Розділ 10 · 15 хв читання · 19 хв слухання
Публічні повчання
Плутанина з датами на початку вісімнадцятого століття траплялася дуже часто. За звичкою люди вели лік часу за старим стилем, але в урочистих випадках або коли про це згадували, послуговувалися новим стилем. Цим, імовірно, і пояснюється те, що настоятель Епворта, як кажуть, залишив по собі невдалого тимчасового заступника, коли в листопаді 1710 року вирушив на Конвокацію, тоді як листування між ним і його дружиною, до якого це призвело, датоване лютим 1712 року.
Досі кожен біограф родини Веслі розглядав цей випадок суто в релігійному світлі, і справу подавали так, ніби вікарій, залишений правити службу в церкві та парафії, був формалістом найсухішого ґатунку, а парафіян незмінно описували як людей, що прагнули чути те «повне Євангеліє», до якого звикли, коли на кафедру сходив сам настоятель. Це дуже відгонить фразеологією «людей, званих методистами», а власне, і тієї партії, що пізніше стала називати себе євангельською. Але коли ми читаємо, що вікарій, на ім’я Інман, без кінця проповідував пастві про обов’язок сплачувати борги й добре поводитися із сусідами, неможливо забути, що пан Веслі й сам не завжди міг сплатити свої борги і саме тоді був ними страшенно обтяжений; що в неспокійні часи непристойні бійки порушували мир маленького містечка; і що з політичних причин, до яких додавалося вічне безгрошів’я, родина Веслі не надто тішилася прихильністю парафії. Найкраще налаштовані з парафіян, цілком можливо, скаржилися, що проповіді вікарія не відзначаються добрим смаком, і навряд чи пані Веслі було приємно, що її родина й слуги мусять його слухати. Це принаймні так само ймовірно, як і те, що його служіння вважали «безплідним», а паства прагнула «повніших привілеїв». Хоч би яке пояснення цієї ситуації ми прийняли, певне одне: пані Веслі почала щонеділі ввечері проводити службу в кухні пасторського дому для своїх дітей і слуг. Один зі слуг розповів про це своїм батькам, і ті попросили дозволу приходити; інші наслідували їхній приклад, аж поки не збиралося сорок чи п’ятдесят осіб; і, чи то з простої цікавості, чи з палкого бажання долучитися до повчань, кажуть, кількість людей зростала так швидко, що до кінця січня 1711 року на домашній службі бувало двісті осіб, і багато хто мусив іти геть, бо не було навіть де стати. Така загальноприйнята розповідь, що спирається на власні слова пані Веслі в листі до чоловіка.
Хоч якою доброю жінкою вона була, можливо, вона трохи перебільшила, а може, коли її зібрання так розрослося, вона перенесла його до клуні, комори чи якоїсь іншої просторої господарської будівлі. Певно лише те, що кухня пасторського дому й досі такого самого розміру, як і завжди; і один дуже палкий веслеянин, що присвятив життя збиранню відомостей про різних членів клану Веслі, нещодавно стояв у ній і висловив думку, що вона не могла вмістити навіть сорока осіб. Улітку, при відчинених вікнах, багато хто міг стояти надворі й долучатися до служби, що йшла всередині; але глибокої зими це було неможливо. Переказують, що коли пан Веслі повернувся, парафіяни поскаржилися йому на недоліки вікарія, і тоді він попросив його приготувати на наступний недільний ранок проповідь на текст: «Без віри ж не можна угодити», додавши, що неодмінно прийде її послухати. Настала неділя, і пан Інман почав: «Друзі, віра — найпрекрасніша чеснота, і вона породжує також інші чесноти. Зокрема, вона спонукає людину сплачувати свої борги». У такому дусі він говорив чверть години, і настоятель визнав справу цілком доведеною. Можливо, це була навмисна зухвалість; можливо, через брак готівки панові Інману затримували платню; але становище було вкрай неприємним для всіх сторін. Пані Веслі взяла справу у свої руки, проводячи домашні служби, на яких завжди читала проповідь, і прямо написала чоловікові, що розповідь про данську місію в Траванкорі, яку вона прочитала, спонукала її спробувати зробити щось більше для парафіян, як і для власної родини. Він безперечно писав їй із Лондона, висловлюючи заперечення, і її відповідь, як завжди в неї, ясна і чітка: — «Епворт, 6 лютого 1712 року. Щиро дякую вам, що поставилися до мене так відверто й чесно в справі неабиякої ваги. Головні ваші заперечення проти наших недільних вечірніх зібрань такі: по-перше, що це видаватиметься дивацтвом; по-друге, моя стать; і, нарешті, те, що ви нині обіймаєте громадське становище й посаду; на все це я коротко відповім.
«Щодо того, що це видається дивацтвом, — визнаю, так і є; але так само видається майже все, що є серйозним або що може якось примножити славу Божу чи сприяти спасінню душ, якщо це робиться не з кафедри і не в звичайній розмові; бо в наш зіпсований вік докладено найбільших старань і зусиль, щоб вигнати з товариства будь-яку розмову про Бога чи про духовні справи, наче релігії ніколи не годиться з’являтися поза молитовною кімнатою і наче ми нічого так не маємо соромитися, як визнавати себе християнами.
«На ваше друге заперечення відповідаю, що, будучи жінкою, я водночас і господиня великої родини. І хоча вища відповідальність за душі, що в ній, лежить на вас як на голові родини та їхньому пастирі, проте за вашої відсутності я не можу не дивитися на кожну душу, яку ви залишаєте під моєю опікою, як на талант, довірений мені на збереження великим Господом усіх родин на небі й на землі. І якщо я буду невірна Йому чи вам, нехтуючи примноженням цих талантів, що я відповім Йому, коли Він накаже мені дати звіт про моє управління?
«Оскільки ці та подібні думки спершу спонукали мене виявляти більш ніж звичайну турботу про душі моїх дітей і слуг, то, знаючи, що наша найсвятіша віра вимагає суворого дотримання дня Господнього, і вважаючи, що ми не цілком виконуємо мету цієї установи, лише ходячи до церкви, а зобов’язані також заповнювати проміжки цього священного часу іншими ділами побожності й благочестя, я вважала своїм обов’язком присвячувати частину дня читанню моїй родині та повчанню її, особливо за вашої відсутності, коли, не маючи пообідньої служби, ми маємо стільки дозвілля для таких вправ; і такий час, на мою думку, був проведений приємніше для Бога, ніж якби я усамітнилася для власних молитов.
«Так почалася моя теперішня практика; те, що інші люди почали приходити й приєднуватися до нас, сталося зовсім випадково. Наш хлопець розповів своїм батькам — спершу вони попросили, щоб їх допустили; потім інші, хто про це почув, теж попросили дозволу; так наше товариство зросло приблизно до тридцяти осіб і минулої зими рідко перевищувало сорок; а чому воно відтоді зросло, судіть самі, коли прочитаєте те, що далі».
Тут іде розповідь про те, як вона натрапила на книжку про данські місії, і про наслідки її прочитання, що вже наводилися раніше.
«З тими нечисленними сусідами, що тоді приходили до мене, я розмовляла вільніше й сердечніше, ніж раніше. Я вибирала найкращі й найбільш пробудливі проповіді, які ми мали, і проводила з ними більше часу в таких вправах. Відтоді наше товариство зростало щовечора, бо я не смію відмовити нікому, хто просить, щоб його впустили. Минулої неділі, гадаю, у нас було понад двісті осіб, і все ж багато хто пішов, бо забракло місця.
«Але я ніколи не сміла певно сподіватися, що Бог використає мене як знаряддя для добра; найдалі, куди я наважувалася зайти, було: „Може, й так. Хто знає? — у Бога ж все можливе.
Віддамся Йому“; або, як краще висловлює це Герберт: — Та що Господь нерідко бере Убоге й низьке, щоб на високу службу обернути, Я падаю до ніг Його; Лежатиму, аж поки мій Творець не забажає Знайти просту річ, щоб на ній явити хист Свій;
Тоді — мій час.
«І так я заспокоїлася, не роблячи жодних висновків щодо себе і не складаючи жодної думки про успіх чи наслідок цієї справи.
«Ваше третє заперечення я залишаю на розсуд вашого власного судження. Ми збираємося не з якимось світським наміром. Ми виганяємо з нашого товариства всі дочасні справи; нікому не дозволено домішувати розмов про них до нашого читання чи співу; ми тримаємося саме того, що належить цьому дню, і щойно все закінчується, усі розходяться додому. І яка в цьому шкода? Якби я з дітьми ходила в гості в неділю ввечері або якби ми приймали недоречні візити, як роблять дуже багато тих, хто вважає себе добрими християнами, то, можливо, це не вважали б чимось ганебним, хоча насправді це було б ганебно. Отже, чому хтось мав би дорікати вам, хоч яким було б ваше становище, через те, що ваша дружина намагається привести людей до церкви і стримати їх читанням та іншими умовляннями від осквернення найсвятішого Божого дня, — я не можу збагнути. А якщо хтось буде настільки нерозсудливий, що зробить це, я б хотіла, щоб ви на те не зважали. Щодо мене, то я не зважаю на жоден осуд із цього приводу. Я давно вже попрощалася зі світом і від щирого серця бажала б ніколи не давати йому більше приводу говорити проти мене.
«Що ж до вашої пропозиції, щоб читав хтось інший, — на жаль! ви не зважаєте, що це за люди. Не думаю, що хоч один чоловік серед них зміг би прочитати проповідь, не розбираючи по складах добру її частину; а яке з того було б повчання для інших? І ні в кого з нашої родини немає голосу, досить сильного, щоб його почуло стільки людей.
«Але є одне, чим я найбільше незадоволена: це те, що вони присутні на родинній молитві. Я не говорю про якесь власне збентеження лише через те, що присутніх так багато, бо тим, хто має честь говорити з великим і святим Богом, нема чого соромитися говорити перед усім світом; але через мою стать я сумніваюся, чи личить мені підносити Богові молитви народу.
«Минулої неділі я радо відпустила б їх перед молитвою, але вони так щиро просили дозволу залишитися, що я не наважилася їм відмовити.
«СУСАННА ВЕСЛІ». Лист від пана Інмана, у якому той просив настоятеля припинити зібрання його дружини і казав, що на них ходить більше людей, ніж до церкви, мабуть, надійшов одразу після цього послання пані Веслі. Відповідь настоятеля дружині, здається, не збереглася, але її, мабуть, було надіслано майже негайно, бо ще до кінця місяця вона знову йому написала, хоча, очевидно, перед тим зачекала кілька днів після отримання його відповіді: — «Епворт, 25 лютого 1712 року. ЛЮБИЙ ЧОЛОВІЧЕ,
«Кілька днів тому я отримала від вас листа, датованого, гадаю, 16-м числом цього місяця, і не дуже поспішала з відповіддю, бо вважала
за потрібне нам обом мати трохи часу на роздуми, перш ніж ви ухвалите рішення в такій важливій справі.
«Не стану допитуватися, як могло статися, що безглуздий галас двох-трьох найгірших людей вашої парафії схилив вас засудити те, що ви так недавно схвалили. Але викладу вам свої думки якомога коротше. Я чую не більш як про трьох чи чотирьох осіб, які проти нашого зібрання, і головний серед них — Інман. Він і Вайтлі, гадаю, можуть називати його конвентиклем; але тут ми не чуємо жодного обурення, і ніхто не сказав мені проти нього ані слова. І що означає те, що вони називають його конвентиклем? Хіба це змінює природу самої речі? Чи ви думаєте, що їхні слова — достатня причина відмовитися від того, що вже принесло багато добра і може, з Божого благословення, принести ще більше? Якби те, що його називають конвентиклем люди, які в сумлінні знають, що перекручують правду, справді робило його конвентиклем, ваші слова мали б якийсь сенс; але на ділі очевидно, що саме ця одна річ привела до церкви більше людей, ніж будь-що інше за такий короткий час. Раніше на вечірній службі в нас бувало не більше двадцяти чи двадцяти п’яти осіб, а тепер буває від двохсот до трьохсот, тобто більше, ніж будь-коли приходило слухати Інмана вранці.
«Окрім постійного відвідування публічного богослужіння, наше зібрання дивовижно прихилило серця цих людей до нас, так що тепер ми живемо в такій злагоді, якої тільки можна бажати, і, що ще краще, вони дуже виправили свою поведінку в день Господній, і ті, хто раніше грався на вулицях, тепер приходять послухати, як читають добру проповідь, а це, безперечно, миліше Всемогутньому Богові.
«Ще одна причина того, що я роблю, — те, що я не маю іншого способу спілкуватися з цими людьми, а отже, й іншого способу робити їм добро; а так я маю нагоду чинити найбільше й найшляхетніше милосердя, а саме милосердя до їхніх душ.
«Деякі родини, що рідко ходили до церкви, тепер ходять постійно, і одну людину, яка не бувала там сім років, тепер умовили ходити разом з іншими.
«Є багато інших добрих наслідків цього зібрання, про які мені бракує часу згадати. А тепер благаю вас, зважте все це на неупереджених терезах: з одного боку — честь Всемогутнього Бога, велике добро для багатьох душ і дружбу найкращих із тих, серед кого ми живемо; з другого (якщо безглуздя, нечестя й марнославство взагалі можуть утриматися на шальці проти такої важкої ваги) — безглузді заперечення кількох скандальних людей, що сміються з нас і засуджують нас як педантів і лицемірів; і коли ви належно все зважите, повідомте мені своє остаточне рішення.
«Мені нема потреби казати вам, які будуть наслідки, якщо ви вирішите покласти край нашому зібранню. Ви легко збагнете, яке упередження це може викликати в душах цих людей, надто проти Інмана, якому забракло розуму публічно виступити проти нього. Тепер я можу втримувати їх при церкві; але якщо це припинити, боюся, вони вже ніколи не підуть його слухати, принаймні ті, хто приходив із нижнього кінця містечка. Але якщо це триватиме до вашого повернення, яке тепер уже не забариться, то, може, буде Божа воля, щоб на той час їхні серця так змінилися, що вони полюблять
Його публічне богослужіння й радітимуть йому так, щоб ніколи більше ним не нехтувати.
«Якщо ж ви все-таки вважатимете за потрібне розпустити це зібрання, не кажіть мені, що ви бажаєте, щоб я це зробила, бо це не заспокоїть мого сумління; а надішліть мені свій певний наказ, у таких повних і ясних словах, які звільнили б мене від усякої провини й кари за те, що я знехтувала цією нагодою робити добро, коли ми з вами станемо перед великим і грізним судищем Господа нашого Ісуса Христа.
«СУСАННА ВЕСЛІ». Цей мудрий і поміркований лист ясно показує, що в його авторки не було жодної особистої упередженості. Вона не прагнула, щоб люди приходили на її службу замість того, щоб іти слухати пана Інмана, а щиро бажала, щоб вони ходили на служби, які правив він, задля честі Бога й Церкви; і вважала себе також управителькою, що береже отару вкупі, доки настоятель не зможе повернутися. І слід пам’ятати, що пана Веслі визнавали одним із найвправніших і найкращих проповідників свого часу, тож його слухачі були дещо розпещені й обурювалися, що на час його відсутності над ними поставили слабшого чоловіка. Хоч би який мотив спершу спонукав пані Веслі проводити приватні служби або викликав у сусідів бажання на них ходити, очевидно, що ближче знайомство з цією ревною, високою духом жінкою, яка неухильно йшла своїм шляхом і в лиху, і в добру славу, пробудило почуття глибокої пошани, що в багатьох випадках переросло в любов. Усі труднощі зникли, коли Конвокація завершила засідання і пан Веслі повернувся додому, щоб знову взятися за своє служіння в парафії та у власній родині.
Наступною подією в житті пані Веслі було розставання з сином Джоном, якого влаштували до Чартергаусу завдяки добрим послугам герцога Бекінгема, що добре знав його батька й обставини родини. Мати, здається, не листувалася з ним так дбайливо й часто, як зі старшим сином, або принаймні, якщо й листувалася, жоден із її листів не зберігся. Можливо, вона певною мірою покладалася на турботливу опіку його брата у Вестмінстері, який часто мав змогу з ним бачитися, а може, вважала, що його вдача не потребує такої постійної уваги з її боку. Батько велів йому щоранку тричі оббігати сад, і, кажуть, він слухняно корився, і, мабуть, не менш старанно дотримувався материних настанов щодо щоденної поведінки й молитов. Він не потребував жодних спонук до навчання, бо любов до знань була невід’ємною частиною його натури.
Жодних листів пані Веслі до сина Семюела за той рік, що він провів в Оксфорді, не знайдено, і немає жодних свідчень про її почуття й переживання, коли він одружився 1715 року. Його дружина була донькою преподобного Джона Беррі, одного з учителів Вестмінстерської школи, який брав деяких учнів на пансіон. Семюел дуже її любив і, на той час уже утвердившись як помічник учителя у своїй старій школі, мабуть, вважав, що має право взяти дружину. Малоймовірно, щоб мати не виявила теплого інтересу до цієї зміни в його житті, і добре відомо, що він і далі був найлюблячішим сином, а його дружина виявляла якнайбільшу доброту й щирість до його молодших братів і до свекрухи. Семюел-молодший любив римувати так само, як колись його батько, і, безсумнівно, описував обрану ним смагляву, як горішок, дівчину в листах додому так само красномовно, як і в рядках, де каже про неї, що вона «Свій невеликий розум так вела, Як і мудріша жінка не змогла»;
або докладніше, коли він каже:
«Смаглява, мов та ягода, — недарма ж бо Беррі;
М’яка її усмішка, і хмурість не без чарів;
Невисока зростом, трохи нижча, ніж я;
Статура гарна, хоч не надто вишукана.
Хоч у карих очах її смуток часом таїться, Та жвавий погляд їхній здатен здивувати.
Та більші чари розум її має:
Уміє гарно мовити — і мудро змовкає.
У ній здоровий глузд і лагідна сумирність зійшлися:
Весела — та побожна; юна — та розважна.
Така ця дівчина, якщо я правильно суджу, Якщо любов чи прихильність не застять мені зору.
Ви, може, спитаєте, звідки я так добре знаю?
Я вивчав її — і в цьому теж зізнаюся.
Я шукав, щоб розгледіти кожну приховану ваду;
Та що більше я шукав, то більше вона мені подобалась.
О, бачити б мою Натті усміхненою, Як вона ніжною розмовою скорочує час, Любов, що кожен її порух прикрашає, Обійми, завжди відкриті, Погляди, що кличуть до взаємного щастя, Очі, що радіють і дарують радість, Бездоганну невинність, що запобігає Пізньому горю і сумному каяттю;
Ніхто не сумнівається, обоє вірять, Захват дарують і приймають;
Обоє однаково палкі в пориві, Ніжно кохані й щиро кохають. Хай довго обоє тішаться цією втіхою Без провини й без міри!»
У молодого подружжя народилося лише двоє дітей, і старшого назвали Семюелом, на честь батька й діда. Як першого онука, його дуже плекали, і всі глибоко сумували, коли він помер незадовго до того дня, коли йому мав би виповнитися двадцять один рік. Донька була великою улюбленицею своїх дядьків і особливо прив’язалася до Чарлза Веслі. У родині її звали «Філ».