Сусанна Веслі
Народження і родовід

Розділ 1 · 9 хв читання · 11 хв слухання

Народження і родовід

Армії Церкви воюючої в усьому світі ніколи не мали кращого полководця, ніж Джон Веслі. Військовий інстинкт був сильний у кожній жилці його гострого розуму й жилавого тіла, і його організаторський геній, мабуть, мав значно більше спільного з тим, що лави методизму останні сто п’ятдесят років тримаються в бадьорому похідному строю, ніж будь-яке з учень, які він прищеплював. До того ж він мав дар магнетичного красномовства, яке вело людей за ним, як натовпи йшли за Петром Пустельником, і яке спонукало до повного віддання себе, як це робило вчення Ігнатія Лойоли. Він був природженим провідником людей, що йшов просто до мети й досягав її силою особистої переваги. Він зробив вельми діяльного помічника зі свого брата Чарлза, який, якби не Джон, напевно, прожив би мирне, благочестиве життя і був би старанним та добропристойним парафіяльним священником із дещицею вченої ерудиції, як і його батько. Такі люди, як Джон, народжуються не в кожному поколінні, а коли вони все ж з’являються, то зазвичай є плодом роду, що виявляв талант лише в поодиноких випадках, але ніколи досі не зосереджував усієї своєї сили в одному нащадкові.

У літописах такого роду неодмінно знайдуться певні передвістя прийдешнього пророка, священника чи провидця, а тому життя його предків сповнене найглибшого інтересу. Сини зазвичай яскраво відтворюють риси своїх матерів, тож саме в особі Сусанни Веслі нам слід шукати приховані джерела тієї безмежної енергії та широти розуму, завдяки яким її син так помітно вирізнявся серед ровесників як людина непересічна. Якби не він, її пам’ять, імовірно, загинула б, бо, наскільки бачили сторонні, вона була лише змученою дружиною бідного сільського пастора, з тим самим, як каже приказка, повним сагайдаком дітей, мізерним прибутком і незламним запасом того, що називають належною гордістю. Вона була двадцять п’ятою і наймолодшою дитиною свого батька, доктора Семюела Еннслі, від другої дружини, і народилася в Спітал-Ярді 20 січня 1669 року. З обох боків вона походила з шляхетного роду. Батько її матері, Джон Вайт, народжений у Гіглані в Пембрукширі, як і багато інших валлійців, закінчив Джизус-коледж в Оксфорді; згодом він навчався в Мідл-Темплі й став одним зі старійшин цієї юридичної корпорації. Він, певно, був ґрунтовним правником і заможною людиною, бо ми бачимо, що він мав чималу кількість клієнтів-пуритан, а 1640 року його обрали членом парламенту від Саутверка. У Палаті його знали як діяльного й запального члена партії, що виступала проти короля Карла I, і в подіях, які привели до смерті цього нещасливого монарха, він, схоже, взяв доволі значну участь. Він аж ніяк не мовчав і не стояв осторонь, коли обговорювали єпископальний устрій, і охоче побачив би скасування сану дияконів, священників і єпископів. Він був головою Комітету з питань релігії і в цій ролі мусив розглядати справи сотні священнослужителів, що провадили скандальне життя. Ці справи він оприлюднив у томі формату кварто на п’ятдесят сім сторінок, примірник якого під назвою «Перша сотня скандальних і злочинних священників» можна побачити в Британському музеї. Пан Вайт був, крім того, членом Вестмінстерської асамблеї богословів; і через збурення та неспокій тих часів, свою природну ревність і запал партійної боротьби він виснажив себе в порівняно ранньому віці п’ятдесяти чотирьох років і був похований із чималими почестями в Темпл-Черч 29 січня 1644 року. Над його могилою поклали мармурову дошку з таким написом: — Тут лежить Джон, сьвітильник горючий і сьвітючий, чиє ім’я, життя і вчинки — все було Вайт, тобто біле й чисте.

Безсумнівно, саме на свого прадіда по матері натякав Чарлз Веслі багато років по тому, коли його донька Саллі відмовилася вірити, що королі царюють із Божественного права, і він, розгніваний її непокорою, вигукнув: «Присягаюся, в її жилах тече бунтівна кров деяких її предків!»

Доктор Еннслі й сам був аристократичного походження і виглядав таким із голови до п’ят. Його батько і тодішній граф Англсі були двоюрідними братами, бо їхні батьки були рідними братами. Семюел Еннслі був єдиною дитиною і отримав ім’я, що перейшло до стількох його нащадків, на прохання святобливої бабусі, яку було покликано на спочинок ще до його народження. Він народився 1620 року в Гейзлі у Ворикширі й успадкував чималий маєток. Він мав нещастя втратити батька, коли йому було лише чотири роки, і виховувала його мати, яка, схоже, була надзвичайно побожною жінкою. Слід пам’ятати, що релігія була тоді найпекучішим питанням дня, а пуританство перебувало на своєму піку; хоча й у протилежній партії, яку ми тепер назвали б Високою церквою, було багато побожних і зразкових людей. Молодий Еннслі вступив до Квінз-коледжу в Оксфорді в п’ятнадцять років, добре там себе показав і свого часу здобув ступінь магістра мистецтв. Коли йому було двадцять чотири роки і він свідомо обрав Церкву своїм покликанням, справи нації дійшли до кризи. Карл I оголосив війну парламентові, а його королева відпливла з Дувра з коронними коштовностями, сподіваючись продати їх і на ці гроші добути військові припаси для чоловіка, до якого була так глибоко прив’язана. Роялісти покинули свої місця в Палаті громад, після чого решта членів ще тісніше згуртувалася, набрала ополчення і призначила графа Воріка адміралом флоту. Саме він, маючи прихильність до свого молодого сусіда з того самого графства й отримавши посвідчення про його рукоположення, підписане сімома священнослужителями, виклопотав для нього диплом доктора права і призначив його капеланом на військовий корабель під назвою «Глоуб». Проте ця посада не підходила Семюелові Еннслі, і незабаром ми бачимо, що він залишив її і прийняв парафію в Кліффі в Кенті, яка давала близько чотирьохсот фунтів на рік. Ця парафія звільнилася через усунення попереднього вікарія за аморальність, тож його призначення, мабуть, свідчить про знайомство з Джоном Вайтом, на чиїй доньці він пізніше одружився. Але ще до того, як оселитися в Кліффі, він узяв за себе молоду дружину, яка народила йому сина, названого Семюелом на честь батька. Вона померла і була похована в олтарній частині церкви, де служив її чоловік, а її синочок пережив її лише на чотири роки й був похований там же 1653 року. Коли доктор Еннслі вперше прибув до Кліффа, йому чинили великий опір, бо люди були тим самим миром мазані, що й їхній попередній вікарій, і зустріли нового рожнами, вилами та камінням. Анітрохи цим не налякавшись, він запевнив їх, що його найменше можна залякати й змусити покинути свій пост, і що він залишиться в Кліффі, доки його стараннями вони не будуть приготовані до служіння когось кращого. Він дотримав слова і мав радість бачити серед них велику переміну на краще, перш ніж його покликали деінде.

1648 року було оголошено урочистий загальнонаціональний день посту, і доктора Еннслі покликали виголосити проповідь перед Палатою громад. Його проповідь здобула йому велику прихильність і була надрукована за наказом: у ній був уривок, вельми приємний парламентові з огляду на тодішні його настрої, але він дуже образив роялістів, які слушно вважали його закидом на адресу короля, який саме тоді був ув’язнений у замку Карісбрук. За власною розповіддю молодого богослова, яку й досі можна знайти в Державному архіві, коли наступного року короля стратили, він публічно заявив про своє переконання, що це було «жахливе вбивство», назвав Кромвеля «найзапеклішим лицеміром, яким будь-коли була обтяжена Церква Христова», і сказав інші неповажні речі про правлячу владу, що, будучи переказані, призвели до того, що він покинув Кліфф, а можливо, й був звідти вигнаний, на превеликий жаль і смуток своїх парафіян, які навчилися його любити й йому довіряти.

Мешканці парафії Святого Іоанна Богослова на Фрайдей-стріт у Чипсайді 1652 року одностайно обрали його своїм священником; і хоч він говорить про цю парафію як про найменшу в Лондоні, очевидно, що він пробув там шість чи сім років. Він, мабуть, одружився з міс Вайт, щойно вперше оселився в столиці. Те, що він охоче перейшов би деінде, підтверджує його заява, що Кромвель двічі відмовлявся надати йому парафію з прибутком чотириста фунтів на рік, хоча його висунув патрон. Однак у липні 1657 року Протектор доручив Еннслі вечірні лекції дня Господнього в соборі Святого Павла, що приносило йому сто двадцять фунтів на рік; а через дванадцять місяців, завдяки прихильності Річарда Кромвеля, його призначили вікарієм церкви Святого Джайлза в Кріплгейті всупереч бажанню деяких мешканців, які під час Реставрації просили Карла II його усунути. Однак цей монарх затвердив його на посаді — можливо, тому, що не бажав надто швидких чи радикальних змін.

Доктор Еннслі був визначною постаттю серед пуританських богословів, схвалював він страту «короля-мученика» чи ні, бо був одним з уповноважених, призначених актом парламенту для схвалення й допущення служителів Євангелія за пресвітеріанським звичаєм. Без сумніву, він радо зберіг би свою парафію і здобув прихильність короля, бо успадковані від предків інстинкти радше схиляли його до роялістів, ніж до «круглоголових». Але коли справа дійшла до питання сумління, він був непохитний у своїх принципах, і 1662 року, коли ухвалили Акт про одноманітність, відмовився його підписати і, як Гау та Бакстер і дві тисячі найкращих і найвизначніших священнослужителів того часу, був позбавлений місця в день Святого Варфоломія. Граф Англсі щосили намагався переконати свого родича підкоритися й обіцяв йому підвищення; але зрушити його було неможливо, і він часто проповідував приватно, хоча минуло десять років, перш ніж Декларація про віротерпимість дала йому змогу безпечно отримати ліцензію на молитовний дім у Літл-Сент-Геленс, де він служив великій і віддано люблячій його громаді аж до своєї смерті. Він був надзвичайно вродливим чоловіком, високим і величним, і вельми міцної статури, і кілька його дітей успадкували його красу. Порівняння його портретів із живими нащадками показує, що його орлиний ніс, коротка верхня губа, хвилясте каштанове волосся і надзвичайно гострий та довговічний зір значною мірою передалися його потомкам. Проте мало хто з них був високим, хоча більшість були міцними й витривалими.

Він палко любив свою дружину, і їхня родина збільшувалася щороку, а то й частіше. Було двоє хлопців — Семюел, що помер в Індії, і Бенджамін, який був виконавцем батькового заповіту, — але більшість дітей були дівчатами. Джудіт була дуже вродливою жінкою сильного характеру, чий портрет написав сер Пітер Лелі; Анна була дотепницею і красунею та вийшла заміж за багатія; Елізабет, яка вийшла за Дантона, ексцентричного книгаря, була дуже гарненька, лагідної вдачі і, можливо, така близька до досконалості, як тільки може бути смертна людина. Були ще Сара і троє інших, про яких ми знаємо лише те, що вони виросли й вийшли заміж. Сусанна була струнка і дуже гарна і зберегла свою вроду та стрункість постави до старості, хоча була матір’ю дев’ятнадцятьох дітей.

Існує відомий анекдот про преподобного Томаса Мантона, якого, після того як він охрестив Сусанну, один друг запитав, скільки оливних паростків має доктор Еннслі; той відповів, що чи то дві дюжини, чи то чверть сотні. Імовірно, однак, що з цього великого числа кілька померли в дитинстві. І все ж сагайдак був справді дуже повний, хоча, оскільки батьки аж ніяк не були бідні, усі, хто вижив, мали добрий догляд і ґрунтовну освіту.

Ви завершили: Народження і родовід

Далі