Бесіди з хліборобом
Орати скелю

Розділ 6 · 17 хв читання · 22 хв слухання

Орати скелю

«Чи ж конї бігають по скелях? чи волами мож би їх орати?» — Амоса 6:12 Ці вислови — прислів’я, взяті зі звичних приказок східного селянства. Прислів’я подібне до двосічного меча — чи, радше, до меча з багатьма лезами. Його можна повертати в різні боки, і під кожним кутом воно все одно гостро ріже. Прислів’я часто має кілька значень, і не завжди легко визначити, який саме сенс вкладав у нього той, хто першим його промовив. У цьому випадку контекст допускає більше ніж одне тлумачення. Один давній коментатор навіть твердив, що цей вірш містить сім значень, і кожне узгоджується з його оточенням. Я не можу відкинути такої можливості; зрештою, це був би лише ще один приклад багатогранної мудрості Божого Слова. Як ті вигадливо різьблені китайські кулі зі слонової кістки, де одна куля лежить усередині іншої, так і багато місць Писання містять значення в значенні, науку в науці — і кожен шар гідний Духа, Який його надихнув.

Перше значення, яке я коротко згадаю, таке: пророк викриває безбожних людей за їхні спроби знайти щастя там, де його знайти неможливо. Вони намагалися розбагатіти, стати могутніми й убезпечити себе гнобленням. Як каже пророк: «А ви тим часом обертаєте правосуд ув отруту, а плід справедливостї — в гіркий полин». Правосуддя в них купували й продавали; книгу закону обертали на знаряддя шахрайства. Та, наполягає пророк, на такій дорозі немає справжнього здобутку, немає справжньої користі, немає тривкого щастя. Це так само безглуздо, як коням бігати по голій скелі чи волам силкуватися зорати камінь. Це змарнована праця. Якщо хтось із вас намагається вдовольнитися лише цим світом, якщо ви сподіваєтеся знайти небо у своїх справах і родинному житті, не підводячи очей до Бога, — ви трудитеся марно.

Якщо ви сподіваєтеся на втіху в гріху й уявляєте, що вам буде добре, хоч ви й зневажаєте Божий закон, то тяжко помиляєтеся. З тим самим успіхом можна шукати троянд на дні моря чи перлів на міській бруківці. Того, чого справді потребує ваша душа, ви не знайдете ніде, крім Бога.

Шукати щастя в злі — однаково що орати граніт. Добиватися справжнього добробуту нечесністю — так само марно, як обробляти піщаний берег. «Чого вам одважувати срібло за те, що не хлїб, і працю вашу за те, що не засичує?» Юначе, ви виснажуєте себе честолюбством, женучись за почестями й підвищенням. Це вбогі цілі для безсмертної душі. А ви, пане, зношуєте і розум, і тіло в гонитві за багатством, наче життя полягає в маєтку. Ви орете скелю. Ваші турботи не дадуть миру; ваша праця не принесе вдоволення.

А ви, що намагаєтеся виткати собі праведність із власних діл без Христа, — що уявляєте, ніби старанними зовнішніми обрядами можете здійснити у своєму серці діло Святого Духа, — ви теж орете невдячну скелю. Уся сила занепалої людської природи ніколи не спасе жодної душі. Навіщо ж тоді провадити цю марну працю? Покиньте її.

Досі, гадаю, це тлумачення вірно передає зміст тексту. Проте напрошується й інше значення, не менш доречне, і на ньому я тепер, з Божою допомогою, зупинюся. Ось воно: Бог не завжди посилатиме Своїх служителів кликати людей до покаяння. Коли серця лишаються впертими — коли люди відмовляються покаятися, — Бог не змагається з ними вічно. «Не буде мій дух переважувати в людинї до віку». Є пора оранки, але коли стає ясно, що серце навмисно закам’яніло, сама мудрість може порадити милосердю припинити свої зусилля.

«Чи ж конї бігають по скелях? чи волами мож би їх орати?» Ні. Навіть терплячій доброті є межа. Свого часу праця припиняється, і скеля назавжди лишається незораною.

I. Служителі трудяться, щоб розорати серце Беручи це значення, ми насамперед помічаємо, що служителі трудяться, щоб розорати людські серця. Мудрий проповідник силою Святого Духа прагне розбити затверділі грудки серця, щоб воно могло прийняти небесне насіння. Багато істин служать гострими лемешами. Людей треба довести до того, щоб вони відчули, що згрішили, і привести їх до покаяння.

Вони мусять прийняти Христа не лише згодою розуму, а серцем: «Серцем бо віруєть ся на праведність». Мають бути справжні почуття й переконання. Леміш закону мусить урізатися в серце.

Хлібороб, надто м’якосердий, щоб краяти й боронувати своє поле, ніколи не побачить жнив. У цьому й полягає хиба деяких проповідників: вони бояться зачепити чиїсь почуття і тому уникають істин, які могли б пробудити страх чи смуток. У їхній повітці немає гострого лемеша, тож навряд чи вони зберуть урожай до своєї клуні. Вони ловлять рибу без гачків, щоб не поранити риби. Вони стріляють з рушниць без куль, шануючи почуття птахів. Така любов — жорстокість до душ. Це як хірург, який дає хворому померти, аби тільки не завдати болю потрібним розрізом чи ампутацією. Така ніжність жахлива — вона лишає людей гинути, аби тільки їх не потривожити. Можливо, приємно говорити лише гладкі слова, але горе тому, хто робить це коштом істини.

Чи такий був дух Христа? Чи Він приховував небезпеку, що загрожує грішникові? Чи Він піддавав сумніву невгасимий вогонь і безсмертного черв’яка? Чи заспокоював душі улесливими промовами? Ні. З щирою любов’ю й глибокою турботою Він застерігав від гніву й закликав людей покаятися, щоб не загинути. Нехай Христові слуги наслідують свого Господаря. Нехай орють глибоко гострим лемешем, якого не зверне вбік тверда земля. Якщо ми справді любимо душі, то мусимо доводити це вірним словом. Тверде серце мусить бути розбите, інакше воно й далі відкидатиме Спасителя, Який перев’язує розбитих серцем.

Є речі, які люди можуть пережити чи не пережити — і все ж бути спасенними. Але те, що пов’язане з цією оранкою, — неодмінне. Мусить бути святий страх і смиренний трепет перед Богом. Мусить бути визнання провини й покаянне благання про милість. Коротко кажучи, душа мусить бути ґрунтовно зорана, перш ніж ми можемо чекати, що насіння принесе плід.

II. Часом служителі трудяться марно Текст також навчає, що часом служителі трудяться без видимого успіху. «Чи ж конї бігають по скелях? чи волами мож би їх орати?» Орач швидко відчуває, чи його плуг може врізатися в землю. Так само й служитель. Він може проповідувати ті самі слова у двох різних місцях. В одному він відчуває надію й радість; в іншому — тягар і опір. Плуг ніби вискакує з борозни.

Леміш щербиться об камінь. Він каже собі: «Не розумію, чому тут у мене нічого не виходить», — і усвідомлює, що йому дісталася особливо тверда земля.

Усі, хто трудиться для Христа, знають це. Можливо, ви відчували таке в класі недільної школи, на зібранні в чиїйсь хаті чи будь-де, де пробували навчати про Христа. Одного разу ви відвертали щедрий ґрунт, що легко піддавався під волами. Іншого разу, хоч кінь напинається, а воли трудяться, аж поки не натруть плечей, жодної борозни не проведеш. Скеля опирається до самого кінця.

Такі слухачі є в кожній громаді. Вони можуть сидіти поруч із чутливими серцями. Сестра, брат, син чи дочка можуть охоче відгукнутися на Євангеліє, а вони лишаються незворушними. Вони шанобливо слухають.

Вони впускають почуте одним вухом, а випускають другим. Вони не покинули б прилюдного богослужіння, тож і приходять — але лише для того, щоб у душі відкинути послання. Вони — тверда скеля; плуг їх не бере.

Інші не менш тверді, але по-іншому. Враження, яке справляє на них слово, — неглибоке й минуще. Вони приймають слово з радістю, але не тримаються його. Вони уважно слухають, але ніколи не виконують почутого. Вони чують про покаяння, але ніколи не каються. Чують про віру, але ніколи не вірують.

Вони — тямущі судді євангельської проповіді, але самі ніколи її не прийняли. Вони вимагають, щоб їм подавали добрий хліб, але відмовляються його їсти. Вони палко обстоюють істини, які самі відкидають. Їх можна зворушити до сліз, але серце їхнє лишається нерозбитим. Вони йдуть такими ж, як прийшли, і забувають, які вони є. Вони — кам’янистий ґрунт наскрізь. Усі спроби їх зорати, здається, марні.

А найгірше те, що декого з цих людей із кам’яним серцем орали роками, і вони стали не м’якшими, а твердішими. Якби раз чи двічі поорати — з одним-двома зламаними лемешами та одним-двома розчарованими орачами, — ми б не надто зважали, аби тільки зрештою вони піддалися; але ці люди знають Євангеліє з дитинства і ніколи не скорилися його силі. А в декого з них дитинство давно минуло. Їхнє волосся сивіє; вони й самі слабнуть від старості. Їх закликали й умовляли безліч разів, а вся та праця пішла на них намарно.

Ба більше, багато років тому вони відчували Слово так, як не відчувають тепер. Сонце, що м’якшить віск, твердить глину; і те саме Євангеліє, що привело інших до ніжності й покаяння, вплинуло на них навпаки, зробивши їх байдужішими до Божих речей, ніж вони були замолоду. Це сумний стан, хіба ні?

Чому деякі люди такі вкрай кам’янисті? Декотрі — через певну природну незворушність. Є багато людей, яких просто нелегко зрушити. У їхній вдачі чимало граніту; вони ближча рідня панові Упертому, ніж панові Поступливому. Проте я не думаю про таких людей зовсім погано. Кожен, хто проповідував дуже вразливим слухачам, знає, як це — сильно їх схвилювати, а врешті виявити, що вони від того нітрохи не стали кращими. Натомість коли когось із цих незворушніших людей таки справді зворушити, то вони зворушені по-справжньому.

Коли вони відчувають, то відчувають глибоко й зберігають враження, яке на них справлено. Невелика вищербина, вибита в граніті важкими ударами, так і залишиться, тоді як хлюпання води — хоч воно й легке — не лишає жодного сліду. Це шляхетна справа — взятися за суцільну брилу скелі й виявляти щодо неї віру. Господній молот має могутню силу розбивати, і в тому розбиванні велика слава приходить до Всевишнього.

Ще гірше те, що деякі тверді через невірство — не завжди відкрите відкидання серцем, а такий різновид невіри, що виростає з небажання вірити; і це небажання допомагає їм знаходити труднощі. Ці труднощі справді існують, і їм було призначено існувати; бо якби все було ясне як день, не лишилося б місця для віри. Такі люди поступово починають сумніватися — або принаймні думати, що сумніваються, — в основних істинах, і це робить їх неподатливими до Євангелія Христа.

Значно численніша група — досить правовірні в науці, але все одно жорстокосерді.

Світськість робить людину твердою в усьому. Вона висушує милосердя до бідних, бо чоловік мусить заробляти гроші, і він вважає, що податки, які він сплачує, — достатня відмовка, щоб нехтувати співчуттям.

Йому ніколи думати про той світ; усі його думки поглинуті цим. Грошей обмаль, каже він, тож треба міцно їх тримати; а коли гроші приносять малий прибуток, він знаходить ще більше підстав скупитися. Йому ніколи молитися — треба поспішати до контори. Йому ніколи читати Біблію — його вимагає конторська книга. Ви можете стукати в його двері, але серця його вдома немає; воно в рахунковій конторі, де він живе, рухається й існує. Його бог — золото, його радість — торгівля, його все в усьому — він сам. Яка користь проповідувати такому чоловікові? З тим самим успіхом можна гнати коней по скелі чи змусити волів тягти плуг по полю, вкритому залізом завтовшки в милю.

В інших твердість походить від протилежного суворій світськості — від постійної легковажності. Вони, як метелики, пурхають туди-сюди й нічого не роблять. Вони ніколи не думають і не хочуть думати. Половина серйозної думки їх виснажує; їх треба розважати, бо інакше їхні мілкі уми втомлюються. Їхнє життя — коло розваг. Для них світ — сцена, а всі чоловіки й жінки — лише актори. Мало користі проповідувати таким людям. У їхній природі немає глибокого ґрунту.

Під тонким шаром сипкого, нікчемного піску лежить непроникна скеля тупості й безглуздя. Я міг би наводити ще багато причин, чому одні твердіші за інших, але факт безсумнівний — на цьому й зупинюся.

Тепер прошу вас поміркувати, чи мають коні завжди бігати по скелі, а воли завжди там орати. Чи розумно чекати, що Божі слуги вічно трудитимуться марно?

Цим людям проповідували, їх навчали, наставляли, застерігали, благали й радили їм. Чи ця невдячна праця триватиме без кінця? Їм дали чесну нагоду. Що кажуть розум і розсудливість? Чи ми зобов’язані триматися, аж поки не знесилимося від безплідних зусиль? Спитайте тих, хто оре власні поля, — чи радять вони продовжувати, коли невдача певна? Чи ж коням бігати по скелі? Чи ж там орати волами? Певно ж, не вічно.

Подумайте про орача. Він, може, й не шукає особливої уваги, але його Господар не забуває про нього. Погляньте, як він утомлюється, коли праця його знеохочує. Він кличе: «Хто пійме віри тому, що ми чували, й кому явна правиця Господня?» «Навіщо Ти послав мене, — питає він, — до народу, що має вуха, та не чує? Вони сидять, як сидить Твій народ, слухають, як слухає Твій народ, а тоді йдуть своєю дорогою, забувають кожне слово й не слухаються голосу Господа». Погляньте, яким розчарованим стає проповідник. Тяжко не бачити поступу, хоч і зробив усе, що міг. Ніхто не любить, коли йому доручають справу, що видається цілковитим марнуванням часу й сил. Це починає здаватися майже безглуздим, і він боїться, що його зневажатимуть за спробу зробити неможливе.

Чи завжди Божим служителям судилося, щоб із ними жартували? Чи накаже великий Хлібороб Своїм орачам витрачати сили даремно? Чи мусять Його проповідники й далі кидати перли перед свиньми? Якщо їхній Господь накаже, вони триматимуться; та все ж їхній Господар зважає на них.

Прошу вас поміркувати, чи розумно чекати, що палке серце вічно буде зайняте спасінням тих, хто ніколи не відгукується. Чи завжди коням орати по скелі? Чи завжди волам там трудитися?

А що ж Сам Господар? Чи Господові завжди терпіти опір і зневагу? Багатьом із вас було запропоновано вічне життя як наслідок віри в Ісуса, а ви відмовилися вірувати. Дивно, що мій Господь не сказав: «Ви виконали свій обов’язок щодо них; ніколи більше не пропонуйте їм Христа; Мого Сина не будуть ображати». Якщо ви пропонуєте жебракові монету, а він відмовляється, ви просто кладете її назад до кишені й ідете далі. Ви не благаєте його прийняти допомогу. А наш Бог у Своєму милосерді благає грішників прийти до Нього й умовляє їх прийняти Його Сина. У милостивому зниженні Він стоїть, так би мовити, мов купець на торговиці, і кличе: «Хто хоче пити, йдїть усї до вод, у кого нема срібла, йдїть, купуйте й споживайте». А деінде Він каже: «Увесь день простягав я руки мої до людей непокірних і суперечних».

Коли Господа милосердя так довго відкидають, хіба до вашого жалю не домішується трохи праведного обурення? Прагнучи, щоб грішники спаслися, хіба ви не відчуваєте, що такій зневазі мусить настати кінець? Прошу поміркувати над цим навіть безтурботних. Якщо вони не шанують орача, нехай бодай зважать на його Господаря.

Ба більше, так багато інших потребують Євангелія й прийняли б його, що мудрість ніби підказує залишити тих, хто його зневажає. Хіба наш Господь не сказав, що коли б могутні чуда, звершені у Віфсаїді та Хоразині, сталися в Тирі й Сидоні, то вони покаялися б? Ще дивовижніше: Він сказав, що коли б у Содомі й Гоморрі сталися ті самі чуда, що в Капернаумі, то вони покаялися б у веретищі й попелі. То чи не слід нам нести слово тим, хто його прийме, а зневажників залишити в їхній свавільності? Хіба розум не каже: «Посилайте ліки туди, де є хворі, які їх цінують»?

Тисячі готові слухати Євангеліє. Погляньте, як вони збираються, куди б не прийшов проповідник, — як тиснуть одне одного у своєму завзятті. Якщо ті, хто чує щодня, не приймуть послання, «то в Боже ім’я, — каже проповідник, — дозвольте мені піти туди, де є надія на ґрунт, який можна зорати». «Чи ж конї бігають по скелях? чи волами мож би їх орати?» Невже мені завжди трудитися там, де нічого не виходить? Хіба розум не каже: нехай слово йде до Китаю, до Індії, до найдальших країв землі — туди, де люди його приймуть, — а не лишається там, де його зневажають на вулицях?

Не розвиватиму далі цього міркування, але знову урочисто ставлю питання: чи хтось із вас і далі добивався б мети, коли стало б ясно, що вона безнадійна? Коли Господь посилав Своїх слуг із ласкавими, милостивими, ніжними словами, а люди відмовляються слухати, — чи дивуєтеся ви, що Він каже: «Застрягли вони у віру ідолську, — понехай їх!»? Людському терпінню є межа, і ми доходимо до неї швидко.

Певно ж, є межа — хоч ми й доходимо до неї повільно — і Божому терпінню. Зрештою Він каже: «Досить. Не буде більше Мій Дух переважувати в них». Якщо Господь таке проголосить, хіба можемо ми нарікати? Хіба це не мудрість? Хіба сама розсудливість цього не стверджує? Кожен вдумливий розум погодиться: скелю не можна орати вічно.

Отже, мусить настати зміна — і то незабаром. Волів заберуть від такої праці. Це можна зробити легко й швидко, і то трьома способами.

По-перше, нечутливого слухача можна забрати, щоб він більше не чув Євангелія з уст служителя, найздатнішого до нього достукатися. Може бути проповідник, що має на нього певний вплив; але оскільки той відкидає послання й лишається нерозкаяним, його можуть перенести в інше місце, де він слухатиме одноманітні промови, які не торкаються його сумління. Він піде туди, де його більше не закликатимуть і не благатимуть, і там проспить собі дорогу до пекла. Це можна зробити досить легко. Дехто з вас, можливо, вже й тепер влаштовує власне віддалення з поля надії.

Інша можливість така: можуть забрати орача. Він виконав свою працю так вірно, як міг, і його звільнять від тяжкого завдання. Він утомився. Нехай іде додому. Ґрунт не піддався, але то не його провина. Нехай отримає свою плату. Його плуг пошкодився в тих зусиллях; нехай іде додому й почує, як його Господь скаже: «Гаразд». Він був готовий продовжувати невтішну працю, доки наказував йому Господар, але якщо вона явно безплідна, то нехай іде додому, бо його праця скінчена. Він тяжко хворів — нехай помре й увійде до свого спочинку. Це не так уже й неймовірно.

Або може статися щось інше. Господь може сказати: «Те поле більше не турбуватиме орача.

Я заберу його». І він може забрати його ось як: чоловік, що чув Євангеліє, але відкинув його, може померти. Я молюся, щоб мій Господар не допустив, аби хтось із вас помер у своїх гріхах, бо тоді ми вже не зможемо до вас достукатися й не матимемо навіть найменшої надії щодо вас. Жодна наша молитва не піде за вами у вічність.

Є одне ім’я, яким ви мусите спастися, і це ім’я вам проголошено — ім’я Ісуса. Але якщо ви відкинете його тепер, навіть це ім’я вас не спасе. Якщо ви відмовитеся прийняти Ісуса як свого Спасителя, він постане перед вами як ваш Суддя. Благаю вас: не губіть власної душі, вперто опираючись всемогутній любові.

Дай Боже, щоб сталося щось краще. Невже нічого іншого не можна зробити? Цей ґрунт — скеля; чи можна засіяти його, не розоравши? Ні. Без покаяння немає прощення гріхів. Чи є якийсь спосіб спасти людей без Божої благодаті? Господь Ісус ніколи не натякав на таке. Натомість він сказав: «Хто вірувати ме та охрестить ся, спасеть ся; а хто не вірувати ме, осудить ся» (Марка 16:16). Він не натякав на середню дорогу й не пропонував «ширшої надії». Він ясно проголосив: «хто не вірувати ме, осудить ся». Не уявляйте, що є потайні задні двері до неба. Господь їх не передбачив.

Що ж тоді? Чи має проповідник продовжувати свою, здавалося б, безплідну працю? Якщо лишається хоч половина надії, він готовий іти далі й кликати: «Слухайте ж, глухі, дивітесь, слїпі, і живіть, мертві». Він говоритиме так і сьогодні, бо його Господар наказує йому проповідувати Євангеліє всякому творінню.

Але тяжко роками повторювати слова заклику тим, хто відмовляється слухати.

Проте є ще одна можливість. Є Бог на небі — помолімося, щоб він простяг свою силу. Ісус — по його правиці, — попросімо його втрутитися. Святий Дух усемогутній — покличмо його на допомогу. Брати, що орете, і сестри, що молитеся, кличте до Господаря про допомогу. Кінь і віл можуть знесилитися, але є Той, хто вгорі, хто може творити великі чудеса. Хіба він колись не промовив до скелі й не обернув кременю на джерело, що тече? Попросімо його зробити те саме й тепер.

А якщо є хтось, хто відчуває й сумує, що його серце — мов скеля, то я радий, що він це відчуває.

Саме усвідомлення того, що ваше серце тверде, — ознака, що камінь, можливо, вже м’якне. О тверде серце, замість бити тебе — як Мойсей ударив скелю в пустелі й згрішив, зробивши це, — я хотів би заговорити до тебе. Чи не станеш ти як віск? Чи не розтанеш потоками покаяння?

Слухайте Божого голосу. Розбийтеся у святому прагненні. Розтаньте від туги за Христом, бо Бог, можливо, вже й тепер діє у вас. Хто знає? Саме цієї миті ви можете почати кришитися. Чи відчуваєте ви силу Слова? Чи пронизує вас зараз гостре лезо істини?

Розбивайтеся знову й знову, аж поки справжній смуток вас не розм’якшить. Тоді добре насіння Євангелія ввійде у ваше серце, і ви приймете його, а ми побачимо його плід.

Тож перш ніж закінчити, я кину ще одну жменю доброго насіння. Якщо ви прагнете вічного життя, довіртеся Ісусу Христу — і ви вмить спасенні. «Обернїтесь же до мене, й прийміть спасеннє, всї краї землї, бо ж я — Бог, а иншого нема» (Ісаїї 45:22). Кожен, хто вірує в нього, має вічне життя. І як сказав Ісус: «як Мойсей підняв угору гадюку в пустинї, так мусить бути піднятий і Син чоловічий, щоб кожний віруючий в Него не погиб, а мав життє вічнє» (Йоана 3:14-15).

Господи, розбий скелю. Нехай насіння впаде в розорану землю й принесе жнива навіть із закам’янілого каменю — заради Ісуса Христа. Амінь.

Ви завершили: Орати скелю

Назад Далі