Сусанна Веслі
Перші роки подружнього життя

Розділ 3 · 8 хв читання · 10 хв слухання

Перші роки подружнього життя

Сусанна Веслі, мабуть, була ощадливою жінкою і доброю господинею, бо вони з чоловіком два роки прожили в найманому помешканні в Лондоні — за цей час народився їхній старший син Семюел, — і все ж на свій невеликий прибуток зводили кінці з кінцями й зовсім не мали боргів. Тепер молодий чоловік узявся за літературний задум, який, як він сподівався, мав чимало поповнити його статки. Разом із паном Дантоном і ще кількома людьми він заснував «Афінську газету» — щотижневе видання, що проіснувало кілька років. Співробітники збиралися в певні дні в кав’ярні Сміта в Джордж-Ярді, нині Джордж-стріт, поблизу Меншн-Гаусу. Підраховано, що за час існування цього видання пан Веслі написав для нього близько двохсот статей, і саме з-під пера одного з його товаришів по роботі, Чарлза Гілдона, який згодом написав історію «Афінського товариства», ми маємо найкращий нарис того, якою людиною був чоловік Сусанни в розквіті своєї молодості.

«Він мав глибокі знання не лише Святого Письма, соборів і отців Церкви, а й усякого іншого мистецтва, яке належить до так званих вільних. Великими були його ревність і вміння давати духовні настанови. З непереборною силою він утверджував хитких і спростовував єретиків. Під лагідним теплом його дотепу найбезплідніший предмет ставав родючим і цікавим. Стиль його був приємний і мужній, м’який, але не пересичений, учений, але без педантизму. Вдачу й розмову мав привітні. Його співчуття до страждань ближніх було таким же великим, як його вченість і обдарування. Якби можливо було людині виконувати роль вселенського священника, він, безперечно, вважав би своїм обов’язком дбати про духовне благо всього людства. В усіх своїх писаннях і вчинках він виявляв глибоку турботу про всіх, хто носить славний образ свого Творця, і був такий апостольський духом, що труди, праці, недосипання й молитви були для нього значно приємнішими, ніж почесті для честолюбця, багатство для скнари чи насолода для гультяя.»

Озираючись із такої віддалі часу на літературну працю Семюела Веслі, бачимо, що він був ученим богословом і мав дар легкого віршування. Його розум і стиль звужувалися через те, що він постійно був зосереджений на полемічному богослов’ї, а писав він так багато й так поспіхом в одному річищі, щоб заробити на утримання своєї численної родини, що так і не досяг тієї високої мірки, яку так щедро обіцяла його юність. Проте він був доброю людиною і вірним пастирем душ у глухому куточку Лінкольнширу, куди згодом закинула його доля; хоча, якби він лишився в Лондоні, то, ймовірно, висунувся б уперед і став би одним із яскравих світочів розуму свого часу.

Маркіз Норменбі якимось чином почув про молодого священнослужителя та його скрутне становище і 1690 року, коли невелика парафія Саут-Ормсбі звільнилася через смерть настоятеля, згадав про пана Веслі в розмові з Массінгбердами, які тоді, як і тепер, були власниками маєтку й патронами парафії. Вони одразу запропонували йому парафію, він охоче прийняв її, і це вважали кроком уперед. Платня становила п’ятдесят фунтів на рік; був будинок для житла, хоч і дуже бідний, а оскільки пастирська праця аж ніяк не була обтяжливою, то відкривалася перспектива мати вдосталь часу для писання. Новому настоятелеві якраз виповнилося двадцять вісім, його дружині йшов двадцять другий рік, а їхньому немовляті було лише чотири місяці, коли вони виїхали з Лондона до сільської місцини, що мала стати їхньою домівкою і з якою їхня пам’ять пов’язана навіки. Одноманітність сільського життя і цілковита відсутність того пожвавлення, до якого звик пан Веслі, мабуть, дуже скоро почали гнітити його дух, хоча він намагався бути вдячним, як видно з його власного опису: «У вбогій хижі, зліпленій з очерету й глини, марную у зітханнях безрадісний день — поблизу того місця, де реве негостинний Гамбер, поволі пожираючи сусідні береги. Хай земля йде, куди хоче, — я не нарікатиму і не можу бути нещасним, поки Небо — моє.» У парафії було лише тридцять шість будинків і близько двохсот шістдесяти мешканців, а давня церква Святого Леонарда стояла на узвишші якраз над пасторським будинком. Молоде подружжя приїхало в червні й устигло облаштуватися до зими. Минали місяці, маленький Семюел почав ходити, і мати з тривогою помічала, що він, хоча здоровий і надзвичайно тямущий, не виявляє жодних ознак того, що починає говорити. Це дуже її непокоїло, і турбота про дитину, яку вона вважала німою, а також цілком природна ніжність до первістка-сина зробили «Семмі», як його називали, її улюбленцем — прихильність, яку визнавала і вона сама, і інші. 1691 року народилася дівчинка, яку назвали на честь матері, а в січні наступного року з’явилася на світ Емілія. У квітні 1693 року маленька Сусанна померла — це була перша втрата в родинному колі. 1694 року народилися хлопчики-близнюки, Еннслі та Джедедая, але вони померли немовлятами, а через кілька місяців після їхньої смерті народилася ще одна дівчинка, яку теж назвали Сусанною і яка дожила до глибокої старості. Мері, остання з дітей, що народилися в Саут-Ормсбі, через падіння стала калікою і слабкою здоров’ям; тож очевидно, що руки пані Веслі завжди були зайняті, а сили тяжко випробовувані.

Можна було б подумати, що в цьому віддаленому селі не виникне жодних труднощів у стосунках із людьми; але сталося інакше. Маркіз Норменбі, як і багато хто в його час, був людиною прикро розбещених звичаїв і тримав у будинку в Саут-Ормсбі «даму». Вона дуже вподобала гарненьку дружину настоятеля і залюбки потоваришувала б із нею близько. Пані Веслі, певна свого становища щасливої дружини й матері, здається, не надто суворо відштовхувала свою занепалу сестру; проте її запальний і владний чоловік не збирався цього терпіти, і, як запевняють, одного дня, зайшовши додому, коли грішниця сиділа з його дружиною, він доволі рішуче випровадив її з дому. Джон Веслі каже, що такий учинок настільки образив маркіза, що його батькові довелося відмовитися від парафії; але це твердження не підтверджується фактами. Якщо ця історія цілком правдива, то маркіз, мабуть, визнав природне обурення джентльмена і відповідно став його поважати, бо пан Веслі не перестав бути його домашнім капеланом і присвячувати книжки йому та маркізі, а вельможа не забув згадати про настоятеля Саут-Ормсбі при дворі. Насправді ж ця сутичка цілком могла статися з якоюсь жінкою, пов’язаною з лордом Каслтоном, який орендував панський маєток і провадив там вельми розпусне життя. Усе це сталося задовго до народження Джона Веслі, тож він легко міг помилитися щодо фактів.

Коли Семюелові було між чотирма і п’ятьма роками, батьки позбулися всякої тривоги щодо його мови. Він дуже любив кота, носив його на руках і часто тікав із ним у тихі закутки, куди, можна гадати, інші малюки за ним не йшли, щоб докучати ні котикові, ні його юному господареві. Одного дня його так довго не було видно, що мати занепокоїлася. Вона обшукала весь дім і сад і нарешті, коли кликала його на ім’я, почула голос: «Ось я, мамо!» Голос долинав з-під столу, і, нахилившись, вона побачила Семмі з його котом. Відтоді він говорив не гірше за інших дітей; можна уявити, якою була вдячність пані Веслі.

Саме 1693 року пан Веслі видав свою героїчну поему в десяти книгах під назвою «Життя нашого Благословенного Господа і Спасителя Ісуса Христа» і присвятив її королеві Марії. Видав її не приятель-шуряк Дантон: вона була «надрукована для Чарлза Гарпера, під вивіскою „Флауер-де-Люс“, навпроти церкви Святого Данстана, на Фліт-стріт, і для Бенджаміна Мотта, Олдерсгейт-стріт». Правду кажучи, Дантон не вважав, що вона додасть авторові слави, і назвав її «нестерпно нудною» — цю думку поділяв і Поуп. Нинішнє покоління, безперечно, погодилося б із ними; проте 1697 року поема вийшла другим виданням, а через сто років її перевидали в переробленому й скороченому вигляді. Найцікавіший уривок, і єдиний, який варто тут навести, — це ніжний і сповнений вдячності портрет дружини, з якою пан Веслі тоді був одружений близько чотирьох років: «Вона прикрасила мій скромний дах і благословила моє життя, благословила мене під ім’ям значно вищим, ніж ім’я дружини; та все ж я владарював безперечно, і коритися було для неї не обов’язком, а радістю: вона ледве чи й думала — а тим паче чинила — те, чого я не дозволяв. У нашому низькому домі не було місця для гордості; і не було мені потреби вказувати, що правильно, бо правильним було завжди все: вона дбала про мою вигоду й утіху. І я не виявився невдячним за її турботу, а владою своєю користувався лише для того, щоб явити свою любов: чого б вона не просила, я давав без докору й без жалю, бо просила вона завжди розумного, а суддею був я. Усі мої накази в її прекрасних руках ставали проханнями, а її прохання для мене були всі наказами. До чужих порогів вона рідко схилялася: її дім був її втіхою, а вона — моєю; рідко виходила з дому, хіба що зі мною, або коли кликало її співчуття чи милосердя.» 1694 року маркіз Норменбі доклав усіх зусиль, щоб і перед королевою, і перед архієпископом Тіллотсоном рекомендувати пана Веслі на єпископську кафедру однієї з ірландських єпархій, дві з яких тоді були вакантні. Якщо зважити, скільки ірландської крові текло в жилах Веслі і що їхня рідня була людьми з положенням на Смарагдовому острові, він, імовірно, був би цілком на своєму місці на такій кафедрі, а для його родини це означало б незмірно багато. Можливо, ні королева Марія, ні архієпископ не знали про ці обставини, а просто вважали, що священнослужитель тридцяти двох років занадто молодий, а пастир двохсот п’ятдесяти селян занадто недосвідчений для такої посади. Однак королева не забула його, і кажуть, що саме через бажання, яке вона висловила незадовго до своєї останньої хвороби, йому запропонували парафію в Епворті.

Якраз перед від’їздом із Саут-Ормсбі пані Веслі спіткало горе — вона втратила батька, доктора Еннслі, який помер після п’ятимісячної хвороби в останній день 1696 року. Звістка, звісно, йшла не дуже швидко, і не була несподіваною; але від того її сприйняли не менш болісно. Сусанні тоді було двадцять сім років, і вона чекала восьмої дитини, причому дідусь бачив лише одну з її дітей. Вона твердо вірила в спілкування між душами відійшлих і їхніми рідними, які ще перебувають у тілі, і до кінця свого життя любила думати, що батько тепер набагато ближче до неї, ніж тоді, коли вона жила в Лінкольнширі, а він ще в тілі — у Спітал-Ярді.

Ви завершили: Перші роки подружнього життя

Назад Далі