Розділ 9 · 15 хв читання · 19 хв слухання
Відбудований дім
Настоятель Епворта був не з тих, хто робить справу абияк; та й навіть якби й був, ремонт чи перебудова пасторського дому — справа, що підлягає нагляду церковних уповноважених, і виконувати її належить у тому стилі, який вони вважають доречним. Царювання королеви Анни було добою, коли для всіх нових будівель, що мали хоч якісь претензії, зазвичай брали червону цеглу, — якщо судити з тих химерних, міцних будинків її часів, які збереглися в багатьох англійських містах.
Фундамент старого житла викопали, а стіни замість колишньої дранки з тинькуванням звели з цегли. Новий дім, мабуть, не був просторіший за свого попередника — робити його таким було б зайвиною понад потребу; але старий пасторський дім на п’ять прогонів мав доволі місця для великої родини, і новий нічим йому не поступався. Поверхів було три: тобто їдальня, вітальня, кабінет і господарські приміщення на першому поверсі, спальні над ними, а над усім — велике горище. Будинок стоїть і досі, і коли кілька місяців тому з його стін здирали шпалери, щоб обклеїти наново, — дивіться! — в одній кімнаті відкрилися написані рукою самої пані Веслі імена, вік і зріст усіх дітей, що були живі, коли родина вселилася до нового дому. Безсумнівно, ті, хто жив деінде, дуже повиростали, і цілком природно, що батьківське серце цікавилося, який саме в кожного зріст. Багато батьків і матерів так само міряли своїх хлопчиків і дівчаток і з утіхою порівнювали, якого зросту ті були в різному віці.
Фасад і задню стіну нового пасторського дому обсадили шпалерними фруктовими деревами; у саду посадили шовковиці, вишні й груші, а на сусідньому полі чи присадибній ділянці — волоські горіхи. Оце справді садили для нащадків! Перебудову, здається, завершили протягом року, і коштувала вона чотириста фунтів — страшенні гроші для бідного священника, якому не допомагала жодна компанія страхування від пожеж. Тоді дітей зібрали докупи, і мати знову взялася за щоденну працю — навчати їх. Тепер усе йшло не так гладко, як до того, коли їх розкидало по світах: вона виявила чимало поганих звичок, які треба було виправляти, а до того ж домашню дисципліну було порушено, і її узду доводилося затягувати, а може, й дещо натягувати. Саме тоді вона завела звичай співати гімн чи псалом уранці перед початком уроків або пополудні після їх закінчення; і тоді ж, як видно, почала користуватися як підручниками для релігійного навчання викладами засад об’явленої релігії та вчення про буття й досконалості Бога, які написала для свого старшого сина невдовзі після того, як він вступив до Вестмінстерської школи, а також викладами Апостольського Символу віри й Десяти заповідей, які підготувала протягом року відносного дозвілля, що вона провела на найманій квартирі, поки перебудовували пасторський дім.
Значну частину першого року, який дружина й діти прожили в новому домі, настоятеля не було вдома. Його невтомному розумові ніколи не дозволялося ні іржавіти, ні дрімати, і він, звісно, радий був заробити пером усе, що тільки міг.
У 1709 році в Лондоні відбувалися події чималої політичної ваги, і з різних причин герцог Мальборо втрачав популярність. Народ стомився від війни з Францією, яка, за словами декана Свіфта, коштувала «шість мільйонів асигнувань і майже п’ятдесят мільйонів боргу»; а Мальборо, що довго був у становищі, як висловився лорд Біконсфілд, «торі, який проводить вігівські заходи», звинувачували в тому, що він продовжує боротьбу з Людовиком Чотирнадцятим заради власного збагачення й звеличення. Торі вважали його зрадником своєї партії й роздмухували кожен дрібний випадок, що міг зміцнити їхню владу. Доктор Генрі Сачеверелл, настоятель церкви Святого Спасителя в Саутверку, був популярним і помітним священником Високої церкви того часу — обмеженим і запальним, особливо щодо дисидентів. На літній виїзній сесії суду в Дербі він виголосив перед суддями дуже збурливу проповідь, а 5 листопада в соборі Святого Павла вкрай підбурливо витійствував проти віротерпимості та проти дисидентів, які, очевидно, були предметом його особливої неприязні; заявив, що Церква в небезпеці від відвертих ворогів і фальшивих друзів, — і загалом зчинив таке сум’яття, що на його проповіді, які вийшли друком під захистом лорд-мера й широко розійшлися, поскаржилися до Палати громад як на такі, що містять положення, суперечні засадам Революції, уряду та протестантського престолонаслідування. Обидві проповіді, де було чимало лайки на адресу видатних осіб, визнали скандальними й бунтівними пасквілями; а доктора Сачеверелла привели до бар’єра Палати, де він визнав себе їхнім автором, і його віддали під варту заступника пристава Чорного жезла — спершу без права на поруку, а згодом поруку дозволили. Суд почався у Вестмінстерській залі 27 лютого 1710 року й тривав три тижні; королева Анна щодня приїжджала в ношах як глядачка, а простолюд юрмився в залі й на підступах до неї і поводився так, ніби Сачеверелл був святим і мучеником. Збудження було таке велике, що врешті вилилося в заворушення, під час яких чимало напакостили, через що кількох призвідців заарештували, а згодом судили за державну зраду. Королева в душі прихильно ставилася до доктора; її капелани підносили його як поборника Церкви; і коли його захисники закінчили промову на його оборону, він сам підвівся й виголосив промову, у якій урочисто виправдовував свої наміри щодо Її Величності та її уряду й з найбільшою повагою говорив про Революцію та протестантське престолонаслідування. Він обстоював учення про непротивлення за будь-яких обставин як засаду Церкви Англії і багатьма зворушливими нотами силкувався викликати співчуття слухачів. Те, що цю промову склав настоятель Епворта, у Лінкольнширі, здається, визнавали всі, а в пізніші роки Джон Веслі певно заявляв, що її автором був його батько. Ймовірно, за її підготовку йому так чи інакше заплатили, хоча, можливо, він, мов той старий бойовий кінь, що надалеки чує битву, зробив свою частку бою й задарма.
Оскільки він показав себе таким добрим речником своєї партії, духовенство єпархії знову обрало його своїм представником у Конвокації; тож у листопаді 1710 року він вирушив до Лондона, хоч і зовсім не міг собі цього дозволити, і робив так сім зим поспіль, тоді як родина вдома потерпала від нестачі одягу, їжі — власне, усього необхідного для життя. Пані Веслі дуже страждала від слабкості, а може, й від вогкості, неминучої в домі, куди вселилися, перш ніж він як слід вистояв; а за словами її дочки Емілії — ще й від недоїдання та браку одягу. Безперечно, чоловік і батько сподівався, що, перебуваючи в Лондоні, знайде літературну роботу, і цілком міг розраховувати на якусь грошову допомогу від партії, якій так ревно служив.
Попри слабкість і втому мати трималася, і що менше ставало в її родини маленьких вигод цього світу, то більше зростала й міцніла її тривога за їхнє щастя в майбутньому житті. Коли пана Веслі не було, Емілія, мабуть, шукаючи в його кабінеті якусь книжку почитати, натрапила на розповідь про данську місію в Транкебарі, написану двома відданими й святими мужами, які в ній працювали. Місії тоді були рідкістю, і ця історія принесла з собою трепет нового зацікавлення й відвернула думки матері від того, що її оточувало. Емілія, яка добре читала вголос — її брат Джон казав, що найкраще з усіх, кого він будь-коли чув, коли книжкою випадало бути поемам Мільтона, — прочитала її вголос, і пані Веслі сама розповіла чоловікові, як це її зворушило.
«Невдовзі після того, як ти поїхав до Лондона, — писала вона йому, — Емілія знайшла в твоєму кабінеті розповідь про данських місіонерів, і, оскільки я ніколи її не бачила, я попросила її мені прочитати. Здається, ніщо ніколи не зворушувало мене більше, ніж опис їхніх подорожей, і я надзвичайно втішилася тим шляхетним задумом, якому вони себе присвятили. Їхні труди безмірно оживили мою душу, і я не могла втриматися, щоб не провести добру частину того вечора, славлячи й прославляючи Божу доброту за те, що Він надихнув цих добрих людей такою палкою ревністю про Його славу. Кілька днів я майже ні про що інше не могла ні думати, ні говорити. Тоді мені спало на думку: хоч я й не чоловік і не служитель Євангелії, але якби мене надихала справжня ревність про Його славу і якби я щиро прагнула спасіння душ, то могла б робити більше, ніж роблю. Я подумала, що могла б жити взірцевіше, могла б більше молитися за людей і з більшою теплотою говорити з тими, з ким маю нагоду розмовляти. Хай там як, я вирішила почати з власних дітей і відповідно запровадила й дотримуюся такого порядку: щовечора я відводжу стільки часу, скільки найкраще можу вділити, щоб поговорити з кожною дитиною окремо про щось, що стосується її головних (особистих?) справ. У понеділок я розмовляю з Моллі, у вівторок — із Гетті, у середу — з Ненсі, у четвер — із Джекі, у п’ятницю — з Петті, у суботу — з Чарлзом, а в неділю — з Емілі та Сукі разом». Плід її розмов із «Джекі» записано в її «Особистих роздумах» під заголовком «Син Джон» і датовано 17 травня 1711 року. Релігійні почуття дитини були так глибоко зворушені, що батько дозволив йому приступати до Причастя, коли тому було лише вісім років; але чи мудро отак збуджувати в хлопчика передчасну побожність у пору, коли природа призначає йому бути просто здоровим молодим звіреням, — можна засумніватися. У цьому разі реакція настала незабаром після того, як він поїхав з дому до школи, і від одинадцяти до двадцяти двох років він, схоже, був таким, як інші юнаки: не сповідував якоїсь особливої релігійності й не думав іти служити Церкві.
Безсумнівно, відтоді як родина оселилася в новому пасторському домі й мати зібрала докупи свою отару, пані Веслі та її чоловік, коли бував удома, зосередили увагу на освіті Джона, щоб він добре розпочав і, вступивши до публічної школи, був честю для себе й для них. Він був хлопчиком-сперечальником, схильним до дуже холоднокровних роздумів і довгих суперечок. Один із його біографів розповідає, що, коли його між трапезами питали, чи не візьме він шматок хліба або якийсь плід, він з холодною байдужістю відповідав: «Дякую, я подумаю»; але це дещо не узгоджується з усталеним правилом матері, за яким жодній дитині не дозволялося нічого їсти між трапезами. Його запальний батько одного разу так розсердився на хлопця, що вигукнув: «Дитино, ти думаєш усього добитися силою доказів; але побачиш, як мало в цьому світі робиться ретельним міркуванням». Цю характерну любов до суперечок, яка завжди робить дитину важкою в навчанні й вихованні, ще яскравіше ілюструє жартівливо-ласкаве зауваження пана Веслі до дружини: «Слово честі, серденько, я думаю, наш Джек не відгукнувся б на найнагальніші потреби природи, якби не міг навести для цього підстави».
Та хоч би чим іще була зайнята пані Веслі, вона й далі знаходила час писати старшому синові, хай навіть листи бували короткими; і є один лист, датований невдовзі після того, як родина знову зібралася докупи, у якому видно єдиний помітний у її листуванні знак роздратування: «Епворт, 7 квітня 1710 року. Дорогий Семмі! Я думала, що вже отримаю від тебе звістку, але бачу, що ти думаєш про мене не так, як я про тебе. Справді, гадаю, ти був би цілком спокійний, якби більше ніколи від мене не чув; а я сама не можу заспокоїтися, щоб інколи не писати, хоч і не так часто, як хотіла б.
«Посилаю тобі лист, який я посилала твоїй сестрі Сукі в Гейнсборо; я хотіла б, щоб ти його прочитав і переписав, якщо матимеш час. [Імовірно, це був згаданий раніше виклад Апостольського Символу віри.] Коли маю дозвілля, то думаю, що не можу знайти кращого заняття, ніж писати щось корисне для своїх дітей; і хоч я знаю, що є безліч добрих книжок, де про ці предмети йдеться повніше й точніше, ніж я можу претендувати написати, проте хочу думати, що мої діти бодай трохи зважатимуть на те, що я для них роблю, хай і убого, бо знають, що це від їхньої матері, яка, мабуть, більше за будь-кого на світі дбає про їхнє вічне щастя. Як тобі на службу були віддані моя молодість і сила, так, сподіваюся, ти не знехтуєш і того малого, що я можу зробити в роки свого схилу, а заради мене уважно перечитаєш ці папери, хай навіть лише для того, щоб вони спонукали тебе до гіднішої праці власної.
«Сусанна Веслі».
Наступного літа Семюел, якому тоді було двадцять років і яким Вестмінстер справедливо пишався як учнем, привернув увагу доктора Спрата, єпископа Рочестерського й пребендарія Вестмінстера, який і сам замолоду був видатним учнем Вестмінстерської школи. Він був старий і ласкаво ставився до хлопця, чий дід був його другом по коледжу, а батько прийняв із його рук свячення. Він узяв його до свого заміського маєтку читцем. Семюел не оцінив свого нового становища і навіть скаржився на нього батькові, називаючи єпископа «неприязним другом». Його перший покровитель невдовзі помер, і на Рочестерській кафедрі його змінив доктор Еттербері, декан Вестмінстера, який виявляв до Семюела не менше зацікавлення, ніж його попередник, і так цілковито здобув його прихильність і відданість, що вони тривали все життя, не зменшившись навіть через обставини, які зрештою привели єпископа до вигнання. Цей прелат, навчаючись в Оксфорді, був у Крайст-Черч; і саме з його поради та за його умовлянням Семюел Веслі вступив студентом до цього коледжу в 1711 році. Його батько й мати мусили б бути більш ніж смертними, якби не відчули певної гордості за хлопця, який отак здобув дружбу двох мужів, що були водночас зрілими вченими й високими достойниками Церкви. Проте ні з того, ні з іншого боку немає й сліду захвату, а на початку грудня Семюел написав матері листа, що починався словами «Дорога мамо», а не тодішнім формальним «Мадам». Це, здається, зворушило її й додало теплоти посланню, яке викликала поважність такої великої прийдешньої зміни, як закінчення школи й вступ до Оксфорда: «Четвер, 28 грудня 1710 року. Дорогий Семмі! Початок твого листа мені подобається набагато більше, ніж те, що ти звик мені надсилати, бо я не люблю відстороненості й церемоній; в імені „мати“ більше любові й ніжності, ніж у всіх улесливих титулах на світі.
«Я маю намір написати твоєму батькові про твій приїзд додому, але й тобі не завадило б заговорити про це. Можливо, наші спільні бажання швидше схилять його задовольнити наше прохання, хоч я й не думаю, що він буде хоч трохи проти».
Це єдиний раз, коли пані Веслі, яка мужньо приймала неминуче, згадує про бажання побачити улюбленого сина, з яким так довго була в розлуці.
«Я щиро рада, що ти вже приймав і що маєш намір знову прийняти Святе Таїнство; бо немає нічого доречнішого й дієвішого для зміцнення й оновлення духу, ніж часте причащання цього благословенного таїнства.
«Ти скаржишся, що ти нестійкий і непостійний на шляхах чесноти. Ох! А який християнин не такий? Я певна, що саме я понад усіх найменше придатна радити в такій справі; та оскільки не можу не сказати чогось, бо люблю тебе, як власну душу, то постараюся зробити це якнайкраще; і, може, поки пишу, сама навчуся, і, наставляючи тебе, навчу й себе.
«Мені шкода, що ти змушений спілкуватися з тими, хто далеко не з найкращих; але світ треба брати таким, яким ми його застаємо, бо це
щастя, дароване дуже небагатьом, — вибирати собі товариство. Проте, щоб порівняння себе з іншими, гіршими, не стало для тебе приводом упасти в надмірне марнославство, тобі добре було б інколи плекати такі думки: „Хоч я знаю своє походження й виховання і усвідомлюю, що мав великі переваги, та як мало я знаю про обставини інших. Можливо, їхні батьки були порочні або не подбали завчасу про їхній розум, щоб змалку прищепити їм засади чесноти, а дозволили їм іти за власними нахилами, аж поки вже стало запізно їх навертати. Чи певен я, що вони мали стільки ж пропозицій благодаті, стільки ж і таких сильних поривів Святого Духа, як я? Чи грішать вони всупереч такому ж ясному переконанню, як я? Чи лежать на них Божі обітниці, як на мені? Чи були вони так урочисто присвячені Йому при народженні, як я?“ Ти мав приклад батька, який служив Богові від юності своєї, і хоч свого прикладу я не можу тобі радити, бо він надто поганий, щоб його наслідувати, проте, певно ж, не бракувало багаторічних палких молитов і бодай трохи доброї поради. Та якщо, зрештою, себелюбство схилятиме тебе до упередженості у власній справі, поважно розглянь свої численні хиби, яких світ не може помітити, бо вони були такі потаємні; і якщо після порівняння ти все ж видаватимешся кращим за інших, тоді спитай себе, хто тебе одрізняє; і віддай усю хвалу Богові, бо самі від себе ми нічого не можемо. Це Він робить у нас, щоб ми і хотіли, і чинили за Його благоволінням; і якщо ти колись марнославно приписав славу якогось доброго діла собі, упокорися за це перед Богом і надалі віддавай Йому славу Його благодаті.
«Мені бракує паперу й часу, тож мушу закінчувати. Боже Всемогутній, благослови тебе і заступи тебе від всякого лиха. Прощавай.
«Сусанна Веслі».
Чималу частину цього листа пропущено, бо це суто богословський трактат. Та й справді, у жодному з листів пані Веслі релігія не постає в менш привабливому світлі, бо вона зображує Бога суворим паном, що відміряє сувору відплату всім, хто збочує з прямої й надзвичайно вузької стежки праведності. Вона, певно, була б щасливішою жінкою, якби її душевний настрій був таким, як у того німецького богослова, чия вечірня молитва після багатьох годин праці на служінні своєму Господареві звучала так: «Господи, між мною і Тобою все як завжди», — перш ніж він лягав до свого мирного й заслуженого сну.
Про те, що відбувалося в Епворті протягом 1711 і 1712 років, є лише один-два натяки. Пані Веслі, мабуть, присвятила чималу частину свого дозвілля написанню рукопису на шістдесят сторінок у четвертину аркуша під назвою «Релігійна бесіда між матір’ю та Емілією», на обкладинці якого стояли тексти: «Пишу вам, дїточки, котрими знов мучусь, доки Христос в’образить ся у вас» і «„Нехай посіяне в немочі устане в силі“. Написано для вжитку моїх дітей, 1711–12».
Навесні, у квітні 1712 року, коли пан Веслі був у Лондоні, п’ятеро дітей захворіли на віспу, яка тоді була куди страшнішою пошестю, ніж у наші дні. У матері, мабуть, було повно клопоту; але сама вона, схоже, так і не заразилася, хоча хвороба відвідувала родину щонайменше ще раз. Вона писала відсутньому чоловікові: «Джек переніс свою хворобу мужньо, як чоловік, і справді як християнин, без жодної скарги». Імовірно, або діти перехворіли в легкій формі, або вжили якихось дуже дієвих засобів, щоб не залишилося стійких слідів; бо вся родина славилася вродою, і ніхто не згадує, та й жодного переказу не збереглося, про те, що вони були рябі. Можна, мабуть, сказати, що за відсутності щеплення чи вакцинації таке спотворення було надто звичайним, щоб привертати увагу; але слід пам’ятати, що дружина Чарлза Веслі захворіла на віспу в 1753 році, коли жила в Бристолі, і хоч злягла справді вродливою молодою жінкою двадцяти шести років, піднялася з того ложа недуги такою спотвореною, що до кінця життя мало не стала прислів’ям за свою непоказність.