Розділ 7 · 16 хв читання · 21 хв слухання
Притча про сіяча
«Як же зійшлось багато народу та з усяких городів поприходили до Него, промовив приповістю: „Вийшов сїяч сїяти насїннє своє; і, як він сїяв, инше впало край шляху; й попритоптувано його, й птаство небесне пожерло його. А инше впало на камінь; і посходивши, посохло, бо не мало вогкости. А инше впало між тернину; й розвившись тернина з ним, поглушила його. А инше впало на землю добру, й, зійшовши, дало овощ у сотеро.“ Се промовивши, покликнув: „Хто має уші слухати, нехай слухає.“» Луки 8:4-8.
В нашій країні, коли хлібороб виходить сіяти, він зазвичай працює на огородженому полі й розкидає зерно зі свого кошика вздовж кожного гребеня й кожної борозни. Але на Сході, поблизу невеликих містечок, оброблювана земля часто була відкритою рівниною. Її було поділено між різними власниками, проте видимих огорож не було — лише давні межові знаки чи, може, невисокі вали з каміння.
Через ці відкриті поля пролягали стежки. Найбільш уторовані називали шляхами, хоч вони зовсім не були схожі на наші мощені дороги — то були просто протоптані колії, затверділі від постійного ходіння. Були й менші бічні стежини, протоптані подорожніми, що шукали безпечнішої дороги чи ходили навпростець. З часом і вони ставали втоптаними й твердими.
Виходячи сіяти, сіяч обробляв землю, яку лише подряпав простий, примітивний плуг. Більшу частину зерна він намагався розкидати саме там. Але оскільки посеред поля пролягав шлях, то, якщо він не лишав широкої смуги незасіяною, частина зерна падала на шлях. В іншому місці близько до поверхні міг виступати камінь, прикритий лише тонким шаром ґрунту. Туди теж падало зерно.
А ще в іншому кутку земля могла бути переплетена корінням кропиви й будяків.
Хлібороб і туди кидав зерно, і збіжжя та бур’ян росли разом — аж поки дужчий терен не заглушував молодих рослин, так що вони не давали зрілого плоду.
Пам’ятаючи, що Біблію написано на Сході й що її образи взято з тамтешнього життя, ми часто розуміємо її значення ясніше, ніж тоді, коли уявляємо собі лише англійські хліборобські звичаї. Проповідник Євангелія подібний до того сіяча. Не він створює зерно — його дає йому божественний Господар. Ніхто не може створити навіть найменшої зернини, що росте в землі, а тим паче небесного насіння, яке дає вічне життя. Служитель іде до свого Господаря в потаємній молитві й просить навчити його Євангелія. Так він наповнює свій кошик добрим насінням Царства.
Тоді він виходить в ім’я свого Господаря й розсіває дорогоцінну істину. Якби він точно знав, де найкращий ґрунт — де серця вже приготовані усвідомленням гріха, — він, може, сіяв би тільки там. Але він не бачить людських сердець, тож мусить проповідувати Євангеліє всякому створінню. Він мусить сіяти на затверділі серця, на розсіяні уми й на тих, хто заплутався в турботах і втіхах цього світу.
Наслідки він мусить лишити Господеві, що дав йому зерно. За жнива він не відповідає; він відповідає лише за те, щоб вірно й старанно робити свою справу. Навіть якби жоден колос ніколи не потішив женця, сіяч однаково дістане нагороду від свого Господаря, якщо посіяв добре зерно дбайливими руками. Якби не ця певність, як могли б ми не скрикнути разом із пророком: «Господи, хто вірував тому, що чув од нас? і рамя Господнє кому відкрилось?» (Ісаїї 53:1).
Наш обов’язок визначає не вдача наших слухачів, а наказ нашого Бога. Ми мусимо проповідувати Євангеліє, слухатимуть люди чи відмовляться. Ми мусимо сіяти понад усіма водами. Хоч би в якому стані були серця, служитель мусить проповідувати — і каменю, і борозні, і шляхові, і зораній ниві.
Тепер я скажу про чотири роди слухачів, описані в притчі нашого Господа. По-перше, ті, що подібні до шляху, — лише слухачі. По-друге, ті, що подібні до кам’янистого ґрунту, — ненадовго зворушені, але без тривалого плоду. По-третє, ті, що серед терну, — у них слово починає рости, але його заглушують життєві турботи, оманливість багатства й світські втіхи.
І нарешті, та невелика громадка — нехай Бог щедро її примножить! — добра земля, у якій Слово приносить рясний плід.
I. Шлях «инше впало край шляху; й попритоптувано його, й птаство небесне пожерло його.» Багато хто з вас приходить на богослужіння, не шукаючи благословення. Ви не маєте наміру поклонятися Богові чи змінитися від почутого. Ви подібні до шляху, якому ніколи не судилося стати нивою. Якби у вас проросла хоч одна зернина істини, це було б так само дивно, як пшениця посеред людної вулиці.
Якщо зерно розкидано вміло, деяке може ненадовго лягти на ваші думки. Ви, може, не зрозумієте його до кінця, але якщо його подано привабливо, ви, мабуть, якийсь час поговорите про нього — доки щось цікавіше не прикує вашої уваги. Та й ця невеличка користь недовговічна. Незабаром ви забуваєте все, що чули.
Ми хотіли б сподіватися, що Слово залишиться з вами, але ваше серце так затверділо від безнастанного руху, що насінню ніде вкоренитися. Сатана раз у раз проходить по ньому з богохульствами, хтивістю, брехнею й порожніми розвагами. Гординя котиться по ньому, мов важкі колеса. Захланність топче його, аж воно стає тверде, як камінь.
Зерно не знаходить місця, де б спочити. Думки безперестанку снують туди й сюди. Ваша душа стала базаром, де все продається й купується. Ви заклопотані купівлею та продажем і не помічаєте, що продаєте істину, а купуєте власну загибель.
Ви кажете, що не маєте часу думати про духовне. Дорога вашого серця така людна, що насінню ніде рости. Якщо воно колись і почне проростати, якась нова забава чи розвага розчавить його, перш ніж воно достигне. Як збіжжя ніколи не могло б вирости на найлюдніших вулицях міста, так і істина не може рости в серці, сповненому безупинного гамору, гордині, клопотів і бунту проти Бога.
Ми оглянули цей затверділий придорожній шлях; тепер погляньмо, що стається з добрим словом, коли воно падає на таке серце.
Зерно проросло б, якби впало на відповідний ґрунт. Але воно потрапило не туди й лишається таким самим сухим, як тоді, коли вперше вилетіло з руки сіяча. Слово Євангелія лежить на поверхні того серця, але ніколи в нього не входить. Воно — як сніг, що падає на людну вулицю: торкається мокрої бруківки, тане й одразу зникає. Слово не має часу пробудити життя в душі. Воно ненадовго там затримується, але ніколи не пускає коріння й не дає жодного тривалого наслідку.
Навіщо люди приходять слухати, якщо слово ніколи не входить у їхні серця? Це питання часто нас спантеличувало. Деякі нізащо не пропустять неділі. Їм подобається збиратися на богослужіння. Проте з їхніх очей не скотиться жодна сльоза. Їхні душі ніколи не підносяться до неба в хвалі. Вони по-справжньому не долучаються до визнання гріхів. Вони не замислюються всерйоз ні про прийдешній суд, ні про майбутню долю своїх душ. Їхні серця — мов залізо; служитель міг би з тим самим успіхом проповідувати купі каміння.
Що приводить сюди таких нечутливих грішників? Часом здається, що навернути диких звірів у нас було б не менше надії, ніж ці неприборкані, глухі серця. Невже всяке почуття зникло? Чи люди ходять на богослужіння лише тому, що це пристойно? А може, приходячи, вони почуваються спокійніше у своїх гріхах? Якби вони не приходили, сумління могло б їх непокоїти; а так, відвідуючи церкву, вони переконують себе, що вони побожні.
О мої слухачі, ваш стан міг би довести ангела до сліз. Сонце Євангелія світить вам в обличчя, а ваші очі лишаються сліпими. Музика неба звучить у ваших вухах, а ви насправді її не чуєте. Ви здатні оцінити влучний вислів. Ви можете замилуватися ілюстрацією. Але духовного змісту — живої сили, що є в посланні, — ви не схоплюєте. Ви сидите на весільному бенкеті, але не куштуєте страви. Небо радіє за викуплені душі, а ви лишаєтеся невикупленими, без Бога й без Христа. Хоч ми благаємо вас, молимося за вас і плачемо над вами, ви лишаєтеся такими ж затверділими й безтурботними, як і завжди. Нехай Бог змилується над вами й розіб’є ваше тверде серце, щоб його слово могло оселитися у вас.
Картина ще не завершена. Уривок каже нам, що птаство небесне пожерло зерно. Чи є тут придорожній слухач? Може, він і не збирався сьогодні уважно слухати. Коли проповідь скінчиться, хтось покличе його в сумнівне товариство. Він піде — і добре зерно швидко пожерте.
Є безліч сил, готових вихопити Євангеліє із серця. Сам диявол — той, про кого Писання говорить як про «князя власти воздушної», — завжди радий украсти добру думку.
І діє він не сам. Він має безліч помічників. Дружина чи чоловік, діти, друзі, вороги, покупці, кредитори — будь-хто з них може стати знаряддям, щоб пожерти зерно, і часто їм це вдається. Яке ж це лихо, що небесне зерно стає поживою для диявола, що Боже збіжжя годує нечисте птаство!
Якщо ви чуєте Євангеліє змалку, скільки ж возів проповідей змарновано на вас? Замолоду ви, може, слухали вірного проповідника, що молився за свою громаду, аж очі йому червоніли від сліз. Чи пам’ятаєте ви ті неділі, коли казали собі: «Піду до своєї кімнати й помолюся»? Але не пішли. Птаство пожерло зерно, і ви далі жили в гріху.
Навіть тепер ви рідко пропускаєте церкву. Проте Євангеліє падає на вашу душу, мов на залізо. Закон можуть проповідувати громоподібно — ви з нього не глузуєте, але й не зворушуєтеся.
Христа можуть підносити перед вами. Його рани можуть описувати. Його кров можуть ставити вам перед очі. Вас можуть щиро закликати поглянути на нього й жити. Але це однаково що сіяти зерно вздовж морського берега.
Що ж мені з вами робити? Стояти тут і плакати над цим затверділим шляхом? Мої сльози не розм’якшать його — його топтали надто довго. Принести плуг Євангелія? Леміш не ввійде в такий утоптаний ґрунт. Що ж тоді? Боже, ти один знаєш, як розтопити найтвердіше серце дорогоцінною кров’ю Ісуса. Зроби це тепер, благаємо. Прослав свою благодать: дай добрій зернині ожити й принести небесний урожай.
Тепер погляньмо на другий рід слухачів. Деяке зерно впало на камінь і, зійшовши, засохло, бо не мало вологи. Ви можете уявити той камінь посеред поля, вкритий лише тонким шаром землі. Зерно падає туди, як і всюди. Воно швидко проростає. Воно швидко росте. А тоді в’яне й гине.
Тільки ті, хто глибоко любить душі, можуть зрозуміти, скільки надій, радощів і гірких розчарувань завдали ці кам’янисті місця. Є слухачі, чиї серця здаються м’якими й чуйними. Тоді як інші нічого не відчувають, ці помітно зворушені. Чи говорить проповідь про суд, чи про Христову любов на хресті, — вони схвильовані. Враження справляється сильне.
Вони постановляють змінитися, але зволікають. Вони не запеклі противники Бога. Вони здаються відкритими й палкими. Радіючи, ми спрямовуємо слово до них, і здається, що воно проникає. Але під поверхнею прихована броня. Жодної тривалої рани не завдано.
Писання описує їх так: «Подібно ж і ті, що на каменистому посїяні, котрі, як почують слово, зараз із радостю приймають його, та не мають кореня в собі, а тільки до часу вони; опісля ж, як настане горе або гоненнє за слово, зараз блазнять ся.» (Марка 4:16-17).
Хіба ми не бачили багатьох, хто приймає слово з радістю? Вони не мають глибокого усвідомлення гріха, проте швидко визнають віру в Христа. Їхня віра здається щирою. Зерно проросло. З’явилося зелене стебельце. Ми дякуємо Богові, думаючи, що душу спасено. Але наша радість передчасна. Та сама неглибокість, через яку вони швидко відгукнулися, змушує їх і зів’янути, коли приходять труднощі.
Ми часто це бачимо. Хтось просить прийняти його до церкви й розповідає, як глибоко зворушила його проповідь.
Такі люди кажуть, що повірили одразу й ніколи не відчували такого щастя. Ми питаємо про усвідомлення гріха. Вони вважають, що гріх свій усвідомили. Напевно ж вони знають одне: віра дає їм велику втіху.
Ми питаємо, чи встоять вони, і вони певні, що встоять. Усе здається новим. Вони запевняють, що ненавидять те, що колись любили. І все це сталося раптово, без глибокої оранки серця. Ніби поле враз чарами вкрилося пшеницею. Може, їх і приймають до спільноти. За кілька тижнів вони вже ходять не так регулярно. Коли їм лагідно дорікнути, вони пояснюють, що через спротив оточення їм стало важко. Невдовзі вони зовсім зникають. Трохи глузувань чи незручностей — і вони повернули назад. Служитель почувається, як хлібороб, що бачив своє поле зеленим і буйним, а прокинувшись, побачив, що мороз знищив кожен паросток.
Якщо гірко бути придорожнім слухачем, то навряд чи краще бути подібним до каменю. Ця друга група спершу подає більше надій. Вони охоче збираються, особливо довкола нового служителя. Здаються відданими. Але час усе випробовує. Те, що здавалося міцним, виявляється неглибоким. Коли приходять випробування, вони марніють і зникають.
Дехто з вас, можливо, належить до цієї групи. Ви глибоко відчували. Ви часто постановляли. А минають роки — і нічого не змінюється. Немає глибини, немає неухильної праці Духа. Невже так і має лишитися?
Невже колись ваше життя згадуватимуть як рослину, що проросла, але так і не достигла? Боронь Боже.
Нехай Дух працює у вас глибоко й дієво, щоб ви ще принесли плід Богові й прославили Христа.
III. Коротко скажу про третій рід, і нехай Дух Божий допоможе мені вірно й щиро повестися з вами.
«А инше впало між тернину; й розвившись тернина з ним, поглушила його.» Отже, це був добрий ґрунт. Перші два були погані: шлях не був відповідним місцем, камінь не годився для росту будь-якої рослини; але це добрий ґрунт, бо на ньому росте терен.
Де вродить і буятиме будяк, там буяла б і пшениця. Це була багата, родюча земля; тож не дивно, що хлібороб сіяв тут щедро й кидав жменю за жменею на той куток поля. Погляньте, як він радіє, коли за місяць-два навідується туди. Зерно зійшло. Щоправда, отам унизу є підозріла рослинка, приблизно такого самого зросту, як пшениця. «О! — думає він. — Це дрібниця, збіжжя її переросте. Коли воно зміцніє, то заглушить ці кілька будяків, що на лихо змішалися з ним». Ах, пане хліборобе, ви не розумієте сили зла, бо інакше так не мріяли б! Він приходить знову — зерно виросло, вже навіть колос налився; але будяки, терен і колючки переплелися між собою, і бідолашна пшениця ледве ловить промінь сонця. Терен так обсів її з усіх боків, що вона аж пожовкла; рослина знесилена. А проте вона все росте, і справді здається, що дасть хоч трохи плоду. На жаль, з неї ніколи нічого не виходить. Женцеві з неї ніколи не набрати повної жмені.
Цей рід дуже поширений серед нас. Такі люди чують слово й розуміють почуте.
Вони несуть істину додому; обмірковують її; навіть доходять до того, що визнають віру.
Пшениця ніби сходить і зав’язує колос; скоро вона досягне повної зрілості. Не поспішайте: ці чоловіки й жінки мають безліч справ; на них клопоти великої торгівлі; на їхньому підприємстві працює стільки сотень людей; не обманюйтеся щодо їхньої побожності — на неї в них немає часу. Вони скажуть вам, що треба ж із чогось жити; що вони не можуть занедбати цей світ; що їм так чи інакше треба подбати про теперішнє, а майбутньому вони приділять належну увагу згодом. Вони й далі ходять слухати проповідь Євангелія, і бідний, кволий паросток віри сяк-так росте.
Тим часом вони розбагатіли; приїжджають на богослужіння в кареті; мають усе, чого душа забажає. Ах! Тепер уже зерно зростатиме, правда ж? Ні, ні.
Тепер у них немає клопотів; крамницю покинуто, живуть вони за містом; їм уже не треба питати: «Звідки взяти гроші, щоб оплатити наступний рахунок?» чи «Як прогодувати родину, що дедалі більшає?» Тепер у них забагато, а не замало, бо в них багатство, і вони надто заможні, щоб бути сповненими благодаті. «Але, — скаже хтось, — вони могли б витрачати своє багатство для Бога». Звісно, могли б, але не витрачають, бо багатство оманливе. Їм доводиться приймати багато гостей і йти в ногу зі світом, і так Христос і його церква лишаються позаду.
Так, але вони починають витрачати своє багатство і вже напевно здолали ту перешкоду, бо щедро жертвують на Христову справу й не скупляться на добродійність; тепер маленький паросток таки виросте, правда ж? Ні, бо погляньте тепер на терен утіх. Щедрість до інших тягне за собою щедрість до себе; їхні втіхи, розваги й марнота глушать пшеницю справжньої віри; добрі зерна євангельської істини не можуть рости, бо треба ж бути на тому музичному вечорі, на тому балу, на тому суаре, — і тому вони не можуть думати про Боже. Я знаю кілька прикладів цього роду. Знав я одного чоловіка, високо поставленого при дворі, який зізнався мені, що хотів би бути бідним, бо тоді міг би ввійти в Царство Небесне. Він сказав мені: «Ах, пане, ця політика, ця політика — хотів би я її позбутися, вона виїдає життя з мого серця. Я не можу служити Богові так, як хотів би».
Знаю я й іншого, обтяженого багатством, який сказав мені: «Ах, пане, страшна це річ — бути багатим; не можна триматися близько до Спасителя, коли довкола тебе стільки землі».
Ах, мої дорогі читачі, я не проситиму, щоб Бог поклав вас на ложе недуги, щоб він забрав у вас усе ваше багатство й довів до убогості; але, о, якби він це зробив і ви спасли б свої душі, то це була б найвигідніша оборудка, яку ви будь-коли могли б укласти. Якби ті можновладці, що тепер скаржаться, ніби терен глушить зерно, могли відмовитися від усіх своїх багатств і втіх, якби ті, хто щодня живе в розкоші, могли стати на місце Лазаря біля воріт, — це була б для них щаслива переміна, якби тільки їхні душі могли бути спасені. Людина може бути шанованою й багатою — і все ж піти до неба; але це буде важка праця, бо «Легше верблюдові кріз ушко голки пройти, нїж багатому в царство Боже ввійти.» Бог таки дає декому з багатих увійти в Царство Небесне, але тяжка їхня боротьба. Обережно, юначе, обережно! Не поспішайте видертися до багатства! Це місце, де в багатьох паморочиться голова. Не просіть у Бога популярності; ті, хто її має, втомлені нею. Взивайте разом з Агуром: «нї злиднїв нї багацтва не давай менї». Дай, Боже, щоб я ходив золотою серединою і щоб у моєму серці завжди було те добре зерно, що принесе плід у сотеро на його власну славу.
IV. Насамкінець скажу про останній рід — про добру землю. Доброго ґрунту, як ви помітите, у нас лише один із чотирьох. Чи прийме Слово хоч один із чотирьох наших слухачів, з добре приготованим серцем?
Землю названо «доброю» — не тому, що вона була добра від природи, а тому, що її зробила доброю благодать. Бог її зорав; він розпушив її плугом усвідомлення гріха, і вона лежала гребенями й борознами, як і належить. Коли проповідували Євангеліє, серце прийняло його, бо людина сказала: «Це саме те благословення, якого я потребую. Милосердя — ось чого треба вбогому грішникові». Отож проповідь Євангелія принесла розраду цьому зворушеному, зораному ґрунтові. Зерно впало й добре вкоренилося. В одних воно породило палку любов, широту серця й шляхетну відданість меті — як зерно, що родить у сотеро. Такий чоловік став могутнім слугою Божим; він витрачав себе і сам був витрачений. Він став у перших лавах Христового війська, стояв у найгарячішому місці битви й чинив звитяжні діла, які мало хто міг би звершити, — зерно вродило в сотеро. Воно впало в інше серце того самого роду; цей чоловік не міг зробити найбільше, але все ж зробив багато. Він віддав себе Богові, і в своїх справах мав слово за свого Господа; у щоденному житті він тихо прикрашав науку Бога, свого Спасителя, — він приніс у шістдесятеро. Тоді зерно впало на іншого, чиї здібності й таланти були невеликі; він не міг бути зіркою, але був би світлячком; він не міг робити того, що найбільші, але радо робив бодай щось, хай яке скромне.
Зерно принесло в ньому вдесятеро, а може, й у двадцятеро. Скільки таких тут? Чи є хтось, хто молиться в собі: «Боже, милостивий будь менї грішному»? Зерно впало куди треба. Душе, вашу молитву буде вислухано. Бог ніколи не пробуджує в людині туги за милосердям, не маючи наміру його дати. Чи шепоче інший: «О, якби мені спастися!»? Віруйте в Господа Ісуса Христа — і ви, саме ви, будете спасені. Чи були ви найбільшим із грішників? Довіртеся Христові — і ваші великі гріхи зникнуть, як жорно, що йде на дно під водою. Невже тут немає нікого, хто довірився б Спасителеві? Чи можливо, що Духа тут зовсім немає? що він не рухає жодної душі? не дає життя жодному духові? Будемо молитися, щоб він тепер зійшов, щоб слово не було марним.