Бесіди з хліборобом
Орач

Розділ 5 · 20 хв читання · 25 хв слухання

Орач

«Хиба плугатарь день у день про свій засїв оре?» — Ісаїї 28:24 Якщо поля не обробляти, вони не родять нічого, крім терну й будяків. У цьому ми бачимо самих себе.

Якщо великий Хлібороб не оброблятиме нас Своєю благодаттю, ми не принесемо нічого доброго — лише зло. Якщо колись я почую, що знайшлася країна, де пшениця росте без праці хлібороба, тоді, може, і я сподіватимусь знайти людину, яка принесе плід святості без Божої благодаті. Досі ж кожна земля, куди ступала людська нога, вимагала праці й дбайливості; і в людях потреба благодатного обробітку загальна.

Ісус каже всім нам: «Мусите ви народити ся звиш.» Якщо Бог Святий Дух не розоре серця плугом Закону й не засіє його насінням Євангелія, жоден із нас не виростить ані колоска святості — навіть якщо ми діти побожних батьків або ті, кого довколишні вважають взірцем моральності.

Так, плуг потрібен не лише для того, щоб виростити добре, а й для того, щоб знищити зле. Бувають хвороби, які з плином віків самі себе вичерпують і більше не з’являються; можливо, бувають і такі різновиди пороку, що за змінених обставин не поширюються так, як колись. Але людська природа лишається тією самою, тож на ниві людства завжди родитимуть рясні врожаї бур’янів гріха. Тільки духовне хліборобство, яке провадить Дух Божий, може стримати ці бур’яни.

Бур’янів не знищиш умовляннями, і коріння гріха з душі не вирвеш моральними переконаннями. Тут потрібне щось гостріше й дієвіше. Бог мусить Сам покласти Свою правицю на плуг, інакше болиголов гріха ніколи не поступиться пшениці святості. Добро ніколи не постає саме собою в неоновленій людині, і зло ніколи не буде підтяте, доки крізь нього не пройде леміш усемогутньої благодаті.

Текст спрямовує наші думки саме в цей бік і допомагає нам на ділі, ставлячи просте запитання: «Хиба плугатарь день у день про свій засїв оре?» На це запитання можна відповісти двояко. По-перше, ствердно: «Так, у свою пору він справді оре день у день, щоб посіяти». По-друге, заперечно: «Ні, орач не оре щодня, щоб посіяти; у нього є й інша робота, залежно від пори року».

I. Ствердна відповідь: «Так, орач справді оре день у день, щоб посіяти». Коли настає пора орати, він не спиняється, доки не скінчить роботи. Чи забере це один день, чи двадцять, він не відступає, поки дозволяє погода. Ця витривалість орача повчальна, і вона дає нам два уроки.

По-перше, коли Господь приходить орати людське серце, Він оре день у день — і в цьому ми бачимо Його терпеливість. По-друге, так само й Господні слуги мають трудитися над людськими серцями, виявляючи витривалість у своїй праці.

«Хиба плугатарь день у день про свій засїв оре?» Так Бог оре серце людини, і в цьому — Його терпеливість. Для декого з нас запряг вийшов на поле дуже рано, ще на світанку життя; наші найперші спогади пов’язані із сумлінням і з болісними борознами, які воно проорало в нашому юному розумі. Ще малими дітьми ми ходимо в темряві ночі, усвідомлюючи свій гріх. Батьківське навчання й молитви залишали в нас глибокі й болісні сліди, і хоч тоді ми не віддали серця Богові, нас глибоко зворушувало, і байдужість до віри стала неможливою.

У школі прочитаний розділ Божого Слова, смерть товариша по іграх, промова в біблійному гуртку чи урочиста проповідь часто глибоко вражали нас і залишали неспокій на цілі тижні. Дух Божий у нас спонукав думати про вищі й кращі речі. Хоч ми гасили Духа й заглушали в собі усвідомлення гріха, ми все одно носили сліди лемеша. У наших душах пролягли борозни, і деякі погані бур’яни зла були підтяті з корінням, хоча жодне зерно благодаті ще не було посіяне в наших серцях. Дехто лишається в такому стані багато років — зораний, але не засіяний. Благословенний Бог, з іншими з нас було не так, бо ми ще не вийшли з хлоп’ячого віку, коли добре насіння Євангелія впало на наші серця.

На жаль, багато хто не кориться благодаті, і з ними орач оре день у день, щоб посіяти. Я бачив, як юнаки приїжджали замолоду до Лондона, піддавалися його спокусам, упивалися його отруйними втіхами, топтали сумління — і весь той час були нещасні. Сповнені страху й неспокою, вони були збурені всередині, наче земля, яку перевертає плуг. Часто ця праця триває роками без наслідку.

Я знав людей, що дожили до середнього віку, так і не прийнявши доброго насіння, — їхні тверді серця ніколи не були як слід розорані. Вони провадять свої справи без Бога; день за днем встають і лягають спати, маючи віри не більше, ніж їхні коні. А тим часом у їхніх вухах лунають пересторога про суд і докори сумління, тож миру вони не мають.

Після сильної проповіді вони не можуть ні їсти, ні спати й питають себе: «Що ж я чинити му, як настане тому кінець?» Орач орав цілий день, аж поки не впали вечірні тіні й день не схилився до кінця. Яка це милість, коли борозни нарешті готові, і добре насіння кидають у землю, щоб вона його прийняла, виплекала й помножила в сто крат! Сумно згадувати, як часто ця оранка триває, доки сонце не торкнеться обрію й не почне падати нічна роса. Але й тоді довготерпеливий Бог продовжує Свою працю — оре й оре, доки темрява не покладе всьому край.

Чи не звертаюся я до когось із літніх, чий час уже короткий? Зважте на своє становище. Як! Шістдесят років — і досі не спасенні? Сорок років Бог терпів Ізраїля в пустині; вас Він терпить шістдесят років. Сімдесят років — і досі не відроджені! Як мало часу лишилося вам, щоб послужити своєму Спасителеві, перш ніж ви підете на небо. Але чи потрапите ви туди взагалі? Хіба не страшенно ймовірно, що ви помрете у своїх гріхах і загинете навіки?

Які щасливі ті, кого приведено до Христа замолоду; а проте пам’ятайте: «Поки світильник ще горить, і найгірший грішник може навернутись».

Може, це пізно, дуже пізно, але не запізно. Орач оре день у день; і Господь чекає, щоб явити вам ласку. Я бачив, як навернулося багато літніх людей, і тому заохочую й інші літні душі увірувати в Ісуса.

Якось я читав проповідь, у якій служитель твердив, що рідко бачив, щоб навернувся хтось старший за сорок років, хто все життя слухав Євангеліє. Ми мусимо застерігати від зволікання, але не маємо вигадувати фактів.

Хоч би що думав той служитель, мої спостереження переконують мене, що — з поправкою на більшу кількість молоді — до Бога навертається приблизно стільки ж людей в одному віці, скільки й в іншому. Страшно лишатися невіруючим стільки років; проте Божа благодать не зупиняється на певному віці. Ті, хто приходить до виноградника об одинадцятій годині, отримають свою плату, і благодать буде прославлена і в старих, і в молодих.

Ходіть-но сюди, старий друже, — Ісус Христос запрошує вас прийти до Нього навіть тепер, хоч ви так довго опиралися. Ви були твердою землею, і орач орав цілий день.

Та якщо нарешті скиби перевернуто й ваше серце лежить зораними гребенями, для вас ще є надія.

«Хиба плугатарь день у день про свій засїв оре?» Я відповідаю — так. Хоч яким довгим був би день, Бог у Своєму милосерді все ще оре; Він терпеливий, ніжний, повний милості й благодаті. Не відкидайте такої терпеливості, а скоріться Господеві, Який виявив вам лагідну любов.

Витривалість у шуканні Бога Текст не лише показує Божу терпеливість, а й навчає витривалості з нашого боку. «Хиба плугатарь день у день про свій засїв оре?» Так, оре. Тож якщо я шукаю Христа, чи маю я падати духом через те, що не знаходжу Його одразу? Обітниця така: «кожен бо, хто просить, одержує; і хто шукає, знаходить; і хто стукає, тому відчиняють» (Маттея 7:8).

Можуть бути причини, чому двері не відчиняються від першого стуку. Що тоді? «Хиба плугатарь день у день про свій засїв оре?» Тоді й я стукатиму день у день. Можливо, я не знайду одразу; що тоді? «Хиба плугатарь день у день про свій засїв оре?» Тоді я шукатиму день у день. Можливо, я не одержу одразу; що тоді? «Хиба плугатарь день у день про свій засїв оре?» Тоді я проситиму день у день.

Друзі, якщо ви почали шукати Господа, короткий шлях такий: «Віруй в Господа Ісуса Христа, то спасеш ся» (Дїяння 16:31). Зробіть це негайно. В ім’я Боже, зробіть це негайно — і негайно будете спасенні. Нехай Дух Божий приведе вас до віри в Ісуса, і ви негайно ввійдете в Христове Царство. Але якщо, шукаючи Господа, ви в цьому не певні або не бачите свого шляху, ніколи не кидайте шукати. Ідіть до підніжжя хреста, тримайтеся його й волайте: «Якщо загину, то загину тут.

Господи, я приходжу до Тебе в Ісусі Христі по милість; і якщо Тобі не вгодно глянути на мене зараз і простити мої гріхи, я кликатиму до Тебе, доки Ти цього не зробиш».

Коли Святий Дух Божий приводить людину до ревної молитви, яка не прийме відмови, вона вже недалеко від миру. Безтурботна байдужість і половинчаста відданість тримають людей у неволі. Мир вони знаходять тоді, коли їхні серця пробуджуються до твердої рішучості — шукати, доки не знайдуть. Мені до вподоби, коли люди досліджують Писання, доки не пізнають шляху спасіння, і слухають Євангеліє, доки їхні душі не оживуть ним. Якщо вони сповнені рішучості провести плуг крізь сумніви, страхи й труднощі, доки не дійдуть до спасіння, то з Божої благодаті невдовзі його знайдуть.

Так само й тоді, коли ми шукаємо спасіння інших. «Хиба плугатарь день у день про свій засїв оре?» Так, коли настає пора орати. Тож я працюватиму далі й далі — молитимусь і проповідуватиму, або молитимусь і навчатиму, — хоч яким довгим буде день, що його призначить мені Бог, бо — «Уся моя справа тут, на землі, — дорогоцінне зерно Євангелія сіяти».

Брате-трудівнику, чи ви трохи не втомилися? Нічого. Підбадьортеся й оріть далі — з любові до Ісуса і заради людей, які гинуть. Наш робочий день має лише свої призначені години, і поки вони тривають, виконаймо своє завдання. Орати — тяжка праця, але без неї не буде жнив. Тож докладімо всієї сили й не втомлюймося, доки не виконаємо волі нашого Господа і, Його Святим Духом, не приведемо людські серця до усвідомлення гріха.

Деякі ґрунти дуже тверді й злежані, і праця на них знеохочує. Інші — наче необроблений пустир, повний коріння й сплутаного терня. Їм потрібен паровий плуг, і ми мусимо молитися, щоб Господь зробив нас здатними до такої праці, бо ми не можемо лишити їх необробленими. Тому ми мусимо докласти ще більших зусиль, щоб завдання було виконане.

Я колись чув про служителя, який хотів відвідати вмирущого, але його не впустили. Він прийшов наступного ранку, і знову якась причина завадила йому побачитися з тим чоловіком. Він прийшов ще раз — і знову дістав відмову. Так він приходив, доки не навідався двадцять разів, і все марно. Але на двадцять перший раз його нарешті впустили, і з Божої благодаті одну душу було врятовано від смерті.

«Навіщо ви кажете дитині одне й те саме двадцять разів?» — спитав якось хтось одну матір. «Бо, — відповіла вона, — дев’ятнадцяти разів не досить». Коли душу треба зорати, може не вистачити й сотень борозен. Що тоді? Оріть день у день, доки робота не буде зроблена. Чи ви служителі, чи місіонери, чи вчителі, чи ті, хто особисто приводить душі до Христа, — не втомлюйтеся.

Ваша праця шляхетна, а нагорода за неї вічна. Божа благодать видна вже в тому, що Він дозволяє нам займатися таким святим служінням. Вона звеличується в тому, що Він підтримує нас у ньому, і найясніше виявиться тоді, коли Він дасть нам витривати, аж поки ми зможемо сказати, як сказав Ісус: «Я прославив Тебе на землї: дїло кінчав я, що дав єси менї робити» (Йоана 17:4).

Ми цінуємо те, що коштує нам праці й служіння, і ще більше дорожитимемо тими, хто спасеться через наші зусилля. Добре нам пізнати ціну свого врожаю, виходячи з плачем у пору сівби. Коли ви думаєте про орача, що оре день у день, нехай це спонукає вас до неухильних, ревних зусиль у приведенні душ до Христа. Прагніть — «З благанням, криком і сльозами їх спасти, з вогненних хвиль їх вихопити».

Чи орач оре день у день заради жмені вівса чи ячменю? А ви хіба не оратимете день у день заради душ, які житимуть вічно, — щоб або славити Божу благодать, якщо будуть спасенні, або лишитися в темряві зовнішній, якщо ні? Заради дійсності прийдешнього суду й слави, що має відкритися, зміцніться й оріть день у день.

Я закликаю кожного члена наших церков тримати руки на євангельському плузі, а очі — прямо перед собою. Чи орач оре день у день? То нехай і християни роблять так само. Починайте біля самого живоплоту й ідіть аж до кінця поля. Оріть якомога ближче до рову, лишаючи якомога менше незайманої землі. Навіть якщо в сусідніх нетрях є занепалі жінки, злодії й п’яниці, не нехтуйте ними. Якщо ви лишите бодай клаптик землі бур’янам, вони скоро перекинуться на пшеницю.

Коли ви пройшли поле з одного кінця до другого, що далі? Розверніться й ідіть назад, туди, звідки почали. А потім? Знову туди й назад. І ще раз. Ви обійшли той район із трактатами — зробіть це знову, п’ятдесят два рази на рік. Множте свої борозни. Ми мусимо навчитися не втомлюватися, чинячи добро. Ваше вічне покликання — завжди чинити добро, і мудро вже тепер у ньому вправлятися. Тож оріть далі й чекайте плодів як нагороди за вірну витривалість.

Оранку не роблять раптовими спалахами енергії. Вона вимагає неухильних, постійних зусиль. Блиск і збудження, може, й доречні деінде, але не в оранці.

Робота мусить бути регулярною й наполегливою. Дехто швидко здається — вона протирає їм рукавиці, натирає пухирі на ніжних руках, втомлює тіло й змушує заробляти хліб більшим потом, ніж їм хотілося б. Але ті, кого Господь сповнює Своєю благодаттю, триватимуть у праці рік у рік, і воістину вони отримають свою нагороду. Чи орач оре день у день? Тож і ми робімо так само, певні, що одного дня кожен пагорб і кожна долина будуть зорані й засіяні, кожна пустеля й пустир принесуть урожай нашому Господеві, ангели-женці зійдуть, і радісні вигуки жнив сповнять і землю, і небо.

Але тепер коротко про те, що на це запитання можна відповісти й інакше: чи орач оре день у день, щоб посіяти? Ні. Він не оре вічно. Після оранки він розбиває грудки, сіє, жне й молотить. Як показує розділ, у хліборобстві є багато інших робіт. Орач має більше справ, ніж саме орати. У його праці є поступ. Це вчить нас, що поступ є в Божій праці — і має бути в нашій.

Спершу погляньмо на Божу працю. Чи орач оре день у день? Ні. Він переходить до інших робіт.

Можливо, Господь болісними засобами оре ваше серце. Ви відчуваєте жахи Закону, гіркоту гріха, святість Бога, неміч тіла й тінь прийдешнього суду. Чи триватиме це вічно? Чи триватиме, доки ваш дух не знеможе?

Послухайте: чи орач оре день у день? Ні. Він оре, готуючи землю до сівби. Так Господь чинить і з вами. Підбадьортеся — ранам і впокоренню є край, а попереду кращі речі.

Можливо, ви почуваєтеся вбогим і злиденним, шукаєте води й не знаходите, а ваш язик пересох від спраги.

А проте Господь каже: «Злиденні й убогі шукають води, — не знаходять; сохне язик їх від згаги; я ж, Господь, почую їх, я, Бог Ізрайлїв, не опущу їх» (Ісаїї 41:17). Він не вічно буде сперечатися і не завжди гніватиметься (див. Псальма 103:9). Він знову змилосердиться й пожаліє. Не завжди Він проводитиме борозни докором. Він посіє дорогоцінне насіння розради, напоїть його небесною росою і засяє над ним сонячним світлом Своєї благодаті. Тоді буде ріст — спершу трава, потім колос, а далі повна пшениця в колосі (Марка 4:28). Свого часу ви радітимете, як у жнива.

Ви, що почуваєтеся глибоко пораненими, — хіба Бог завжди посилає жах і докір? Послухайте: «Схочете слухняним робом у мене ходити, — буде вас земля усяким благом надїляти» (Ісаїї 1:19).

А який Божий заклик? «Віруй в Господа Ісуса Христа, то спасеш ся» (Дїяння 16:31).

Ви будете спасенні вже тепер. Ви можете знайти мир уже тепер, якщо перестанете покладатися на себе й на власні діла, а натомість звернетеся до Того, Хто заплатив за вас викуп на хресті.

Господь лагідний і співчутливий. «Не буде вічно карати і по віки памятати» (Псальма 103:9). Багато ваших страхів походять від невір’я, від сатани чи від вашої власної немочі — а не від Бога. Не звинувачуйте Його в тому, чого Він не посилав. Його задум — ваш мир, а не ваша скорбота. Він каже: «Утїшайте, втїшайте мій нарід, говорить Бог наш» (Ісаїї 40:1). І знову: «Розжену, мов туман, твої беззаконня, мов ту хмару, — гріхи твої; вернись до мене, бо я відкупив тебе» (Ісаїї 44:22).

Він ударив, та Він і загоїть. Він поранив, та Він і перев’яже. Він принизив, та Він і підійме. Тож наверніться до Нього й прийміть розраду. Орач не оре вічно, бо інакше ніколи не зібрав би врожаю. Бог не завжди розбиває серця; Він приходить і для того, щоб їх зцілити.

Божа праця має поступ. Він веде від болісного приготування до плідного зростання. Борозни не завжди будуть видні — збіжжя вкриє їх красою. Як жінка забуває муки з радощів, що народилася дитина, так і ви, хто нині під тягарем усвідомлення гріха, забудете свою скорботу, коли благодать принесе плід у вашій душі. Ви теж дійдете до радості. Орач, може, і небагато має, а проте насвистує за роботою, бо чекає жнив. Він оре з надією. І, дорога душе, Бог радітиме над вами, коли ви увіруєте в Ісуса Христа, і ви теж сповнитеся радості. Підбадьортеся — краща частка попереду. Євангельська скорбота веде до євангельської надії, віри й радості, і тій радості не буде кінця.

Бог не каратиме день у день. Він вестиме вас від сили до сили, від слави до слави, доки ви не станете подібні до Нього. Такий поступ Божої праці серед людей: від болісного приготування — до плідної благодаті, до радісного досвіду. Але що, як оранка так і не приведе до сівби? Що, як ваше сумління збурене, а ви й далі опираєтеся? Тоді Бог піде далі — але вже в суді. Він може відкласти плуг і наказати хмарам стримати свій дощ. Земля лишиться безплідною, а кінець її — бути спаленою. Немає нічого страшнішого, ніж коли душу покинуто — коли Сам Бог лишає її необробленою. Певно ж, це і є пекло. «Хто зʼобіжає, нехай ще зʼобіжає, і хто поганий, нехай ще опоганюєть ся» (Одкриттє 22:11). Характер застигає навіки. Милосердна рука вже не оброблятиме ґрунту серця. Що може бути гіршим за це?

Цей поступ — урок і для нас, бо й ми мусимо йти вперед. Чи орач оре день у день? Ні. Він оре, щоб сіяти, і свого часу сіє. Деякі церкви, здається, думають, що весь їхній обов’язок — орати, або принаймні говорити про оранку. Багато обговорень, багато планування, багато накреслених грандіозних програм. Звучить вражаюче. Але чи орач оре день у день?

Ви можете складати великі плани й обіцяти великі наслідки — але не зупиняйтеся на цьому. Не витрачайте всього часу на те, щоб проводити борозни. Переходьте до сівби. Хто обіцяє найбільше, той часто робить найменше.

Ті, хто справді робить багато, часто починають без складних планів. З Божої благодаті їхня праця виростає з внутрішнього переконання й дії. Вони не лише пропонують — вони виконують. Вони подібні до слуги з притчі: «Ото вийшов сїяч сїяти» (Маттея 13:3).

Служителі Христові теж мусять іти цим шляхом поступу. Ми мусимо переходити від проповіді Закону до проповіді Євангелія. Орач справді оре — він не сіяв би, не приготувавши спершу ґрунту. Роббі Флокгарт, який роками проповідував на вулицях Единбурга, казав: «Марно шити шовковою ниткою Євангелія, якщо не беретеся за гостру голку Закону». Дехто ухиляється від проповіді про вічний суд і його жахи. Але це фальшива доброта. Приховувати небезпеку — означає губити душі.

Без голки не пошиєш, і не пожнеш, не зрушивши ґрунту. Ви не можете спасати душі, якщо ніколи не застерігаєте їх від пекла. Ми мусимо звіщати те, що Бог об’явив про гріх, праведність і майбутній суд. Проте ми не повинні орати вічно. Закон готує; Євангеліє спасає. Серце нашого служіння — звіщення доброї новини. Ми послідовники Ісуса Христа, а не лише пророки перестороги. Ми — вісники благодаті.

Не задовольняйтеся лише зібраннями пробудження й емоційними закликами. Навчайте вчення про благодать повно й вірно. Після оранки йде садіння й поливання. Після докору — розрада. Спершу робіть учнів, тоді навчайте їх додержувати всього, що заповідав Христос (див. Маттея 28:19-20). Переходьте від основ до будівництва вгору, від початкових істин до глибшого навчання.

Тепер дозвольте звернутися до тих, хто лише слухає. Ви теж мусите йти вперед — від слухання й страху до віри. Дехто з вас роками слухав Євангеліє. Невже ви лишатиметеся в такому стані вічно? Вас глибоко зворушувало. Нещодавно ви ледь не пішли звідси з розбитим серцем.

Певно ж, ваше серце вже досить зорано. А проте ви не прийняли насіння вічного життя, бо не увірували в Господа Ісуса.

Страшно стояти на порозі вічного життя й ніколи не ввійти в нього. Бути майже на небі — і все ж навіки лишитися за дверима: це жахливо. Це наче прибігти на вокзал саме тоді, коли поїзд рушає.

Спізнитися на одну секунду — гірко до глибини душі. Якщо ви й далі житимете так, як жили роками, то можете тримати руку на клямці небесних дверей — і все ж лишитися за ними. На волосину від слави — і водночас укриті вічною ганьбою. Стережіться бути близько від Царства — і загинути. Майже спасенні, але не спасенні.

Не дай Боже, щоб ви опинилися серед тих, кого орють знову й знову, але так і не засівають.

В останній день не допоможе сказати: «Ми їли перед Тобою й пили, й по улицях наших навчав єси» (Луки 13:26). Ви можете сказати: «Ми ходили до церкви, бували на молитовних зібраннях, відвідували біблійні гуртки, роздавали трактати, щедро жертвували, покинули явні гріхи, щодня молилися, вірно читали Писання». Усе це може бути правдою — і все ж без спасенної віри в Христа. Стережіться, щоб Господь не відповів: «Глаголю вам, що не знаю вас, звідкіля ви: уступіть ся від мене» (Луки 13:27). Якщо Христос справді знає людину, Він знає її завжди. Він ніколи не скаже цього тому, хто прийшов до Нього в смиренній залежності. Дехто з вас зробив багато доброго — але ви ніколи по-справжньому не довірилися Христові, ніколи не спочили в Ньому, ніколи не знали Його особисто. Яке ж сумне ваше становище!

Невже так буде завжди?

Нарешті, звертаюся до тих, кого орють і хто глибоко стривожений за свою душу: негайно переходьте до віри. Якби люди тільки розуміли, яка проста віра, вони, певно, увірували б. Але саме її простота й робить її нібито важкою. Труднощі віри полягають у тому, що в ній немає жодних труднощів. «Коли б тобі, батеньку, пророк наказав зробити що важке, так хиба ж ти не зробив би?» (2 Царів 5:13). Так, ви зробили б це з радістю. Але коли наказ простий — «Викупайсь, так будеш чист» — гордість опирається. Якщо ви готові відкласти гордість і зробити все, що наказує Господь, то більше нічого приготовляти не треба. Увіруйте в Ісуса тепер.

Нехай Святий Дух зробить так, щоб ви втомилися від себе й були готові прийняти Євангеліє. «Близько тебе слово в устах твоїх і в серцї твоїм» (Римлян 10:8). Нехай же йому повірять. Серцем увіруйте в Ісуса, а устами визнайте Його — і будете спасенні (див. Римлян 10:9).

Невід’ємна частина віри — відмовитися від усякої іншої опори. Покиньте кожну фальшиву надію. Колись я намагався пояснити віру, цитуючи Ісаака Воттса: «Безсилий, грішний, жалюгідний черв, в обійми Твої я паду; будь силою й праведністю моєю, мій Ісусе, усе моє». Я описав віру як падіння в Христові обійми. Згодом один юнак сказав мені: «Пане, я не можу впасти в Христові обійми». Я відповів: «Тоді звалітеся в них. Рухніть у них. Зомлійте в них.

Навіть помріть у них — тільки опиніться там».

Багато людей безкінечно говорять про те, що вони можуть і чого не можуть, і проминають головне. Віра — це перестати говорити про те, що ви можете, і все залишити Христові. Він може все.

Ви не можете нічого.

Чи орач оре день у день, щоб посіяти? Ні. Він переходить від оранки до сівби. Ідіть і чиніть так само. Сійте для Духа дорогоцінне насіння віри в Христа, і Господь дасть вам радісні жнива.

Назад Далі