Розділ 5 · 19 хв читання · 24 хв слухання
Навчання і виховання
Джон Веслі, звісно, не міг пам’ятати початку материної виховної праці, бо вона почалася ще до його народження; але він, безперечно, відчув її плоди, адже саме мати — з деякою допомогою чоловіка в початках класичних мов і математики — підготувала його до вступу в Чартергаус у одинадцять років, і то з чималою честю і для нього самого, і для його вчителів. Згодом, уже дорослим, він не раз наполегливо просив її докладно описати для нього свій метод, і вона, вочевидь, робила це досить неохоче, бо наприкінці листа від 21 лютого 1732 року пише: — «Писати будь-що про мій спосіб виховання мені дуже не до душі. Не думаю, що комусь буде користь знати, як я, що стільки років прожила таким усамітненим життям, звикла витрачати свій час і турботу на виховання дітей. Ніхто не зможе дотримуватися мого методу, не зрікшись світу в найбуквальнішому сенсі; і мало знайдеться, якщо взагалі знайдеться, таких, хто цілком присвятив би понад двадцять років найкращої пори життя в надії спасти душі своїх дітей, які, на їхню думку, можна спасти й без такого клопоту; бо це й було моїм головним наміром, хоч як невміло й невдало я його здійснювала».
На щастя, зрештою вона таки дала себе переконати й написала синові Джонові таке: — «Дорогий сину! — Епворт, 24 липня 1732 року.
«Згідно з твоїм бажанням, я зібрала головні правила, яких дотримувалася, виховуючи свою родину.
«Дітей від самого народження завжди привчали до впорядкованого життя в тому, що було їм до снаги: як-от одягатися й роздягатися, міняти білизну тощо. Перші три місяці зазвичай минають у сні. Після того їх, коли можна було, клали в колиску ще не сплячими й заколисували, і так колисали, аж поки не наставав час прокидатися. Це робилося, щоб привчити їх до правильного розпорядку сну, який спершу становив три години вранці й три пополудні, а згодом дві години, аж поки сон удень зовсім не ставав їм непотрібним. Коли їм минав рік (а декому й раніше), їх навчали боятися різки й плакати тихо, завдяки чому вони уникали безлічі покарань, яких інакше могли б зазнати; і той найогидніший звук — дитячий плач — рідко лунав у домі, а родина зазвичай жила в такому спокої, ніби серед неї не було жодної дитини.
«Щойно вони трохи підростали й міцніли, їм дозволяли їсти лише тричі на день. За обідом їхній маленький столик і стільчики ставили поруч із нашими, щоб за ними можна було наглядати; їм дозволяли їсти й пити (слабке пиво) скільки хочуть, але не дозволяли нічого вимагати. Якщо їм чогось хотілося, вони пошепки казали служниці, що їх доглядала, а та підходила й говорила мені; а щойно вони вміли тримати ніж і виделку, їх садовили за наш стіл. Їм ніколи не дозволяли вибирати собі страву, а завжди змушували їсти те, що готували для всієї родини. Вранці вони завжди мали страву, яку їдять ложкою, — інколи й увечері. Але що б їм не подавали, за цими трапезами їм ніколи не дозволяли їсти більше однієї страви, та й ту в доволі помірній кількості. Пити чи їсти між трапезами не дозволялося ніколи, хіба що в разі хвороби, яка траплялася рідко. Не дозволяли їм і ходити на кухню просити щось у слуг, коли ті їли; якщо ставало відомо, що вони таке робили, їх неодмінно били, а слуг суворо доганяли. О шостій, щойно закінчувалася родинна молитва, вони вечеряли; о сьомій служниця їх умивала і, починаючи з наймолодшого, роздягала й до восьмої вкладала всіх у ліжко, і тоді лишала їх у їхніх кімнатах ще не сплячими, бо в нашому домі ніколи не дозволялося сидіти біля дитини, поки вона засне.
«Вони так звикли їсти й пити те, що їм давали, що коли хтось із них хворів, не було жодних труднощів змусити його прийняти навіть найгидкіші ліки; бо вони не сміли відмовитися, хоча декого одразу ж і вивертало. Згадую це, щоб показати, що людину можна навчити приймати будь-що, хоч би як це було їй не до смаку.
«Щоб сформувати розум дітей, найперше треба підкорити їхню волю й привести їх до слухняного духу. Просвіщати розуміння — справа часу, і з дітьми вона має йти поволі, поступово, наскільки вони здатні це сприйняти; але підкорення волі — річ, яку треба зробити відразу, і що раніше, то краще, бо якщо занедбати своєчасне покарання, у них виробиться впертість і норовистість, які потім навряд чи колись удасться подолати, і вже ніяк — без такої суворості, що була б так само болісна мені, як і дитині. На думку світу, добрими й поблажливими вважаються ті, кого я називаю жорстокими батьками, — ті, що дозволяють дітям набувати звичок, які, як вони самі знають, згодом доведеться ламати. Ба більше, деякі настільки безглуздо закохані у своїх дітей, що жартома вчать їх того, за що невдовзі самі ж їх суворо б’ють. Коли дитину карають, її треба підкорити, і зробити це буде неважко, якщо вона не стала свавільною через надмірну поблажливість. А коли воля дитини цілком підкорена і її привели до того, щоб шанувати батьків і благоговіти перед ними, тоді можна пробачати чимало дитячих пустощів і недоглядів. Деякі слід не помічати й зовсім залишати без уваги, інші — лагідно докоряти; але жодного свідомого провину ніколи не слід прощати дітям без покарання, більшого чи меншого, як того вимагають природа й обставини справи. Я наполягаю на тому, щоб волю дітей підкоряли завчасу, бо це єдина міцна й розумна основа релігійного виховання, без якої і настанова, і приклад будуть марні. Але коли це зроблено ґрунтовно, тоді дитиною можна керувати розумом і побожністю батьків, аж поки її власне розуміння не дозріє, а засади віри не вкоріняться в її душі.
«Я ще не можу облишити цю тему. Як свавілля є коренем усякого гріха й нещастя, так усе, що плекає його в дітях, забезпечує їм подальше лихо й безбожність; усе, що його стримує й умертвляє, сприяє їхньому майбутньому щастю й побожності. Це ще очевидніше, якщо зважити й на те, що віра — це не що інше, як виконувати волю Божу, а не свою; що коли головна перешкода нашому тимчасовому й вічному щастю — саме це свавілля, то жодне потурання йому не може бути дрібницею, і жодне відмовлення — марним. Небо чи пекло залежить лише від цього, тож батько, який дбає про те, щоб підкорити його у своїй дитині, працює разом із Богом над оновленням і спасінням душі. Батько ж, який йому потурає, чинить справу диявола: робить віру нездійсненною, спасіння — недосяжним і робить усе, що в його силах, щоб навіки погубити свою дитину тілом і душею.
«Наших дітей, щойно вони починали говорити, навчали молитви Господньої, яку їх змушували постійно казати, встаючи й лягаючи спати; а коли вони підростали, до неї додавали коротку молитву за батьків, кілька колект, короткий катехизис і стільки Святого Письма, скільки могла вмістити їхня пам’ять. Дуже рано, ще до того, як вони добре вміли говорити чи ходити, їх привчали відрізняти неділю від інших днів. Так само рано їх навчали тихо поводитися під час родинної молитви й одразу після неї просити благословення, що вони робили знаками, ще не вміючи ні стати навколішки, ні говорити.
«Їм швидко давали зрозуміти, що вони не дістануть нічого, за чим плачуть, і навчали чемно просити того, чого хочуть. Їм не дозволяли попросити щось навіть у найнижчої служниці, не сказавши: „Дайте мені, будь ласка, те-то“; а служницю сварили, якщо вона хоч раз дозволяла їм пропустити це слово.
«Марне вживання Божого імені, прокльони й божба, блюзнірство, непристойності, грубі, невиховані прізвиська — нічого такого серед них ніколи не чули; і їм ніколи не дозволяли називати одне одного просто на ім’я, не додаючи „брате“ чи „сестро“.
«Не дозволялося ні гучно гратися, ні голосно розмовляти, а кожного тримали при ділі всі шість годин навчання. І майже неймовірно, скільки можна навчити дитину за чверть року завзятою працею, якщо вона має бодай стерпні здібності й добре здоров’я. Окрім Кеззі, усі за цей час навчилися читати краще, ніж більшість жінок уміє за все своє життя. Вставати з місця чи виходити з кімнати не дозволялося без поважної причини; а вибігти без дозволу на подвір’я, в сад чи на вулицю завжди вважалося тяжким злочином.
«Кілька років усе йшло в нас дуже добре. Ніколи діти не були в кращому порядку. Ніколи діти не були більш схильні до побожності чи більш слухняні батькам — аж до того фатального розселення їх після пожежі по різних родинах. Там їм дали повну волю розмовляти зі слугами, від чого раніше їх завжди стримували, і бігати надворі й гратися з будь-якими дітьми, поганими чи добрими. Вони швидко навчилися нехтувати суворим дотриманням неділі й дізналися кілька пісень та всяких поганих речей, про які раніше не мали жодного уявлення. Та чемна поведінка, за яку раніше, коли вони були вдома, ними захоплювалися всі, хто їх бачив, значною мірою втратилася, і вони перейняли простакувату вимову та чимало грубих звичок, які вдалося виправити не без певних труднощів.
«Коли дім відбудували й усіх дітей повернули додому, ми взялися за суворе виправлення; і тоді започаткували звичай співати псалми на початку й наприкінці навчання, вранці й увечері. Тоді ж запровадили й загальне усамітнення о 5-й годині, коли старший брав наймолодшого з тих, хто вже вмів говорити, а другий — наступного, і читали їм псалми на цей день і розділ з Нового Завіту; так само як уранці їм велено було читати псалми й розділ зі Старого Завіту, після чого вони йшли на свою особисту молитву, перш ніж снідати чи виходити до родини.
«У нас дотримувалися кількох додаткових правил. Згадую їх тут, бо вважаю корисними.
«По-перше, ми помітили, що боягузтво й страх покарання часто штовхають дітей до брехні, аж поки вона не стане звичкою, якої вони вже не можуть позбутися. Щоб запобігти цьому, встановили закон: кого звинувачено в провині, в якій він справді винен, той, якщо щиро зізнається й пообіцяє виправитися, не буде битий. Це правило відвернуло дуже багато брехні й відвернуло б іще більше, якби його дотримувався один член родини. Але його неможливо було вмовити, і тому його часто обманювали вигадками й викрутасами, до яких ніхто, крім одного, не вдався б, якби з ними поводилися лагідно; а дехто, попри все, завжди говорив правду прямо.
«По-друге, щоб жоден гріховний учинок — як-от брехня, крадіжка дрібниць у церкві чи в день Господній, непослух, сварки тощо — ніколи не минав безкарно».
(Здається, що на останньому реченні пані Веслі, мабуть, перервали або що, можливо, з її листа випав рядок чи два (його друкували кілька разів), бо зазвичай вона писала дуже ясно й точно і, певно, вважала б гріхом крадіжку дрібниць у будь-який день і в будь-якому місці.) «По-третє, щоб жодну дитину ніколи не сварили й не били двічі за ту саму провину і щоб, коли вона виправилася, їй ніколи більше цим не дорікали.
«По-четверте, щоб кожен визначний учинок послуху, особливо коли він ішов усупереч їхнім власним бажанням, завжди хвалили й часто винагороджували відповідно до заслуги.
«По-п’яте, щоб, коли якась дитина виявила послух чи зробила щось із наміром догодити, хоча б і зробила це не добре, її послух і намір приймали лагідно, а дитину ласкаво наставляли, як зробити краще надалі.
«По-шосте, щоб власність (право власності) завжди й неодмінно шанувалася і щоб нікому не дозволялося зазіхати на власність іншого навіть у найменшій речі, хай би вона була вартістю у фартинг чи шпильку, — її не можна було забрати у власника без його згоди, а тим паче всупереч їй. Це правило ніколи не можна вкарбовувати в розум дітей надто наполегливо; і саме від того, що батьки й наставники не роблять цього як слід, походить те ганебне нехтування справедливістю, яке ми бачимо у світі.
«По-сьоме, щоб обіцянок суворо дотримувалися; і щоб подарунок, раз даний, — а отже, і право на нього, що перейшло від дарувальника, — не забирали назад, а лишали в розпорядженні того, кому його дано, хіба що дар був умовний, а умова зобов’язання не виконана.
«По-восьме, щоб жодну дівчинку не вчили рукоділля, поки вона не навчиться дуже добре читати; і щоб її тримали за рукоділлям з тією самою старанністю і стільки ж часу, скільки її тримали за читанням. Це правило теж конче треба дотримувати, бо саме те, що дітей садовлять учитися шиття, перш ніж вони досконало навчаться читати, і є причиною того, чому так мало жінок уміють читати так, щоб їх варто було слухати, а вже щоб їх добре розуміли — то й поготів.
«Сусанна Веслі».
У цих восьми правилах виявилася мудра й шляхетна натура, а останнє з них видає жінку, яка цінувала розум вище за матерію. Дуже мало її співвітчизників і співвітчизниць навіть сьогодні опановують мистецтво читати вголос чутно й зрозуміло, у чому легко переконатися, старанно відвідуючи церкву, де пересічне духовенство бурмоче й калічить і літургію, і читання з Писання.
Можливо, звичайних шкільних книжок в Епворті бракувало — грошей на їх купівлю там напевно не було, — а може, це робилося з принципу, але дітей пані Веслі вчили самих літер і коротеньких слів за першим розділом Книги Буття, і кожен вірш вони мали читати бездоганно, перш ніж перейти до наступного. Щойно дитині минав п’ятий день народження, дім приводили до ладу, і мати присвячувала шість шкільних годин цілого дня тому, щоб навчити свою наймолодшу ученицю чи учня літер, — і з яким успіхом, вона розповіла нам сама. Вона, мабуть, мала чимало вільного, неперерваного часу для своєї виховної праці, бо її чоловік, коли бував удома, проводив більшу частину днів у своєму кабінеті, а до того ж його побратими-священники в Лінкольнширі тричі обирали його своїм представником у Конвокації. Це забирало його до Лондона на багато місяців поспіль; і хоча подорож і витрати на таке довге перебування в столиці тяжко били по його гаманцю, заняття це було йому до душі й тримало його на очах у публіки, тож його літературні твори легше розходилися, а сам він мав нагоду відзначитися й підтримувати зв’язки з видавцями. Під час цих відлучок усе було в руках пані Веслі — і церковна земля, і парафія, і родина; вона вела рахунки, як могла, давала раду господарським справам, хоча, провівши, як і її чоловік, юність у Лондоні серед книжок, навряд чи добре на чомусь такому зналася; листувалася зі своїм паном і володарем і старанно навчала своїх дітей.
Навесні 1702 року над родиною Веслі, здається, ледь-ледь зажевріло полегшення від грошових скрутнощів. За кілька місяців перед тим вийшла настоятелева «Історія Старого й Нового Завіту, викладена віршами й прикрашена трьомастами тридцятьма гравюрами», і від неї, безперечно, сподівалися чималого прибутку. Проте гроші надходили дуже повільно, а кредитори так тиснули, вимагаючи свого, що в березні пан Веслі знову сів на коня й поїхав до Лондона по допомогу. Його прохання знайшло відгук у різних колах: декан Ексетерський дав йому десять фунтів, архієпископ Кентерберійський — десять гіней, маркіз Норменбі — двадцять, а маркіза — п’ять. Кілька інших невеликих сум довели загальну суму до шістдесяти фунтів, і добрий чоловік радісно повернувся з ними додому, цілком сплатив деякі борги, частину інших, а десять фунтів залишив собі на витрати зі збирання врожаю. Не обов’язково вважати, що ці гроші дали йому з чистої доброчинності, бо видання книжок тоді, як і тепер, було дорогою справою, і автори, що не мали капіталу, видавалися за передплатою. Цілком можливо, що маркіз, архієпископ та інші пообіцяли свої внески за передплату, але ще не сплатили їх, тож пан Веслі, можливо, лише зібрав гроші, які йому належали по праву.
Та втрати й злидні переслідували його й далі, бо літо видалося спекотне, солом’яна стріха пасторського дому дуже пересохла, а може, й кухонний димар треба було прочистити. Хай там як, на неї впало кілька іскор, і хоча дім не згорів дотла, шкоди було завдано дуже багато. Сталося це, мабуть, або коли Анні було всього кілька тижнів, або якраз перед її народженням. Пан Веслі описав цю подію в листі до свого доброго й незмінного друга, архієпископа Йоркського, якому почав був писати листа 25 липня, але встиг написати лише дату й слова «Мілорде». Цей самий аркуш паперу частково обгорів і намок від води, якою гасили полум’я; але оскільки його врятували разом з іншими книжками й паперами, лист зрештою дописали на ньому ж і переслали докторові Шарпу.
«Хто народився поетом, той, боюся, мусить жити й умерти бідним, бо останнього дня липня 1702 року в моєму домі спалахнула пожежа від кількох іскор, що зачепилися за стріху, яка за цієї посухи пересохла, і огонь пожер близько двох третин дому, перш ніж його вдалося загасити. Я був у нижньому кінці містечка, відвідував хворого, а звідти поїхав до Р. Когана. Коли я повертався, мені принесли цю звістку. Я взяв одного з його коней, поскакав додому й дорогою почув, що дружину, дітей і книжки врятовано, за що хвала Богові, як і за те, що Він забрав. Вони всі були в моєму кабінеті, а вогонь — під ними. Коли пожежа спалахнула, вона схопила двох дітей на руки й побігла крізь дим і вогонь; але одну з дітей у поспіху залишили, аж поки друга не заплакала за нею, і сусіди вбігли та винесли її крізь вогонь, як винесли й мої книжки та більшість мого майна, а серед іншого й оцей самий папір, який я згодом знайшов, переглядаючи те, що вціліло.
«Бачу, що це певне щастя — бути колись нещасним, бо мій розум так притупили колишні нещастя, що це майже не справило на мене враження. З Божою допомогою я й далі збиратиму свій титул (десятину?), а коли зберу, відбудую свій дім, бо зрештою втиснув родину в те, що лишилося, і не втративши багатьох зі своїх речей».
Існує одна історія про цей період життя пані Веслі, яка, хоч і спирається на свідчення її сина Джона, мусить бути або помилкою, або перебільшенням; а що описана подія сталася до його народження, він, звісно, переказував її лише з чужих слів, а не з власного знання. Суть її така: пані Веслі, ніколи не визнаючи Вільгельма Оранського законним государем Англії, не відгукувалася на молитву за короля, яку читав її чоловік під час родинного богослужіння. Він спитав, чому, і дістав просте, але вичерпне пояснення її політичних поглядів; на що він гаряче відповів: «Сукі, якщо так, то нам із тобою треба розлучитися; бо коли в нас два королі, то мусить бути й два ліжка», — і заявив, що коли вона не зречеться своїх думок, він більше не житиме з нею. Настільки, як каже ця історія, він узяв її непокору до серця, що вийшов з кімнати, не мовивши більше ні слова, зачинився в кабінеті, а протягом дня поїхав на Конвокацію, не попрощавшись і більше ніяк із нею не зносячись. Він пробув у Лондоні рік, не листуючись із нею, і повернувся лише після вступу на престол королеви Анни. Щодо її права царювати між подружжям не могло бути суперечки, тож звичайне життя відновилося, і Джон Веслі був першою дитиною, що народилася після того. Так розповідає ця історія; але вона явно хибна, бо, по-перше, ні наведені дати, ні згадані події не узгоджуються між собою; а по-друге, Джон Веслі народився 17 червня за старим стилем, або 28-го за новим, 1703 року, коли його сестрі Анні було дванадцять місяців; тож оповідь про річну відсутність його батька вдома не витримує критики. Силу й незламність політичних переконань пані Веслі показують уривки з її «Принагідних записок», написаних двома-трьома роками пізніше. Країна воювала, і метою походів Мальборо було зламати могутність Франції, хоча знаходилися й такі майстри викрутів, що заявляли, ніби їхня мета і ціль — збереження протестантизму. «Що ж до безпеки нашої віри, — пише вона, — то я вважаю це ще менш виправданим приводом для війни, ніж інший. Бо хоч би в чому переконували себе деякі люди особливого складу, я тієї думки, що як Царство нашого Спасителя „не од сьвіта сього“, так і ніколи не дозволено братися за зброю лише на захист віри. Це схоже на зухвалість Ози, що безсоромно простяг руку, аби підтримати хиткий ковчег; що нагадує ті вірші одного непоганого поета: — У справі цій рушати — згубний крок, Як той зухвалий юдей, що ковчег, який падав, підпер; Без дозволу посмів він руку простягти, І хоч рятуючи — та дотик смерть йому приніс.
І справді, успіх нашої зброї досі ніяк не виправдав нашого задуму; бо хоч Бог, здається, не надто сприяв нашим ворогам, проте й наше військо Він не зовсім благословив. Але хоча для якогось учинку часто наводять багато причин, усе ж зазвичай є лише одна справжня причина, що визначає нашу поведінку, і в цьому випадку я вважаю нею бажання вберегти тих, хто був знаряддям Революції, від гніву їхнього розгніваного володаря, не дати йому повернутися й закріпити престолонаслідування за спадкоємцем. Чи добре вони вчинили, вигнавши государя з його спадкового престолу, — це я лишаю на розсуд їхнього власного сумління; хоча не можу збагнути, як король Англії взагалі може бути підзвітний своїм підданим за будь-яке погане правління чи зловживання владою. Але як він отримує свою владу від Бога, так лише Йому він мусить і відповідати за те, як нею користується. Проте я роблю велику різницю між тими, хто вступив у змову проти свого государя, і тими, хто, нічого не знаючи про цей задум, а отже, й не погоджуючись на нього, лише скорився нинішньому урядові, — що, як мені здається, є законом англійського народу, обов’язком приватних християн і становищем більшості цього народу. Але чи не є молитва за узурпатора й виправдання його узурпації після того, як він заволодів престолом, співучастю в його гріхах, — розсудити легко». Відомо також, що коли було оголошено й відзначено всенародний день посту, пані Веслі лишилася вдома, замість піти до церкви, і так виправдовує свій учинок: «Оскільки я не переконана в законності війни, я не можу просити благословення для нашої зброї, доки не дізнаюся думки когось мудрішого і в цьому питанні компетентнішого за мене судді, а саме: чи може приватна особа, яка не мала жодного стосунку до початку війни, а завжди її не схвалювала, все ж благати Божого благословення на неї й молитися за успіх тієї зброї, яку, на мою думку, піднято незаконно. Тим часом я вважаю своїм обов’язком, оскільки не можу долучитися до громадського богослужіння, провести той час, який інші віддають на нього, упокорюючись перед Богом за свої власні гріхи й за гріхи народу; і благаючи Його пощадити ту винну землю, де є багато тисяч людей, які проте порівняно невинні, і не „убити праведника з нечестивим“, а покласти край пролиттю християнської крові й у Свій добрий час повернути нам благословення громадського миру. Отже, оскільки я не ухиляюся від Церкви ні з якої зневаги до влади, ні з якоїсь марної самовпевненості щодо власної доброти, ніби мені не потрібне урочисте упокорення, і оскільки я намагаюся, наскільки дозволяють мої вбогі сили, упокоритися перед Богом і щиро бажаю, щоб Він дав цій війні такий кінець, який найбільше сприятиме Його власній славі, — я сподіваюся, що мені не поставлять цього за гріх, а що Всемогутньому Богові буде вгодно тим чи іншим способом розвіяти мої сумніви, прийняти мої чесні наміри й простити мої численні немочі».
Найімовірніше, за місяць-два до народження Джона Семюела, старшого сина, віддали до школи пана Джона Голланда в Епворті, щоб не було жодної перерви чи втрати часу в його підготовці до Вестмінстерської школи; і він був єдиним із братів, хто, вступаючи до публічної школи, мав іще якусь допомогу, крім тієї, яку могли дати йому батьки. Джон був, мабуть, кволим немовлям, бо батько охрестив його, коли тому було лише кілька годин від народження. Він отримав імена Джон Бенджамін — на честь двох немовлят-хлопчиків (десятої та одинадцятої дитини), що народилися перед ним і померли в ранньому дитинстві. Він був єдиним у родині, хто мав друге ім’я, але ним ніколи не користувалися, бо вдома його звали просто Джек або Джекі, і він ніколи не підписувався інакше, ніж просто Джон.