Розділ 10 · 19 хв читання · 25 хв слухання
Самоаналіз
«Самих себе розбирайте, чи ви в вірі».
Мабуть, жодна тема, пов’язана з релігійним життям, не завдала чутливому сумлінню стільки неспокою і страждань, як ця тема самоаналізу; і жодна не породжувала частіше тієї мови «много менше», яка, як ми побачили в попередньому розділі, так сильно гальмує всякий духовний ріст. А проте нам так наполегливо втовкмачували, що досліджувати себе — наш обов’язок, що погляд більшості з нас постійно звернений усередину. Наш зір прикутий до власних внутрішніх станів і почуттів настільки, що врешті не Христос, а власне «я» заповнило весь обрій.
Під «я» я тут розумію все, що обертається довкола цього нашого великого-превеликого «я». Його словник без кінця повторює «я», «мене» і «мій». Цей словник усім нам дуже добре знайомий. Доказ тому — питання, які ми ставимо собі під час самоаналізу: чи досить я ревний? Чи досить я покаявся? Чи маю я правильні почуття? Чи розумію я релігійну істину так, як слід? Чи досить палкі мої молитви? Чи такий великий мій інтерес до духовного, яким має бути? Чи досить пристрасно я люблю Бога? Чи така ж Біблія для мене радість, як для інших? Усі ці та ще сотні питань про нас самих і наші переживання заповнюють усі наші думки, а часом і наші маленькі зошити для самоаналізу. День і ніч ми зосереджені на займенниках «я», «мене» і «мій», зовсім відкидаючи будь-яку думку про Христа чи будь-яке слово про «Він», «Його» чи «Йому».
Багато хто з нас знає цю муку аж надто добре. Але думка, що Біблія сповнена наказів досліджувати себе, така поширена, що це здається однією з найрелігійніших речей, які ми можемо робити. Хоч яких мук це нам завдає, ми все ж відчуваємо, що наш обов’язок — не полишати цього, попри дедалі глибше відчуття безнадії та розпачу.
З огляду на таке уявлення, багато хто здивується, дізнавшись, що в усій Біблії є лише два тексти, які говорять про дослідження самого себе, і жоден із них не може слугувати опорою для того хворобливого самокопання, яке випливає з того, що ми називаємо самоаналізом.
Один із цих уривків я навів на початку розділу: «Самих себе розбирайте, чи ви в вірі». Це просто заклик до коринтян, які перебували в сумному стані відступництва, остаточно з’ясувати, чи вони ще віруючі, чи ні.
«Самих себе розбирайте, чи ви в вірі». Тут не сказано: досліджуйте, чи досить ви ревні, чи правильні у вас почуття, чи чисті ваші мотиви, — а просто й тільки, чи ви «в вірі». Коротко кажучи, вірите ви в Христа чи ні? Це було просте питання, яке вимагало лише простої, прямої відповіді: так чи ні.
Ось що це означало для коринтян тоді, і ось що це означає для нас тепер.
Другий уривок звучить так: «Тим же, хто їсти ме хлїб сей і пити ме чашу Господню недостойно, винен буде тїла і крови Господньої. Нехай же розгледить чоловік себе і так нехай хлїб їсть і чашу пє». Павло писав тут про зловживання — ненажерливість і пияцтво, — які прокралися у святкування Господньої вечері. Закликаючи їх розглядати себе, він просто спонукав їх подбати, щоб нічого такого вони не робили, а споживали цю священну трапезу пристойно й чинно.
У жодному з цих уривків немає й натяку на те хворобливе вишукування в собі почуттів і переживань, яке сьогодні називають самоаналізом. Дивовижно, що з двох таких простих уривків виросло вчення, яке завдає стільки мук щирим, сумлінним душам.
Правда в тому, що в Писанні немає жодної підстави для цієї сучасної одержимості; ті, хто від неї страждає, — жертви хибних уявлень про те, як Бог поводиться зі Своїми дітьми.
Дехто з моїх читачів, однак, мабуть, питає себе, чи не оминула я цілого ряду уривків, які велять нам «пильнувати», і чи не означають ці уривки пильнувати себе, тобто, іншими словами, досліджувати себе. Наведу один із них як приклад, щоб ми побачили, що вони насправді означають: «Про день же той і годину нїхто не знає, нї ангели, що на небі, нї Син, тільки Отець. Гледїть, пильнуйте й молїть ся; не знаєте бо, коли пора. Як чоловік, що відїжджає, зоставивши господу свою і давши слугам своїм власть, і кожному дїло його, а воротареві звелїв, щоб пильнував.
Оце ж пильнуйте: (не знаєте бо, коли пан господи прийде, увечері, чи опівночі, чи в півнї, чи вранцї;) щоб, прийшовши несподївано, не знайшов вас сплячих. Що ж я вам глаголю, усїм глаголю: Пильнуйте».
Думаю, якщо ми уважно розглянемо цей та подібні уривки, то побачимо, що замість самоаналізу вони вчать якраз протилежного. Вони справді велять нам «пильнувати», але не велять пильнувати себе. Це очевидні накази забути себе, пильно виглядаючи Когось Іншого. Повернення Господа — ось чого ми маємо пильнувати. Його кроки, що наближаються, а не наші власні минулі кроки, мають бути предметом нашої уваги. Ми маємо пильнувати так, як воротар чекає повернення пана господи, і бути готовими, як добрий сторож, будь-якої миті прийняти й зустріти Його, щойно Він з’явиться.
«Блаженні слуги ті, котрих, прийшовши пан, знайде їх пильнуючих». Пильнуючих — чого?
Себе? Ні, звісно ж, — вони пильно виглядають Його. Якщо уявити воротаря, який замість виглядати повернення свого пана проводить час, хворобливо розбираючи власну минулу поведінку, — намагаючись з’ясувати, чи досить вірним він був, і так поринувши в самоаналіз, що пропустив і панів поклик, і панове повернення, — ми матимемо картину того, що стається з душею, яка віддалася хибній звичці пильнувати й дивитися на себе, замість пильнувати й дивитися на Христа.
Отже, ці уривки замість самоаналізу вчать якраз протилежного. Бог каже: «Обернїтесь же до мене, й прийміть спасеннє»; а душа, що копирсається в собі, каже: «Я мушу дивитися на себе, якщо хочу мати хоч якусь надію на спасіння. Спасіння має прийти через те, що я виправлю себе». А проте вислів «дивлячись на Ісуса» загальновизнано вважають одним із гасел християнської віри; усі християни повсюди без вагань скажуть, що, звісно, саме це нам усім і належить робити. Але, сказавши це, вони й далі йдуть своїм давнім шляхом самокопання, намагаючись знайти якесь спасіння у власних внутрішніх станах і почуттях або у власних праведних ділах, і раз у раз поринають у розпач, бо ніколи його там не знаходять.
Очевидний факт: ми бачимо те, на що дивимося, і не можемо бачити того, від чого відводимо погляд; і ми не можемо дивитися на Ісуса, поки дивимося на себе.
Сила для перемоги і сила для витривалості приходять від того, що ми дивимося на Ісуса й зважаємо на Нього, а не від того, що дивимося на себе чи зважаємо на себе, на свої обставини, свої гріхи чи свої спокуси. Усяке дивлення на себе породжує слабкість і поразку. Причина в тому, що, дивлячись на себе, ми не бачимо нічого, крім себе — своєї слабкості, убогості й гріха.
Ми не бачимо — і не можемо бачити — ліків від цього й запасу на це, і, природно, зазнаємо поразки.
Ліки й запас є там повсякчас, але їх не знайти там, куди ми дивимося, бо вони не в нашому «я», а в Христі. Ми не можемо водночас дивитися на себе і дивитися на Христа. Знову повторюю: така неминуча природа речей — ми бачимо те, на що дивимося. Якщо ми хочемо бачити Господа, мусимо дивитися на Господа, а не на себе. Для нас це просто питання вибору: «я» чи Христос; чи ми обернемося спиною до Христа й дивитимемося на себе, чи обернемося спиною до себе й дивитимемося на Христа.
Багато років тому мені дуже допомогло одне речення з книжки Аделаїди Проктер: «На кожен погляд на себе — десять поглядів на Христа». Воно цілком суперечило всьому, що я досі вважала правильним, але переконало мою душу й визволило мене від звички до хворобливого самоаналізу та самокопання, яка роками отруювала мені життя. Це було невимовне визволення. А мій подальший досвід спонукає мене думати, що ще кращим гаслом було б: «Не дивися на себе зовсім, а дивися лише й завжди на Христа».
Біблійний закон щодо життя власного «я» полягає не в тому, що за цим життям треба наглядати й робити його кращим, а в тому, що його треба «відложити». Апостол, закликаючи ефеських християн жити гідно поклику, яким їх покликано, каже їм, що вони мають «відложити вам по першому життю давнього чоловіка, що тлїє в похотях лукавих». «Давній чоловік» — це, звісно, і є життя власного «я», і це життя (яке, як ми аж надто добре знаємо, справді тліє в похотях лукавих) треба не поліпшувати, а «відложити». Його треба розіп’ясти.
Павло каже, що «давнього нашого чоловіка з Ним розпято», тобто вбито разом із Христом; а колосянам він заявляє, що вони вже не можуть брехати, бо вони, «скинувши з себе давнього чоловіка з дїлами його». Дехто уявляє собі розп’яття «давнього чоловіка» так: поставити його на п’єдестал, а тоді ходити довкола нього й колоти дошкульними шпильками, щоб йому було гірко, але весь час залишати його живим. Але, якщо я розумію мову, розп’яття означає смерть, а не завдавання комусь мук; і розіп’ясти давнього чоловіка — означає вбити його остаточно й скинути, як змія скидає свою мертву й непотрібну шкіру.
Тож немає жодного сенсу досліджувати своє «я» і порпатися в ньому в надії його поліпшити, бо Господь хоче, щоб ми його позбулися. Фенелон у своїх «Духовних листах» каже, що єдиний спосіб поводитися з власним «я» — відмовитися мати з ним будь-яку справу. Він каже, що ми маємо обернутися спиною до цього нашого великого-превеликого «я» і сказати йому: «Я тебе не знаю, ти мене не цікавиш, і я відмовляюся звертати на тебе хоч якусь увагу». Але «я» завжди прагне привернути до себе увагу і воліє, щоб про нього думали погано, ніж щоб не думали зовсім. А самоаналіз із усіма його муками часто дає життю нашого «я» якесь хворобливе вдоволення і навіть обманює «я», ніби воно, зрештою, дуже смиренне й побожне.
Єдиний безпечний і біблійний шлях — не мати з власним «я» жодної справи, ні з добрим «я», ні з поганим, а просто зовсім не зважати на нього; і звернути наші очі, наші думки й наші сподівання на Господа, і тільки на Нього. Ми мусимо замінити займенники «я», «мене» і «мій» займенниками «Він», «Йому» і «Його»; і мусимо питати себе не «чи я добрий?», а «чи Він добрий?»
Псалмоспівець каже: «Очі мої все дивляться на Господа, він бо виведе із сїтки ноги мої» (Псальма 25:15). Доки наші очі звернені на власні ноги та на сітку, в яку вони заплуталися, ми заплутуємося ще гірше. Але коли ми тримаємо очі звернені на Господа, Він виводить наші ноги із сітки. Це річ із практичного досвіду, яку я перевіряла сотні разів, і я знаю, що це факт. У хоч який клубок я заплутувалася, внутрішній чи зовнішній, я завжди бачила: поки я не зводила очей із клубка й намагалася його розплутати, він заплутувався все гірше й гірше; але коли я відводила очі від клубка й тримала їх прикутими до Господа, Він завжди, рано чи пізно, його розплутував і визволяв мене.
Чи доводилося вам бачити, як селянин оре поле? Якщо так, то ви помітили, що, аби проводити рівні борозни, він мусить прикути погляд до дерева, стовпчика в огорожі чи якогось предмета на протилежному краю поля й неухильно вести плуг до нього. Якщо він почне оглядатися на борозну позаду, щоб перевірити, чи рівна вона, плуг почне сіпатися то в один, то в другий бік, і борозна, яку він проводить, піде зиґзаґом. Якщо ми хочемо прокладати прямі стежки для своїх ніг, ми мусимо робити те, що, за словами апостола, робив він: «забуваючи вже те що позаду, і сягаючи по те, що спереду, біжу до мети по нагороду вишнього поклику Божого в Христї Ісусї» (Филипян 3:13-14).
Забувати те, що позаду, — неодмінна частина поступу до нагороди нашого вишнього поклику; і я переконана, що цієї нагороди ніколи не досягти, якщо ми не погодимося на таке забування. А коли погодимося, то майже покладемо край усьому нашому самоаналізу; бо якщо нам не можна озиратися на свої минулі провини, то ми знайдемо дуже мало поживи для самоспоглядання.
Ми скаржимося на духовний голод і мучимо себе, допитуючись, чому наш голод не вгамовано.
Псалмоспівець каже: «Очі всїх на тебе споглядають, і ти даєш їм свого часу поживу їх» (Псальма 145:15). Дивлячись на себе й на власний голод, ми ніколи не здобудемо духовної поживи. Коли в людини порожня комора і вона вмирає з голоду, її очі не зайняті розгляданням порожнечі комори, а звернені туди, звідки вона сподівається чи чекає отримати харчі. Досліджувати себе — це наче людина, яка проводила б час, розглядаючи свою порожню комору, замість піти на ринок і запастися, щоб її наповнити. Не дивно, що такі християни ніби вмирають з голоду посеред усієї повноти, яка є для них у Христі. Вони ніколи не бачать тієї повноти, бо ніколи на неї не дивляться; і знову повторюю: ми бачимо саме те, на що дивимося.
Мені здається, я не можу повторювати цю очевидну істину надто часто, бо люди чомусь ніби відкладають здоровий глузд, коли йдеться про віру, і ніби сподіваються побачити те, до чого свідомо тримаються спиною. Вони волають: «Господи, з’яви Себе!» — але замість дивитися на Нього, дивляться на себе й незмінно тримають погляд прикутим до власних внутрішніх почуттів, а потім дивуються «таємничим путям» Бога, Який ховає Своє обличчя від їхніх палких молитов. Але як вони можуть побачити те, на що не дивляться?
Ніколи не Бог ховає від нас Своє обличчя, а завжди ми ховаємо від Нього свої обличчя, бо, як сказано: «Обернулись вони плечима до мене, а не лицем» (Еремії 32:33). Пророк дорікає цим дітям Ізраїлю і додає, що «у храму, що його названо моїм імям, поставили вони гидоти свої» (Еремії 32:34). Коли християни проводять час, досліджуючи свій стан, вигрібаючи всі свої гріхи й оплакуючи свої недоліки, що це, як не ставити «гидоту» власного грішного «я» на головний п’єдестал у своєму серці й робити її осередком усього свого релігійного життя, усіх своїх турбот і зусиль? Вони вдивляються в це велике-превелике жалюгідне «я», аж поки воно не заповнить увесь їхній обрій, і «обертаються плечима» до Господа, аж поки зовсім не втратять Його з поля зору.
Насмілюся сказати, що є багато християн, які на один погляд на Господа кинуть тисячу поглядів на себе і які на одну годину, проведену в радості про Нього, проведуть сотні годин, оплакуючи себе. Ніде нам не наказано дивитися на свої почуття, ні на свої переживання, ні навіть на свої гріхи, а наказано обернутися до всього цього спиною і дивитися на Того, про Кого сказано: «Ось Агнець Божий, що бере на себе гріхи сьвіта» (Йоана 1:29). Один погляд на Христа важить для спасіння більше, ніж мільйон поглядів на себе; і все ж такі хибні наші уявлення, що ми, здається, не можемо не думати, ніби приниження, яке виникає із самоаналізу, мусить мати в собі якусь спасенну силу, бо воно завдає нам стільки мук; адже ми мусимо пройти довгий шлях на нашій небесній дорозі, поки до кінця засвоїмо, що в муках немає спасенної сили і що бадьора, упевнена віра — єдине успішне налаштування для душі, яка прагне вгору.
У Ісаї ми бачимо, як Божий народ скаржиться, що вони постили, а Він не бачив, упокорювали свої душі, а Він не знав; і Бог дав їм таку промовисту відповідь: «Чи се такий піст, який я собі вибрав, — день, коли то чоловік впокорює душу свою, похилює, наче тростина, голову свою й попіл та верітку підстилає під себе? Чи се назвеш ти постом та днем угодним Господеві?» (Ісаїї 58:5). Хоч би хто інший тішився муками нашого самоаналізу, цілком певно, що Бог — ні. Він не хоче, щоб ми похилювали голову, наче тростина, так само як не хотів цього від Свого народу в давнину; і Він закликає нас, як закликав і їх, забути про своє жалюгідне «я» і взятися до праці, щоб полегшити муки інших. «Ось — піст, який я люблю: зніми кайдани несправедливостї; розвяжи повязі ярма, одпусти придавлених на волю, і розірви всяку кормигу; Подїлись із голодними хлїбом і введи в хату бурлаків бездомних; як побачиш обідранця, прикрий наготу його» (Ісаїї 58:6-7).
Таке служіння іншим має для Господа безмірно більшу цінність, ніж найдовші періоди самоаналізу й самоприниження; і я переконана, що Він показав нам тут найпевніший шлях визволення з багна мук, у яке нас занурили наші звички до самоаналізу. Він рішуче заявляє, що якщо ми лише дотримуватимемося такого «посту», який Він схвалює, відмовившись від власного «посту» — упокорювати свої душі й похилювати голову, наче тростина, — і натомість «голодному віддаси серце твоє, та нагодуєш душу злиденника, — тодї в тьмі в тебе засяє сьвітло, а тьма твоя стане, мов полуднє; І Господь буде по всяк час провідником тобі, і буде часу засухи насичувати душу твою, та кріпити товщею костї твої, і будеш ти, мов сад, підсичуваний водою, й мов криничина, що в неї вода нїколи не зсякає» (Ісаїї 58:10-11).
Усе це якраз те, чого ми прагнули, але прагнули ми по-своєму, а не по-Божому. «Піст», який вибрали ми, полягав у тому, щоб упокорювати свої душі, похилювати голови, наче тростина, і сидіти у вереті й попелі; і внаслідок цього, замість того щоб наші кості скріпилися, а душі освіжилися, мов сад, підсичуваний водою, ми знайшли тільки виснаження, спрагу й муку. Наші власні «пости», хоч як палко ми б їх не тримали і хоч скільки стогонів і сліз їх не супроводжувало б, ніколи не принесуть нам нічого іншого.
Тож спробуймо тепер Божий «піст». Відкладімо всяку турботу про себе і натомість подбаймо про наших нужденних братів і сестер. Перестаньмо намагатися щось зробити для нашого бідного, жалюгідного життя власного «я» і почнімо намагатися щось зробити, щоб допомогти духовному життю інших. Покиньмо наші безнадійні спроби знайти в собі щось, чим можна тішитися, і тішмося лише Господом і служінням Йому. І якщо ми тільки це зробимо, усім дням нашої муки настане кінець.
Але дехто може спитати, чи не треба досліджувати себе, щоб з’ясувати, що не так і що потребує виправлення. Звісно, це було б потрібно, якби ми були власним творивом; але оскільки ми — Боже твориво, а не своє власне, то досліджувати нас має Він, бо тільки Він може сказати, що не так. Той, хто робить годинники, — саме той, хто має оглянути годинник, коли той зіпсувався, і полагодити його. Нам вистачає здорового глузду не порпатися у своїх годинниках; чому ж нам не вистачає здорового глузду перестати порпатися в собі? Певно ж, ми мусимо бачити, що Господнє дослідження — єдиний вид дослідження, від якого є хоч якась користь. Його дослідження — як огляд лікаря, який оглядає, щоб вилікувати; тоді як наш самоаналіз — як у пацієнта, що стає тим більшим іпохондриком, чим більше розглядає симптоми своєї хвороби.
Але може постати питання: чи не повинно бути самоаналізу й самодокору, принаймні якийсь час, коли стався справжній гріх? Це омана, яка вводить в оману дуже багатьох. Здається неймовірним, що нам можна дістати прощення, не пройшовши спершу через період самодокору. Але чого вчить Біблія? Йоан каже нам: «Коли визнаєм гріхи наші, то Він вірний і праведний, щоб простив нам гріхи, і очистив нас од всякої неправди» (1 Йоана 1:9).
Усе, чого хоче Бог, — щоб ми негайно звернулися до Нього, визнали свій гріх і повірили в Його прощення; і кожна хвилина, на яку ми це відкладаємо, щоб присвятити час самоаналізу й самодокору, лише додає нового гріха до того, який ми вже вчинили. Якщо нам колись і треба відвести погляд від себе й звернути очі до Господа, то саме тоді, коли ми усвідомлюємо, що згрішили проти Нього. Що більша сила наших ворогів, то більша й нагальніша наша потреба в Богові.
Уся Біблія вчить нас цієї науки: смерті для себе й життя тільки в Христі. «живу ж уже не я, а живе Христос у менї» (Галат 2:20) — це не мало бути винятковим досвідом святого Павла, а було просто проголошенням того, що має бути досвідом кожного християнина. Ми часом співаємо: «Ти, Христе, — все, чого я прагну», — а насправді прагнемо багато чого іншого. Ми хочемо добрих станів духу й почуттів; хочемо запалу й ревності; хочемо відчутних осягнень і задовільних переживань; і ми постійно досліджуємо себе, намагаючись з’ясувати, чому всього цього в нас немає.
Ми думаємо, що якби тільки нам вдалося виявити свої слабкі місця, ми змогли б їх виправити.
Але в розгляданні своїх невдач немає жодної зцілювальної чи перетворювальної сили. Єдина дорога до подоби Христа — дивитися не на власну мерзенність, а на Його доброту й красу. Ми стаємо подібними до того, на що дивимося, і якщо все життя дивитимемося на своє мерзенне «я», то ставатимемо дедалі мерзеннішими.
Хіба ми на ділі не переконуємося, що самоаналіз, замість робити нас кращими, завжди ніби робить нас гіршими? Дивлячись на себе, ми дедалі більше перетворюємося на образ свого «я». Натомість якщо ми проводитимемо час, дивлячись на славу Господню — тобто даючи своєму розумові перебувати в думках про Його доброту і Його любов і намагаючись увібрати Його дух, — то неминучим наслідком буде те, що ми, хай і повільно, але певно, преобразимося в образ Господа, на Якого дивимося.
Фенелон каже, що нам ніколи не слід віддаватися жодному самоспогляданню — ні з досади на свої невдачі, ні з самовдоволення своїми успіхами. Натомість нам слід постійно віддавати своє «я» і всі діла свого «я» забуттю і тримати свої внутрішні очі звернутими тільки на Господа. Під час самоаналізу дуже важко не шукати виправдань своїм вадам, і наше самоспоглядання часто ризикує перетворитися на самохвальство. Єдиний шлях — зовсім не зважати на своє «я» і забути, що така істота взагалі існує.
Ніхто, хто цього не розуміє, не може оцінити, яка це втіха й полегша — покінчити з власним «я» і всяким самоспогляданням. Я знала християнських працівників, чиє життя було однією довгою мукою через таке самоспоглядання; і я переконана, що «чорні понеділки», на які скаржиться стільки священників, — не що інше, як наслідок того, що вони віддаються самоспогляданню щодо своїх учорашніх служінь у церкві.
Єдиний спосіб поводитися з усіма формами самоспоглядання, хоч якого вони роду, — просто відмовитися від них. Вони завжди шкодять і ніколи не приносять добра. Вони неминуче ведуть до одного з двох: або сповнюють нас самохвальством і самовдоволенням, або вкидають у безодню знеохочення й розпачу. Хоч би що з цього сталося, душа неминуче втрачає будь-яку змогу бачити Бога і Його спасіння.
Один із найдієвіших способів подолати цю звичку — взяти за правило: щоразу, коли нас спокушає досліджувати себе, ми негайно починаємо натомість досліджувати Господа. Нехай думки про Його любов і Його вседостатність виметуть усі думки про нашу негідність чи нашу безпорадність.
У цій книжці я намагалася поставити Господа перед нашими очима в усій красі Його характеру і Його путей, сподіваючись, що це видовище буде таким захопливим, що відведе наші очі від усього іншого. Але жодне Боже об’явлення не принесе користі, якщо ми не дивитимемося на нього, а натомість уперто обертатимемося спиною до об’явленого й вдивлятимемося у власні внутрішні переживання. Бо знову мушу повторити: ми не можемо водночас бачити себе і бачити Господа, і поки ми досліджуємо себе, ми не можемо дивитися на Нього.
Фенелон каже про самоаналіз: «У стражданні, якого він завдає, є щось дуже приховане й дуже оманливе; бо хоч вам і здається, що ви цілком зайняті Божою славою, у глибині вашої душі саме лише ваше „я“ спричиняє всю вашу тривогу. Ви справді бажаєте, щоб Бог був прославлений, але хочете, щоб це сталося через вашу досконалість, і так плекаєте почуття себелюбства. Це лише витончений привід перебувати в собі... Це своєрідна невірність простій вірі, коли ми бажаємо постійно впевнюватися, що чинимо добре. Насправді це бажання знати, що ми робимо, — чого ми ніколи не знатимемо і про що Божа воля, щоб ми не знали. Це марудження в дорозі задля міркувань про дорогу. Найбезпечніший і найкоротший шлях — зректися себе, забути й покинути себе і, з вірності Богові, більше про себе не думати. У цьому вся віра: вийти із себе й себелюбства, щоб увійти в Бога».
Отже, ми маємо рішуче й непохитно, раз і назавжди зачинити двері перед своїм «я» і всіма переживаннями свого «я», хай вони добрі чи погані. Скажімо разом із псалмоспівцем: «По всяк час сяє Господь передо мною; як що він по правицї в мене, то не захитаюсь.
Тому радується серце моє, і веселиться душа моя, й тїло моє спочине у певнотї» (Псальма 16:8-9).