Розділ 11 · 19 хв читання · 25 хв слухання
Що можуть і чого не можуть працівники на полі
«І рече: Так єсть царство Боже, як коли чоловік, що вкине зерно у землю, та й спить, і встає в ночі і в день, а зерно сходить і росте, як — він не знає. Від себе бо земля родить: спершу траву, потім колос, а далїй повну пшеницю в колосї. Як же доспіє овощ, зараз посилає серпа, бо настали жнива.» Марка 4:26-29 Тут є урок для тих, хто трудиться разом із Богом. Це притча для всіх, хто причетний до Божого царства. Мало користі буде з неї тим, хто лишається в царстві темряви, бо їх не покликано сіяти добре насіння. «До грішника ж говорить Бог: Чого ти говориш про устави мої, і носиш в устах твоїх завіт мій?» Але всі, кому доручено розкидати насіння для Царственного Хлібороба, радо збагнуть, як готуються жнива для Того, Кому вони служать. Тож слухайте, ви, що сієте понад усіма водами; ви, що ревно прагнете наповнити небесні комори, — слухайте, і нехай Дух Божий промовляє до вас настільки, наскільки ви здатні це прийняти.
Насамперед із нашого тексту ми дізнаємося, що ми можемо зробити і чого не можемо. «Так єсть царство Боже, як коли чоловік, що вкине зерно у землю». Ось що може зробити благодатний працівник. «та й спить, і встає в ночі і в день, а зерно сходить і росте, як — він не знає.» А ось чого він зробити не може. Коли насіння посіяне, воно вже поза людською владою, і людина не може ні змусити його зійти, ні змусити рости. Та невдовзі працівник з’являється знову: «Як же доспіє овощ, зараз посилає серпа». Ми можемо жати свого часу, і це водночас і наш обов’язок, і наша привілея. Отже, бачите: працівникові є місце на початку; і хоча в середині цього процесу місця для нього немає, згодом йому дається ще одна нагода — коли посіяне ним принесло плід.
Отже, зауважте: ми можемо сіяти. Кожен, хто прийняв у серце пізнання Божої благодаті, може навчати інших. Слово «чоловік» я вживаю тут про всіх, хто знає Господа, — і чоловіків, і жінок. Не всі ми можемо навчати однаково, бо не всі маємо однакові дари: одному дано один талант, а іншому — десять. Не всі ми маємо й однакові нагоди, бо один живе в безвісті, а інший має далекосяжний вплив. І все ж у Божій родині немає жодної маленької руки, яка не могла б кинути в землю свою власну крихітну зернину. Немає серед нас нікого, кому треба стояти без діла, бо на кожного чекає праця якраз до його снаги. Немає жодної спасенної жінки, що лишилася б без святого завдання; нехай вона його виконає і почує схвальне слово: «Що змогла ся, зробила».
Ніколи не нарікаймо, що не можемо зробити всього, коли Бог дозволяє нам зробити бодай оце одне; бо сіяти добре насіння — праця, що вимагає всієї нашої мудрості, сили, любові й дбайливості. Святе сіяння слід прийняти як наше найвище покликання, і воно не є негідним заняттям навіть для найшляхетнішого життя. Вам знадобиться небесне навчання, щоб старанно добирати добру пшеницю і берегти її чистою від бур’янів омани. Вам знадобиться провід, щоб вибрати з неї власні думки й погляди, бо вони можуть і не збігатися з думкою Божою. Людей рятують не наші слова, а Боже Слово. Нам потрібна благодать, щоб правильно розуміти Євангеліє і навчати його цілим. Різним людям ми мусимо мудро подавати ту частину Божого Слова, яка найкраще промовляє до їхнього сумління, бо від слова, сказаного вчасно, може залежати дуже багато.
Добравши насіння, ми матимемо вдосталь праці, якщо вийдемо й сіятимемо його всюди, бо кожен день приносить нагоду, а кожне зібрання відчиняє двері. «З ранку сїй насїннє твоє й не давай увечері спочивати руцї твоїй». «Блаженні ж ви, що сїєте понад усї води». Мудрі сіячі розпізнають сприятливу пору й радо за неї хапаються. Бувають часи, коли сіяти було б явно марно, бо ґрунт не готовий. Після дощу, або перед ним, або тоді, коли, як знає досвідчений хлібороб, найкраще, — саме тоді ми мусимо діяти. Хоч ми маємо служити Богові повсякчас, бувають пори, коли говорити означало б кидати перли перед свиньми, а бувають інші часи, коли мовчати було б тяжким гріхом. Хто лінується в пору оранки й сівби, той справжній ледар, бо марнує не лише день, а й цілий рік.
Якщо ви пильнуєте душі й користаєте зі сприятливих годин і зворушених хвилин, то не нарікатимете на брак нагод. Навіть якщо вас ніколи не покличуть поливати чи жати, ваша частка досить велика, якщо ви вірно виконуєте працю сіяча.
Хоч навчати простої правди Євангелія може здаватися чимось малим, це конче потрібне. Як люди почують, якщо ніхто їх не навчатиме? Слуги Божі, насіння Слова — не будяковий пух, що його розносить кожен вітер. Пшениця царства потребує людської руки, яка б її посіяла, і без цього вона не ввійде в людські серця й не принесе плоду на славу Божу. Проповідь Євангелія потрібна в кожну добу. Дай Боже, щоб наша країна ніколи її не позбулася. Навіть якби Господь послав голод на хліб і воду, нехай Він ніколи не посилає голоду на Своє Слово. «Тим же то віра (приходить) через слуханнє, слуханнє ж через слово Боже.»
Тож розкидайте насіння царства, бо без цього не буде жнив.
Це насіння треба сіяти часто, бо пшениця має багато ворогів, і якщо ви не повторюватимете сівби, то можете так і не побачити жнив. Насіння треба сіяти всюди, бо немає таких куточків світу, які ви могли б собі дозволити залишити незайманими в надії, що вони вродять самі. Не залишайте багатих і освічених, думаючи, що Євангеліє неодмінно дійде до них і без зусиль, бо гордість часто тримає їх далеко від Бога. Не залишайте бідних і неосвічених, думаючи, що вони самі собою відчують потребу в Христі. Вони можуть опускатися все нижче й нижче, якщо ви не піднімете їх Євангелієм. Жодною групою людей, жодним складом розуму не можна знехтувати. Усюди ми мусимо проповідувати Слово — вчасно й невчасно. Я чув, що капітан Кук, відомий мандрівник-дослідник, куди б не подорожував, возив із собою невеличкий пакунок англійського насіння і розкидав його всюди, де висаджувався на берег, залишаючи по всьому світі квіти й трави своєї батьківщини. Наслідуйте його, куди б ви не йшли: сійте духовне насіння в кожному місці, куди ступає ваша нога.
Тепер погляньмо, чого ви зробити не можете. Коли насіння вийшло з вашої руки, ви не можете змусити його породити життя. Ви не можете змусити його рости, бо не знаєте, як воно росте. У тексті сказано: «та й спить, і встає в ночі і в день, а зерно сходить і росте, як — він не знає.» Те, що вище нашого розуміння, безперечно, вище й нашої сили. Чи можете ви змусити зернину прорости? Ви можете покласти її в тепло й вологу, щоб вона набубнявіла й тріснула, але саме проростання — поза вами. Як воно відбувається? Ми не знаємо. Коли вона почала рости, чи можете ви змусити її розвинутися в листок і стебло? Ні. Коли трава стає колосом, чи можете ви довести його до стиглості? Він достигне, але не вашою силою.
Ви не можете втрутитися у внутрішній процес, хоч і можете створити для нього сприятливі умови. Життя — таємниця. Ріст — таємниця. Достигання — таємниця. Це запечатані джерела, непідвладні людині. Те саме стосується й Божого життя в серці. Слово входить у душу й пускає коріння — ми не знаємо як. З природи люди опираються Слову, проте воно входить і так їх змінює, що вони його полюбляють. Їхню природу оновлено, і замість гріха вона родить покаяння, віру й любов. Ми не знаємо як. Як Дух Божий діє на людський розум, як Він творить нове серце й правий дух, як ми відроджуємося до живої надії — пояснити ми не можемо. Святий Дух входить у нас; ми не бачимо Його, не чуємо Його й не відчуваємо тілесно Його дотику, проте Він чинить у нас могутню працю, яка з часом стає очевидною. Ми знаємо, що Його працю названо новим творінням, воскресінням, оживленням із мертвих; але ці слова лише прикривають наше незнання того, як саме це робиться. А коли ми не розуміємо, як Він діє, то вже напевно не можемо перебрати Його працю на себе. Ми не можемо творити, не можемо давати життя, не можемо перемінювати, не можемо відроджувати, не можемо спасати.
Коли Бог довершив цю приховану працю в рості насіння, що далі? Ми можемо пожати стиглий хліб. Минає час — і Бог Святий Дух знову використовує Своїх слуг. Коли живе насіння дало спершу траву думки, потім зелений колос переконання і, нарешті, віру — наче повну пшеницю в колосі, — християнський працівник вертається до служіння, бо він може жати. «Як же доспіє овощ, зараз посилає серпа». Ідеться не про останній день суду — він виходить за межі цієї притчі. Тут явно мовиться про людину, яка сіє і жне. Жнива, про які тут говорить Ісус, — це ті самі жнива, про які Він казав Своїм учням: «Здійміть очі ваші, та погляньте на ниви, що вже пополовіли на жнива». Посіявши в серцях самарян і побачивши, як починає з’являтися віра, Господь Ісус проголосив про «ниви, що вже пополовіли на жнива». Апостол каже: «Я посадив, Аполос поливав, Бог же зростив.» Наш Господь сказав Своїм учням: «Я післав вас жати, коло чого ви не працювали». Хіба немає також і цієї обітниці: «Добре ж роблячи, не вниваймо, свого бо часу своє жати мем, не ослабіваючи»?
Християнські працівники починають свою жниварську працю з того, що пильно видивляються ознак віри в Христа. Вони прагнуть побачити першу травинку й радіють, бачачи, як достигає колос. Вони можуть сподіватися, що люди вірять, але жадають певності. Переконавшись, що віра справді є, вони починають підбадьорювати, вітати й утішати. Вони знають, що нового віруючого треба зібрати в клуню християнського спілкування, щоб уберегти його від численних небезпек.
Жоден мудрий хлібороб не залишає стиглого хліба на поталу градові, цвілі чи птахам. Так само жоден справжній віруючий не повинен залишатися поза спілкуванням церкви. Його слід приймати до церкви з тією радістю, яка супроводжує звезення снопів. Працівник пильно стежить, і коли настає слушний час, збирає навернених, щоб церква дбала про них, щоб вони були відокремлені від світу, захищені від спокус і збережені для Господа. Він робить це без зволікання, бо в тексті сказано: «зараз посилає серпа». Він не гається в холодній підозріливості. Коли віра очевидна, він заохочує до відкритого визнання й каже новому віруючому: «Чи визнали ви свою віру? Чи не час зробити це відкрито? Хіба Ісус не звелів віруючому охриститися? Якщо ви любите Його, зберігайте Його заповіді». Він не заспокоїться, доки наверненого не введуть у спілкування вірних. Бо наша праця завершена лише наполовину, коли людей зроблено учнями й охрещено. Далі ми мусимо підбадьорювати, наставляти, зміцнювати, утішати їх і допомагати їм у кожній скруті. Що каже Спаситель? «Ійдїть же навчайте всї народи, хрестячи їх в імя Отця, і Сина, й сьвятого Духа, навчаючи їх додержувати всього, що я заповідав вам».
Отже, зауважте, який обсяг і яка межа нашої праці. Ми можемо донести правду до людей, але благословити її може тільки Господь. Життя й ріст Слова в душі належать одному Богові. Коли ця прихована праця росту завершена, ми можемо зібрати спасенних до церкви. Щоб Христос — надія слави — сформувався в людині, — це не наша праця; вона лишається Божою. Але коли Христос справді сформувався в них, розпізнати Його образ і сказати: «Прийдїть, благословенні Отця мого, осягнїть царство, приготовлене вам од основання сьвіту», — це наш обов’язок і наша радість. Творити Боже життя — справа Божа; плекати його — наша. Давати зростати прихованому життю — справа Господня; помічати його розвиток і збирати його — справа вірних, як і написано: «Як же доспіє овощ, зараз посилає серпа, бо настали жнива.»
Отже, ось наш перший урок: ми бачимо, що ми можемо зробити і чого не можемо. II. Наша друга думка подібна до першої і стосується того, що ми можемо знати і чого знати не можемо.
Спершу — що ми можемо знати. Ми можемо знати, що коли посіяли добре насіння Слова, воно виросте, бо Бог це обіцяв. Не кожна зернина й не в кожному місці — бо деякі заберуть птахи, деякі знищать черви, а деякі спалить сонце, — але загалом Боже Слово не зазнає невдачі. Як написано: «Так і слово моє, що виходить із уст у мене, — до мене не вертається впорожнї, але чинить те, що менї вгодно, й довершує те, чого я послав його.» Це ми можемо знати. Можемо знати й те, що коли насіння пустило коріння, воно й далі ростиме. Це не мрія і не минущий образ, що зникає, а жива сила, яка переходить від трави до колоса й під Божим благословенням розвивається у справжнє спасіння, приносячи, мовби, «повну пшеницю в колосї». З Божою допомогою й благословенням наша праця навчання приведе не лише до роздумів і переконання, а й до навернення та вічного життя.
Ми знаємо також — бо нам це сказано, — що причина цього росту передусім у тому, що життя є в самому Слові. У Божому Слові є життя, бо написано: «Живе бо слово Боже і дїйственне, і гостріще всякого обоюдного меча». Його названо також «слово Бога живого і пробуваючого по вік». Живе насіння природно росте, і Боже Слово росте в людських серцях тому, що воно — живе Слово живого Бога. Де слово царя, там і сила. Ми знаємо це, бо цього навчає Писання. Хіба не написано: «Схотїв бо, то й породив нас словом правди»?
Ба більше, про землю, яка в цій притчі означає людину, сказано: «Від себе бо земля родить». Тут треба бути обережними з поясненням, бо людські серця самі собою віри не родять; вони як тверда скеля, на якій насіння загинуло б. Сказане означає ось що: як земля під благословенням роси й дощу та через приховану Божу дію на неї стає готовою прийняти й утримати насіння, так і людське серце стає готовим прийняти й обійняти Євангеліє Ісуса Христа. Пробуджене серце прагне саме того, що дає Боже Слово. Зворушена Божою дією, душа обіймає правду, а правда обіймає душу, тож правда живе в серці й набирає там сили. Любов людини приймає Божу любов; віра людини, вироблена в ній Духом Божим, вірить Божій правді; надія людини, народжена в ній Святим Духом, хапається за об’явлені обітниці. Так небесне насіння росте в ґрунті душі. Життя походить не від того, хто проповідує Слово; його вклав у Слово Святий Дух. Життя — не у вашій руці, а в серці, яке Дух веде до прийняття правди. Спасіння приходить не через владу проповідника, а через особисте переконання, особисту віру й особисту любов слухача. Ось стільки ми можемо знати, — і хіба цього не досить для практичних потреб?
І все ж є дещо, чого ми знати не можемо, — таємниця, в яку нам не зазирнути. Як я вже казав, ви не можете зазирнути всередину людини й побачити, як саме правда опановує серце або як серце опановує правду. Дехто так прискіпливо досліджував власні почуття, що впав у зневіру й духовно осліп. Інші так суворо досліджували почуття молодих віруючих, що більше їм зашкодили, ніж допомогли. У Божій праці більше місця для віри, ніж для бачення. Небесне насіння росте потай. Його треба сховати з очей у землю, інакше жнив не буде. Навіть якби ви тримали насіння над землею і воно проросло, ви все одно не змогли б побачити внутрішньої життєвої сили, що його рухає. «Дух, де хоче, дише, й голос його чуєш, та не знаєш, звідкіля виходить, і куди йде; так усякий народжений од Духа.» Пояснити нове народження? Переживіть його — і знатимете, що воно таке.
Є таємниці, в які ми не можемо ввійти, бо їхнє світло надто яскраве для людських очей. Ви не можете стати всезнаючим, бо ви творіння, а не Творець. Завжди буде царина, для вас не лише невідома, а й непізнаванна. Ваше знання сягає аж досі — і не далі. Можете дякувати за це Богові, бо це лишає місце для віри й дає привід до молитви. Взивайте до Великого Працівника, щоб Він зробив те, чого не можете зробити ви, — щоб, бачачи, як люди спасаються, ви віддавали Господові всю славу.
III. По-третє, наш текст говорить нам, чого ми можемо сподіватися, коли працюємо для Бога, і чого сподіватися не можемо.
Згідно з цією притчею, ми можемо сподіватися побачити плід. Хлібороб розкидає насіння, насіння сходить і росте, і він, природно, чекає жнив. Хотів би я розбудити очікування християнських працівників, бо боюся, що багато хто працює без віри. Якби ви засадили город чи поле й посіяли насіння, ви були б дуже здивовані й засмучені, якби нічого не зійшло. А проте багато християн, здається, задоволені тим, що працюють, не чекаючи наслідків. Це жалюгідна праця — рік у рік витягати порожні відра. Певно ж, або я мушу побачити якийсь наслідок своєї праці й радіти, або, не бачачи жодного, мушу глибоко сумувати, якщо справді служу своєму Господареві. Ми повинні чекати наслідків. Якби ми чекали більшого, то й бачили б більше. Брак очікування був великою причиною невдач серед Божих працівників.
Але ми не повинні чекати, що кожна посіяна зернина зійде відразу. Часом — слава Богові! — щойно Слово промовлено, люди навертаються, і женець наздоганяє сіяча.
Але так буває не завжди. Дехто вірно трудився роками й бачив мало видимих наслідків, а проте врешті прийшли жнива — жнива, яких ніколи не зібрали б, якби ці люди не витримали до кінця.
Я вірю, що цей світ навернеться до Христа, — але не сьогодні й не завтра, можливо, ще й не через багато поколінь. Сівба століть не пропала; вона простує до свого великого завершення.
Гриби можуть вирости швидко, але дубовому лісові потрібні покоління. Наша справа — сіяти й сподіватися швидких жнив, але ми мусимо пам’ятати: «Терпіть же оце, браттє моє, аж до приходу Господнього. Ось, ратай жде доброго овощу з землї, дожидаючись терпіливо його, доки прийме дощ раннїй і пізнїй.» Отже, ми повинні чекати наслідків, але не занепадати духом, якщо доводиться чекати.
Ми повинні сподіватися, що добре насіння виросте, але не завжди так, як нам до вподоби. Ми, як діти, часто нетерплячі. Хлопчик сьогодні посадить насіння, а завтра викопує його, щоб подивитися, чи росте. Нічого з того не буде, бо він не дає йому спокою досить довго. Так і з нетерплячими працівниками. Їм подавай негайних видимих наслідків, а ні — то вони починають не довіряти Слову.
Деякі проповідники так поспішають, що не лишають часу на роздуми, місця на те, щоб обрахувати ціну, нагоди людям поміркувати над своїми дорогами й навернутися до Господа всім серцем. Усякому іншому насінню дають час вирости, а насіння Слова мусить вирости вмить у них на очах, бо інакше вони думають, що нічого не сталося. У своєму запалі вони перегрівають насіння фанатизмом і гублять його. Вони переконують людей, що ті навернені, коли це не так, і тим самим не дають їм дійти до справжнього спасенного пізнання правди. Декого не допускають до спасіння, бо кажуть їм, що вони вже спасенні, і ці люди сповнюються гордощів, перш ніж їхні серця справді скрушаться. Може, якби їх навчили шукати чогось глибшого, вони не вдовольнилися б мілким ґрунтом. Їхній ріст видається швидким, але таким самим швидким буде й їхній занепад. Тож упевнено чекаймо росту, але чекаймо його в належному порядку: спершу трава, потім колос, а потім повна пшениця в колосі.
Ми можемо також сподіватися, що насіння достигне. З Божої благодаті наша праця приведе до справжньої віри тих, у кому Він діє Своїм Словом і Духом. Але ми не повинні чекати досконалості на самому початку.
Тут припускалися багатьох помилок. Молода людина опиняється під переконанням у гріху, і якийсь доброзичливий, досвідчений віруючий розпитує її глибоко й суворо. Він шукає повної зрілості відразу. Він виходить на поле ранньої пори й нарікає, що не бачить зерна — тільки траву. Звісно, зерна він ще не бачить. Він не хоче визнати травинку доказом життя й наполягає, щоб повна зрілість була негайно. Якби він шукав травинки, то знайшов би її й підбадьорився б.
Щодо мене, то я вдячний, коли бачу навіть ледь помітне бажання, кволу тугу, неспокій через гріх чи спрагу милосердя. Хіба не слід дозволити всьому починатися з малого?
Помітьте травинку бажання — і виглядайте більшого. Незабаром прийдуть переконання й рішучість, а тоді мала віра — як гірчичне зерно, — але така, що неодмінно ростиме. «Хто ж би маловажив день малих речей?» Не випитуйте новонародженого віруючого, щоб перевірити, чи цілком здоровий він у віровченні за вашими мірками. До цього йому ще дуже далеко, і важкі питання лише бентежитимуть його. Говоріть із ним про його гріх і про Христа-Спасителя — і так ви поливатимете колос, що росте, доки він не стане повною пшеницею. Нехай воно ще не схоже на пшеницю, але згодом ви скажете: «Це таки справжня пшениця. Я її впізнаю. Це справжній колос, і я радо збираю його до снопів мого Господаря». Якщо ви скосите травинку, як виросте колос? Сподівайтеся благодаті у своїх навернених, але ще не сподівайтеся слави.
IV. Нарешті, розгляньмо, яким сном працівники можуть спати і яким не можуть.
Чоловік у притчі «спить, і встає в ночі і в день, а зерно сходить і росте, як — він не знає.» Кажуть, що хліборобство — добре ремесло, бо воно триває й тоді, коли хлібороб спить. З нашою працею так само. Коли ми служимо своєму Господареві, сіючи добре насіння, воно росте навіть тоді, коли ми спимо.
Як може вірний працівник Христа спати як слід? По-перше, він може спати в спокійній упевненості.
Боїтеся, що Христове царство зазнає поразки? Хто просив вас тремтіти за ковчег Господній?
Тривожитеся, що задуми Всемогутнього завалляться? Така тривога безчестить Бога. Хіба всемогутність буде переможена? Краще вам спати, ніж утручатися, як Оза. Спочивайте терпляче.
Божі задуми встоять. Його царство прийде. Його вибраний народ буде спасенний. Про Христа сказано: «Вдоволений споглядати ме він на працю життя свого». Прийміть солодкий сон, що його Бог дає Своїм улюбленим, — сон повної впевненості, — як Ісус спав на кормі човна під час бурі. Божа справа ніколи не була в небезпеці й ніколи не буде. Насіння забезпечене всемогутністю, і воно дасть жнива. «Сидячи тихо на місцї, були б ви спаслися; бо в тихостї і надїї вся ваша потуга».
Чекайте жнив, бо воля Господня щасливо здійсниться в руці Ісуса.
Прийміть також сон радісного очікування, що веде до сповненого надії пробудження. Вставайте щоранку з вірою, що Господь править усім задля Своїх цілей і на добро тих, хто на Нього покладається. Чекайте благословення протягом дня, а ввечері лягайте спати, спокійно довіряючи Йому завтрашній день. Якщо ви ніколи не відпочиватимете, то не встанете бадьорими й готовими до праці. Якби ви цілу ніч тривожно журилися, то вранці не годилися б для служіння. Тож відпочивайте й будьте спокійні, і працюйте рівно й спокійно, бо справа в безпеці в Господніх руках. «Даремне встаєте ви рано, лягаєте пізно, і їсьте хлїб гіркий; дає він і сон тим, кого любить.»
Спочивайте також тому, що свідомо віддали свою працю в Божі руки. Промовивши Слово, ідіть до Бога в молитві, довірте справу Йому й не журіться. Кращих рук для неї не знайти. Залиште її Тому, «хто чинить усе по радї волї своєї».
Але не спіть у безтурботності. Хлібороб сіє насіння, але не забуває про нього. Він лагодить огорожі, відганяє птахів, виполює бур’яни й остерігається повені. Він не дивиться, як росте насіння, але має вдосталь іншої роботи. Він спить у належній мірі й у належну пору, а не як ледар. Він ніколи не спить у байдужості чи бездіяльності, бо кожна пора року вимагає праці. Одне поле засіяне, а друге чекає. Один урожай зібрано, а інший треба обмолотити й провіяти. Праці хлібороба ніколи не кінець. Його сон — лише перепочинок, що дає силу для дальшої праці. Притча вчить нас робити все, що лежить у межах нашої відповідальності, але не втручатися в Божу працю. У навчанні ми мусимо старанно трудитися; а щодо таємної дії правди в людському серці — мусимо молитися й спочивати, дивлячись на Господа, що дає внутрішню силу.