Розділ 15 · 15 хв читання · 19 хв слухання
Останні роки
Звістку про смерть Семюела Веслі передав Чарлзові, який тоді перебував у Бристолі, один приятель і сусід, а ймовірно, і Джонові у Фаундрі. Рідні не раз кепкували з Джона за його мовчазність у родинних справах, і, схоже, він справді вирушив назустріч Чарлзові, щоб разом із ним їхати до Тівертона провідати овдовілу невістку, так і не сказавши сумної новини матері, яка лежала хвора у своїй кімнаті. Найпевніше, йому просто забракло духу, бо вся родина знала, як ніжно вона любила свого первістка і яким зразковим сином він для неї був. Можливо, він доручив комусь із сестер обережно сказати їй про це. Як вона прийняла цю звістку, вона сама розповіла Чарлзові: — «Дорогий Чарлзе! 29 листопада 1739 року.
«Щойно я почула про смерть твого брата, я негайно, без найменшого спротиву, скорилася Божій волі. Тільки дивувалася, що Джекі не сказав мені про це перед від’їздом, адже він уже знав; але він не відав, як Бог поводиться зі мною в надзвичайних випадках, і в цьому, правду кажучи, немає нічого дивного; бо хоча я так часто зазнавала Його безмежної милості й сили, що підтримували мене і давали внутрішній спокій духу тоді, коли випробування інакше було б для мене надто тяжким, проте шляхи Його дії навіть для мене самої незбагненні й невимовні. Твій брат був мені надзвичайно дорогий у цьому житті, і, можливо, я згрішила тим, що любила його надто сильно. Колись я думала, що не зможу пережити його втрати, але ніхто не знає, що здатен знести, доки не буде випробуваний. Як казав твій добрий старий дідусь: „Те лише горе, що Бог робить горем“. Воістину, явлення Його присутності й ласки — більш ніж достатня опора в будь-якому стражданні. Якщо ж Він позбавляє нас Своїх утіх і ховає від нас Своє лице, то й найменше страждання нестерпне. Але, благословенне й прославлене будь Його святе ім’я, зі мною так не сталося, хоча я безмежно недостойна найменшої з усіх Його милостей. Я радію, що маю втішну надію на спасіння мого дорогого сина. Тепер він спочиває і не повернувся б на землю, навіть якби міг здобути цілий світ. Чого ж мені тоді сумувати? Він досяг пристані раніше за мене, але я незабаром піду слідом за ним. Він не повернеться до мене, але я піду до нього, щоб ніколи більше не розлучатися.
«Дякую тобі за турботу про мої земні справи. Природно було подумати, що смерть мого дорогого сина засмутить мене й із цієї причини, адже так значна частина моїх засобів до життя тепер урвалася. Але, правду кажучи, у мене не було жодної тривожної думки про такі речі; бо мені одразу спало на думку, що Бог через утрату моєї дитини покликав мене твердіше покладатися на Нього Самого; що хоч мій син і був добрий, він не був моїм Богом; і що тепер наш Небесний Отець, здається, узяв мою справу ще безпосередніше у Свою руку; і тому, навіть понад надію, я в надії повірила, що вже ніколи не терпітиму нестатків.
«Не можу писати багато, бо я ще дуже слабка. Понад десять тижнів я не спускалася вниз, хоча мені краще, ніж було останнім часом. Прошу, передай мою щиру любов і благословення моїй невістці та Філлі. Молю Бога, щоб Він підтримав її й подбав про неї.
«Сусанна Веслі».
Приблизно через місяць вона написала знову, ймовірно, у відповідь на лист Чарлза, чиїм осідком тоді був Бристоль: — «Фаундрі, 27 грудня 1739 року. Дорогий Чарлзе! Ти не можеш бажати побачити мене більше, ніж я бажаю побачити тебе. Твій брат, якого я відтепер називатиму „сином Веслі“, бо мій дорогий Сем відійшов додому, щойно був у мене й дуже підбадьорив мій дух. Справді, я часто помічала, що він ніколи не говорить при мені так, щоб я не отримала якоїсь духовної користі. Але його відвідини рідкі й короткі, і я ніколи не дорікаю йому за це, бо знаю, що він зайнятий добрим ділом і, благословенний будь Бог, має великий успіх у своєму служінні. Але, мій дорогий Чарлзе, мені все ж бракує або його, або тебе; бо, справді, у найбуквальнішому сенсі я стала малою дитиною і потребую постійної допомоги. „Як залїзо гострить залїзо, так гострить чоловік зір друга свого.“ Я відчуваю велику втіху й підтримку від побожної розмови, коли маю нагоду до неї. Колись я раділа, коли не було товариства, і переконувалася, що чим менше я маю втіх від створінь, тим більше маю від Бога. Але, на жаль, я відпала від того духовного спілкування, яким колись тішилася.
Чому ж так? Бо мені бракує віри. Бог — усюдисущий, незмінний Бог, в котрого нема переміни анї тїни зміни; вина в мені самій, і всі помилки в судженнях та всі хиби в житті я приписую браку віри в благословенного Ісуса. О мій дорогий, коли я думаю про велич Його Особи, досконалість Його чистоти, тяжкість Його страждань, а понад усе — про Його безмежну любов, я вражена й зовсім збентежена; я гублюся в думках. Я падаю перед Ним у ніщо! О, яка непрощенна та людина, що знає ці речі, а проте лишається вбогою й немічною у вірі та любові. Я кажу це як винна в цьому сама. Мені завадили закінчити листа. Я скаржилася, що не маю з ким поговорити про духовне, але ці кілька днів я мала спілкування з багатьма добрими християнами, які певною мірою оживили мій знесилений дух; і хоча вони завадили мені писати, проте ця перерва була для мене приємною і, сподіваюся, не марною. Сподіваюся, що незабаром ми поговоримо віч-на-віч; і тоді я, як Бог дозволить, докладніше поділюся з тобою своїми думками. Але тоді, на жаль, коли ти приїдеш, твій брат мене покине. Та така воля Божа, у Чийому благословенному служінні ви обидва перебуваєте, Котрий досі благословляв ваші труди й беріг вас самих. Щоб Він і далі так щастив вашій праці, захищав вас обох від зла і дав вам силу й мужність проповідувати правдиву Євангелію наперекір об’єднаним молитвам лихих людей і лихих ангелів, — така щира молитва, дорогий Чарлзе, твоєї люблячої матері, Сусанни Веслі».
Приблизно тоді ж Емілія Веслі, яка вже кілька років була заміжня за колишнім епвортським аптекарем, вічно безгрошовим паном Гарпером, овдовіла і, покинувши Гейнсборо, разом із вірною й улюбленою служницею переїхала до матері у Фаундрі.
Мабуть, саме в цей час пані Веслі принаймні в одному випадку висловилася на користь проповіді мирян. Джон Веслі був євангелістом і організатором, чиєю парафією був увесь світ; він їздив з місця на місце, зміцнюючи громади, і потрібно було, щоб хтось залишався відповідальним у Фаундрі. Обрали для цього пана Томаса Максфілда, «молодого чоловіка, розважливого й побожного». Його обов’язки полягали в тому, щоб проводити зібрання класів і груп, читати й пояснювати Писання. Звідси до проповіді був лише один крок, і невдовзі він його зробив, говорячи з великою ревністю й красномовністю. Почувши про це, Джон Веслі дуже стривожився й поспішив додому. Мати побачила, що щось не так, і спитала, що сталося. «Томас Максфілд, бачу, став проповідником», — коротко відповів той, хто з природи своєї прагнув бути головою і проводирем у всякій справі, за яку брався. Пані Веслі незабаром висловила йому свою думку про це: — «Джоне, ти знаєш, якими були мої погляди. Ти не можеш запідозрити, що я легко схвалюю щось подібне. Але стережися, що робиш щодо цього молодого чоловіка; бо він так само певно покликаний Богом проповідувати, як і ти. Розглянь, які плоди принесла його проповідь, і послухай його сам». Слова матері мали вагу, і Максфілд проповідував перед своїм наставником. «Він — Господь, — вигукнув Джон Веслі, — що йому до вподоби, те й учинить; а хто ж я такий, щоб міг заборонити Богові?»
Так висвячений священник, який завзято обстоював священицькі привілеї, учений і «член Лінкольн-коледжу», прийшов до того, що схвалив проповідь мирян, якій судилося стати важливою складовою заснованого ним методизму. Вважають, що пані Веслі щиро цікавилася жінками, які приєднувалися до класів у Фаундрі й приходили туди по науку та пораду. Природно, вона так і робила, коли дозволяло здоров’я.
Для юного ревнителя, яким був Чарлз Веслі, цілком природно було уявити, що погляди його матері на шлях спасіння недостатні, і спробувати виправити їх у довгому листі. Вона не тільки дуже лагідно сприйняла сказане ним, але й поклала його слова собі на серце; і її смиренна, але гідна відповідь йому — останній відомий лист, який вона написала: — «Дорогий Чарлзе! Фаундрі, 2 жовтня 1740 року.
«Я від щирого серця приєднуюся до тебе в подяці Богові за твоє одужання. Він має безліч мудрих причин для кожної події Провидіння, що значно перевищують наше розуміння, і я не сумніваюся, що те, що Він знову повернув тобі певну міру здоров’я, послужить багатьом цілям, про які ти ще не знаєш.
«Дякую тобі за твій добрий лист; я називаю його так, бо щиро вірю, що його продиктувало щире бажання мого духовного й вічного добра. У багатьох твоїх закидах є забагато правди; і я не маю наміру сказати жодного слова на свій захист, а волію радше віддати все Тому, Хто знає все. Одне мушу тобі сказати: ти дещо помиляєшся щодо мого стану. На жаль, він набагато гірший, ніж ти собі уявляєш! Я не з тих, хто ніколи не був просвічений і не став причасником небесного дару чи Святого Духа; навпаки, багато років тому я була цілком пробуджена і глибоко усвідомлюю гріх, як первородний, так і вчинений. Мій стан радше подібний до стану Ефеської церкви: я не була вірна талантам, довіреним мені, і покинула свою першу любов. „Та чи є ще надія для Ізраїля в цьому ділі?“ Я не впадаю у відчай і, з Божої благодаті, не впаду; бо навіть після мого сумного відступу, коли я була майже без надії, коли я забула Бога, я тоді переконалася, що Він не забув мене. Навіть тоді Він Своїм Духом приклав заслуги великої Спокути до моєї душі, сказавши мені, що Христос помер за мене. Чи ж Бог істини, Всемогутній Спаситель, скаже мені, що я маю частку в Його крові й праведності, а я не повірю Йому? Не дай Боже! Я вірю і віритиму; і хоча я найбільша з грішників, це не знеохочує мене; бо всі мої переступи — гріхи скінченної особи, а заслуги страждань і праведності нашого Господа безмежні! Якщо мені бракує чогось, без чого я не можу бути спасена (чого я наразі не усвідомлюю), то я вірю, що не помру, доки цього не буде мені дано. Ти ставиш багато запитань, на які я не хочу відповідати; але я відсилаю тебе до нашого дорогого Господа, Який дасть тобі відповідь у всьому, що тобі потрібно знати. Не можу збагнути, чому ти стверджуєш, що ти не християнин, а це по суті означає сказати Христові в обличчя, що тобі нема за що Йому дякувати, бо тобі не стало ліпше ні від чого, що Він досі зробив або вистраждав за тебе. О! Яке велике безчестя, яка дивовижна невдячність це для вічно благословенного Ісуса! Я вважаю себе далеко не такою доброю християнкою, як ти, чи як мені належало б бути; але не дай Боже, щоб я зреклася тієї дрібки християнства, яку маю; ні, нехай я радше зростаю в благодатї і знанню Господа нашого і Спаса Ісуса Христа. Амінь. Не знаю, якої думки інші люди про людську природу, але я, зі свого боку, вважаю, що без Божої благодаті ми зовсім нездатні ні думати, ні говорити, ні робити щось добре; тому, якщо в якійсь частині нашого життя нам дано було вчинити щось добре, ми повинні віддати славу Богові. Якщо ж ми не примножили даних нам талантів, то вина наша власна. Я бачу, що серед цих людей дуже поширена така манера говорити, і це мене дуже прикро вразило; я часто бажала, щоб вони менше говорили про себе й більше про Бога. Я часто чую гучні скарги на гріх тощо, але рідко, дуже рідко — хоч слово хвали й подяки нашому дорогому Господу чи визнання Його безмежної…»
Решта речень утрачена, і шкода, бо вони, ймовірно, стосувалися тих людей, які відвідували Фаундрі та його богослужіння.
Десь через шість місяців після дати цього листа, на початку березня 1741 року, у Бекслі померла Кезія Веслі, у віці 32 років. Вважають, що вона так ніколи до кінця й не оговталася від удару, коли дізналася, що Вестлі Голл бавився її юними почуттями просто задля розваги, будучи тим часом зарученим із її сестрою Мартою. Вона була наймолодшою: народилася невдовзі після того, як її мати пережила страшне випробування жаху й небезпеки під час пожежі в Епворті. Замолоду вона й сама зазнала багатьох нестатків, і все це пояснює її кволість; але серце таки важить чимало в житті жінки, і нещасливе кохання часто позбавляє тіло сили одужувати, особливо в того, кого не надто міцні узи прив’язують до життя. Здається, Чарлз був при сестрі, коли вона помирала, і був задоволений її душевним і духовним станом.
Єдиною певною хворобою, від якої страждала пані Веслі, була подагра, що в її випадку була спадковою. Вона, звісно, не виникла від розкішного й ситого життя самої пані Веслі. Життєві сили поступово згасали, і всі доньки, що лишилися, зібралися довкола матері. Вона особливо просила Анну більше не покидати її, якщо матиме сили залишитися. Чарлз мусив поїхати, думаючи, що вона, може, протримається до його повернення; Джон був у Бристолі і, почувши, що вона швидко згасає, вирушив верхи в неділю ввечері, 18 липня 1742 року, після проповіді перед великим зібранням. 20-го він прибув до Фаундрі і, побачивши її, записав у щоденнику: «Я застав матір на порозі вічності; але в неї немає ні сумніву, ні страху, ні жодного бажання, окрім того, щоб, щойно Бог покличе її, відійти й бути з Христом».
Наступної п’ятниці по обіді він побачив, що кінець уже зовсім близько: вона не могла говорити, але була при свідомості; тож він прочитав молитву напутствія, як сім років тому читав її над батьком. Була четверта година, і, втомлений чуванням і хвилюванням, він на хвилину відійшов від неї, щоб «випити чашку чаю». Одна із сестер покликала його назад. «Вона широко розплющила очі, — пише він, — і на мить звела їх угору. Потім повіки опустилися, і душа звільнилася — без жодної боротьби, стогону чи зітхання. Ми стояли довкола ліжка і виконали її останнє прохання, висловлене незадовго до того, як вона втратила мову: „Діти, щойно я відійду, заспівайте псалом хвали Богові“».
Описати Чарлзові подробиці останніх днів його матері випало пані Ламберт, і вона написала:
«Кілька днів після твого від’їзду вона зазнавала тяжких випробувань і душі, і тіла; але Бог довершив Своє діло в ній десь за дванадцять годин до того, як узяв її до Себе. Вона прокинулася від дрімоти; і ми, почувши, що вона радіє, прислухалися до слів, які вона промовила, а були вони такі: „Мій дорогий Спасителю! Чи це Ти нарешті прийшов допомогти мені в моїй крайній скруті?“ Відтоді вона справді була солодко покірна; ворог уже не мав сили завдати їй шкоди. Решту часу вона провела в хвалі».
Пані Веслі поховали в неділю, 1 серпня, на Банхілл-Філдс; Джон читав чин поховання Церкви Англії, а довкола стояли Емілія, Сусанна, Гетті, Анна й Марта. Зібралося багато друзів, а також інші люди, яких привела співчутлива цікавість. Потім проспівали гімн, і Джон Веслі, який у розквіті своєї ранньої мужності так палко бажав не пережити матері, став біля могили тієї матері й виголосив перед зібраною юрбою одну з найкрасномовніших і найполум’яніших своїх проповідей.
Невдовзі в головах того останнього місця спочинку поставили простий камінь з віршованою епітафією, написаною Чарлзом Веслі: — «Тут спочиває тіло ПАНІ СУСАННИ ВЕСЛІ, наймолодшої й останньої з живих доньок доктора Семюела Еннслі».
«З надією певною й твердою встати І в небесах оселю свою взяти, Тут християнка тіло положила, Хрест на вінець навіки замінила.
Правдива донька скорботи, вона, До болю й злиднів звикла сповна, Оплакувала довгу ніч журби й страхів — Ніч під Законом сімдесят років. Тоді Отець явив їй Сина Свого, У ламаному хлібі вона пізнала Його; Пізнала й відчула прощення гріхів І неба задаток у серці знайшла. Готова до спільноти горньої, Почула вона поклик: „Встань, моя ти мила“. „Іду“, — відповів її згасаючий погляд, І, мов ягня, як Господь її, вона померла».
Дивно, що зазвичай такий точний Джон не згадав на цьому надгробку батька і не вказав ні дати народження, ні дати смерті матері. Проте він подбав про те, щоб зробили гравюру на мідній дошці з дуже вдалого її портрета, написаного в останні роки її життя. Відбиток цієї гравюри вміщено на фронтисписі книжки Кірка «Мати Веслі», а в мініатюрі його можна побачити на початку «Пам’яток родини Веслі» пана Стівенсона. Збереглася також мініатюра, яка дає певне уявлення про те, якою вона була в розквіті літ. Серед її далеких нащадків є одна чи дві жінки, дуже схожі на неї зовнішністю.
Оскільки первісний надгробок дуже стерся від часу й негоди, у 1828 році, коли коштом Веслеянського книжкового комітету в каплиці на Сіті-роуд встановили меморіальні дошки на пам’ять кількох видатних методистів, над могилою пані Веслі поставили новий камінь із новим написом. Шанування свого солодкоголосого співця не спонукало їх увічнити всі його вірші, і тепер епітафія звучить так: — «Тут спочиває тіло ПАНІ СУСАННИ ВЕСЛІ, вдови ПРЕПОДОБНОГО СЕМЮЕЛА ВЕСЛІ, магістра мистецтв
(покійного настоятеля Епворта в Лінкольнширі), яка померла 23 липня 1742 року у віці 73 років.
Вона була наймолодшою донькою ПРЕПОДОБНОГО СЕМЮЕЛА ЕННСЛІ, доктора богослов’я, позбавленого Актом про одноманітність парафії Святого Джайлза в Кріплгейті 24 серпня 1662 року.
Вона була матір’ю дев’ятнадцятьох дітей, з яких найвидатнішими були ПРЕПОДОБНІ ДЖОН і ЧАРЛЗ ВЕСЛІ;
перший із них був, під Богом, Засновником Товариств людей, званих методистами». «З надією певною й незмінною встати І в небесах оселю свою взяти, Тут християнка тіло положила, Хрест на вінець навіки замінила».
У 1869 році Банхілл-Філдс, де ховати перестали вже давно, було закріплено як цвинтар навічно, засаджено деревами й розплановано доріжками, що ведуть до найвизначніших могил. Місце, де спочивають останки пані Веслі, — там, де на зовнішній стіні перетинаються числа 17 і 42, за кілька ярдів на захід-південний захід від могили Джона Беньяна, який був живий і проповідував у її давно минулому дівоцтві.
Обеліск із сицилійського мармуру, споруджений на її пам’ять, стоїть навпроти каплиці на Сіті-роуд, обернений до Банхілл-Філдс, з грудня 1870 року; на ньому напис, дуже подібний до щойно наведеного.
Цю коротку оповідь про життя Сусанни Веслі навряд чи можна завершити краще, ніж словами покійного Айзека Тейлора, який і сам був сином матері, що з допомогою чоловіка виховала й навчила всю свою дуже велику родину і мала втіху бачити, як її діти виросли й стали одними з найосвіченіших і найпобожніших людей свого чи будь-якого іншого покоління англійських чоловіків і жінок: «Мати Веслі була матір’ю методизму в релігійному й моральному сенсі; бо її мужність, її покора владі, висока налаштованість її розуму, його незалежність і самовладання, палкість її побожних почуттів і практичний напрям, якого вона їм надавала, проявилися знову й видимо повторилися в характері та поведінці її синів».