Сусанна Веслі
Випробування й негаразди

Розділ 6 · 18 хв читання · 23 хв слухання

Випробування й негаразди

Настоятель Епворта не був надто популярний у своїй парафії; можливо, дуже бідний священник ніколи й не буває популярним. Йому було вельми важко відремонтувати й відбудувати ту частину дому, яку знищила пожежа; а коли його синові Джонові було приблизно сім чи вісім місяців, пан Веслі зазнав нової втрати: його врожай льону підпалили й знищили за обставин, що дуже скидалися на навмисний підпал. Крім того, його втягнули в суперечку, яка викликала чимало неприязні й ворожнечі, через лист, а радше памфлет, що його він написав замолоду, ще до переїзду з Лондона до Саут-Ормсбі, після того як побував на зборах Клубу Телячої Голови — товариства запеклих політичних дисидентів. Глибоко обурений, Веслі повернувся додому і, поки серце в ньому палало, написав довгого листа, а дописавши, ліг спати близько п’ятої ранку. Один приятель — імовірно, його домовласник Роберт Клейвел, книгопродавець і тодішній голова Цеху книговидавців і книгопродавців, — зайшов, поки він спав, забрав рукопис і, прочитавши його, відрадив Веслі надсилати його тому, кому він був адресований, але зумів залишити рукопис у себе. Через дванадцять років він без згоди автора надрукував його під назвою «Лист сільського священника до його друга в Лондоні про виховання дисидентів у їхніх приватних академіях у різних частинах цієї країни: смиренно поданий на розгляд Великого комітету парламенту в справах релігії, що нині засідає». Настрій Палати в ту хвилину був украй ворожий до дисидентів, і вона палко прагнула їх придушити.

Чвари розгорілися не на жарт: памфлет змінювався памфлетом, і з усіх боків спалахували гнівні пристрасті. Особливим супротивником пана Веслі був такий собі преподобний Семюел Палмер, який, звісно, мав своїх прихильників, і ця словесна війна зайшла так далеко, що Даніеля Дефо, який узяв у ній повну участь, у липні 1703 року ув’язнили в Ньюгейті. Пана Веслі, можливо, спіткала б та сама доля, якби він жив у Лондоні; бо суперечка була така всезагальна, що, за словами декана Свіфта, її обговорювали навіть коти й собаки, а світські дами стали такими запеклими прибічницями партій Низької і Високої церкви, що «не мали часу помолитися». Настоятель Епворта з його гострим язиком і гарячим норовом у такий час набагато легше наживав ворогів, ніж друзів, і, безперечно, у Лінкольнширі проти нього здійнялося чимало упередження й неприязні, а його дружині, як і йому самому, довелося витримати головний удар.

Великим випробуванням для неї було розлучитися зі своїм первістком Семюелом, якого 1704 року віддали до Вестмінстерської школи, хоча вона була б останньою жінкою, яка стала б на заваді успіхам своєї дитини. Хлопець поїхав до Лондона з батьком, імовірно, сидячи перед ним на тому самому коні, і швидко здобув прихильність своїх нових наставників і керівників. Мав він у Лондоні й кількох рідних: ще жила його бабуся по батькові, дядько Метью був хірургом і аптекарем із добрими статками, а інший дядько, Тимоті Веслі, і тітка, пані Елізабет Дайер, єдина сестра його батька, також жили в місті. Усі вони, здається, виявляли хлопцеві ту доброту, на яку може сподіватися небіж, і, найпевніше, пишалися його здібностями та швидкими успіхами. Тривожна любов матері до нього була така велика, що вона присвятила багато годин, а також багато великих аркушів паперу, написанню для нього низки листів, які були не чим іншим, як трактатами про Одкровення і закон розуму. Перший датований 11 березня 1704 року; він дуже довгий і, правду кажучи, сухий — без жодної крихти домашніх новин чи пліток. Пишучи його й наступні послання, вона, безперечно, виконувала те, що вважала обов’язком сумління, але розуміла, що тоді вони були хлопцеві не до снаги, бо веліла йому зберігати їх, доки він подорослішає і краще зможе їх зрозуміти. Лист, написаний наприкінці літа, видається природнішим і краще пристосованим до розуміння школяра: — «Любий Семмі! Епворт, 4 серпня 1704 року.

«Я довго хворіла, але тепер, дякувати Богові, цілком одужала. Я сподівалася вже побувати в тебе, але сумніваюся, чи побачу тебе цього літа; тож напиши мені докладно, чого тобі бракує.

«Я вже давно закінчила б свою розправу, розпочату так давно, якби мала більше здоров’я; але сподіваюся, що незабаром зможу її завершити, і тоді ти перепишеш усі свої листи, бо вони можуть стати тобі кориснішими, ніж тепер, адже ти краще зможеш їх зрозуміти. Коли матиму час, я спрямовуватиму свої думки на корисні для тебе предмети, бо нічого в цьому світі я не бажаю так сильно, як того, щоб мої діти були добре навчені основ релігії і ходили вузькою дорогою, яка одна веде до щастя. Особливо я дбаю про тебе, бо ти ще до свого народження був присвячений на служіння святині: щоб ти був окрасою тієї Церкви, членом якої ти є, і став знаряддям (якщо Бог збереже тобі життя) у приведенні багатьох душ до Неба. Тож пильнуй насамперед своєї власної душі, щоб тобі самому не виявитися відкинутим.

«Ти мав великі переваги у вихованні; Бог довірив тобі багато талантів, як-от здоров’я, силу, досі пристойне утримання, добрий розум, пам’ять тощо; і якщо хоч один із них ужито на зле чи не примножено, вони неодмінно одного дня стануть на суд проти тебе.

«Якби я думала, що ти не скористаєшся як слід настановою і не станеш кращим від докору, я ніколи більше, поки житиму, не написала б і не сказала б тобі жодного слова, бо знаю, що все, що я могла б зробити, лише призвело б до твого суворішого осуду. Але я щиро благаю Бога дати тобі Його благодать і заклинаю тебе, як ти відповідатимеш за це в останній великий день: пильно „із страхом і трепетом про своє спасеннє дбайте“, щоб урешті не загинути.

«Ти пишеш, що не знаєш, як зберегти таємницю, не вдаючись іноді до брехні. Не знаю, які в тебе можуть бути таємниці; певна, однак, що ніхто з тих, хто біля тебе, не має права тебе допитувати; але якщо хтось виявиться настільки зухвало цікавим, щоб це робити, ввічливо ухились, якщо зможеш; а якщо не зможеш, рішуче скажи, що не задовольниш його нерозумних бажань; і стережися, щоб ніколи, задля прихильності будь-кого, не ризикнути втратити прихильність Бога, а це станеться, якщо ти говоритимеш неправду. Віддаю тебе під милосердну Божу опіку.

«Сусанна Веслі».

Наступний лист не датований, але написаний того самого або наступного року: — Семмі! «„нехай сяє сьвітло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі дїла, й прославляли Отця вашого, що на небі“. Уважно досліджуй своє серце і стеж за його нахилами, особливо за тим, який загальний настрій твоєї душі; бо, скажу тобі, не напад побожності час від часу робить людину християнином, а душа, загалом і завжди налаштована на всі обов’язки християнства у належний час, у належних місцях тощо. Приміром, уранці чи ввечері або будь-коли, коли випадає нагода, добрий християнин охоче віддалятиметься від світу, щоб принести своєму Творцеві жертву молитви й хвали, і вважатиме це своїм щастям, так само як і обов’язком. Коли ж він у світі, то, маючи справи, ретельно ними займатиметься, знаючи, що ввечері має звітувати перед Богом за те, що зробив за день, і що Бог чекає від нас вірності в нашому покликанні, так само як і побожності в нашій молитовній кімнаті. Християнин повинен — і загалом так і робить — поводитися зі світом, як подорожній у заїжджому дворі: він користується тим, що йому потрібне, і радо втішається тим, чим може втішатися безгрішно; але водночас знає, що це лише заїжджий двір, і мало зважає на те, що його там спіткає, бо не вважає його своїм домом. Душа християнина має бути завжди врівноважена, поміркована, вільна від усяких крайнощів веселощів чи смутку і завжди готова слухати тихий лагідний голос Божого Святого Духа, який вказуватиме йому, що і як чинити за всіх обставин життя, якщо на всіх своїх шляхах він визнаватиме Його і покладатиметься на Його допомогу. Не можу тепер зупинятися, щоб говорити про твої особливі обов’язки; сподіваюся невдовзі надіслати тобі те, що задумала.

«Тим часом благаю тебе як та, що найбільше, як тільки можна уявити, дбає про твою душу; умовляю тебе як твій вірний друг; і наказую тобі як твоя мати — доклади найбільшої старанності, щоб утвердити своє покликання і вибрання, щоб бути вірним своєму Богові; а сказавши це, мені вже не потрібно наказувати тобі бути працьовитим у своєму покликанні.

«Семмі, подумай про те, що я кажу, і нехай благословенний Бог дасть тобі справді відчути свій обов’язок перед Ним, а також переді мною. Віднови свої порушені обітниці; якщо ти змарнував чи погано використав свій час, більше дбай про той, що лишився. Якщо в чомусь тобі потрібна порада чи настанова, говори мені відверто, і я охоче тобі допоможу. Віддаю тебе під благословенну Божу опіку.

«Сусанна Веслі».

Поки мати писала своєму відсутньому синові й навчала в домашній школі інших дітей, її чоловік сидів у своєму кабінеті й писав вірші так швидко, як вони тільки линули з голови й пера. Героєм дня був герцог Мальборо: у серпні 1704 року він виграв битву під Бленгеймом і навів на французький народ такий жах, що той довго відлунював у приспіві «Marlbrouck s’en va-t-en guerre». Народ радо вшановував воїна-державника, чия перемога виправдала довіру до нього королеви Анни: обидві палати парламенту публічно йому подякували, лондонське Сіті влаштувало на його честь урочистий бенкет, народ подарував йому та його спадкоємцям навіки маєток Вудсток і збудував для нього той Бленгеймський палац, який щойно позбавили мистецьких скарбів, зібраних ним під час переможних походів проти могутності Великого Монарха. І політичний розрахунок, і патріотизм надихали музу пана Веслі, і він створив поему на п’ятсот дев’яносто чотири рядки під назвою «Мальборо, або Доля Європи». Архієпископ Шарп узяв і поему, і автора під своє дбайливе крило і привернув до них увагу герцога. Найменше, чим герой міг віддячити, — це дати панові Веслі посаду капелана в полку полковника Лепелла; а інший вельможа був такий задоволений поемою, що покликав її автора до себе й намагався виклопотати для нього пребенду. Але, на жаль!

Найкращі задуми і мишей, і людей частенько йдуть шкереберть!

і саме ті засоби, якими поет-священник прагнув прислужитися своїм покровителям і зміцнити своє становище, призвели до того, що він утратив усе, чого досяг, а також усе, на що сподівався.

На початку травня 1705 року пані Веслі народила ще одного сина, але через тривоги й слабкість не змогла його годувати, тож його віддали під опіку жінці, що жила навпроти пасторського дому. Епворт був дуже збурений через запеклу виборчу боротьбу, і однієї ночі на вулиці було так гамірно, що годувальниця не могла заснути до першої-другої години ночі, а потім спала так міцно, що придушила дитину уві сні.

Не дивно, що пані Веслі була стривожена і до пологів, і після них; адже королева Анна розпустила парламент 5 квітня, і всі добре знали, що боротьба між вігами й торі буде запеклою. Жоден католик не буває таким ревним чи фанатичним, як «навернений», і жоден церковник не буває таким «високим», як той, хто народився й виріс у лоні дисидентства. Тож цілком природно було, що настоятель Епворта став торі найчистішої води і кинув усю свою вагу й особистий вплив на шальку терезів проти полковника Вічкота і пана Альберта Берті — кандидатів, які сприяли пресвітеріанству й мали на своєму боці дисидентів і які змагалися за представництво Лінкольнширу з попередніми депутатами, сером Джоном Гарольдом і «Чемпіоном» Даймоком. Безперечно, партія торі, і без того прихильна до нього, пам’ятала б ревного священника, що всіма силами обстоював її справу, і якось його винагородила б, якби перемогла; але перемогу здобули віги, і через це натовп його ображав, а йому навіть загрожувала розправа. Супротивники невдовзі позбавили його посади капелана в полку полковника Лепелла, тож він постраждав і в гаманці, і в місцевій популярності та репутації. Його власну розповідь про стан справ знаходимо в листі, який він написав архієпископові Шарпу, щойно метушня трохи вщухла.

Епворт, 7 червня 1705 року. «Я поїхав до Лінкольна у вівторок увечері, 29 травня, а вибори почалися в середу, 30-го. Більшу частину ночі наші остров’яни били в барабани, кричали й стріляли з пістолетів і рушниць під вікном, де лежала моя дружина, яка ще й трьох тижнів тому народила. Дитину я віддав годувальниці навпроти мого власного дому: шум не давав годувальниці спати до першої чи другої години ночі. Потім вони вгамувалися, і годувальниця, зморена важким сном, придушила дитину. Прокинувшись і побачивши, що та мертва, вона майже нестямна побігла з нею до мого дому і, гукнувши моїх слуг, кинула її їм на руки. Вони, не розумніші за неї, побігли з нею нагору до моєї дружини і, перш ніж та як слід прокинулася, кинули холодну й мертву дитину їй на руки. Вона опанувала себе, як тільки змогла, і того ж дня поховала дитину.

«Один священник зустрів мене на подвір’ї замку й порадив піти геть, бо остров’яни замислили мені лихо. Інший сказав, що чув, як мало не двадцятеро з них говорили: „якщо дістанемо його на замковому подвір’ї, то випустимо з нього кишки“. Моєму слузі дали ту саму пораду. Я поїхав через Гейнсборо, і Бог мене зберіг.

«Коли вони дізналися, що я дістався додому, то, як завжди, наслали барабанщиків і натовпи з рушницями тощо, щоб до півночі засвідчувати мені свою „шану“. Один із них, проходячи повз у п’ятницю ввечері й побачивши моїх дітей на подвір’ї, вигукнув: „Ах ви, чортенята! Незабаром ми прийдемо й виженемо вас усіх із дому жебрати“. Нехай Бог наверне їх і простить їм!

«Усе це, дякувати Богові, анітрохи не пригнічує духу моєї дружини. Щодо мого власного, то я відчуваю, що він стривожений і розладнаний; але попри все я продовжую писати свою відповідь Палмерові, яку, чи буду я у в’язниці, чи поза нею, сподіваюся закінчити до наступної сесії парламенту, бо полків, які я міг би втратити, у мене більше немає.

«С. Веслі».

Але найтяжчі його випробування були ще попереду, і як вони позначилися на його дружині й родині, найкраще розповідає він сам. Він заборгував одному з тих, кого розгнівив своєю ревністю на недавніх виборах, і, оскільки не мав чим заплатити, його швидко заарештували й відправили до лінкольнської в’язниці. Ось розповідь, написана його власною рукою архієпископові Йоркському: — «Мілорде! Лінкольнський замок, 25 червня 1705 року.

«Тепер я спочиваю, бо прибув до тієї пристані, де давно сподівався опинитися. Минулої п’ятниці (23 червня), коли я був в Епворті, де хрестив дитину, мене заарештував на моєму власному церковному цвинтарі той, хто був моїм слугою і минулого року збирав для мене десятину, — на позов одного з родичів і ревних друзів пана Вічкота (пана Піндера), згідно з їхньою обіцянкою, даною, коли вони були на острові перед виборами. Сума не сягала й тридцяти фунтів, але для мене вона була все одно що п’ятсот. Адже вони знали, що згорілий льон, моя поїздка до Лондона і те, що мене викинули з полку, і підірвали мій кредит, і вичерпали мої гроші. Мого супротивника послали туди, де я був у дорозі, назустріч мені, щоб я міг зробити йому якісь пропозиції. Але вся його відповідь (яка в мене збереглася) була та, що я маю негайно сплатити всю суму або йти до в’язниці. Туди я й пішов, не надто переймаючись собою, і знаходжу тут набагато більше чемності й задоволення, ніж in brevibus gyaris — на тісних Гіарах — мого власного Епворта.

Дякувати Богові, моя дружина вже досить добре одужала і за кілька днів до того, як мене від неї забрали, прийняла в церкві очисну молитву; і сподіваюся, що вона зможе доглянути мою родину, якщо їх не виженуть із дому, як вони не раз погрожували. Одним із найбільших моїх клопотів було те, що я змушений залишити своїх бідних ягнят серед стількох вовків. Але великий Пастир може подбати про них і зберегти їх. Моя дружина зносить це з тією мужністю, яка їй личить і якої я від неї й чекав.

«Не втрачаю надії зробити тут якесь добро (а доки так, я не зовсім утрачу мету життя) і, можливо, зробити в цій парафії більше, ніж у моїй старій; бо мені дозволено читати молитви щодня вранці й пополудні тут, у в’язниці, і проповідувати раз на неділю, що я волію робити пополудні, коли в соборі немає проповіді. І я знайомлюся зі своїми братами-арештантами так швидко, як тільки можу; і наступною поштою напишу до Лондона, до Товариства поширення християнського знання, яке, сподіваюся, надішле мені трохи книжок, щоб роздати їх між ними. Я не писав би цього з в’язниці, якби думав, що Ваша Милість хоч трохи менше повірить мені через те, що я тут; а якби мені довелося й скласти тут свої кості, я благословлятиму Бога й молитимуся за Вашу Милість. Вашої Милості найзобов’язаніший і найпокірніший слуга С. Веслі».

Добре серце архієпископа Шарпа, мабуть, пройнялося теплом до людини, яка могла бути такою бадьорою в такому становищі, без відрази прагнула допомогти своїм «братам-арештантам» і дивилася на них як на стадо, доручене його опіці на якийсь час. Він негайно написав йому співчутливу відповідь, переказав чутки, які до нього дійшли, і попросив звіту про його справи. Пан Веслі зміг усе задовільно пояснити і, детально розповівши про вигадки, які сфабрикували й поширювали його супротивники, додає: — «Мої борги становлять близько 300 фунтів, і я набрався їх через низку нещасть, відомих Вашій Милості. Обвал моєї пасторської клуні, перш ніж я оговтався від витрат на вступ у парафію; пожежа, що знищила більшу частину мого житлового дому близько двох років тому, а весь мій льон — минулої зими; падіння мого доходу майже наполовину через низькі ціни на зерно; майже цілковитий неврожай льону цього року, який зазвичай давав більшу половину мого прибутку; моя численна родина; і те, що в мене забрали цей полк, якого я домігся з такими витратами й клопотом, — усе це врешті мене зламало, хоч я боровся, скільки міг. Проте я сподіваюся піднятися знову, як завжди піднімався, коли опинявся найнижче; і думаю, що нижче, ніж тепер, мені вже навряд чи впасти».

Як пані Веслі й родині велося вдома, він розповідає в листі, написаному 12 вересня: — «Щодо того, що вночі, відколи я тут, лише кілька тижнів тому, покололи моїх корів, намагаючись у такий спосіб заморити голодом мою покинуту родину за моєї відсутності, бо всі мої корови через це перестали доїтися, а вони були головним її прожитком; хоча, сподіваюся, вбити котрусь із них насмерть вони не змогли.

«Коли це сталося, вони знайшли добрий спосіб відвести від себе підозру й відвернути від себе обурення світу: пустили чутку, ніби цю шкоду заподіяв мій власний відгодований кабан (вепр), хоча спершу казали, що мої корови самі наштовхнулися на косу й поранилися.

«Щодо кабана, то, гадаю, будь-які неупереджені присяжні, вислухавши свідчення, визнали б його невинним. Було три корови, поранені водночас, одна з них у трьох місцях; найбільша рана була м’язова, не навскіс, а прямо до серця, якого вона не зачепила лише тому, що лезо ковзнуло назовні по ребрах. Вона мала дев’ять дюймів завглибшки, тоді як ікла кабана заледве сягали двох дюймів. Усі доходять висновку, судячи з ширини й форми отвору, що це зроблено шпагою. Тієї ж ночі залізну клямку моїх дверей зірвали, а дерево порубали, щоб відсунути засув, — і ніхто не подумає, що це робилося з наміром пограбувати мою родину. Мого дворового пса, який страшенно гавкав у домі, достатньо покарали за брак політичності й поміркованості: через день невідома рука майже відрубала йому лапу. Не кожен зміг би це витерпіти; але, благословен Бог, моя дружина менше переймається, зазнаючи цього, ніж я, коли про це пишу, або ніж, як я гадаю, Ваша Милість, коли читатиме. Вона не така, якою її змальовують, так само як і я. Гадаю, саме цей мерзенний звір, гірший за ериманфського вепра, про якого вже згадано, і підпалив мій льон, потершись іклами об стіну; але то була невелика біда, бо тепер кажуть, що я втратив лише п’ять фунтів».

Чи архієпископ Йоркський сам поїхав до Епворта, щоб побачити стан справ, чи пані Веслі зустрілася з ним у Лінкольні або деінде під час ув’язнення її чоловіка, — невідомо, але певно те, що вони мали розмову, під час якої він, серед інших запитань, спитав: «Скажіть мені, пані Веслі, чи вам коли-небудь справді бракувало хліба?» «Мілорде, — сказала вона, — щиро зізнаюся Вашій Милості, що, власне кажучи, хліба мені ніколи не бракувало. Але я мала стільки клопоту, щоб роздобути його, перш ніж його з’їдять, і щоб заплатити за нього потім, що це часто робило його мені дуже гірким. І, гадаю, мати хліб на таких умовах — це ступінь злиденності, найближчий до того, щоб не мати його зовсім». «Ви, безперечно, маєте рацію», — відповів архієпископ, який наступного дня зробив багатостраждальній дружині настоятеля щедрий грошовий дарунок.

Коли пан Веслі пробув у в’язниці близько трьох місяців, дехто з сусідів-священників і дехто з його політичних друзів допомогли йому, сплативши близько половини його боргів і домовившись про погашення решти. Радісна звістка швидко викликала дуже вдячного листа, в якому він розповів архієпископові, що сталося, і згадав ще один зворушливий вияв відданості своєї дружини: — «Мілорде! Лінкольнський замок, 17 вересня 1705 року.

«Я такий сповнений Божих милостей, що ні очі мої, ні серце не можуть їх умістити. Коли я прибув сюди, мій запас становив трохи більше десяти шилінгів, а в моєї дружини вдома — ледве стільки. Вона невдовзі надіслала мені свої каблучки, бо не мала нічим іншим мені допомогти; але я повернув їх, і Бог невдовзі подбав про мене. Більшість моїх благодійників ховаються. Але всі вони відомі Тому, Хто першим вклав їм у серце виявити мені стільки доброти; і я прошу Вашу Милість допомогти мені прославити за це Бога й помолитися про Його благословення для них.

«Сьогодні я отримав листа від пана Гора про те, що він сплатив дев’яносто п’ять фунтів, які отримав від мене. Він додає, що „один дуже великий чоловік щойно надіслав йому ще тридцять фунтів“; імені його він не називає, хоча це, безперечно, мій покровитель.

Я відчуваю, що ступаю значно легше, і сподіваюся краще спати тепер, коли сплачено ці суми, які становитимуть майже половину моїх боргів. Я поганий прохач і ще гірше вмію висловлювати офіційні подяки, але можу щиро молитися за своїх благодійників; і сподіваюся робити це, доки житиму, а доти прошу вважати мене Вашої Милості найзобов’язанішим і вдячним, покірним слугою. Сем. Веслі».

Невдовзі після цього пана Веслі звільнили, і він повернувся додому, де жив із легшим серцем у колі своєї родини й вів велике листування зі своїм старшим сином у Вестмінстерській школі.

Ви завершили: Випробування й негаразди

Назад Далі