Сусанна Веслі
Пожежа і небезпека

Розділ 8 · 21 хв читання · 27 хв слухання

Пожежа і небезпека

Немовлячий вік Чарлза Веслі тривав довше, ніж у більшості дітей, і він був ще безпорадним немовлям, коли в ніч на 9 лютого 1709 року згорів епвортський пасторський дім. Через п’ять днів пані Веслі написала короткий опис цього лиха своєму старшому синові до Вестмінстера — власне, щойно знайшла притулок, відпочинок і одяг.

«Дорогий Семмі! Епворт, 14 лютого 1708-9.

«Коли я отримала твого листа, у якому ти скаржився, що тобі бракує сорочок, я й гадки не мала, що за такий короткий час усі ми опинимося в такому самому, а насправді ще гіршому становищі. Гадаю, ти вже чув про пожежу в нашому домі; від чого вона сталася, ми й уявити не можемо. Вогонь спалахнув близько одинадцятої чи дванадцятої години ночі, коли ми всі вже спали, і помітили ми його лише тоді, коли прогоріла покрівля над коморою для збіжжя і вогонь упав на ліжко твоєї сестри Гетті, що стояло в маленькій кімнатці поруч. Вона прокинулася і відразу побігла кликати твого батька, який спав у червоній кімнаті, бо через мою хворобу він мусив ночувати окремо від мене. Він каже, що ще перед тим чув, як на вулиці хтось кричав: „Пожежа!“ — але не збагнув, де горить, аж поки не відчинив своїх дверей. Він гукнув у нашу кімнату й звелів нам усім рятувати життя, бо покрівля швидко падала і тільки тонка стіна стримувала вогонь від сходів.

«Ми не встигли взяти одягу, а вибігли зовсім роздягнені. Я гукнула Бетті, щоб вивела дітей із дитячої. Вона підхопила Петті, а Джекі залишила йти за нею, але він, підійшовши до дверей і побачивши, що все палає, побіг назад. Ми відчинили вуличні двері, але вітер гнав полум’я з такою силою, що ніхто не міг проти нього встояти. Тричі я пробувала прорватися, але мене відкидало назад. Я зробила ще одну спробу і пробрела крізь вогонь, який не завдав мені іншої шкоди, крім того, що обпалив ноги й обличчя. Опинившись на подвір’ї, я озирнулася, шукаючи твого батька й дітей, але, не побачивши нікого, вирішила, що всі вони загинули. Та, дякувати Богові, я помилилася. Твій батько виніс сестру Емілі, Сукі й Петті в сад; тоді, помітивши, що немає Джекі, побіг назад у дім, щоб спробувати його врятувати. Він чув, як той жалібно плаче в дитячій, і кілька разів намагався піднятися нагору, але полум’я відкидало його назад; тоді він вирішив, що хлопчик загинув, доручив його душу Богові й пішов дбати про решту. Дитина вилізла на вікно і почала гукати людей на подвір’ї; ті дісталися до вікна й витягли його саме тієї миті, коли покрівля обвалилася в кімнату. Гаррі розбив скло у вікні вітальні й викинув надвір твоїх сестер Метті й Гетті; і так, з великої Божої милості, ми всі врятувалися. Не падай духом: Бог подбає про тебе.

«Сусанна Веслі». Можна уявити, як швидко поширювався вогонь будинком, збудованим лише з дерева й тиньку, під солом’яною стріхою, і як важко було вибратися звідти живими й неушкодженими, не зупиняючись по одяг чи накидки. Через день-два пан Веслі, який, очевидно, не знав, що дружина зібрала сили й снагу написати своєму старшому синові до Вестмінстера, надіслав докладнішу розповідь герцогові Бекінгему: — «Праведний Господь, і праві всі суди Його! Мені прикро, що я мушу писати те, що, боюся, засмутить вашу світлість, про вашого все ще нещасливого слугу. Гадаю, я вже досить опанував себе, щоб розповісти про це більш-менш складно.

«Минулої середи, о пів на дванадцяту ночі, за чверть години або й менше мій дім в Епворті згорів дотла — сподіваюся, випадково, але Бог знає все. Ми варили пиво, але все закінчили; кожну іскру вогню загасили ще до п’ятої години того вечора — щонайменше за шість годин до того, як спалахнув дім. Можливо, загорівся димар угорі (хоча його нещодавно чистили) і вогонь пробився в солом’яну стріху. Проте дивно, що я нічого не помітив і не відчув запаху, бо пробув у своєму кабінеті в тій частині будинку аж до пів на одинадцяту з гаком. Потім я замкнув двері тієї частини будинку, де лежали моя пшениця та інше вже обмолочене збіжжя, і пішов спати.

«Слуги не пролежали в ліжку й чверті години, коли почалася пожежа. Оскільки дружина була вже близька до пологів і дуже слабка, я спав у сусідній кімнаті. Невдовзі по одинадцятій я почув, як на вулиці, до якої виходила моя кімната, закричали: „Пожежа!“ Якби я, як завжди, спав у своїй кімнаті, ми всі загинули б. Я схопився з ліжка, натягнув камізельку й халат і визирнув у вікно; побачив відблиск полум’я, але не знав, де горить; побіг до кімнати дружини в одній панчосі, тримаючи штани в руці; хотів виламати двері, замкнені зсередини на засув, але не зміг. З нею були двоє моїх старших дітей (Сусанна та Емілія). Вони встали й побігли до сходів, щоб підняти решту домашніх. Тоді я побачив, що горить наш власний дім, увесь охоплений яскравим полум’ям, і що між вогнем і сходами — тільки двері.

«Я побіг назад до дружини, яка тим часом уже встала з ліжка роздягнена й відчинила двері. Я звелів їй тікати, рятуючи життя. У нас було трохи срібла й трохи золота — близько £20. Вона хотіла затриматися через них, але я виштовхав її; звів її і двох моїх старших дітей униз (куди вже встигли спуститися двоє слуг) і спитав про ключі. Вони нічого про них не знали. Я збіг нагору, знайшов їх, спустився і відчинив вуличні двері. Солом’яна стріха вже обвалилася, вся у вогні. Північно-східний вітер гнав мені в обличчя суцільні полотнища полум’я, наче відбиті в лампі. Двічі я ставав на сходинки при дверях — і двічі мене відкидало назад. Я побіг до дверей у сад і відчинив їх. Там вогонь був помірніший. Я звелів усім іти за мною, але побачив біля себе тільки двох, а ще служницю з іншою дитиною (Чарлзом) на руках, яка не вміє ходити, — і всі зовсім роздягнені. Я побіг з ними до нужника в саду, подалі від полум’я; посадив найменшого на коліна іншій дитині і, побачивши, що дружина за мною не йде, кинувся назад у дім шукати її. Слуги й двоє дітей вибралися через вікно. На кухні я знайшов свою старшу доньку, роздягнену, і спитав її про матір. Вона не могла сказати, де та. Я взяв її на руки й відніс до решти в сад; удруге ввійшов у дім і побіг нагору, а полум’я вже проривалося крізь стіну біля сходів; я думав, що всі мої діти в безпеці, і сподівався, що дружина якось вибралася. Тоді я згадав про свої книжки й помацав у кишені ключ від кімнати, через яку проходили до мого кабінету. Ключа я не знайшов, хоч і шукав удруге. Якби я відчинив ті двері, то неминуче загинув би.

«Я збіг униз і пішов до дітей у сад, щоб допомогти їм перелізти через мур. Коли я був надворі, то почув, як одне з моїх бідних ягнят, що лишилося нагорі, близько шести років, жалісно закричало: „Рятуйте мене!“ Я знову вбіг досередини, щоб піднятися нагору, але сходи вже були всі у вогні. Удруге я спробував прорватися крізь нього, тримаючи штани над головою, але потік вогню збив мене. Я подумав, що виконав свій обов’язок, і вийшов із дому до тієї частини моєї родини, яку врятував, у сад, а в моїх вухах стояв убивчий крик моєї дитини. Я звелів усім стати на коліна, і ми молили Бога прийняти його душу.

«Я пробував виламати частокіл і переправити дітей на вулицю, але не зміг; тоді проліз під полум’ям і перевів їх через мур. Тепер я натягнув штани й перескочив слідом за ними. Одна з моїх служниць, що винесла найменшу дитину, вибралася майже водночас зі мною. Один із сусідів зустрів її щирим прокляттям і сказав, що ми навмисно підпалили дім самі, і то вже вдруге. Я бігав, розпитуючи про дружину й інших дітей; зустрів першу людину й головного констебля міста, що йшов від мого дому, а не до нього, щоб мені допомогти. Я взяв його за руку й сказав: „Нехай буде воля Божа!“ Він же відповів: „Чи ти колись покинеш свої штуки? Ти вже раз підпалив свій дім; хіба тоді мало на цьому заробив, що взявся за те саме знову?“ Це була холодна втіха. Я сказав: „Бог хай простить тобі! Бачу, ти й досі перша людина в місті“. Але невдовзі мені полегшало, коли я почув, що дружина врятована, і тоді я впав на матір-землю й благословив Бога. Я пішов до неї. Вона була жива і ледве могла говорити. Вона думала, що я загинув, і так само думали всі інші, бо чверть години не бачили ні мене, ні жодного з восьми дітей; а тим часом усі кімнати й усе в домі обернулося на попіл, бо вогонь був сильніший, ніж у горні, — лютий вітер прибивав його на дім. Згодом вона розповіла мені, як урятувалася. Коли я вперше пішов відчиняти задні двері, вона силкувалася пробитися крізь вогонь до передніх дверей, але двічі її відкинуло на землю. Вона думала, що там і помре, але помолилася Христові, щоб Він допоміг їй. Вона знайшла нові сили, сама підвелася і пробрела крізь два чи три ярди полум’я, а вогонь на землі сягав їй до колін. На ній були тільки черевики та нічна сорочка, а на руці — одна сукня. Нею вона обгорнула груди і безпечно вибралася на подвір’я, але там ще не було жодної душі, щоб їй допомогти. Вона не підводила очей і не мовила ані слова, аж поки я не прийшов, — тільки коли їй принесли останню дитину, звеліла покласти її на ліжко. Це був той хлопчик, чий крик я чув у домі, але Бог урятував його майже чудом. Тільки його одного слуги в метушні й забули. Він підбіг до вікна, що виходило на подвір’я, став на стілець і кликав на поміч. Тим часом зібралося вже трохи людей, і один із них, що любить мене, підсадив іншого до вікна. Дитина, побачивши, що у вікно лізе чоловік, злякалася й побігла, щоб дістатися до материної кімнати. Відчинити двері хлопчик не зміг, тож побіг назад. Чоловік тим часом зірвався з вікна, а все ліжко й завіси в кімнаті, де був хлопчик, палали. Чоловіка підсадили вдруге, і бідолашний Джекі стрибнув йому в обійми й був урятований. Я не міг у це повірити, аж поки двічі чи тричі не поцілував його. Тоді дружина спитала мене: „Чи вціліли твої книжки?“ Я відповів, що тепер це не має великого значення, коли вона і всі інші вціліли, бо ми не втратили жодної душі, хоча сам я врятувався, як то кажуть, лише зі шкірою зубів своїх. Унизу вдалося врятувати трохи старого мотлоху, але нагорі — ані клаптика, ані аркуша. Частину срібла ми знайшли сплавленою в грудку; я відішлю її до Лондона панові Гору, щоб продав її для мене.

«Пан Сміт із Гейнсборо та інші забрали до себе декого з моїх дітей. Дружину я залишив в Епворті, тремтячу; але сподіваюся, що Бог збереже її, і не сумніваюся, що Він подбає про нас. Я ні в чому не маю потреби, бо більш як половина мого ячменю вціліла необмолоченою в коморах. Я недавно закінчив свої виправлення до „Життя Христа“ й переписав його в трьох примірниках. Але все пропало. Хвала Богові!

«Не знаю, як написати про це моєму бідолашному хлопчикові (Семюелу), але мушу, бо інакше він подумає, що ми всі загинули. Чи може ваша світлість пробачити мені це? Сподіваюся, що дружина одужає і не скине дитини, але що Бог дасть мені моє дев’ятнадцяте дитя. Вона попекла ноги, але вони гояться. Коли я прийшов до неї, губи в неї були чорні. Я не впізнав її. Дехто з дітей трохи обпікся, але без каліцтва й без шраму. Я дістав тільки невеликий пухир на руці. Сусіди присилають нам одяг, бо без нього холодно.

«Семюел Веслі».

Настоятель писав доволі бадьоро, як на таке велике випробування. Книжки, які він дбайливо збирав по одній-дві і за які платив грошима, що їх міг відкласти лише ціною самообмеження, були йому лише трохи менш дорогі, ніж діти, а його зібрання єврейської поезії та гімнів мало чималу цінність. Згоріло також багато листів від друзів і літературних знайомих, а також папери, пов’язані з родиною Еннслі, і парафіяльні метричні книги. Уціліла лише одна річ — гімн на шість строф, написаний паном Веслі й покладений на музику, як вважають, або Перселлом, або доктором Блоу. Його включено до методистського збірника гімнів, і це єдиний зразок віршування старшого пана Веслі, що там є; починається він словами «Behold the Saviour of Mankind» («Ось Спаситель роду людського»). А ще ж були зношені, хоч і корисні меблі, одяг усіх членів родини, невеликий запас грошей і необхідні речі, приготовані для очікуваного немовляти, — усе це зникло за кілька хвилин. Діти розійшлися по різних домах; але Емілія, старша донька, якій було близько сімнадцяти років, залишилася доглядати матір у помешканні, де та разом із батьком знайшла притулок в Епворті, і майже рік була її терплячою й життєрадісною доглядальницею та незмінною супутницею. Це була незвичайно освічена дівчина: вона брала участь в уроках, які батько давав Семюелові, поки той жив удома, і передбачалося, що, щойно підросте, вона сама заробляла собі на життя як гувернантка. Вона любила матір тією обожнювальною ніжністю, яку часом бачимо в старшої доньки, достатньо дорослої, щоб співчувати випробуванням батьків, і вважала ті місяці, коли мати була майже тільки її, одним із найщасливіших часів свого життя. Цілий день вона була заклопотана, а вечорами читала — вголос або сама собі — і була дуже щаслива й задоволена.

У березні 1709 року, приблизно через місяць після пожежі, народилася Кезія, яка й виявилася останньою з дітей пані Веслі. Те, що вона була хворобливою і кволою, можна було передбачити, зважаючи на все, що пережила її мати, якій саме виповнилося сорок років.

Через п’ять місяців пані Веслі на прохання одного сусіднього священника написала йому ще трохи докладніше про пожежу: — «Епворт, 24 серпня 1709 року.

«У середу вночі, 9 лютого, між одинадцятою і дванадцятою годинами, кілька іскор упало з покрівлі нашого дому на ноги одній із дітей. Вона відразу побігла до нашої кімнати й покликала нас. Пан Веслі, почувши, як на вулиці кричать про пожежу, схопився (оскільки я була дуже хвора, він спав окремо від мене) і, відчинивши двері, побачив, що горить його власний дім. Він одразу прийшов до моєї кімнати й звелів мені та старшим донькам швидко вставати й рятуватися. Потім побіг, вибив двері дитячої і гукнув служниці, щоб виводила дітей. Двоє малих спали з нею в ліжку, троє інших — в іншому. Вона схопила наймолодшого, а решті звеліла йти за нею, що троє старших і зробили. Коли ми опинилися в сінях, оточені полум’ям, пан Веслі виявив, що залишив ключі від дверей нагорі. Він збіг нагору й дістав їх за хвилину до того, як загорілися сходи. Коли ми відчинили вуличні двері, сильний північно-східний вітер погнав полум’я досередини з такою люттю, що ніхто не міг проти нього встояти. Але дехто з наших дітей вибрався через вікна, а решта — через маленькі двері в сад. Я була не в змозі вилізти на вікно і не могла дістатися до садових дверей. Тричі я силкувалася пробитися крізь вуличні двері, але щоразу лютий вогонь відкидав мене назад. У цій біді я благала нашого благословенного Спасителя про допомогу, а тоді пробрела крізь вогонь, роздягнена, як була, і він не завдав мені більшої шкоди, ніж трохи обпалив руки й обличчя. Коли пан Веслі переконався, що інші діти в безпеці, він почув, як плаче дитина в дитячій. Він спробував піднятися сходами, але вони були всі у вогні й не витримали б його ваги. Побачивши, що допомогти неможливо, він став на коліна в сінях і доручив душу дитини Богові.

«Сусанна Веслі». Людська безвихідь — то Божа нагода; і Джон Веслі вірив, що прокинувся саме тієї миті, коли батько доручав його дух Богові, що дав його, і не раніше. Він додавав: «Я не плакав, як вони гадали, хіба що згодом. Я пам’ятаю всі обставини так виразно, ніби це було вчора. Побачивши, що в кімнаті дуже світло, я покликав служницю, щоб узяла мене. Але ніхто не відповів, тож я висунув голову з-за завіси ліжка й побачив смуги вогню на стелі. Я встав і побіг до дверей, але далі пройти не міг, бо все за ними палало. Тоді я виліз на скриню, що стояла біля вікна; хтось на подвір’ї побачив мене й запропонував бігти по драбину. Інший відповів: „Не встигнемо;

але я придумав інший спосіб. Ось я стану впритул до стіни, а ви підніміть легкого чоловіка й поставте мені на плечі“. Так і зробили, і той витяг мене через вікно. Тієї ж миті вся покрівля обвалилася; але вона впала всередину, інакше нас усіх відразу розчавило б. Коли мене принесли в дім, де був батько, він вигукнув: „Ходіть, сусіди, станьмо на коліна, подякуймо Богові! Він повернув мені всіх моїх вісьмох дітей; хай пропадає дім. Я досить багатий“. Наступного дня, коли він ходив садом, оглядаючи руїни дому, то підняв частину аркуша зі своєї Біблії-поліглоти, на якій можна було прочитати лише ці слова: Vade: vende omnia quo habes; et attolle crucem, et sequere me (Іди, продай усе, що маєш, і візьми хрест, і йди за Мною)».

Розбіжностей у цих трьох розповідях небагато, бо батько, мати й син були людьми ясного розуму, а розум Джона Веслі все життя був напрочуд вільний від будь-якої «плутанини». Власне, сама організація методизму є достатнім доказом того, наскільки точно працював його мозок. Він нічого не забував і нічого не вигадував, не поспішав і не спочивав, а все робив з такою влучною точністю, що його правила й настанови були живими силами, а не сухими кістками.

Пожежа більше змінила життя Сукі та Гетті (Мегетабел), ніж життя інших дітей, бо їхні дядьки Семюел Еннслі та Метью Веслі покликали їх погостювати в Лондоні; і тоді було закладено підвалини дуже теплої прихильності між останнім і його розумними, жвавими небогами. Проте, схоже, вони не змогли багато розповісти братові у Вестмінстері про те, що сталося після лиха, бо в червні він написав матері такого листа: — «Колегія Святого Петра, Вестмінстер. Пані! 9 червня 1709 року.

«Якби бабуся не сказала мені, коли я востаннє був у неї, що вам ось-ось народжувати, — а в такий час, думав я, марно писати те, чого ви не зможете прочитати, — я вже не раз і не двічі надіслав би вам листи. Тож благаю вас не приписувати цього моїй недбалості, у якій я, певно, ніколи не буду винен, поки маю те, що ви мені дали, — життя. Батько тримає мене в цілковитому невіданні щодо ваших обставин в Епворті, і я не чув ані слова з дому відтоді, як отримав перший лист, що ви надіслали мені після пожежі; тож мені аж соромно йти до когось із родичів, бо боюся, що мене засміють до смерті. Вони питають мене, чи батько збирається покинути Епворт. Чи відбудовує він свій дім? Чи можна сподіватися на якісь пожертви? Ким була втрачена (остання?) дитина — хлопчиком чи дівчинкою? Як її назвали? Чи втратив батько всі свої книжки й папери? Чи нічого не вдалося врятувати? На все це я змушений відповідати: „Не можу сказати, не знаю, я не чув“. Деякі з цих питань я ставив батькові, але й досі залишаюся невігласом. Якщо ви вважаєте мого „Каулі“ та „Гудібраса“ гідними прийняття, я буду дуже радий надіслати їх моїй матері, яка мені їх подарувала. Сподіваюся, що ви всі здорові, як і всі тут, у місті.

«Ваш найлюблячіший син Сем Веслі».

Оскільки мати саме тоді мала більше вільного часу, ніж зазвичай, цілком імовірно, що вона відповіла на запитання свого хлопця, хоча її лист не зберігся. Восени того ж року вона знову написала йому ось що: — «Епворт, жовтень 1709 року. Мій дорогий Семмі! Сподіваюся, ти зберігаєш у собі те, що тобі прищепило виховання, і не забув, що на тобі лежать обітниці, дані Богові. Ти знаєш, що первоплоди належать Небу за невідчужуваним правом і що, як батьки присвятили тебе служінню при вівтарі, так і ти сам обрав його, коли батькові запропонували для тебе інший життєвий шлях. Але чи як слід ти зважив, що означає такий вибір і таке присвячення? Добре поміркуй, якого відокремлення від світу, якої чистоти, якої побожності, якої взірцевої чесноти вимагається від тих, хто має вести інших до слави! Я кажу — взірцевої, бо низьких, звичайних ступенів благочестя замало для тих, хто несе священне служіння. Не думай жити так, як живе решта світу: твоє світло мусить так сяяти перед людьми, „щоб вони бачили ваші добрі дїла“, і через це були приведені до того, щоб прославляти Отця вашого, що на небі. Щодо мене, то я не розумію, з яким обличчям священники можуть докоряти грішникам чи закликати людей до доброго життя, коли самі потурають своїм зіпсованим нахилам і своїми вчинками заперечують власне вчення. Якщо святий Ісус справді їхній Учитель і вони справді Його посли, то, безперечно, їм личить жити як Його учням; а якщо вони так не живуть, то який сумний звіт мусять вони дати про своє управління!

Раджу тобі, наскільки це можливо в теперішніх твоїх обставинах, упорядкувати свої справи за певним розпорядком: так ти навчишся використовувати кожну дорогоцінну хвилину і знайдеш невимовну легкість у виконанні своїх обов’язків. Починай і закінчуй день із Тим, Хто є Альфа і Омега; і якщо ти справді пізнаєш на досвіді, що означає любити Бога, то викуплятимеш увесь час, який зможеш, для безпосереднішого служіння Йому. Я розповім тобі, якого правила дотримувалася, коли жила в батьковому домі й мала так само мало свободи, як ти тепер, якщо не менше. Я дозволяла собі стільки часу на відпочинок, скільки проводила в особистій молитві; не те щоб я завжди стільки витрачала, але дозволяла собі дійти до цієї межі — і не далі. Так і в усьому іншому: визнач стільки-то часу на сон, їжу, товариство тощо; але понад усе, мій дорогий Семмі, я наказую тобі, прошу, благаю тебе: дуже суворо дотримуйся дня Господнього. У всьому намагайся діяти з засад і не живи так, як решта людства, що проходить світом, наче соломинки по річці, які несе туди, куди жене їх течія чи вітер. Частіше став собі питання: навіщо я роблю те чи інше? Навіщо я молюся, читаю, навчаюся чи вдаюся до побожних вправ тощо? Так ти дійдеш до такої твердості й послідовності в словах і вчинках, яка личить розумному створінню і доброму християнинові.

«Твоя любляча мати Сус. Веслі». Справді, мати поставила перед сином високий ідеал; і хоч він не став генієм і богословом родини, вона отримала свою нагороду — у той спосіб, у який здійснюється більшість людських бажань. Семюел завжди був добрим сином і взірцевим християнином, але апостолом і силою у світі став Джон. Не те саме, чого вона прагнула від «самого народження свого первістка-сина і ще до нього», але благословення ще краще.

Листів пані Веслі до доньок не так уже й багато, бо вони, звісно, були вдома з нею, тоді як хлопці навчалися далеко, у школі та коледжі. Проте вона написала дуже довгого листа, що містив пояснення Апостольського Символу віри, до Сусанни, коли та була в Лондоні, протягом року після пожежі: — «Епворт, 13 січня 1709-10. Дорога Сукі!

«Відтоді як нещастя розлучили нас і ми вже не маємо тієї нагоди розмовляти одна з одною, яку мали колись, я не можу інакше виконати обов’язок матері чи вволити своє бажання зробити тобі все добро, яке можу, як тільки в листах.

«Ти добре знаєш, як я тебе люблю. Я люблю твоє тіло і щиро благаю Всемогутнього Бога благословити його здоров’ям і всім, що потрібне для його вигоди й підтримки в цьому світі. Але найніжніше я дбаю про твою безсмертну душу і про її духовне щастя, і цю турботу я не можу краще виявити, ніж намагаючись прищепити твоєму розумові ті засади знання й чесноти, які конче потрібні для того, щоб ти вела добре життя тут, — а тільки воно може безпомилково забезпечити твоє щастя в житті прийдешньому.

«Головне, що тепер треба зробити, — це закласти добру основу, щоб ти діяла з засад і завжди могла переконати себе саму та дати іншим відповідь про віру, яка в тобі; бо хто визнає релігію лише тому, що такий звичай у країні, де він живе, або тому, що так роблять його батьки, або тому, що цим забезпечуються чи примножуються його світські вигоди, той ніколи не зможе встояти в день спокуси і ніколи не ввійде в Царство Небесне. І хоч, можливо, тепер ти не зможеш збагнути всього, що я скажу, усе ж бережи цього листа при собі, і з роками твій розум і судження вдосконаляться, і ти здобудеш ясніше розуміння в усьому.

«Тебе вже навчили деяких перших засад релігії: що є один, і тільки один, Бог; що в єдності Божества є три окремі Особи — Отець, Син і Святий Дух; що цьому Богові належить поклонятися. Ти вивчила деякі молитви, свій Символ віри й катехизис, у яких коротко викладено твій обов’язок щодо Бога, себе самої та ближнього. Але, Сукі, не завчення цього напам’ять і не кілька молитов уранці й увечері приведуть тебе на небо; ти мусиш розуміти те, що кажеш, і мусиш чинити те, що знаєш; а оскільки знання потрібне для того, щоб чинити, я спробую якомога простіше навчити тебе деяких із тих основних істин, які найнеобхідніше знати і які найлегше зрозуміти. І я щиро благаю великого Отця духів спрямувати твій розум на дорогу істини.

«Не знаю, чи ти коли-небудь серйозно замислювалася над тим загубленим і нещасним станом, у якому перебуваєш від природи. Якщо ні, то давно пора почати це робити; а я щиро благатиму Всемогутнього просвітити твій розум, відновити й освятити тебе Своїм Святим Духом, щоб ти була Його дитиною через усиновлення тут і спадкоємицею Його благословенного Царства — в житті прийдешньому».

Ви завершили: Пожежа і небезпека

Назад Далі