Розділ 7 · 13 хв читання · 16 хв слухання
Материнська турбота
Про наступні п’ять чи шість місяців життя пані Веслі нічого не записано; тож, імовірно, вони минули в такому спокої й затишку, якого вона доти взагалі зазнавала. У травні вона написала листа своєму старшому синові, з якого видно, що те, що ми тепер називаємо повною тверезістю, не належало до суворих чеснот, яких дотримувалися в її власному колі чи в тому, де жив її хлопець.
«Дорогий Семмі! Епворт, 22 травня 1706 року.
«Ти не уявляєш, як мене втішив твій лист, у якому ти пишеш про свій страх образити Бога; хоча, якщо ти правдиво змальовуєш справу, я сподіваюся, що в тому, про що ти говориш, такої небезпеки немає.
«Справжнє пияцтво, гадаю, безперечно полягає в тому, щоб випити стільки міцного напою, що він сп’янить людину і позбавить її здатності користуватися розумом з тією силою і свободою, як іншим часом. Утім, є й такі, що, звично випиваючи дуже багато таких напоїв, навряд чи коли-небудь бувають винні в справжньому пияцтві, бо ніколи не п’яніють; але це я вважаю найвищим різновидом гріха нестриманості.
«Але це не твій випадок і, сподіваюся, ніколи ним не буде. Дві склянки ніяк не можуть тобі зашкодити, якщо в них не більше, ніж у звичайних; і я не хотіла б, щоб ти тривожився, коли, випивши їх, відчуєш, що зігрівся й повеселішав; бо такі напої неодмінно освіжають і підбадьорюють дух, і, безперечно, Божественна Істота ніколи не прогнівається на безневинне задоволення наших упорядкованих потреб.
«Але тоді будь обережний: зупинися на третій склянці. Пам’ятай, що на тобі лежить обов’язок суворої поміркованості, якого мають не всі, — я маю на увазі твоє призначення до священного сану. Згадай, що за юдейського устрою Сам Бог постановив, щоб щипці в храмі були з золота щирого; звідси можемо зробити висновок, що ті, кого допущено служити біля вівтаря і чий обов’язок значною мірою полягає в тому, щоб докоряти іншим, самі повинні бути якнайчистішими й вільними від усяких соблазнивих учинків; і якщо інші помірковані, то вони мають бути цілком утримливими.
«Минулого четверга тут стався дуже сумний випадок. Ти, мабуть, пам’ятаєш такого собі Роберта Дарвіна з нашого містечка. Цей чоловік був на ярмарку в Бортрі, де напився; і коли він їхав додому з пагорба, кінь упав разом із ним, а він, не тямлячи себе, впав обличчям на землю і звихнув собі шию. Ті, що були з ним, одразу ж її вправили, і він прожив до наступного дня, але більше не промовив ні слова. Обличчя його було все пошматоване, одне око вибите, нижня губа відірвана, ніс розбитий, — одне слово, він став одним із найстрашніших прикладів суворого Божого правосуддя, які мені доводилося бачити. Я так докладно про це розповідаю тому, що цей чоловік, будучи одним із найбагатших у містечку, був і одним із найнепримиренніших ворогів, яких твій батько мав серед своїх парафіян: він найпідліше знущався з нього в його скрутах, найохочіше чинив йому всяке лихо, яке тільки міг, — не кажучи вже про його образи мені й дітям і про те, як щиро він бажав побачити нашу загибель, якої Бог не дозволив йому побачити. Відтоді як твій батько опинився у в’язниці, цей чоловік і ще один уже були вирвані з життя посеред своїх гріхів. Молю Бога, щоб Він виправив тих, хто лишився. Залишаюся, дорогий Семмі, твоїм вірним другом і матір’ю, СУСАННА ВЕСЛІ».
Кілька місяців потому сам пан Веслі написав своєму хлопцеві листа, який так прекрасно говорить про матір, що жоден її життєпис не був би повним без цієї данини її гідності: — «Дороге дитя! Епворт, вересень 1706 року.
«Друга частина побожності стосується твого обов’язку щодо батьків; і я щиро сподіваюся, що ти поводитимешся з ними як належить до останньої хвилини свого життя, бо непослух їм зазвичай буває матір’ю всіх інших вад. Сам Бог, безперечно, мав безмежну втіху й задоволення, даруючи буття Своїм створінням; але я ніколи не міг збагнути, чому це мало б зменшувати чи робити непотрібними їхні зобов’язання перед Ним.
«Але далі: якби ми не мали жодних зобов’язань перед батьками за те, що отримали від них буття, а лише за подальші благодіяння, як-от виховання тощо, то випливало б, що перед недобрим і суворим батьком немає жодного обов’язку, — а це, боюся, суперечить і Писанню, і розумові. Ба більше: припустімо, що батько не міг би утримувати свою дитину і змушений був би підкинути її ще немовлям, полишивши на жалість і милосердя чужих людей, — що, як ти знаєш, дуже поширене у великому місті, де ти живеш; кажу, з цього випливало б, що коли така дитина згодом випадково дізнається, хто її батьки, вона не буде зобов’язана віддавати їм жодної шани; а це настільки хибно, що, думаю, сама природа навчила б її іншого. Визнаю, що зобов’язання за благодіяння, добре виховання тощо, коли вони додаються до зобов’язання природного, роблять цей зв’язок значно міцнішим; і що ті діти, чиї батьки або занедбують їх, або подають їм поганий приклад, у певному сенсі можуть вважатися мало зобов’язаними їм за те, що ті привели їх на світ. Але там, де ці дві речі поєднані, нам навряд чи вистачить слів, щоб висловити їм належну вдячність.
«Ти, можливо, подумаєш, що я обстоюю власну справу; так воно, власне, певною мірою і є, але це також справа моєї матері, і навіть твоя власна, якщо колись матимеш дітей. Ба більше — це справа самої природи і громадянського суспільства, яке розпалося б або вкрай ослабло, якби вийняти цей великий наріжний камінь.
«А проте, зрештою, хоч ніжність і пестощі між батьками й дітьми, які недобрі люди, що, можливо, самі до них нездатні, схильні називати „розніженістю“, — це дуже відчутна й природна втіха, якої, гадаю, самі лише взаємні благодіяння навряд чи могли б породити, — я все ж думаю, що, коли вже зважувати зобов’язання, подальша турбота батьків, які наставляють розум дитини і випускають її у світ, можливо, й не без труднощів для самих себе, аби вона жила гідно тут і навіки, — безперечно, має визнаватися значно більшою і ціннішою добротою; а отже, розум переважить шальку на цей бік, хоч би яким важким тягарем висіла прихильність на другому.
«Отже, з обох цих причин ти знаєш, чим завдячуєш одній із найкращих матерів. Можливо, ти читав про одного з Птолемеїв, який обрав собі ім’я Філометор як славніший титул, ніж коли б узяв ім’я свого попередника Олександра. І було б чесним і доброчесним прагненням з твого боку спробувати наслідувати його, маючи на те стільки підстав; і часто згадувати ту ніжну й особливу любов, яку твоя дорога мати завжди виявляла до тебе, ту глибоку скорботу тіла й душі, якої вона зазнала задля тебе і до твого народження, і після нього; ту особливу турботу, з якою вона дбала про твою освіту, коли боролася з такими численними болями й недугами; а понад усе — ту здорову й лагідну материнську пораду й настанову, яку вона так часто давала тобі: боятися Бога, дбати про свою душу так само, як і про свою науку, уникати всяких порочних звичок і поганих прикладів (а це однаково послужить і твоєму доброму імені, і твоєму щастю), — так само як і ті цінні листи, які вона писала тобі на ці ж теми. Ти, я щиро вірю, пам’ятатимеш, що ці зобов’язання вдячності, любові та послуху і їхні вияви не обмежуються твоїми юними роками, а мають тривати до самого кінця життя і навіть після того робити пам’ять про неї найдорожчою й найціннішою для тебе.
«Ти не забудеш засвідчити це, підтримуючи й утішаючи її в старості, якщо буде Божа воля, щоб вона колись до неї дожила (хоч я боюся, що не доживе), і не роблячи нічого, що могло б справедливо прогнівати й засмутити її або показати тебе негідним такої матері. Ти намагатимешся віддячити за її молитви за тебе, подвоївши свої молитви за неї, а також свій запал у них; і понад усе — жити таким доброчесним і благочестивим життям, щоб вона побачила, що її турбота й любов не пропали для тебе марно, але щоб усі ми зустрілися на небі.
«Коротко кажучи, шануй і люби її, скільки хочеш, — а я сподіваюся, що це буде стільки, скільки ти можеш. Бо хоч я ревнував би до будь-якого іншого суперника в твоєму серці, до неї ревнувати не буду; що більше шани ти їй віддаватимеш і що частіше й лагідніше писатимеш їй, то більше втішиш твого люблячого батька, СЕМЮЕЛ ВЕСЛІ».
Ніжність батькової вдачі дуже зворушливо виявляється в усій низці його листів до «дорогого дитяти», яке першим покинуло дім і вийшло у світ.
Точної дати народження Марти, наступної дитини пані Веслі, її восьмої доньки і сімнадцятої дитини, так ніколи й не встановлено; але це, мабуть, сталося в останні місяці 1706 року. Вона була хворобливим і тендітним немовлям і, відколи почала впізнавати людей, завжди приберігала свої найясніші усмішки для свого маленького брата Джона, який був найближчим до неї за віком і мав близько трьох із половиною років, коли вона народилася. У перші місяці Мартиного життя в її матері, напевно, було дуже багато клопоту, хоча старші дівчатка вже підросли настільки, що іноді могли звільнити її від догляду за дитиною. Проте в листуванні з первістком настала перерва на кілька місяців; але в березні 1707 року вона написала йому довгого й палкого листа, з якого тут варто навести лише один уривок: — «Я маю велике і справедливе бажання, щоб усі твої сестри і твій брат були спасенні так само, як і ти; але мушу визнати, що моя турбота про тебе, гадаю, найбільша. Як! Ти, мій сину, ти, що колись був сином моєї найтяжчої скорботи — і при народженні, і в дитинстві, — ти, що тепер є сином моєї найніжнішої любові, мій друг, у якому моя невимовна радість, моя майбутня надія на щастя в цьому світі, за якого я плачу й молюся, усамітнюючись від світу, коли жодна смертна людина не знає мук моєї душі через тебе і жодне око не бачить моїх сліз, які бачить тільки той Отець духів, у Якого я так наполегливо благаю для тебе благодаті, що сподіваюся бути нарешті почутою, — невже можливо, щоб ти загинув навіки? О, якби це було неможливо! Справді, гадаю, я майже бажала б сама бути проклятою, аби тільки бути певною твого спасіння. Та все ж я сподіваюся, все ж хотіла б переконати себе, що дитина, за яку до Неба піднесено стільки молитов, зрештою не загине». Лише через кілька тижнів серце пані Веслі, як і серце її чоловіка, звеселила офіційна звістка про те, що «Семмі», ймовірно, оберуть на одну з королівських стипендій у Вестмінстері, яка дасть йому змогу вступити до Оксфорда. Це викликало ще одне послання від мудрої, але стурбованої матері.
«Дорогий Семмі! Епворт, 7 травня 1707 року.
«Хоча я писала тобі зовсім недавно, проте, отримавши звістку, що твої вибори відбудуться значно раніше, ніж я очікувала, користаюся нагодою, щоб порадити тобі щодо них.
«Вічний, повік благословенний Бог, Який спочатку створив усе Своєю всемогутньою силою і Який чинить усе, що Йому до вподоби, як серед мешканців землі, так і серед небесних воїнств, — Він, ти знаєш, єдиний Розпорядник подій; тож я всіляко переконувала б тебе урочисто відвести певний час (у неділю, якщо зможеш), щоб благати Його про особливе керівництво й допомогу в справі, від якої може залежати значна частина твого майбутнього добробуту. Я хотіла б, щоб ти насамперед смиренно визнав і оплакав усі помилки свого минулого життя, наскільки можеш їх пригадати; а про ті, що вислизнули з твоєї пам’яті, молися, як молився Давид, щоб Бог очистив тебе від твоїх гріхів тайних.
«Потім переходь до прославлення Його за всі милості, які, як пам’ятаєш, ти отримав від Його божественної доброти; а тоді благай Його прихильності в цій великій справі, і все це роби в ім’я і через посередництво благословенного Ісуса.
«Семмі, не обманюй себе. На людину не можна покладатися; Бог — усе у всьому. Ті, кого Він благословляє, будуть справді благословенні. Зробивши це, цілком віддай себе і всю свою долю всемогутньому Богові; і не будь надто стурбований тим, чи тебе оберуть, і не засмучуйся, якщо зазнаєш розчарування.
«Якщо тільки зможеш, відведи для цього заняття недільні пообідні години, з четвертої до шостої, — той самий час я теж призначила для такої ж справи. Нехай та Безмежна Істота, Якій ми належимо і Якій, сподіваюся, намагаємося служити й Яку любимо, прийме й благословить нас.
«СУСАННА ВЕСЛІ».
Хлопця врешті обрали, і він певною мірою почав нове життя; тобто мав нові обов’язки й ширше коло. Мабуть, він мав гарний голос і деякі знання з музики, інакше його не обрали б королівським стипендіатом, бо хлопці на цьому становищі майже завжди співають у хорі Королівської капели. Це привертає до них увагу, і вони отримують чимало запрошень до музичного й аристократичного товариства. Пані Веслі страшенно боялася, що її син може стати від світу цього — світським, і написала, щоб застерегти й напоумити його: — «Дорогий Семмі! Епворт, 30 серпня 1707 року.
«Скажи, будь ласка, як тобі вдається серед такого великого товариства і стількох справ зберігати свій розум у стані, придатному для служіння Богові? Я страшенно боюся, щоб ти не занедбав свого обов’язку перед Ним. Стережися світу, щоб він непомітно не викрав твого серця і щоб через нього ти не зрадив тих обітниць і зобов’язань, які сам на себе поклав у завіті, що його особисто уклав із повік благословенною Трійцею перед тим, як прийняти Святе Причастя. Чи приймав ти Таїнство в Лондоні? Якщо ні, подумай, що стало причиною твого занедбання, і скористайся першою ж нагодою.
«СУСАННА ВЕСЛІ». У жовтні материнське співчуття пані Веслі збудила звістка, що її хлопець зліг з ревматизмом; але до кінця листопада він одужав, і вона написала йому дуже довгого листа, переважно богословського, проте з кількома відвертими словами про спокуси, що можуть напасти на юнака на порозі змужніння. Для цих сторінок придатні лише вступний і завершальний абзаци: — «Дорогий Семмі! Епворт, 27 листопада 1707 року.
«Ми обоє скаржимося, що рідко отримуємо звістки одне від одного. Які підстави для скарг є з твого боку, не знаю; але схильна підозрювати, що ти написав мені більше листів, ніж я отримала, бо недавно ти надіслав одного, який так і не дійшов до моїх рук, хоча мені переказали частину його змісту: що ти прийняв Таїнство, чому я дуже зраділа, і що ти просиш певних настанов, як опиратися спокусам, і особливої поради, як приготуватися до прийняття благословенного Причастя.
«Про поміркованість у розвагах скажу небагато. Не знаю, скільки часу тобі на них відведено, і думаю, що твоє здоров’я й навчання вимагають, щоб ти чимало рухався. Ти сам знаєш, чи не надто прихилилося до цього твоє серце. Якщо так, я скажу тобі, якого правила дотримувалася в такому ж випадку, коли була молодою і надто захоплювалася дитячими забавами, а саме: ніколи не витрачати за день на будь-яку розвагу більше часу, ніж я присвячувала усамітненим релігійним обов’язкам. Залишаю на твій розсуд, чи це для тебе здійсненне, чи ні. Я думаю, що так.
«Я так нездужаю і з таким болем написала цього довгого листа, що радо поспішаю до завершення і залишу твоє прохання щодо Таїнства без відповіді, доки не отримаю звістки від тебе; а тоді, якщо буду в змозі писати, охоче допоможу тобі, як тільки зможу. Нехай Бог у Своєму безмежному милосерді керує тобою в усьому.
«СУСАННА ВЕСЛІ».
Приблизно через три тижні після написання цього листа пані Веслі передчасно народила свою вісімнадцяту дитину — Чарлза, який став солодкоголосим співцем методизму. Це сталося 18 грудня 1707 року. Немовля було кволим і майже бездиханним створінням і кілька тижнів не плакало й не розплющувало очей. Воно було надто тендітним навіть для того, щоб його вдягати, і якийсь час його тримали загорнутим у вовну. Коли настав той час, коли воно мало б з’явитися на світ, якби з матір’ю все було гаразд, хлопчик розплющив очі й заплакав, і відтоді розвивався більш-менш добре. Юнаком і молодим чоловіком він мав дещо слабке здоров’я, але дожив до глибокої старості. За таких обставин від пані Веслі не можна було чекати листів, і в її листуванні з Семюелом настала довга перерва, яку батько щосили намагався заповнити.