Розділ 12 · 18 хв читання · 23 хв слухання
Вівця перед стригалями
«…як ягня перед постригачем нїмує, так і він не одчиняв уст своїх». — Ісаїї 53:7 Наш Господь Ісус так цілковито став на наше місце, що в цьому розділі нас порівняно з вівцями: «Всї ми блукали, як вівцї» (Ісаїї 53:6), — і його також порівняно з вівцею: «…як ягня перед постригачем нїмує, так і він не одчиняв уст своїх». Дивовижно, наскільки повним був обмін місцями між Христом і його народом. Він став тим, чим були вони, щоб вони могли стати тим, чим є він. Нам легко зрозуміти, що ми — вівці, а він — Пастир; але порівняти Сина Всевишнього з вівцею було б неприпустимою зухвалістю, якби його власний Дух не обрав цього смиренного образу.
Хоч цей образ і сповнений ласки, у цьому місці він зовсім не незвичний. Задовго до днів Ісаїї нашого Господа прообразувало пасхальне ягня. Згодом про нього проголошено: «Агнець Божий, що бере на себе гріхи сьвіта» (Йоана 1:29), — і навіть у славі його описано як Агнця посеред престолу.
Розгортаючи цю божественну картину, я запрошую вас насамперед поглянути на терпеливість нашого Спасителя, явлену в образі вівці, що мовчить перед стригалями.
Нашого Господа привели до стригалів, щоб позбавити його втіхи, позбавити честі, позбавити навіть доброго імені, а врешті — позбавити самого життя; та під руками стригалів він мовчав, як вівця. Подумайте, яким терпеливим він був перед Пилатом, Іродом і Каяфою, і на хресті. Ніде не записано, щоб він хоч раз нетерпляче скрикнув від болю й ганьби, яких зазнав від рук тих лихих людей. Жодне гірке слово не вирвалося з його уст.
Пилат сказав: «Не відказуєш нїчого? Он, скільки на Тебе сьвідкують» (Марка 15:4). Ірод був глибоко розчарований, бо сподівався побачити від нього якесь чудо. Ті кілька слів, які наш Господь таки промовив, були лагідні й покірні, мов тихий голос вівці, але безмежно сповнені змісту. Він сказав: «Я на се родивсь і на се прийшов у сьвіт, щоб сьвідкувати правдї» (Йоана 18:37), і ще: «Отче, відпусти їм; не знають бо, що роблять» (Луки 23:34). Окрім цього, він лишався терпеливим і мовчазним.
Зауважте насамперед, що наш Господь мовчав і не відкривав уст проти своїх ворогів. Він не звинуватив жодного з них ні в жорстокості, ні в несправедливості. Його обмовляли, але він не відповідав. Поставали неправдиві свідки, та він не відповідав їм. Можна було б подумати, що він озветься, коли йому плювали в обличчя. Хіба не міг він сказати: «Друже, нащо ти це робиш? За котре з моїх діл ви зневажаєте мене?» Але час для таких запитань минув. Коли його били руками по обличчю, не було б дивно, якби він спитав: «За що мене бєш?» Та ні — він поводився так, ніби не чув їхніх образ. Він не приніс жодного звинувачення перед своїм Отцем. Досить було йому звести очі до неба, і легіони ангелів розігнали б глузливих вояків. Один помах серафимового крила — і Ірод загинув би; Пилат міг би впасти під той суд, на який заслуговував як неправедний суддя. Пагорб хреста міг би стати жерлом вулкана й поглинути юрбу, що стояла там, глузуючи й насміхаючись із нього. Але такого вияву сили не було. Натомість був незрівнянно більший вияв сили — сили над самим собою.
Він стримував саму всемогутність силою, що перевищує всяку міру.
І знову: як він не сказав жодного слова проти ворогів, так не сказав жодного слова й проти когось із нас. Пам’ятаєте, як Сепфора сказала Мойсеєві: «Крівавий жених ти менї» (2 Мойсея 4:25), — коли побачила, що її дитина спливає кров’ю. Певно ж, Ісус міг би сказати своїй церкві: «Дорогою нареченою ти мені обійшлася, принісши мені всю цю ганьбу й кровопролиття». Але Бог «дає всїм щедро та й не осоромлює» (Якова 1:5). Він відкрив саме джерело свого серця і не дорікнув нам. Він наперед порахував усю ціну. Тому й витерпів хрест, не зважаючи на сором.
«Це співчуття було, як у Бога: Спаситель знав, що ціна прощення — його кров, та жаль його не відступив». Без сумніву, він дивився крізь віки, бо очі його не потьмяніли, навіть коли їх заливала кров на дереві. Він, мабуть, передбачав і вашу, і мою байдужість, наші холодні серця і нашу невірність. Він міг би залишити по собі такі слова: «Я страждаю за тих, хто недостойний моєї любові. Їхня любов буде вбогою відплатою за мою. Хоч я віддаю їм усе своє серце, якою ж літеплою буде їхня любов до мене. Я втомився від них; тяжко мені покласти життя за такий народ». Але немає й сліду такої думки. Ні. «…любивши своїх, що були в сьвітї, до кінця любив їх» (Йоана 13:1). Він не промовив жодного слова, яке звучало б як жаль чи скарга на те, що страждає за них, і не висловив жодного смутку через те, що розпочав це діло.
І як не було слова проти ворогів, і не було слова проти вас чи мене, так не було й слова проти Отця — ані складу скарги на суворість кари, покладеної на нього заради нас. Ми з вами нарікали під куди легшими негодами, відчуваючи, що з нами повелися несправедливо. Ми навіть насмілювалися кричати до Бога: «Вид мій почервонїв від плачу, а на віях моїх тїнь смертна, — Хоч нема кривди на руках моїх, та й молитва моя чиста» (Йова 16:16-17). Та не так Спаситель. В устах його не знайшлося нарікання. Ми не можемо навіть почати розуміти, як глибоко Отець тиснув і чавив його, — а проте не було жодного бунту. «Боже мій, Боже мій, чом мене покинув єси?» (Маттея 27:46) — це був крик приголомшеної скорботи, а не скарга. Він показав справжню людськість у немочі, але не людськість у бунті. Єремія написав багато плачів, а Ісус промовив їх небагато. Ісус плакав, Ісус пітнів великими краплями крові, але ніколи не нарікав і не бунтував у своєму серці.
Погляньте на свого Господа й Спасителя, що в тихій покорі лежить під стригалями, коли вони забирають усе, що йому дороге, — а він не відкриває уст своїх. Тут ми бачимо його цілковиту покору. Він віддав себе повністю; не було жодного вагання. Цю жертву не треба було прив’язувати мотузками до рогів жертовника. Як же це не схоже на нас із вами. Він стояв, готовий страждати, терпіти плювки, зазнавати ганебного поводження й померти, бо цілком віддав себе. Він увесь був відданий тому, щоб виконати волю Отця й звершити наше відкуплення. Було в ньому й цілковите володіння собою. Ніщо в ньому не повстало, щоб вимагати свободи чи втекти від страждання. Жодна частина його тіла, жодна думка його розуму, жодна сила його духу не опиралася.
Усе скорилося Божій волі. Увесь Христос віддав усе своє єство Богові, щоб принести себе досконало, без вади, для нашого відкуплення. Було не лише володіння собою, а й цілковите зосередження на своєму посланні. Вівця, що лежить там, не думає про пасовиська; вона віддає себе стригалеві. Ревність за Божий дім пожирала нашого Господа в Пилатовій палаті так само, як і деінде, бо там він засвідчив добре визнання. Єдиною його турботою було обстояти Божу честь і спасти свій вибраний народ. Брати й сестри, як би я хотів, щоб ми дійшли до цього: віддати Богові весь свій дух, навчитися володіти собою і цілком віддати йому своє підкорене «я».
Спокій і покора нашого Господа постають ще ясніше, якщо правда, що на Сході вівці лагідніші за наших. Хто бачив галас і грубе поводження на багатьох наших стрижках, тому, може, важко буде повірити свідченню давнього письменника Філона Юдея, який казав, що вівці самі охоче йшли під стрижку. Він писав, що вовнисті барани, обважнілі від густого руна, самі віддаються в руки пастуха, щоб той остриг їхню вовну, ніби сплачуючи щорічну данину людині, своєму природному володареві. Вівця стоїть тихо, схиливши голову, нічим не скута під рукою стригаля. Комусь, хто не знає лагідної вдачі овець, це може видатися дивним, але він запевняє, що це правда. Якою ж дивовижною була така покора в нашого Господа! Подивляймося нею й прагнімо наслідувати його приклад.
Я спробував, хоч і недосконало, змалювати терпеливість нашого улюбленого Учителя. Тепер, по-друге, погляньмо на наше власне становище в світлі того самого образу, вжитого про нашого Господа.
Хіба я не казав на початку, що він охоче порівняв себе з вівцею саме тому, що ми — вівці? Погляньмо на це з іншого боку. Наш Господь був вівцею перед стригалями, і який він, такі й ми в цьому світі. Хоч нас ніколи не принесуть, як ягнят у храмі, в жертву спокути, проте споконвіку зі святими поводилися як з отарою на заріз. Як написано: «задля тебе вбивають нас увесь день, полїчено нас як овечок на заріз» (Римлян 8:36). Ісус посилає нас, як овець серед вовків (Маттея 10:16), і ми маємо дивитися на себе як на живі жертви, готові до принесення. Але я хочу зосередитися саме на цьому другому образі: нас, наче овець, приводять під руку стригаля.
Як стригаль бере вівцю і зрізає з неї вовну, так Господь часом бере свій народ і стриже його, забираючи земні втіхи й лишаючи людей обібраними.
Хотів би я, щоб, коли настане наш час пройти через цю стрижку, про нас можна було сказати те саме, що й про нашого Господа: «…як ягня перед постригачем нїмує, так і він не одчиняв уст своїх». Боюся, ми говоримо надто багато й нарікаємо без кінця, часто без справжньої причини або з дуже дрібних приводів. Та тепер розгляньмо сам образ.
Перш за все пам’ятайте, що вівця віддячує господареві за всю його турботу й працю тим, що дає себе остригти. Наскільки я знаю, нічим іншим вівця віддячити не може. Вона дає їжу, коли її заколюють, але поки вона жива, єдина плата, яку вона може дати пастухові, — це віддати своє руно в належну пору. Деякі з Божих людей можуть приносити Христові данину вдячності діяльним служінням, і їм слід робити це радо кожного дня свого життя. Але багато інших не здатні на велике діяльне служіння, і чи не єдине, чим вони можуть віддячити своєму Господеві, — це віддати своє руно через страждання, коли він кличе їх страждати, тихо погоджуючись утратити особисті вигоди, коли настає час терплячої витривалості.
Ось іде стригаль. Він бере вівцю й починає стригти, стригти, стригти, зрізаючи вовну цілими жмутами. Скорбота часто буває тими великими ножицями. Забрано чоловіка або, може, дружину. Забрано маленьких дітей. Майно відрізано, і здоров’я пропало. Часом ножиці зрізають добре ім’я людини: здіймається обмова, і втіхи зникають. Що ж, це ваша пора стрижки, і, можливо, ви не можете прославити Бога якимось великим зовнішнім ділом, хіба що пройшовши через це. Якщо так, то чи не повинні ми, як добрі вівці Христові, охоче віддати себе, кажучи: «Я лягаю з таким наміром: щоб ти міг забрати в мене що завгодно й усе та зробити зі мною, що хочеш; бо я не свій, бо куплений ціною» (1 Коринтян 6:19-20)?
Зауважте, що й сама вівця має користь зі стрижки. Поки вівцю не остригли, вовна в неї довга й стара, і кожен кущ та терен шарпає її, аж поки вівця не стане обшарпаною й жалюгідною.
Якби вовну залишили, коли настане літня спека, вівця навряд чи змогла б це витримати.
Вона була б така обтяжена руном, що їй було б так само незручно, як нам, коли ми аж надто довго не скидаємо важкого зимового одягу. Тож, брати й сестри, коли Господь стриже нас, ця процедура подобається нам не більше, ніж вівцям; але, по-перше, це для його слави, а по-друге — для нашого добра. Тому ми зобов’язані охоче коритися. Є багато речей, які ми хотіли б зберегти і які, якби ми їх зберегли, стали б не благословенням, а прокляттям.
Благословення, що зачерствіло, стає прокляттям. Манна, хоч і сходила з неба, була доброю лише доти, доки Бог велів зберігати її до належного часу. Коли її тримали довше, «завелись у тому черви і засмердїлось воно» (2 Мойсея 16:20), — і тоді вона вже зовсім не була благословенням. Багато хто тримав би свої милості, аж поки вони не зогниють, але Бог цього не допустить. До певної межі ваше багатство було благословенням; за тією межею воно б уже ним не було, і тому Господь його забрав.
До тієї межі ваша дитина була даром; за нею вона б уже ним не була, і тому прийшла хвороба, і дитина померла. Можливо, ви цього не бачите, але це правда: коли Бог забирає в свого народу благословення, він забирає його тому, що воно не лишилося б благословенням.
Перед стрижкою овець завжди миють. Чи бачили ви коли-небудь, як їх зганяють до струмка? Чоловіки стоять рядами аж до пастуха, що чекає у воді. Овець зганяють униз; чоловіки хапають їх, кидають у ставок, тримають їм голови над водою і крутять їх знову й знову, щоб вимити вовну, перш ніж її зістригти. Потім ви бачите, як вони виходять на другому березі, тремтячи, бідолашні, й не знаючи, що буде далі. Хочу підказати вам, брати й сестри: щоразу, коли над вами нависає випробування, просіть Господа освятити його для вас. Якщо добрий Пастир збирається зістригти вашу вовну, просіть його вимити її, перш ніж він її забере. Просіть, щоб вас очистили духом, душею і тілом. У християн є добрий звичай просити благословення на їжу, перш ніж їсти хліб. Хіба не ще потрібніше просити благословення на наші біди, перш ніж у них увійти? Ваша люба дитина, можливо, при смерті; чи не зійдетеся ви, дорогі батьки, разом, щоб просити Бога благословити навіть смерть тієї дитини, якщо вже їй судилося статися? Урожай не вдався; чи не годилося б сказати: «Господи, освяти цю бідність, цю втрату, цей неврожай. Зроби це для нас засобом благодаті»? Чому б не просити благословення на чашу гіркоти так само, як на чашу подяки? Просіть, щоб вас вимили, перш ніж остригти, і якщо вже стрижці бути, нехай вашою головною турботою буде віддати чисту вовну.
Після миття, коли вівця обсохла, вона втрачає те, що було її втіхою. Її кидають на землю, і стригалі беруться до роботи. Бідолашне створіння втрачає своє тепле руно. Вам теж доведеться розлучитися зі своїми втіхами. Запам’ятайте: наступного разу, коли отримаєте нове благословення, назвіть його позикою. Бідна вівце, на твоїй спині немає вовни, якої колись не зістрижуть. Дитино Божа, немає у вашому володінні жодної земної втіхи, яка б або не покинула вас, або яку не покинете ви. Ніщо по-справжньому не належить нам, крім нашого Бога. «Як?» — скаже хтось. — «А хіба не наш гріх?» Гріх був нашим, але Ісус узяв його на себе, і його вже немає.
Ніщо не належить нам по-справжньому, крім нашого Бога, бо всі його дари ми тримаємо в позику, і він може відкликати їх зі своєї верховної волі. Ми нерозумно думаємо, що наші милості належать нам, а коли Господь їх забирає, починаємо нарікати. Кажуть, позика має вертатися додому, сміючись, — тож і нам слід радіти, коли Господь забирає назад те, що нам позичив. Усе наше надбання — це короткочасні ласки, позичені на час. Як вівця віддає свою вовну й утрачає свою вигоду, так і ми мусимо віддати все своє земне майно. А якщо воно й залишиться з нами до смерті, то тоді ми його покинемо. Жодної з цих речей ми не перенесемо через ріку смерті.
Стригалі пильнують, щоб не поранити вівцю. Вони стрижуть якомога ближче до шкіри, але шкіри не ріжуть. Якщо тільки можуть, вони не пускають крові — ані краплини. Коли ж поріз і трапляється, то здебільшого тому, що вівця не лежить спокійно. Дбайливий стригаль тримає свої ножиці чистими від крові. Про це писав Томсон у своїй поемі «Пори року», і ці рядки чудово ілюструють усю тему: «Яке ж лагідне, яке терпляче лежить це смирне створіння! Яка м’якість у його сумовитому обличчі, яка мовчазна, страждальна невинність!
Не бійтеся, лагідні отари! Це не ніж страшного заколення піднято над вами; ні, це дбайливі, вправні ножиці пастуха, який, позичивши ваше руно як плату за свою щорічну турботу, відпустить вас назад на пагорби легкими й вільними». Саме брикання й пручання ускладнюють стрижку. Якщо ми мовчатимемо перед стригалями, жодної шкоди не буде. Господь може стригти дуже коротко. Я знав людей, яких він обстриг так повно, що, здавалося, в них нічого не лишилося, — як Йов, коли той казав: «Нагим вийшов я з матерньої утроби, нагим і вернусь» (Йова 1:21). Проте вони разом із Йовом також казали: «Господь дав, Господь і взяв; … нехай буде імя Господнє благословенне!» (Йова 1:21).
Зауважте, що стригалі завжди вибирають слушний час. Було б жорстоко й нерозумно починати стрижку взимку. Є приказка про те, що Бог «пом’якшує вітер для остриженого ягняти». Хоч би як там було, справді було б жорстоко стригти ягнят, коли дмуть пронизливі вітри. Овець стрижуть у теплу, лагідну погоду, коли вони можуть обійтися без руна й їм без нього краще. Коли наближається літо, надходить пора стрижки. Хіба ви не помічали, що, коли Господь посилає нам скорботу, він вибирає найкращий можливий час? Він навчив своїх учнів молитися: «Молїть ся ж, щоб не довелось вам утїкати зимою» (Маттея 24:20). Дух цієї молитви видно й у тому, коли приходять наші скорботи. Він не посилає найтяжчих випробувань у найслабші наші хвилини. Якщо ваша душа вже глибоко пригнічена, Господь не докладає тоді найтяжчого тягаря. Такі ноші він береже на той час, коли «радощі перед Господом» — ваша сила. Ми часто відчуваємо, що коли радість зростає, то, може, близько й випробування; а коли смуток поглиблюється, то, може, наближається визволення. Господь не посилає двох тягарів одразу, а якщо й посилає, то дає подвійну силу. Пору своєї стрижки він вибирає з лагідною мудрістю.
Варто пам’ятати ще одне. Як і в овець, виростає нова вовна. Щоразу, коли Господь однією рукою забирає земні втіхи — одну, дві, три, — другою він повертає шість, двадцять, сто. Ми плачемо й нарікаємо через маленьку втрату, проте ця втрата потрібна, щоб ми могли здобути більше. Так, так і буде. Ми матимемо причину радіти, бо він «посилає на ніч сльози, а досьвіта радість» (Псальма 30:5). Якщо ми втратимо одне становище, на нас чекає інше. Якщо нас виженуть з одного місця, для нас приготовано кращий притулок. Провидіння відчиняє другі двері, коли зачиняє перші. Якщо Господь забрав в Ізраїля манну, то тому, що вони вже їли плоди ханаанської землі. Якщо вода зі скелі більше не йшла за ними, то тому, що вони пили з Йордану й з потоків. О вівці Господньої кошари, нова вовна вже росте. Тож не тривожтеся через стрижку. Я сказав про це коротко, щоб ми могли перейти до останньої думки.
Намагаймося наслідувати приклад нашого благословенного Господа, коли настане наш час стрижки. Будьмо мовчазні перед стригалями, покірні й тихі, як він.
Усе, що я сказав, дає для цього підставу. Наша стрижка через скорботу прославляє Бога, вшановує Пастиря й іде нам на користь. Господь відмірює й пом’якшує наші випробування і посилає їх у слушний час. Багатьма способами я показав, що мудро коритися так, як кориться вівця, і що чим повніше ми це робимо, тим краще.
Ми надто багато пручаємося й часто ще й виправдовуємо себе в цьому. Часом ми кажемо: «Це надто боляче; я не можу бути терплячим. Я витримав би що завгодно, тільки не це». Коли батько карає свою дитину, хіба він вибирає щось приємне? Ні. Біль — частина науки. Так само й гіркота скорботи — частина нашого виправлення. «Рани від побоїв — се лїк проти зла» (див. Приповісток 20:30). Не нарікайте через те, що ваше випробування здається гострим і незвичайним. Це було б однаково, що сказати: «Якщо все йтиме по-моєму, я скорюся; а якщо ні — збунтуюся». Це не дух Божої дитини.
Часом ми нарікаємо на свою слабкість. «Господи, якби я був сильніший, я б не зважав на цю тяжку втрату; але я немічний, як сухий листок, гнаний бурею». Та хто вирішує, яке випробування вам пасує, — Бог чи ви? Якщо Господь вважає це випробування відповідним для вашої слабкості, можете бути певні, що так воно і є. Лежіть тихо. Лежіть тихо. «Але моє горе походить із жорстокого джерела», — кажете ви. «Ця біда прийшла не прямо від Бога. Вона прийшла через мого двоюрідного брата чи рідного брата, який мав би поводитися зі мною краще.
Якби це був ворог, я б це перетерпів». Брате мій, випробування насправді не приходить від ворога. За всією вашою бідою стоїть Бог. Дивіться повз другорядні причини на велику Першопричину. Тяжка помилка — зосереджуватися на людському знарядді, що б’є нас, і забувати руку, яка тримає різку. Коли я вдарю собаку, він кусає палицю. Бідолашний, він не знає нічого кращого. Якби він міркував ясніше, то або вкусив би мене, або спокійно прийняв би удар. Не беріться кусати палицю. Нею орудує ваш небесний Отець. Чи різка з чорного дерева, чи з терну, вона в його руці. Найкраще перестати вибирати собі випробування й залишити все в руках безмежної мудрості.
Суть моєї вісті така: віруючий, віддайте себе. Лежіть тихо в Божих руках. Не пручайтеся. Немає сенсу пручатися. Якщо великий Стригаль має намір стригти, він стригтиме. Як я вже казав, коли вівця пручається, її можуть порізати ножиці. Якщо ми пручаємося проти Бога, то можемо отримати два удари замість одного. Насправді у випробуванні немає й половини того болю, що в боротьбі проти нього. Східний хлібороб підганяє вола рожном. Легкий укол майже не шкодить, але якщо віл брикається, він сам вганяє рожен у себе й спливає кров’ю. Так і з нами. Тяжко «проти рожна прати» (Дїяння 26:14). Через бунт ми страждаємо більше, ніж страждали б, якби скорилися Божій волі.
Яка користь із тривоги? Ми не можемо зробити «нї одного волоса білим або чорним» (Маттея 5:36). Ви, стривожені, своїми зітханнями не зміните погоди.
Чи заробили ви коли-небудь хоч копійку, тривожачись, чи поклали хліб на стіл, нарікаючи? Нарікання — марна трата подиху, а тривога — марна трата часу. Тихо лежати в Божій руці — це благословення для душі.
Як би я хотів бути спокійнішим і краще володіти собою. Я прагну повсякчас казати: «Господи, роби зі мною, твоїм слугою, що хочеш, коли хочеш і як хочеш. Дай мені честь чи безчестя, багатство чи бідність, хворобу чи здоров’я, радість чи смуток — і я радо прийму це з твоєї руки». Людина недалеко від небесних воріт, коли вона цілком скорилася Господній волі.
Ви, кого вже остригли, отримали, я вірю, розраду від благословенного Духа Божого. Хай благословить вас Бог. І нехай грішник також упокориться під могутньою рукою Божою. «Смиріть ся ж під сильну руку Божу» (1 Петра 5:6). Коріться Богові (Якова 4:7). Нехай кожна думка буде взята в полон для нього (2 Коринтян 10:5), і нехай Господь пошле своє благословення заради Христа. Амінь.