагнуть його отримати; і це допомагає нам зрозуміти, як Богові вподобалось дати нам царство. Чому ж тоді ми приходимо до Нього зі страхом і ваганням і чому мучимо себе тривогою, ніби Він може не дати нам того, чого ми потребуємо?
Відповідь може бути лише одна: ми насправді не знаємо Отця.
Про нас сказано, що ми — «домашні Божі». Писання навчає, що коли хтось не дбає про своїх домашніх, той «відцуравсь віри, і гірший од невірного.» (1 Тимотея 5:8) Оскільки ми належимо до Божого дому, цей принцип стосується й Його; і якби Він не подбав про нас, Його власні слова свідчили б проти Нього. Кажу це з благоговінням, але й ясно, бо так мало хто, здається, це збагнув.
У моєму власному досвіді настала вирішальна мить, коли я вперше зрозуміла цю істину про відповідальність мого Отця на небі. Наче в одну мить тягар життя зняли з моїх плечей і поклали на Його плечі, і всі мої страхи, тривоги й непевності були віддані в глибину Його люблячої опіки. Я усвідомила, що природний людський інстинкт, який очікує, що батьки дбатимуть про своїх дітей, не просто культурний, а вкладений Богом. Він має навчити нас, що Творець, Який зробив людських батьків відповідальними за їхніх дітей, Сам так само відповідає за Своїх дітей. Я могла б дуже радіти. Від тієї миті мої тягарі обернулися на спочинок. Бо коли людина доходить такого розуміння, вона неминуче входить у спочинок.
З таким Богом, Який водночас є Отцем, немає місця ні для чого, крім спочинку. І щоразу, коли після того радісного відкриття поставали спокуси до сумніву, тривоги чи страху, я відмовлялася їх слухати, пам’ятаючи, чого навчилася, бо розумію, що слухати їх означало б ставити під сумнів надійність мого Отця на небі.
Можливо, ми звикли думати, що наші сумніви й страхи походять від нашої власної негідності і є ознакою смирення. Можливо, ми навіть уважали їх доказом особливої побожності й думали, що вони якось подобаються Богові. Але якби діти у стосунках зі своїми земними батьками допускали сумніви в їхній любові й боялися, що їхня опіка може підвести, хіба ці сумніви й страхи свідчили б про справжню любов і повагу? Хіба вони тішили б батьків?
Якщо Бог — наш Отець, то єдине, що ми можемо зробити із сумнівами, страхами й тривожними думками, — це цілком відкинути їх і більше ніколи до них не повертатися. Ми можемо це зробити. Ми можемо відмовитися від сумнівів так само, як закликали б когось відмовитися від шкідливої звички. Якщо ми справді побачимо, що наші сумніви — це гріх проти Бога і що вони ставлять під сумнів Його надійність, ми прагнутимемо їх позбутися.
Можливо, раніше ми трималися своїх сумнівів, бо вважали їх частиною нашої віри й належною поставою для того, хто почувається негідним. Але якщо тепер ми бачимо, що Бог справді наш Отець, ми з жахом відкинемо кожен сумнів, визнаючи його наклепом на Його любов і опіку.
Чого ще могла б бажати будь-яка душа, як не мати Бога, Чиє ім’я — «наш Отець» і Чий характер відповідає цьому імені? Як сказав Филип: «Господи, покажи нам Отця, то й буде з нас» (Йоана 14:8). І справді, цього досить — більше, ніж можуть висловити слова.
Одна моя приятелька якось пішла відвідати бідну жінку, що жила в одному з найбідніших кварталів Філадельфії і про яку казали, що вона в тяжкій нужді. Усе виявилося навіть гірше, ніж очікували. Жінка була стара, скалічена ревматизмом і жила сама в маленькій убогій кімнатці, лише зрідка отримуючи допомогу від доброї сусідки. Проте вона була бадьора й сповнена вдячності.
Моя приятелька здивувалася, що така радість можлива за таких обставин, і запитала: «Невже вам ніколи не страшно, коли думаєте, що може з вами статися, адже ви живете тут сама і в такому стані?»
Жінка здивовано поглянула на неї і сказала: «Страшно? Та хіба ви не знаєте, що в мене є Отець, і хіба не знаєте, що Він завжди про мене дбає?» Тоді, побачивши збентеження моєї приятельки, лагідно додала: «Певно ж, мій Отець — і ваш Отець, і ви Його знаєте, і знаєте, що Він завжди дбає про Своїх дітей». Цього уроку моя приятелька не забула ніколи.
«Глядїть, яку любов дав нам Отець, щоб ми дїти Божі звались», і ми такі є (1 Йоана 3:1). Дана нам любов — це любов батька до дитини: ніжна, дбайлива любов, що розуміє нашу слабкість і наші потреби й відповідно про нас піклується. Він поводиться з нами як із дітьми, і все, чого просить натомість, — щоб ми поводилися з Ним як з Отцем, Якому можна довіряти без тривоги.
Ми повинні зайняти місце дітей — залежних і довірливих — і дозволити Йому зайняти місце Отця — турботливого й відповідального. Оскільки ми діти, а Він Отець, ми повинні дати Йому виконувати те, що належить Отцеві. Надто часто ми беремо цю роль на себе й намагаємося самі дбати про свої потреби й забезпечувати їх. Але жоден добрий земний батько не хотів би, щоб його діти несли його обов’язки, і вже напевно наш небесний Отець не хоче, щоб ми несли Його обов’язки.
Не дивно, що нам сказано: «всяку журбу вашу скинувши на Него, бо Він стараєть ся про вас» (1 Петра 5:7). Звісно, Він дбає про нас — це Його роль як Отця. Він не був би добрим Отцем, якби не дбав. Усе, чого Він просить, — щоб ми сказали Йому, чого потребуємо, а тоді полишили забезпечення Йому. Він обіцяє, що коли ми так робитимемо, то «мир Божий, що вище всякого розуму, нехай хоронить серця ваші і мислї ваші в Христї Ісусї» (Филипян 4:7).
Діти доброго земного батька спокійні, бо довіряють батьковій опіці. А проте діти небесного Отця часто не мають спокою, бо бояться Йому довіритися. Вони можуть розповідати Йому про свої потреби, але лише за звичкою. Вони насправді не вірять, що Він про них подбає. І тому далі несуть свої тягарі, ніби в них зовсім немає Отця на небі.
Яке ж це безглуздя! Якщо будь-який земний батько вартий довіри своїх дітей, то наскільки більше наш небесний Отець вартий нашої. Так мало хто Йому довіряє тому, що або не усвідомили, що Він справді їхній Отець, або, хоч і називають Його Отцем, ніколи не розуміли, що це насправді означає.
Ліки від вашого неспокою — по-справжньому пізнати Отця.
«Бо не прийняли ви духа неволї, знов на боязнь, а прийняли духа всиновлення, нимже покликуємо: Авва, Отче!» (Римлян 8:15). Чи панує у вашому серці цей дух усиновлення, чи дух страху? Від цього цілком залежить ваш спокій. Жодне зусилля, боротьба чи молитва не дадуть вам спочинку, поки немає духа всиновлення.
Але ви можете запитати, як отримати цей дух. Його не здобувають зусиллями. Він приходить природно, коли ви відкриваєте, що Бог справді ваш Отець. Коли ви це усвідомите, ви не зможете не думати й не чинити як дитина — а саме це й означає дух усиновлення. У цьому немає нічого таємничого; це просто природний наслідок того, що ви знайшли Отця там, де колись думали, що є лише Суддя.
Тож велика потреба — зробити це відкриття. А для цього ми повинні слухати, що Христос каже про Отця, і вірити цьому.
«Істино, істино глаголю тобі: Що те, що знаємо, говоримо, й що бачили, сьвідкуємо; а сьвідкування нашого не приймаєте» (Йоана 3:11).
«Слова, що я промовляю вам, від себе не промовляю; Отець же, що в менї пробуває, Той робить дїла» (Йоана 14:10).
«Хто прийняв сьвідкуваннє Його, той ствердив, що Бог правдивий» (Йоана 3:33).
Якщо ми приймаємо свідчення Христа, ми засвідчуємо, що Бог правдивий. Якщо відкидаємо його — робимо Його неправдомовцем.
«Коли б знали мене, й Отця мого знали б; і від нинї знаєте Його, й видїли Його» (Йоана 14:7). Ми мусимо вирішити, що віднині віритимемо Його свідченню і справді знатимемо Отця. Для нас має бути «один Бог Отець, від котрого все і ми для Него; і один Господь Ісус Христос, через котрого усе (стало ся), і ми через Него» (1 Коринтян 8:6).