Розділ 2 · 7 хв читання · 9 хв слухання
Юність і шлюб
Хай яких би здобутків бракувало Сусанні Еннслі, вона досконало володіла чистою, неспотвореною англійською мовою, мала легкий хист до слова, щедрий запас здорового глузду та той дар писати листи, що, як вважають, зник зі світу разом із запровадженням пенні-пошти. Ймовірно, вона знала французьку достатньо, щоб читати нескладних авторів; але в тому віці, коли дівчині її років і здібностей годилося б читати художню літературу, вона, схоже, вивчала релігійні питання свого часу. Правда, ці питання тоді займали всі уми, але так само правда й те, що її батько, доктор Еннслі, відклав полеміку вбік і не додав жодного памфлета до тієї величезної армії їх, що наводнила світ у ту епоху. Він був людиною широких поглядів і великої душі, і годі навести сильніший доказ цього, ніж те, що його наймолодшій доньці ще до тринадцяти років дозволили таку свободу совісті, що вона свідомо обрала й віддала перевагу приєднанню до Церкви Англії, замість лишатися серед нонконформістів, з якими пов’язав свою долю її батько.
Можливо, він співчував їй; у всякому разі, він ані дорікав їй, ані перешкоджав; до кінця його життя вона лишалася його улюбленою дитиною, і саме їй він доручив родинні папери, які, на жаль, згоріли під час пожежі, що багато років по тому знищила пасторський дім в Епворті. Серед численних гостей гостинного дому в Спітал-Ярді був Семюел Веслі, нащадок довгого роду «джентльменів і вчених», як назвав їх один із його онуків. Він жив і навчався в дисидентській академії преподобного Едварда Віла в Степні і був багатообіцяючим студентом із легким пером. Родовід його сім’ї сягав часів Етельстана, коли вони були людьми певної ваги, — ймовірно, рештками доброго старовинного, але занепалого роду. Вони були пов’язані з графствами Девон і Сомерсет, завжди одружуючись із найкращими родинами; деякі з них воювали в Ірландії й набули там маєтностей. Досить лише додати, що лорд Морнінгтон, герцог Веллінгтон, сер Роберт Кер Портер і його сестри, знамениті романістки, належали до їхньої рідні, щоб показати, що численні й рідкісні таланти та величезна енергія були в цьому роду спадковими дарами. Семюел Веслі був сином преподобного Джона Веслі, колись вікарія Вінтерборна, Вітчерч, у Дорсетширі, одного з позбавлених парафій священнослужителів, і онуком преподобного Бартоломью Веслі, який одружився з Анною Коллі з Касл-Карбері в Ірландії і був третім сином сера Герберта Веслі від його дружини й кузини Елізабет Веслі з замку Данган в Ірландії. Ці кілька фактів, мабуть, прояснять більшості читачів головне щодо родинних зв’язків і їхніх схильностей.
Семюел Веслі змалку був невтомним трудівником, і оскільки його освіта протягом багатьох років не йшла в тому напрямку, якого він прагнув, він зумів сам заробити на університетське навчання, необхідне для вченого. Підвалини гуманітарної освіти було закладено у Вільній школі в Дорчестері, де він пробув майже до шістнадцяти років, коли помер його батько, залишивши вдову й дітей у великій бідності. Тоді друзі обох батьків із дисидентів виступили вперед і виклопотали для багатообіцяючого старшого сина стипендію в тридцять фунтів на рік, зібрану між собою, і відправили його до Лондона, до пана Віла в Степні, де він пробув близько двох років.
Є дві речі, майже невіддільні від домішки ірландської крові, — принаймні у вищих і освічених верствах: дивовижна легкість у писанні та запальна пристрасть устрявати в дрібні суперечки. Обидві швидко виявилися в Семюелі Веслі, бо він одразу почав пробувати сили в римуванні й у партійних суперечках і настільки догодив своїм покровителям, що вони надрукували чимало його дотепних віршиків. Кілька слушних порад дав йому доктор Овен, який, мабуть, боявся, що сп’яніння від того, що юнак бачить себе надрукованим, може призвести до занедбання серйозніших студій. Він порадив юнакові присвятити себе критичній вченості і підсолодив пігулку винагородою в десять фунтів на рік за добру поведінку й успіхи. Через постійні судові переслідування з боку магістратів пан Віл мусив закрити свій заклад, і його здібного молодого учня перевели до закладу пана Чарлза Мортона, магістра мистецтв, у Ньюїнгтон-Гріні, що тоді посідав перше місце серед дисидентських навчальних закладів. Мати Семюела Веслі й незаміжня тітка, схоже, перебралися до Лондона, і він жив разом із ними. Перед ним відкрилися літературна праця й заробіток, бо його найняли перекласти деякі твори Джона Біддла, якого вважають батьком англійських унітаріїв; але кажуть, що, не можучи з чистим сумлінням схвалити їхнього спрямування, він відмовився від цієї справи.
Утім, пристрасть до писання пасквілів не згасала, і її ще більше розпалила зустріч у домі доктора Еннслі з Джоном Дантоном, книгопродавцем, який тоді залицявся до Елізабет Еннслі. Вони стали щирими друзями, що не рідкість, коли заможний видавець зустрічає молодого чоловіка з літературними здібностями, чий особливий талант іде в ногу зі смаками часу. Відтоді його літературні заробітки значною мірою забезпечували йому прожиток, і він потребував їх, бо почав розчаровуватися в дисидентах і знаходити вади в їхніх доктринах. Доктор Овен хотів, щоб він і ще дехто здобули ступені в одному з англійських університетів, сподіваючись, що невдовзі течія може змінитися і дисидентам дозволять отримувати звичайні ступені; але думка про те, що хтось із них може зрадити нонконформістські засади, здається, й не спадала доброму чоловікові на гадку. Відомо також, що один «шановний і достойний» член родини Веслі приїхав до Лондона здалеку й мав серйозну розмову зі своїм молодим родичем проти «дисидентського розколу»; тож, імовірно, кілька впливів поєдналися, щоб спонукати Семюела у віці двадцяти одного року залишити своїх друзів-нонконформістів і приєднатися до Церкви Англії. До того ж він вирішив вступити до Оксфорду і, як молодий чоловік з характером, звісно, не міг хотіти, щоб йому заважали й чинили перешкоди в університетській кар’єрі через те, що він увійде до цієї обителі науки, не належачи до державної церкви. Це була реакція на той стан душі, у якому він писав їдкі памфлети й пасквілі проти протилежної сторони, а шрами переслідувань і суперечок були ще надто свіжі, щоб друзі, які досі стежили за його шляхом, могли подумати, що «наші малі системи мають свій день» і врешті «перестають бути».
Серця однакові в усі століття, і, зважаючи на те, що Сусанна Веслі була на кілька років молодша за свого майбутнього чоловіка, годі не подумати, що Купідон мав певне відношення до тієї зміни поглядів, яку вона так рано, ще підліткою, відкрито визнала, і що її добрий і щиросердий батько дещо підозрював про правду і нічого проти неї не мав.
Семюел Веслі не хотів наражатися на опір удома; тож одного серпневого ранку 1683 року він підвівся до світанку і з сорока п’ятьма шилінгами в кишені пішки подався до Оксфорда, де вступив до Ексетер-коледжу як сервітор — студент, що прислуговував іншим за навчання. Тут він утримував себе уроками, писанням вправ тощо, які заможні студенти були надто ліниві робити самі (практика, якій йому не слід було потурати), будь-якою літературною роботою, яку міг дати йому Дантон, а також тим, що зібрав і видав окремим томом свої різні розпорошені вірші й поеми, — том, який, схоже, навіть трохи більш ніж окупив себе. Він гідно склав різні іспити і в червні 1688 року здобув ступінь бакалавра мистецтв. Те, що він був єдиним студентом Ексетера, який того року досяг цієї вельми скромної відзнаки, не надто свідчить на користь здібностей чи старанності його товаришів загалом.
Семюел Веслі залишив Оксфорд якраз тоді, коли Яків II видав свою нову Декларацію про віротерпимість, яку духовенство здебільшого відмовилося читати у своїх церквах, тоді як архієпископ Сенкрофт і шість його єпископів-суфраганів запротестували і через це були ув’язнені в Тауері. Так сталося, що за вимушеної відсутності єпископа Лондонського Семюел Веслі прийняв дияконський сан із рук доктора Спрета, єпископа Рочестерського. Місце вікарія, що дало йому право на висвячення, приносило лише двадцять вісім фунтів на рік; але він пробув на ньому не довше дванадцяти місяців, коли його висвятив на священника доктор Комптон, єпископ Лондонський, у церкві Святого Андрія в Голборні 24 лютого 1689 року, рівно через дванадцять днів після того, як Вільгельма і Марію проголосили монархами Великої Британії. Кажуть, що він написав і надрукував перший памфлет на підтримку нового уряду. Можливо, саме це здобуло йому призначення капеланом на військовому кораблі, де він був порівняно заможним із сімдесятьма фунтами на рік і мав дозвілля для чималої письменницької праці, яку здебільшого присвятив складанню незвичайної поеми про життя Христа.
Найпевніше, він прагнув бути в Лондоні, бо невдовзі зрікся посади капелана і знову став вікарієм у столиці з доходом у тридцять фунтів, який подвоював своїм пером. Гроші тоді були варті набагато більше, ніж тепер, проте одружуватися на таку мізерну суму було навряд чи розсудливо; але закохані так вірять одне одному, що він і Сусанна Еннслі, здається, не мали жодних сумнівів і навесні 1689 року заручилися. Невідомо, в якій церкві вони вінчалися і хто їх вінчав, але вважають, що новий дім молодої був у помешканні неподалік Голборна.