Розділ 2 · 16 хв читання · 21 хв слухання
Христос — наш Освятитель
«І за них я посьвячую себе, щоб і вони були осьвячені правдою.» Йоана 17:19.
На полях Біблії останню частину вірша подано так: «щоб і вони були справді освячені». Це ніби натякає, що у світі за святість часто видають щось таке, що не є справжнім освяченням. Існують підробні форми християнського життя, а також неповні форми, які не показують усього, що здатна зробити для нас повнота Христа. Освячення — другий крок у Чотиригранному Євангелії.
1. ЧИМ ВОНО НЕ Є.
Спершу погляньмо, чим воно не є. У християнському характері є добрі і навіть святі риси, які ще не є освяченням.
- Воно не є відродженням. Освячення — це не навернення. Стати християнином — велика й благословенна річ. Це ніколи не дрібниця. Бути спасенним навіки — причина для вічної радості; але душа мусить увійти також і в освячення. Це не одне й те саме. Відродження — це початок. Це зародок насінини, але ще не літня повнота рослини. Серце ще не здобуло повної перемоги над давніми складниками гріха. Часом вони його ще перемагають. Відродження подібне до того, як збудувати дім і добре виконати всю роботу. Освячення — це коли господар приходить, оселяється в ньому і сповнює його радістю, життям і красою. Багато християн навертаються — і на цьому зупиняються. Вони не йдуть далі, до повноти свого життя у Христі, і тому їм загрожує втратити навіть те, що вже мають. Німеччина прийняла велику істину про виправдання вірою через учення Мартіна Лютера, але він не пішов далі, до глибших істин християнського життя. Який же був наслідок? Сьогоднішня Німеччина холодна й нежива, справжній розсадник раціоналізму з усім його супутнім лихом. Як інакше сталося в Англії! Праця таких людей, як Веслі, Бакстер і Вайтфілд, що розуміли місію Святого Духа, повела християнське життя Англії та її нащадка, Америки, глибшими й тривкішими руслами. Ви побачите, що чоловіки й жінки, які в своєму християнському досвіді не прямують уперед, щоб здобути повноту своєї спадщини в Ньому, часто стають холодними й формальними. Зло в їхньому власному серці знову дасть про себе знати і найімовірніше їх переможе, а їхня праця принесе сум’яття й лихо справі Христовій. Якщо вони й уникнуть наслідків, то спасуться ніби крізь вогонь. Ви, безперечно, помічали молодих християн, які, здавалося, дивовижно навернулися і сповнилися Божою любов’ю, але не ввійшли в глибше життя Христа, — і в лиху годину вони впали. Вони отримали нове серце, але знехтували глибшим ученням і життям, яке Христос має для всіх Своїх дітей.
- Освячення — це не мораль і не якісь досягнення характеру. У людському житті є дуже багато прекрасного, що не є освяченням. Людина не може сама збудувати собі добрий людський характер, а тоді назвати його Божою працею. Він не витримає того напруження, яке неодмінно на нього прийде. Лише дім, заснований на Скелі віків, устоїть певно серед люті стихій.
- Освячення — це не ваша власна праця; це не поступове досягнення, до якого можна дорости власними зусиллями. Якби ви змогли самі звести таку будову і рік за роком добудовувати її, аж поки її не завершено, хіба ви не стали б тоді осторонь із простимою гордістю й не дивилися б на неї як на власну працю? Ні, дорогі друзі, ви не можете дорости до освячення. Увійшовши в нього, ви ростимете до повнішого, зрілішого й досконалішого розвитку життя у Христі, але на початку ви мусите прийняти його як дар, а не як ріст. Його отримують, а не досягають. Ви не можете освятити самих себе. Єдине, що можна зробити, — це цілком віддати себе Богові як добровільну жертву. Це надзвичайно важливо. Для Нього це зробити зовсім легко. Але очищати й наповнювати мусить Він.
- Освячення — це не справа смерті. Дивно, що хтось може думати, ніби в передсмертній боротьбі є освятна сила. Проте багато хто роками жив у такій омані. Вони сподіваються, що холодний піт останньої години і судорожне биття завмираючого серця якось покладуть їх в обійми їхнього Освятителя. Це почасти походить від давньої думки, що гріх перебуває в тілі, — давнього маніхейського вчення, що плоть нечиста, і якби ми лише позбулися тіла, то безтілесний мешканець був би вільний від гріха й одразу злетів би до безмежної чистоти. У цих кістках, плоті й сухожиллях немає гріха. Якщо ви втратите руку, ви не втратите жодного гріха. Якщо не стане обох рук, ви так само грішні, як і раніше. Якщо ви відтнете собі голову й віддасте життя, гріх усе одно залишиться в душі. Гріх не в тілі, він у серці, у душі й у волі. Скиньте з себе це тіло з глини — і дух усе одно залишиться твердим, бунтівним, грішним. Смерть не освятить його. Це поганий час, щоб навернутися. Ще гірший час, щоб освятитися. Я не радив би нікому відкладати своє спасіння до смертної години, коли серце пригнічене, розум затуманений, а думка потребує впевненості, спокою й відчуття перемоги, щоб увійти в Його присутність із повнотою радості. Не кращий це час і для глибшої праці Святого Духа. В освячення треба входити свідомо, коли розум ясний. Це обдуманий учинок, що вимагає спокійного вжитку всіх здібностей, які діють під владою Божого Духа.
- Освячення — це не самовдосконалення. Ми ніколи не станемо такими добрими самі по собі, щоб уже не було жодної можливості чи спокуси згрішити. Ми ніколи не досягнемо такого місця, де нам щомиті не треба було б перебувати в Ньому. Тієї ж миті, коли ми відчуємо, що можемо жити без Нього, у нас постає окреме життя, яке не є освяченим життям. Причина, чому піднесені духи на небі впали зі свого високого стану, була, можливо, в тому, що вони усвідомили свою власну красу, і в їхніх серцях постала гордість. Вони дивилися на себе і стали самі собі богами. Тієї миті, коли ви чи я усвідомлюємо, що ми сильні чи чисті, — тієї ж миті починається праця розкладу. Це зробило нас незалежними від Нього, і ми відокремили себе від життя Христа. Ми мусимо бути простими, порожніми посудинами, відкритими руслами, крізь які тече Його життя. Тоді Христова досконалість буде передана нам. І ми ставатимемо в собі дедалі меншими, а Він у нас — дедалі більшим.
- Освячення — це не стан почуттів. Це не захват і не відчуття. Воно перебуває у волі й життєвому намірі. Це практична відповідність життя й поведінки волі й характерові Бога. Воля мусить вибрати Бога. Намір серця мусить бути — коритися Йому, догоджати Йому і слухатися Його. Ось що важливо: любити, вибирати і виконувати Його святу волю. Неможливо мати в собі такий дух і не бути щасливим. Дух, що прагне лише чуттєвої радості, усе ще має несвяте самолюбне життя. Він мусить вийти з тієї форми самості й увійти в Бога, перш ніж зможе багато від Нього отримати.
II. ЩО ТАКЕ ОСВЯЧЕННЯ.
Погляньмо на позитивний бік.
- Це відокремлення від гріха. Така корінна думка цього слова. Освячений християнин відокремлений від гріха, від лукавого світу, навіть від власного «я», і від усього, що могло б стати перегородкою між ним і Христом у новому житті. Це не означає, що гріх і сатана мають бути знищені. Бог ще не приводить тисячолітнього царства, але Він проводить межу між освяченою душею і всім, що несвяте. Велика біда християн у тому, що вони намагаються знищити зло. Вони думають, що якби гріхові справді можна було відтяти голову, а сатану вбити, вони були б найщасливіші. Багатьох із них після навернення дивує, що Бог досі дає дияволові жити. Він ніде не обіцяв, що вб’є сатану, але обіцяв покласти широкий, глибокий Йордан між християнином і гріхом. Єдине, що з гріхом можна зробити, — це відкинути його і не торкатися його. У світі досить гріха, щоб знищити нас усіх, якщо ми його впустимо. Повітря ним сповнене, як повітря в деяких наших західних штатах сповнене сажі від м’якого вугілля, яке там спалюють. Так буде до кінця часу, але Бог хоче, щоб ви і я, улюблені, були відокремлені від нього в своєму дусі.
- Освячення означає також посвяту Богові. Це теж корінна думка цього слова. Воно — відокремлення від гріха і посвята Богові. Освячений християнин цілком відданий Богові, щоб догоджати Йому в усьому; його перша думка завжди: «Нехай буде воля твоя»; його єдине бажання — догодити Богові й виконувати Його святу волю. Цю думку виражає слово «посвята». У Старому Заповіті все, що було відокремлене для Бога, називалося освяченим, навіть якщо в ньому раніше не було гріха. Скинію було освячено; вона ніколи не грішила, але її було присвячено Богові. У тому ж значенні були освячені й усі посудини скинії. Їх було відокремлено для святого вжитку. Дорогі друзі, Бог чекає від нас чогось більшого, ніж просто відокремлення від гріха. Це лише негативна доброта. Він чекає, що ми будемо цілком присвячені Йому, і найвищим бажанням нашого серця буде любити, шанувати Його і догоджати Йому. Чи виправдовуємо ми Його сподівання в цьому?
- Освячення включає уподібнення до образу Бога. Ми маємо бути на Його образ і нести на собі відбиток Ісуса Христа.
- Освячення означає також відповідність не лише образові, а й волі Бога. Освячений християнин покірний і слухняний. Понад усе в житті він прагне Божої волі, бо вона для нього лагідніша й мудріша, ніж будь-що інше. Він усвідомлює, що втрачає щось, якщо минає її. Він знає, що вона послужить його найвищому добру куди більше, ніж його власна воля, і інстинктивно вигукує: «Нехай буде воля твоя».
«Свята, улюблена Божа воле,
На тебе я схиляюсь і спочиваю,
Як немовля на материних грудях».
- Освячення означає любов — найвищу любов до Бога і до всіх людей. Це — сповнення закону. Це джерело всякої слухняності, криниця, з якої витікає все правильне. Ми не можемо уподібнитися до Божого образу без любові, бо Бог є любов. Це, мабуть, найсильніша риса справді освяченого життя. Вона огортає всі інші чесноти м’якістю й теплом. Вона бере крижані вершини холодної й голої посвяти і вкриває їх мохами й зеленню. Вона посилає в серце яскраве сонячне світло, роблячи теплим і сповненим життя все, що інакше було б холодним і пустельним. Дикун умів стояти перед ворогами і дати порубати себе на шматки зі стоїчною твердістю, що гордувала криком, але його байдужість була подібна до кам’яної скелі. То не була тепла, ніжна любов серця Ісуса, яка змусила Його лагідно схилитися перед болісною смертю, бо такою була воля Його Отця. То був мимовільний, радісний вилив Його люблячого серця. Дорогі друзі, якщо ми так сповнені любові до Бога, вона виллється й на інших, і ми любитимемо ближніх, як любимо самих себе.
III. ДЖЕРЕЛО ОСВЯЧЕННЯ.
Серце й душа всієї справи — побачити, що Ісус Сам є нашим освяченням. Ми не повинні дивитися на нього лише як на якусь велику гірську вершину, де Він стоїть і на яку ми мусимо піднятися, тоді як між нами й нею — майже неприступні скелі, що їх треба здолати, перш ніж ми зможемо стати поруч із Ним. Ні, Сам Ісус стає нашим освяченням. «За них я посьвячую себе, щоб і вони були справді освячені». Здається, ніби Він трохи боявся, що Його послідовники почнуть шукати освячення окремо від Нього Самого, і, знаючи, що воно ніколи не дійде до них інакше, як через Нього, Він сказав: «Я посьвячую себе».
- Він придбав його для нас. Воно — частина плоду Голгофи. Одним приношенням Він назавжди вчинив досконалими тих, що освячуються. «По сїй-то волї осьвячені ми одним приносом тїла Ісус-Христового».
- Воно приходить до нас не нашими зусиллями, але передається нам як придбане Його смертю на хресті. Воно наше, придбане Ісусом, так само як і прощення. Ви маєте таке саме право бути святими й освяченими, як і бути спасенними. Ви можете піти до Бога й заявити на нього право як на свою спадщину так само, як заявляєте право на прощення гріха. Якщо ви його не маєте, ви не дотягуєте до привілеїв свого викуплення.
- Освячення треба прийняти як один із дарів, які Бог дарма бажає нам дати. Якщо воно не дар, то воно не частина викуплення. А якщо воно частина викуплення, то воно таке ж вільне, як кров Ісуса.
- Воно приходить через особисте перебування Ісуса в нас. Він не просто вкладає праведність у серце, а приходить туди Сам, особисто, щоб жити. Слова немічні; вони справді цілком неспроможні передати цю думку. Ми пізнаємо цю істину, коли цілком зневіримося в усіх інших шляхах. І Сам Ісус Христос приходить у серце, живе там Своїм власним життям і так стає освяченням душі. Ось значення нашого тексту. Саме для Свого народу Ісус освячує Себе, і всі, хто намагається жити освяченим життям окремо від Нього, не освячені по-справжньому. Щоб бути справді освяченими, вони мусять прийняти Ісуса як своє життя. Ось особистий зміст Божої святості. «З Него ж і ви в Христї Ісусї, що став ся нам премудростю від Бога, і праведностю, і освяченнєм, і викупленнєм». Ісус став нам від Бога премудрістю. Він — справжня філософія, вічна Софія, що стоїть далеко над найглибшою філософією, — праведністю, освяченням і викупленням. Тож Ісус у нашому серці стає нашою мудрістю. Він не вдосконалює нас і не робить із нас чогось такого, чим би дивувалися. Він просто входить у нас і живе, як жив колись у Своєму галилейському служінні.
Коли скинію було завершено, Святий Дух зійшов і заволодів нею, і перебував у палахкому вогні над ковчегом заповіту, між херувимами. Бог жив там після того, як її було присвячено Йому. Так і коли ми присвячені Богові, Він приходить жити в нас і переливає Своє життя крізь усю нашу істоту. Той, Хто прийшов у лоно Марії, Той, Хто зійшов у силі на учнів у П’ятидесятницю, приходить до вас і до мене, коли ми цілком присвячені Йому, так само справді, ніби ми побачили, як Він видимо злітає нам на плече. Він приходить з того світу жити в нас так само справді, ніби ми видимо перебували під Його тінню. Бог справді приходить мешкати в серці й жити в нас Своїм святим життям. У 36-му розділі Єзекиїла маємо таку обітницю: «Вилию на вас чисту воду». Це прощення; усі давні гріхи стерто. «Вложу вам нове серце» — це відродження. «Вдихну в нутро ваше духа мого, й учиню, що будете ходити в заповідях мої» — о! це вже щось більше, ніж відродження і прощення. Це живий Бог, що прийшов жити в новому серці. Це Святий Дух, що перебуває в тілесному серці, яке дав Бог, так що кожен порух, кожна думка, кожен намір, кожне бажання всієї нашої істоти спонукатимуться життям Бога, що б’є джерелом усередині. Це знову Бог, явлений у тілі. Ось єдине справжнє завершення освячення. Тільки так людина може цілковито ввійти в життя святості. Коли Святий Дух так нами володіє, ми стаємо учасниками Божої природи. Священна річ для будь-якого чоловіка чи жінки — увійти в такі стосунки з Богом. Це садовить найсмиренніше й найнепривабливіше створіння на престол разом із Ним. Якщо ми знаємо, що Бог так перебуває в нас, ми схилимося перед величчю тієї священної присутності. Ми не насмілимося зневажити її гріхом. На наших серцях буде тиша, і ми ходитимемо зі схиленими головами, усвідомлюючи, який скарб носимо в серці. Чи знаєте ви, улюблені, що означає мати Христа, Який так освятив Себе для вас? Чи знаєте ви особисто, що означає бути цілком присвяченим Йому і чути, як Він говорить вам: «Заради тебе Я освячую Себе, щоб ти був справді освячений»?
IV. ЯК ЙОГО ПРИЙМАЮТЬ.
- Ми мусимо мати Боже об’явлення нашої власної потреби в освяченні, перш ніж почнемо шукати його. Ми мусимо самі побачити, що ми не освячені і що мусимо бути освячені, якщо хочемо бути щасливими. Перше, що Бог часто робить, щоб привести нас туди, де ми це побачимо, — це глибоко присоромити нас, дозволивши нам упасти в помилки й поставивши перед нашими очима наші слабкості. У цих принизливих самовикриттях ми бачимо, де ми не праведні, і вчимося, що не можемо виконати тих рішень виправитися, які ухвалюємо власною силою. Бог дозволяв Своїм дорогим дітям вивчати цей урок упродовж усіх віків, і вивчати його через повторювані поразки, і кожен із нас мусить завжди вивчити його сам.
- Ми мусимо побачити Ісуса як нашого Освятителя. Якщо одним подихом ми вигукуємо: «Окаянний я чоловік! хто мене збавить од тїла смерти сієї?» — то наступним мусимо додати: «Дякую Богові через Ісуса Христа, Господа нашого.» Ми мусимо побачити в Ньому того великого Визволителя і знати, що Він може задовольнити кожну нашу потребу й подбати про неї.
- Ми мусимо цілковито віддати себе Йому в усьому. Ми мусимо віддати себе Йому до кінця, певно і безумовно, і щоб це було вирізьблене в серці, ніби висічене на скелях чи намальоване на небі. Вріжте це глибоко в літописі своєї пам’яті. Завжди пам’ятайте: того дня й тієї години я цілком віддав себе Христові, і Він став цілком моїм.
- Ми мусимо вірити, що Він приймає посвяту, яку ми робимо. Він так само щирий, так само готовий і так само справжній у цьому, як і ви. Серед тиші неба Він схиляється, щоб почути ваші обітниці, і коли ви закінчите, шепоче: «Стало ся! Я дам жадному з жерела води життя дармо. Хто побідить, наслїдить усе».
Багато людей помиляються щодо деяких із цих кроків. Деякі з них чіпляються за крихту своєї давньої доброти, і тому зазнають поразок. Інші спотикаються на другому кроці. Вони не бачать, що Ісус — їхній повний Освятитель. А багато хто не може ступити третього кроку й цілком віддати Йому все. Безліч людей зазнає невдачі навіть тоді, коли зробили ці кроки, бо не можуть повірити, що Ісус їх приймає. Тримайте ці чотири кроки ясними. «Я мертвий, моє власне життя віддане і поховане з очей. Ісус — мій Освятитель і моє все в усьому. Я віддаю все в Його руку, щоб Він учинив із цим так, як вважає за найкраще. Я вірю, що Він приймає посвяту, яку я Йому роблю. Я вірю, що Він буде в мені всім, чого я потребую в цьому житті і в світі, що настане». Я певен, дорогі друзі, що коли ви ступите ці чотири кроки, ви вже ніколи не будете такими, як раніше. Сталося щось, чого вже ніколи не можна скасувати. Ви стали Господніми. Його присутність увійшла у ваше серце; можливо, вона подібна до маленького струмочка на схилі гори, але вона стане великими ріками, глибокими й могутніми.
V. ПРАКТИЧНІ КРОКИ,
якими це освячене життя проживається день у день.
- Ми маємо жити життям беззастережної слухняності Богові, завжди роблячи те, що Він велить, і віднині перебуваючи цілком під Його проводом.
- Ми маємо завжди пильно прислухатися до Його голосу. Нам доведеться слухати уважно, бо Ісус говорить тихо.
- У кожну годину боротьби, спокуси чи випробування ми маємо наближатися до Бога і віддавати справу Йому. Замість солодких і щасливих переживань, яких ви природно чекали б після такої посвяти, приходить диявол і намагається похитнути вашу впевненість якимсь випробуванням чи спокусою. Стійте в Ньому і радійте, що Він уважає вас гідними таких випробувань. Якщо ви зазнаєте невдачі, не кажіть, що марно пробувати далі. Принцип правильний. Можливо, ви намагалися виконати працю самі, і тому зазнали невдачі. Зупиніться, покладіть усе до Його ніг і почніть наново, і навчіться перебувати в Ньому саме через свою невдачу. Ізраїль після поразки під Аєм став сильнішим для наступної битви. Намагайтеся втілювати в життя таємницю, яку ви пізнали. У людському мистецтві спершу завжди бувають спотикання. Засади стенографії можна вивчити за дуже короткий час, можливо, за кілька годин, але щоб стати в ній вправним, потрібні місяці терплячої практики. Нещодавно на одному з наших зібрань на Заході одна жінка дослівно записувала промови. Вона сиділа за маленьким столиком з інструментом, який називають стенографом. Коли вона торкалася клавіш цього інструмента, маленька голка вибивала на паперовій стрічці знаки, що з досконалою точністю передавали сказані слова. Принцип вона змогла вивчити за кілька годин, але знадобилося ще багато годин тихої практики, перш ніж вона так звикла до нього, що могла робити це легко. Щойно ми посвячуємося Ісусові Христу, ми пізнаємо таємницю, що Він має бути для нас усім в усьому. Але коли ми намагаємося втілювати цю істину, то бачимо, що потрібні час і терпіння, щоб засвоїти її до кінця. Ми мусимо вчитися спиратися на Нього. Ми мусимо потроху вчитися, як приймати Його для кожної потреби. Принцип досконалий. На практиці він стане абсолютно безвідмовним. Пам’ятайте, таємниця ось у чому: «Без мене не можете робити нїчого». «Все здолїю в Христї, що мене покрепляє».