Бесіди з хліборобом
Пшеничне зерно, що вмирає, щоб принести плід

Розділ 4 · 12 хв читання · 16 хв слухання

Пшеничне зерно, що вмирає, щоб принести плід

«Ісус же відказав їм, говорячи: Прийшла година, щоб прославив ся Син чоловічий. Істино, істино глаголю вам: Коли зерно пшеничне, впавши на землю, не вмре, то одно зостаєть ся; коли ж умре, то багато овощу приносить. Хто любить душу свою, погубить її; а хто ненавидить душу свою в сьвітї сьому, на вічнє життє збереже її.» Йоана 12:23-25 Деякі греки хотіли побачити Ісуса. Це були погани, і примітно, що вони шукали зустрічі з нашим Господом саме тоді. Коли вони сказали: «хочемо Ісуса видїти», — то мали на увазі не просто глянути на Нього, як можна розглядати когось на вулиці. Вони хотіли «видїти» Його в тому сенсі, щоб зустрітися й поговорити з Ним, дістати від Нього науку. Ці греки були першими з тієї великої множини людей з усякого народу, мови й племені, що колись прийдуть до Христа. Спаситель, природно, відчув певну радість, побачивши їх, хоч і не говорив про це багато, бо Його думки були зосереджені на жертві, що наближалася, і на її значенні. Та все ж Він звернув на цих поган таку увагу, що це позначилося на тому, як Його слуга Йоан записав Його слова.

Тут Спаситель виявляє Свою широку людяність і називає Себе «Сином Чоловічим». Він робив так і раніше, але тепер — з особливим наміром. Він каже: «Прийшла година, щоб прославив ся Син чоловічий». Тут Він говорить не як «Син Давидів», а як «Син Чоловічий».

У цю мить Ісус наголошує на Своєму зв’язку з усім людством. Він не підкреслює лише Свого юдейського походження чи посланництва. Хоч Його й було послано до загиблих овець Ізраїлевого дому, як Спаситель, що йде на смерть, Він показує Себе цілковито людиною, цілковито братом кожній людині — і юдеєві, і поганинові. Господь Ісус утілює всезагальну людськість; у Ньому всі люди поєднані в одну родину. Чорні й білі, багаті й бідні, мудрі й прості — усі мають ту саму людську природу. Як Син Чоловічий, Ісус близько споріднений з кожною людиною, що живе на світі.

З приходом цих греків наш Господь починає говорити про Свою славу. «Прийшла година, щоб прославив ся Син чоловічий». Він ще не згадує про Своє розп’яття, хоч воно й наближається, але вигляд цих перших віруючих з поган спонукає Його думати про славу, що постане з Його жертви. Пам’ятайте: Христос прославляється в душах, які Він спасає. Як лікар здобуває честь, зцілюючи, так і Лікар душ здобуває славу через тих, кого відкупив. Коли греки сказали: «Добродїю, хочемо Ісуса видїти», — це було просте бажання, наче зелене стебельце, що пробивається з землі, проте Ісус радів йому як першій ознаці жнив і бачив у ньому ранню обітницю слави Свого хреста.

Присутність цих греків пояснює й образ похованого пшеничного зерна. Пшениця мала свої зв’язки з грецькою культурою, але не в цьому головне. Важливіше те, що Спаситель розпочинав процес, який мав прорвати юдейське «лушпиння», що оповивало Його людське життя.

Раніше Ісус казав, що Його посланництво обмежене Ізраїлем, і нагадав про це обмеження сирофінікіянці. Коли Він посилав сімдесят учнів, то звелів їм не входити до самарянських міст, а зосередитися на Ізраїлі.

Тепер же пшеничне зерно — Син Чоловічий — проривається назовні. Ще до того, як Його «посіяно» в смерть, Він виявляє Свою животворчу силу. Божий Христос, хоч і Син Давидів, з боку Отця не є виключно ні юдеєм, ні поганином, а цілковито людиною, що співчуває всім людям. Він уважає Своїми братами всіх, кого вибрав, незалежно від статі, народу чи доби, в яку вони живуть. Побачивши цих греків, справжній Христос відкрито виявляє Себе так, як не виявляв раніше. Ось що пояснює образ пшеничного зерна.

У цьому уривку ми бачимо дві головні науки: доктринальне вчення і практичну моральну засаду. Доктринальне вчення Ісус відкриває Своїм учням низку глибоких парадоксів.

По-перше, хоч Він уже був славний, Йому ще належало прославитися. «Прийшла година, щоб прославив ся Син чоловічий». Ісус завжди був славний. Його людське життя було з’єднане з Божеством. Його моральна досконалість на землі теж відбивала Його славу. Але мета, задля якої Він прийшов, — бути Спасителем людства — додавала ще більшої честі. Його життя в послусі, у протистоянні спокусам і вірному служінні Богові саме по собі було славне.

Апостол Йоан пише: «Слово тїлом стало ся, і пробувало між нами (й бачили ми славу Його, славу, яко Єдинородного від Отця), повне благодати і правди» (Йоана 1:14). Це стосується не лише преображення, а й Його звичайного життя серед людей. Духовні уми розпізнавали славу Його благодаті й правди в повсякденному житті Ісуса.

І все ж Ісусові ще належало прославитися повністю. Більша честь мала прийти через Його смерть, воскресіння й вознесіння. Хоч Син Чоловічий уже був славний, Його остаточна слава була пов’язана з Його послухом і жертвою.

Другий парадокс полягає в тому, що Його слава мала прийти через ганьбу. Він каже: «Прийшла година, щоб прославив ся Син чоловічий», — а говорить про Свою смерть. Найвищий вияв Його слави — це Його самоприниження, Його послух аж до смерті, і то смерті хресної. Найвища Його честь походить з Його покори й страждання. На Його щоки плювали, Його очі потьмяніли від муки, Його руки пробили цвяхами. Як Син Божий, Він мав славу від природи; як Син Чоловічий, Він здобуває славу через хрест і страждання, які витерпів за наші гріхи.

Ми ніколи не повинні відокремлювати розп’ятого Спасителя від Царя, що прийде. Спокута — осердя Його честі. Коли люди кажуть: «нехай тепер зійде з хреста, й ввіруємо в Него», — вони не розуміють, що саме через хрест Ісус підноситься на престол. Син Чоловічий прославлений сьогодні, бо Він помер і відкупив нас Своєю кров’ю.

Ще один парадокс: Ісус мусить бути самотнім — інакше Він залишиться сам. «Коли зерно пшеничне, впавши на землю, не вмре, то одно зостаєть ся». Синові Чоловічому треба було померти й зазнати самотності гробу, інакше Він був би сам. Якби Він не ввійшов у самотність Гетсиманії, у страждання хреста, і не закричав: «Боже мій, Боже мій, чом мене покинув єси?» (Маттея 27:46), — Він не міг би нас спасти.

Хоч Він ніколи не був без Отця чи Духа, у Його стражданні не було людського товариства. Син Чоловічий не міг покластися на жодну іншу людину.

Голова без тіла неповна, і без Свого народу Ісус був би пастирем без овець. Церква — це Його тіло, повнота Того, хто наповнює все в усьому.

Він був би чоловіком без дружини, але Він так глибоко любить Свою наречену, що задля цього залишив Свого Отця і став одним тілом з тією, яку вибрав. Він пригорнувся до неї і помер за неї; якби Він цього не зробив, то був би нареченим без нареченої. Цього ніколи не могло бути. Його серце не здатне втішатися самолюбним щастям, якого ні з ким не ділить.

Якщо ви читали Пісню пісень, де відкрито серце Нареченого, то бачили, що Він прагне товариства Своєї коханої, Своєї голубки, Своєї чистої. Його радість — із синами людськими. Симеон Стовпник на вершині стовпа — це не Ісус Христос; пустельник у печері, може, й має добрі наміри, але не знаходить прикладу для своєї самотності в тому, чий хрест нібито шанує. Ісус був другом людей: Він не уникав їх, а шукав загиблих. Як написано: «сей грішників приймає і їсть із ними» (Луки 15:2).

Він притягує всіх людей до Себе, і саме для цього Його піднесено від землі. Проте цей великий, притягальний Чоловік мусив би бути самотнім у небі, якби не був самотнім у Гетсиманії, самотнім перед Пилатом, самотнім, коли з Нього глузували вояки, і самотнім на хресті. Якби це дорогоцінне пшеничне зерно не зійшло в самотність смерті, воно лишилося б саме. Але оскільки Він помер, Він «багато овощу приносить».

Це веде нас до четвертого парадоксу: Христос мусить померти, щоб дати життя. «Коли зерно пшеничне, впавши на землю, не вмре, то одно зостаєть ся; коли ж умре, то багато овощу приносить» (Йоана 12:24). Ісус мусить померти, щоб дати життя іншим. Багато людей хибно розуміють смерть, плутаючи її з небуттям, а життя — з простим існуванням. «Котора душа провинить, тота й умре» (Езекиїла 18:4): вона не перестає існувати, але вмирає, відлучена від Бога, свого справжнього життя. Багато хто живе — і не має справжнього життя, і не побачить його, бо «гнїв Божий пробуває на йому» (Йоана 3:36).

Пшеничне зерно, посіяне в землю, вмирає — чи ж воно перестає існувати? Аж ніяк. Смерть — це розпад того, що має життя, на його первісні складники. Для нас це розлучення тіла й душі; для зерна — розпад частин, з яких воно складається. Коли нашого божественного Господа поклали в землю, Його тіло не побачило тління, але Його душа на якийсь час розлучилася з тілом; отже, Він справді помер. Якби Він не помер насправді, то не міг би дати життя нікому з нас.

Улюблені, тут відкривається серце християнства: смерть Христа — джерело всякого життя в Його вченні.

Якби вистачало самої Його проповіді чи самого Його прикладу, Він міг би здобути учнів, навчаючи й живучи серед людей. Однак Він проголошує, що, коли не помре, не принесе плоду. Хтось може заперечити, що Його смерть довершує Його приклад і скріплює печаттю Його вчення; це правда, але навіть якби Він жив далі, творячи чуда й навчаючи, як і раніше, це не породило б духовного життя в людстві.

Ніхто не може прийти до духовного життя інакше, як через спокуту. Немає іншого шляху пізнати Бога, крім дорогоцінної крові Ісуса Христа, через яку ми маємо доступ до Отця. Якби етичне вчення християнства було важливіше за його доктрини, то навіщо взагалі Ісус помер? Довге життя у святості могло б навчити етики, але не спасло б жодної душі. Лише через смерть Він міг породити духовне життя. Не життям, не навчанням, не чудами — лише смертю й воскресінням із мертвих міг Він дати життя іншим.

Усе духовне життя у світі походить від Христової смерті. Старий Завіт дає тіні цієї правди. Життя вперше прийшло у світ при створенні, але було втрачене в гріхопадінні. Пізніше, через Ноя, життя прийшло знову через символічну смерть, поховання й воскресіння: Ной увійшов до ковчега, зачинився в ньому і вийшов у новий світ, коли води спали. Так само й сьогодні ми померли з Христом, поховані з Христом і воскресли з Ним. Немає справжнього духовного життя, крім того, що приходить через смерть, поховання й воскресіння з Христом.

Чи знаєте ви це з власного досвіду? Якщо ні, то знаєте теорію, але не силу Божу у своєму дусі. Щоразу, коли нападають на вчення про спокуту, ми мусимо його обороняти. Ми цінуємо життя Христа, але спасає не сам лише Його приклад — спасає Його смерть за нас. Якби Христос прожив ще тисячу дев’ятсот років, навчаючи й живучи так, як жив, це не породило б серед людства жодної іскри духовного життя. Не вмерши, Він не приносить плоду. Якщо хочете життя, ви мусите повірити, що Ісус помер за вас. Мусите збагнути, що Його кров очищає нас від усякого гріха (1 Йоана 1:7). Лише коли ви зрозумієте, що пшеничне зерно кинуто в землю, щоб воно вмерло, ви зможете приносити плід у своїй душі й бачити плід у житті інших.

Ще одна наука: оскільки Ісус справді впав у землю й помер, ми можемо чекати великих наслідків. «…коли ж умре, то багато овощу приносить» (Йоана 12:24). Дехто уявляє, що Христові спасенні благодійства дістають лише небагато людей, і думає, що тільки мала, добірна громадка прославлятиме Бога.

Але ми ще не можемо знати всього плоду нашого Господа Ісуса. Може настати день, коли мільйони поклонятимуться Богові одним голосом, коли пізнання Його слави покриє землю, як води покривають море.

Так, місії, можливо, просуваються повільно, але насіння посіяне, і пшеничне зерно, що впало в землю й умерло, принесе багато плоду. Коли ми думаємо про жертву Христа, про безмежну любов, яку Він явив, ми мусимо вірити, що Його тяжкі муки не дадуть мізерного наслідку. Наслідок відповідатиме величі жертви. Господь царюватиме на віки вічні! Алилуя! Як стогони хреста дивували ангелів, так і наслідки хреста вражатимуть небесні воїнства.

Великі речі ще мають прийти від Ісуса. Підбадьортеся, ви, втомлені. Будьте непохитні, працюйте з надією, страждайте з радістю, бо царство належить Господеві, і Він панує над народами.

Наостанок кілька практичних наук: те, що правдиве щодо Христа, певною мірою правдиве й щодо кожної Божої дитини.

«Коли зерно пшеничне, впавши на землю, не вмре, то одно зостаєть ся; коли ж умре, то багато овощу приносить» (Йоана 12:24). Це стосується й нас, як показує наступний вірш: «Хто любить душу свою, погубить її; а хто ненавидить душу свою в сьвітї сьому, на вічнє життє збереже її» (Йоана 12:25).

По-перше, ми мусимо вмерти, якщо хочемо жити. Немає духовного життя інакше, як через умирання, що вводить у нього. Ваша власна праведність мусить умерти. Усяка надія на себе мусить умерти. Дух Божий мусить убити стару природу, перш ніж оживить вас. «Засихає трава, вяне цьвітка, слово же Бога нашого тріває по всї віки» (Ісаїї 40:8). Ви мусите зазнати від Духа обчищення й підрізування, перш ніж зможете тішитися життям, яке Він дає.

Далі, ми мусимо віддати все, щоб усе зберегти. «Хто любить душу свою, погубить її». Ви не можете мати духовного життя, надії, радості, миру чи неба інакше, як віддавши все Богові. Ви здобудете все в Христі лише тоді, коли будете готові не мати нічого свого. Гордість, бунт і свавілля треба скласти. Якщо ви не віддасте всього, ви вже його втратили. Повна віддача — єдиний спосіб його зберегти. Багато Божих людей навчилися цього на гіркому досвіді.

Далі, ми мусимо втратити себе, щоб себе знайти. «…хто ненавидить душу свою в сьвітї сьому, на вічнє життє збереже її». Перестаньте жити для себе — і ви справді житимете. Людина, що живе для себе, втрачає саму суть, радість і вінець життя. Але якщо ви живете для Бога й для інших, ви знаходите справжнє життя.

«А шукайте перш царства Божого та правди Його; се ж усе додасть ся вам» (Маттея 6:33). Немає більшої радості, ніж загубити себе в служінні іншим.

І нарешті, якщо ви хочете нести життя іншим, ви мусите певною мірою вмерти для себе. Може, й не буквально, але ви мусите бути до цього готові. Про це свідчить історія: Євангелія найширше поширювалася через чоловіків і жінок, які страждали й умирали за неї, — лолардів, анабаптистів, мучеників усякого стану. Вони віддали своє життя, і їхня смерть принесла життя незліченним іншим. Самопожертва — закон Божого примноження. Смерть іде попереду зростання. Спаситель інших не може спасти Себе самого. І ви, любий друже, не кажіть: «Я не можу далі навчати, я надто втомився». Ви знаєте, що таке втома, але подумайте про свого Господа. Він знав виснаження, а проте ніколи не втомлювався чинити добро. Чи лишитеся ви, як пшеничне зерно, безплідним і забутим, чи принесете плід? Чи дозволите Богові поставити вас туди, де ви зможете рости, — у недільну школу, на роздавання трактатів, на служіння на вулицях? Навіть якщо це коштуватиме вам усього, пам’ятайте: «коли ж умре, то багато овощу приносить» (Йоана 12:24).

Піднесімося ж до вищого ступеня посвяти — прихованої, такої, що вмирає для себе, але приносить рясний плід на славу нашого Господа. Я лише побіжно торкнувся тексту; іншим разом, може, заглибимося ще більше.

Ви завершили: Пшеничне зерно, що вмирає, щоб принести плід

Назад Далі