Сусанна Веслі
Подальше подружнє життя

Розділ 4 · 8 хв читання · 10 хв слухання

Подальше подружнє життя

На початку 1697 року родина Веслі переїхала до Епворта, на протилежному кінці графства Лінкольн. Хоча це було лише невелике торгове містечко з населенням близько 2 000 мешканців, воно було головним поселенням острова Аксгольм — округи завдовжки десять миль і завширшки чотири, оточеної річками Трент, Дон і Айдл. Церква тут — давня споруда, присвячена святому Андрію, а пасторський дім був на той час справжнім палацом порівняно з «мазанкою» в Саут-Ормсбі. Це був не цегляний і не кам’яний будинок, а триповерхова дерев’яна оштукатурена будівля з п’ятьма фронтонами, крита соломою, у якій були «кухня, зала, вітальня, комора, три великі кімнати нагорі та кілька інших для загального вжитку; а також невеликий садок», а при ній — велика клуня, голубник і піч для сушіння конопель. Тепер дітям було вдосталь простору і для прогулянок надворі, і для спокійного та зручного життя в домі; але треба було сплатити внески при вступі на парафію, купити меблі для більшого будинку, а оскільки новий настоятель вирішив сам обробляти свою церковну землю, — ще й знаряддя та худобу для того господарювання, гіршого за аматорське, до якого книжник, вихований у місті, був украй непридатний. Пан Веслі, який уже мав борги, позичив сто фунтів у єпископа Солсберійського, а коли цього виявилося замало, ще до того, як він як слід улаштувався на новому місці, мусив позичити ще п’ятдесят фунтів. Відсотки за цими сумами та їх повернення висіли в нього на шиї, мов млинове жорно, до кінця життя.

Родина, мабуть, ледве встигла влаштуватися в Епворті, коли народилася Мегетабел, п’ята донька, і майже тоді ж пані Веслі дізналася про смерть своєї милої старшої сестри Елізабет, дружини Джона Дантона. Дантони лишалися закоханими аж до дня смерті дружини, і овдовілий чоловік запевняв, що за п’ятнадцять років їхнього союзу між ними не промайнуло жодного гнівного погляду. Вона вела йому книги й касу, завжди брала діяльну участь у його справах і, попри клопоти й тривоги, він жодного разу, повернувшись додому, не застав її в поганому настрої. Вона віддано доглядала його в хворобі, а коли з’явилася можливість, що вони переселяться до Америки й відкриють там справу, погодилася на подорож, бадьоро запевняючи своє «найдорожче серце», що радо поїде до нього, і додавала: «Запевняю тебе, мій любий, що ти сам — усе багатство, якого я прагну; і якщо колись матиму щастя знову бути з тобою, я радше поїду на край світу, ніж ще раз розлучуся з тобою. . . . Я волію бути з тобою на хлібі й воді, ніж без тебе втішатися багатствами обох Індій». В іншому листі вона пише: «Прошу тебе, мій любий, покажи свою любов до мене тим, що дбатимеш про себе. Справ собі теплий одяг, вовняні камізельки й купи плащ. Будь бадьорим; ні в чому собі не відмовляй; не сумнівайся, що Бог подбає про нас». Вона, здається, ще серед свого покоління славилася тією природною добротою й лагідністю, які, на жаль, не завжди йдуть пліч-о-пліч із найщирішою побожністю.

Пані Веслі була дуже щаслива братерською дружбою, що поєднувала її власного чоловіка з її сестрою та паном Дантоном, і глибоко пережила цю втрату. Пан Веслі склав епітафію, вирізьблену на надгробку пані Дантон у Банхілл-Філдс, і хоча тоді було в моді приписувати всі чесноти під сонцем тим, кому писали епітафії, за загальною згодою визнали, що кожне її слово — правда: — «Урно свята! Тобі ми довіряєм Цей прах, що серцем ми оплакуєм і кохаєм; Знай, що береш, і вірно стережи, Аж поки смерть не зніме мідні засуви;

Аж поки ангел не велить йому повстати І не візьме до раю Дружину лагідну, ніжну й мудру;

Подругу, що втішала й радила;

Чесноту тиху, мов зефіру подих;

Побожність, що всміхалась і в смерті;

Таку дружину й таку подругу Всі оплакують і всі вславляють.

Найбільше — той, кого журба гризе, Хто знав її й любив найкраще;

Хто з нею вірне серце розділяв, Хто в ньому без суперників царював, І зітханням перемир’я не дасть, Аж поки не помре, щоб з нею жити.

А як усе сказати коротко: Тут похована Еліза».

Обидві сестри вважалися дуже схожими і зовні, і вдачею, тож усе, що відомо про пані Дантон, кидає побічне світло на особистість самої пані Веслі.

Пан Веслі був присутній на весіллі Дантонів і подарував їм тоді «Епіталаму», у якій аж роїлося від голубок і любові, купідонів і гіменеїв. Він, очевидно, проникливо підозрював, що овдовілий книгар не створений жити самотою, бо в листі, до якого додав епітафію, лукаво зауважує, що сподівається, що вона надійде раніше, ніж знадобиться нова епіталама. Пан Дантон таки одружився вдруге, не минуло й шести місяців, і пан Веслі урвав знайомство з ним так само поспішно, як міг би вчинити за тих самих обставин доктор Примроуз. Сам він такого випробування не зазнав, бо пані Веслі пережила його, але, судячи з того, що ми знаємо про його вдачу, більш ніж імовірно, що він недовго прожив би без дружини, якби мав нещастя втратити свою вірну супутницю.

Найімовірніше, саме тоді, коли пані Веслі тільки облаштувалася в Епворті, вона взялася за питання освіти своїх дітей. Якби вона цього не зробила, її доньки виросли б неуками, бо коштів, щоб віддати їх до школи, ніколи б не знайшлося. Для хлопців, звісно, доклали б великих зусиль, бо батько вважав освіту, та ще й у публічній школі, неодмінною умовою — sine qua non — і перевернув би небо й землю, щоб її їм забезпечити. Пані Веслі була жінкою тихо практичною: маючи багато справ, вона знаходила час на все завдяки невтомній енергії, працьовитості та методичному складу розуму. Звісно, неможливо було вчити старшого сина, доки він не навчився говорити, але щойно він почав говорити, вона почала його навчати.

Це був швидкий і приємний процес, бо вона писала, що «він мав таку дивовижну пам’ять, що я не пригадую, щоб двічі казала йому те саме слово. А ще дивніше: будь-яке слово, вивчене на уроці, він упізнавав, де б його не побачив, — чи в Біблії, чи в будь-якій іншій книжці, — і завдяки цьому дуже скоро навчився добре читати англійських авторів». Років зо два Семюел був її єдиним учнем, і, навчена досвідом із ним, вона ніколи не бралася вчити жодну зі своїх дітей абетки, доки їм не минало п’ять років, хоча наймолодша з усіх, Кезія, засвоїла літери ще до цього віку. Мати шкодувала про це й казала, що це сталося не з її волі, але, видно, саме повітря в домі було сповнене читанням. Дев’ята дитина пані Веслі народилася в Епворті 1698 року, але оскільки парафіяльні книги згоріли під час пожежі, невідомо, був то хлопчик чи дівчинка. Ця дитина невдовзі померла, а наступним поповненням родини став Джон, за яким наступного року з’явився Бенджамін; обидва померли немовлятами.

Схоже, у першу пору життя в Епворті з паном Веслі жила його старенька мати, яка, мабуть, була неоціненною помічницею молодій дружині, що завжди чекала на дитину і часто бувала прикута до кімнати й ложа по шість місяців поспіль. Утім, оскільки вона рідко мала більше однієї служниці на всі потреби, їй, мабуть, доводилося давати раду дітям навіть у хвилини найбільшої слабкості, і саме це безнастанне напруження душі й тіла так посилювало її кволість.

16 травня 1701 року чоловік і дружина радилися між собою. Грошей було страшенно мало, а потрібне було вугілля, бо хоча майже настало літо, не годилося лишатися без палива, коли щогодини чекали на ще одну дитину. Зібрали кожен пенні, але змогли наскребти на двох лише шість шилінгів. Вугілля замовили, але кишені спорожніли. У четвер уранці на них чекала радісна несподіванка. Добрий архієпископ Шарп, який знав, як злидні тиснуть на родину в Епворті, знав усе про борги і про те, як тяжко трудиться настоятель, викуваючи з власної голови вірші й прозу для лондонських видавців, поговорив про нього з кількома вельможами і навіть звернувся в його справі до Палати лордів. Графиня Нортгемптон, зворушена розповіддю про їхні нестатки, дала двадцять фунтів для підопічних архієпископа; десять із них, на бажання пана Веслі, залишили в руках його преосвященства для старої пані Веслі, а інші десять надіслали з посланцем настоятелеві, і вони прибули того самого ранку, коли в нього не лишилося ані пенні. Гроші прийшли ні на годину не зарано, бо того ж вечора народилися близнята — хлопчик і дівчинка. Повідомляючи про цю подію архієпископа, пан Веслі писав: — «Минулої ночі дружина подарувала мені кілька дітей. Поки що їх лише двоє, хлопчик і дівчинка, і, гадаю, на цей час це всі; за два роки й один день у нас їх було четверо, з яких троє живі».

Ні близнята, ні хлопчик, що народився перед ними, не прожили й кількох місяців, а 1702 року народилася Анна; і оскільки мати тепер, на диво, мала на руках лише одне немовля, а маленька Мегетабел, або Гетті, як її називали, досягла поважного п’ятирічного віку, пані Веслі почала вести зі своїми дітьми справжню школу по шість годин на день і провадила її двадцять років, лише з нечисленними неминучими перервами — через чергові пологи та пожежу в пасторському домі.

Яке терпіння вона виявляла в навчанні, видно з того, що одного разу чоловік з цікавості сів поруч і рахував, як вона понад двадцять разів повторила одній дитині те саме. «Дивуюся твоєму терпінню, — сказав він, — ти двадцять разів сказала цій дитині одне й те саме». «Якби я вдовольнилася тим, що сказала це лише дев’ятнадцять разів, — відповіла вона, — я змарнувала б усю свою працю. Саме двадцятий раз її увінчав».

Пані Веслі, здається, не була високої думки про власну систему виховання, але вона не могла дозволити, щоб діти росли без нагляду, і не мала змоги утримувати ні гувернанток, ні вчителів, ні платити за школи. Єдиним способом навчити їх було робити це самій, і поки вони тихенько збиралися довкола неї зі своїми завданнями, вона шила, вела рахунки церковної землі, писала листи й няньчила немовля — куди легше й зручніше, ніж якби вся ця малеча носилася довкола й бешкетувала. Саме на прохання її сина Джона, коли йому було тридцять, — і, можливо, з думкою про власне сімейне життя, — вона докладно записала, як виховувала й навчала своїх дітей, і цю розповідь найкраще навести її власними словами.

Ви завершили: Подальше подружнє життя

Назад Далі