Сусанна Веслі
Ті, хто пережив її, і нащадки

Розділ 16 · 38 хв читання · 50 хв слухання

Ті, хто пережив її, і нащадки

Родинне коло, що зібралося біля смертного ложа пані Веслі, складали її дочки Емілія, Сусанна, Гетті, Анна і Марта та син Джон. Емілії, тепер пані Гарпер, було вже п’ятдесят років; вона овдовіла й лишилася бездітною, бо хоч у неї й народилося немовля, воно невдовзі померло. Ні в дівоцтві, ні в заміжжі вона не зазнала багато втіхи; вдачу мала вимогливу й не надто лагідну; усвідомлювала свої обдарування і болісно відчувала, що їй ніколи не випало нагоди ними блиснути. Замолоду вона була заручена з якимсь паном Лейборном, і хоча через несхвалення пані Веслі та Семюела заручини розірвали, Емілія була не з тих жінок, що легко забувають або швидко покохують знову. Це розчарування отруїло все її життя. Вона дуже любила матір, а в її прихильності до Джона, молодшого за неї на одинадцять років, було чимало материнського; проте коли спіткнулася Гетті, Емілія поставилася до неї суворо. Бідність забирає з жіночої вдачі багато лагідності, а після заміжжя Емілія страждала від неї ще більше, ніж у дівочі роки в Епворті, коли грошей і одягу бракувало. Пан Гарпер ледве міг прогодувати самого себе, прибутків з її школи надовго не вистачало, вона підупала на здоров’ї, мусила продавати одяг, щоб купити їжі, і щогодини чекала, що в неї заберуть навіть ліжко за борги з орендної плати. Чи справді спіткало її це лихо, невідомо; але, хай там як, смерть чоловіка звільнила її, і вона змогла владнати свої справи в Гейнсборо та переїхати разом зі старою служницею до Лондона. Відтоді її утримував Джон, і вона багато часу проводила у Фаундрі, хоча, здається, не жила там постійно. Епвортський привид не зовсім залишив її, як видно з наступного листа до Джона: — «Любий брате! 16 лютого 1750 року.

«Мені страшенно хочеться побачити вас і поговорити кілька годин, як колись. Дещо для мене надто важке; це я й хочу, щоб ви мені розв’язали. Одне вчення — ваше і багатьох інших, — а саме: що в жодній речі цього світу, ані в усіх них разом, не можна знайти щастя, — оскільки шістнадцять років мого власного досвіду прямо йому суперечать, я хочу обговорити з вами. Друге — та дивовижна річ, яку ми називаємо „Джеффрі“. Ви не посмієтеся з мене як із забобонної, якщо я скажу вам, як певно це щось навідується до мене перед кожною надзвичайною новою скорботою; але про невидимий світ відомо так мало, що я принаймні не можу судити, добрий то дух чи злий. Буду рада дізнатися від вас, де ви живете, де вас можна знайти. Якщо у Фаундрі, то неодмінно, пішки чи каретою, я відвідаю свого любого брата й насолоджуся великим благом кількагодинної бесіди.

«Щиро вам зобов’язана подруга і любляча сестра, ЕМІЛІЯ ГАРПЕР».

Нотатка на звороті цього листа, зроблена власною рукою Джона Веслі, засвідчує, що відповідь на нього була дана 18-го числа, але сама відповідь не збереглася. «Джеффрі» був духом, що зазвичай давав про себе знати стуком і шумом; а оскільки 8 лютого, приблизно за тиждень до дати листа, Лондон охопили сум’яття й тривога через відчутний підземний поштовх, то людям, чия віра в надприродне не надто міцна, можна пробачити думку, що пані Гарпер, можливо, сприйняла шум від цього потрясіння природи за ті звуки, якими епвортський дух мав звичку виявляти свою присутність.

Коли весліянська спільнота взяла собі відому каплицю на Вест-стріт, пані Гарпер зі старою служницею переселилася до прилеглого будинку, і вони оселилися в кімнатах, що сполучалися з каплицею галереєю за кафедрою та вікном, яке, коли його відчиняли, дозволяло мешканцям брати участь у богослужіннях, самим лишаючись непоміченими. Втративши пам’ять, пані Гарпер стала доброю і дуже лагідною старенькою; вона померла від загального виснаження сил у 1771 році, маючи майже вісімдесят років.

Пам’ятаймо, що Сусанна Веслі, друга дочка епвортської родини, 1721 року вийшла заміж за Річарда Еллісона і що його, хоч він і був досить заможним, завжди вважали неприємним зятем. Коли четверо дітей від цього шлюбу вже виросли або підростали, в домі пана Еллісона сталася пожежа, і відтоді дружина відмовилася з ним жити й мешкала то в одного, то в іншого зі своїх синів і дочок у Лондоні. Покинутий чоловік усіма можливими способами намагався повернути її, але вона не хотіла ні бачитися з ним, ні відповідати на його листи. Зрештою він пустив чутку про свою смерть, і вона негайно вирушила до Лінкольнширу на його похорон. Виявивши, що це лише хитрощі, аби повернути її, вона відразу поїхала назад до Лондона, і ніхто не зміг умовити її помиритися з чоловіком. На схилі літ пана Еллісона спіткала біда. Комісари з осушувальних каналів у болотистому краї Фенс мали стежити, щоб великі дренажні канали не замулювалися, а оскільки цим знехтували, вода розлилася й на кілька років затопила його землю. Його худоба й коні загинули, він не міг виростити жодного врожаю і не отримав жодного відшкодування, а тому зубожів настільки, що прийшов до Фаундрі й віддався на милість свого шурина Джона Веслі, а той порекомендував його одному багатому банкірові, що розпоряджався певними довірчими коштами, сказавши, що «найменша допомога ніколи не була б доречнішою». Хоча дружина нещасного чоловіка трималася осторонь, Джон і Чарлз були дуже добрі до нього і вважали його цілком виправленою людиною. Він помер у Лондоні на початку квітня 1760 року, і Чарлз Веслі відправив над його тілом похоронну службу.

Дітьми цієї невдалої пари були Джон, Енн, Дебора і Річард Еннслі Еллісон. Старший жив і помер у Бристолі, і деякі його нащадки досі мешкають у цьому місті. Енн вийшла заміж за П’єра ле Льєвра, французького біженця, який помер, залишивши її з одним сином; згодом вона вийшла заміж за якогось пана Гонта. Це була жвава, розумна, гарненька невисока жінка, і пані Еллісон жила переважно в неї і померла в її домі на початку грудня 1764 року, у віці шістдесяти дев’яти років. 7-го числа Джон Веслі писав Чарлзові: «Сестра Сукі п’ять днів страшенно мучилася, а потім померла в повній упевненості віри. Серед її останніх слів, коли вона вже деякий час не могла говорити, були: „Ісус тут, Небо — це любов!“»

Сина пані Гонт від першого шлюбу назвали П’єром на честь батька й виховали в Кінгсвуді, у великій школі, заснованій Веслі поблизу Бристоля. Він переробив своє ім’я на англійський лад — Пітер — і відкинув частку перед прізвищем. Він став священником Церкви Англії й директором граматичної школи в Латтерворті, а також вікарієм і помічником пана Джонсона, який у ті часи суміщення парафій був настоятелем Латтерворта і парафіяльним священником Клейбрука. У Клейбруці пан Джонсон мав дуже гарний будинок із садибою і приймав учнів, серед яких був і покійний лорд Маколей. Пан Льєвр одружився з якоюсь міс Стерджес і виростив шістьох дітей. Вільям, наймолодший із них, помер років двадцять тому в Брантінгторпі в Лестерширі, де, ймовірно, був учителем однієї з тих невеликих школ із пожертвуваним капіталом, які нині або перетворили комісари, або поглинули інші навчальні заклади. Це був відлюдькуватий, схильний до науки чоловік, з душею і значною часткою щасливого словесного хисту справжнього поета; і якби доля закинула його до літературних кіл, він, безперечно, здобув би собі ім’я й місце. А так рідні сміялися з його схильності до віршування, і він поринув у ту безпорадність, яку часто бачимо в людей, що розминулися зі своїм справжнім покликанням. Утім, газети Дербіширу й Лестерширу охоче друкували його вірші в рубриках «Куточок поета». Декілька з них дуже гарні й, якби їх передрукували, сподобалися б багатьом.

Дебора Еллісон також вийшла заміж за французького біженця, шовкоткача на ім’я П’єр Колле; а одна з її дочок стала дружиною визначного весліянина, доктора Баяма.

Річард Еннслі Еллісон помер, маючи лише двадцять сім років, і залишив двох дочок. Старша з них вийшла заміж за пана Войсі з Кінгс-Гаусу в Солсбері й стала матір’ю двох синів і двох дочок. Старший син помер неодруженим; старша дочка вийшла заміж за графа де Фоконпре де Тюлю, французького вченого з великою репутацією, який під час вигнання в цій країні переклав французькою всі романи сера Вальтера Скотта. Коли 1830 року на престол зійшов Луї-Філіпп, він разом із дружиною повернувся до Франції, де обіймав високе становище в Паризькому університеті. Вони мешкали у Фонтенбло, де збирали довкола себе багатьох вибраних умів того часу, і там пан де Фоконпре помер 1842 року. Його вдова померла в Гекні влітку 1868 року. Її молодша сестра була двічі заміжня — спершу за паном Едліном, а вдруге за паном Брістоу. Двоє її синів і три дочки від першого чоловіка всі живі, а сама вона померла, поки ця книжка була в друкарні. Наймолодший онук пані Еллісон, Еннслі Войсі, одружився й став батьком Генрі Войсі, доволі відомого архітектора, Річарда Войсі, який прийняв сан у Церкві Англії, і преподобного Чарлза Войсі, чия біографія добре відома. Нікому в цій гілці родини ніколи не бракувало ні сили розуму, ні мужності обстоювати власні переконання.

Гетті Веслі, пані Райт, на час смерті матері мала дуже слабке здоров’я; її виснажило те, чого вона зазнала від свого запійного чоловіка, який, утім, здається, зберіг до неї якусь прихильність. У неї було кілька дітей, які, на її велике горе, померли ще немовлятами; проте дочка на ім’я Амелія, як вважають, прожила кілька років, хоча, можливо, і не пережила матері. Кажуть, що Гетті аж до пізніх літ зберігала сліди юнацької вроди. Вона була довіреною подругою, а в останні його дні — і доглядальницею свого дядька Метью, який щедро допомагав їй грошима. 1743 року вона жила в Стенморі в Міддлсексі; невдовзі після того вона стала методисткою і часто бачилася з братами. Ті були переконані, що гарячі джерела Кліфтона, якщо правильно ними користуватися, вилікують більшість тілесних недуг, і тому відправили її туди. Вони мали багато друзів у Бристолі та його околицях, і їхню сестру прийняла якась пані Вігор, у якої вона пробула кілька місяців. Восени 1745 року вона знову була вдома і написала Чарлзові листа, в якому з любов’ю згадувала свого чоловіка: — «Лондон, Фріт-стріт. Найдорожчий брате! 4 жовтня 1745 року.

«Я отримала обидва ваші добрі листи й дякую вам за них, але дивуюся, що ви не чули про моє покращення, хоч я й не могла сама написати, адже мене бачили багато людей, які, я знаю, листуються з вами, а дехто з них нещодавно поїхав до Бата чи Бристоля, особливо сестра Нейлор і пані Віггінтон. Щоправда, я й досі надзвичайно слабка, не встаю з ліжка, хіба тільки тоді, коли його перестеляють, і майже неймовірно, яким скелетом я стала: кістки ось-ось прорвуть шкіру. Але, з милості Божої, лихоманка, яка безпосередньо

загрожувала мені (із сильним кашлем і деякими смертельними ознаками), минула, і тепер у мене більше надії одужати, ніж будь-коли; ба більше, якби лише я змогла набратися сил, то й не сумнівалася б у цьому. Цей тілесний спокій і великий мир у душі, я твердо вірю, — плід молитви віри. Ця підтримка здається мені тим надзвичайнішою, що відтоді, як я злягла, я зовсім не відчуваю Божої присутності; а ви знаєте, які ми, коли залишені самі на себе серед сильного болю і страху смерті. Та хоч я й досі в покинутості, і ворог дуже діяльний, я зазнаю такої міри спокою і вдячності, яка справді вища за природу. Алилуя! Минула гіркота смерті чи ні — я цілком спокійна і віддана Божій волі, бо доручила це, разом із духовним добром любого Вілла і всім іншим, Верховному Лікареві душ і тіл.

«Найдорожчий брате, жодні себелюбні міркування ніколи не змусять мене бажати, щоб ви затрималися в цьому найнебезпечнішому, диявольському світі; але ми завжди мусимо казати: „Нехай буде воля твоя“; і мені приємно все ж думати, що Бог дозволить нам зустрітися знову, хоча не можу сказати, що бажаю жити хоч на хвилину довше, навіть і на цих умовах. Віллі передає вам свою любов і був би щиро радий вас побачити. Прошу, і далі моліться зі мною, щоб він устояв. Метті теж передає вам свою пошану й просить ваших молитов. Жоден із них не процвітає душею так, як мені хотілося б. Дивно, що, хоч ми й знаємо, що освячення — справа поступова, ми хочемо, щоб наші ближні йшли швидше за нас самих; але бідолашний Віллі лише чекає першого дару. За тих, хто справді ревний, я зовсім не боюся.

«Якщо народ збожеволів на політиці, ані на крихту не ставши від того мудрішим чи святішим, то не дивно, що особа, про яку ви згадали в останньому листі, вщерть нею переповнена, хоча й тримається в межах і не говорить зради, хай що там думає. Я рада, що віруючі, яких я знаю, здається, не впадають у жодну крайність щодо нинішніх подій — чи то втрачаючи єдине на потребу через те, що надто багато говорять, чи то надто мало молячись. Нехай Господь дасть нам правильне судження в усьому.

«Мої молитви, любов і найкращі побажання — усім дорогим друзям у Бристолі, від яких я зазнала незліченних благодіянь, але понад усе — пані Вігор та її родині, що виявили невтомну любов, служачи мені й догоджаючи мені. . . .

«Одним із найважчих моїх хрестів було те, що я не могла написати їм усім; але якщо колись одужаю, то не втрачаю надії ще зробити це, якщо від новачки це буде прийнятно. Ви, мабуть, думаєте, що я могла б писати їм так само, як і вам; але, любий Чарлзе, я пишу зараз у ліжку, і ви не повірите, чого мені це коштує. Сподіваюся ще багато разів згадати вас і благословити, перш ніж помру, і бажаю, щоб нам іще раз пощастило зустрітися перед тим, якщо так буде найкраще. Отож, із молитвами за вселенську Церкву, служителів, помічників і весь рід людський, дозвольте мені підписатися вашою найзобов’язанішою і люблячою сестрою, МЕГЕТ. РАЙТ».

Пані Райт, здається, частково одужала після цієї хвороби, хоча вже ніколи не була міцною; але в січні й лютому 1750 року стало очевидно, що її кінець наближається. Вона поділяла ті перебільшені й майже істеричні почуття, такі поширені серед ранніх методистів, і другові, що прийшов її провідати, сказала: «Я палко бажала смерті, бо ви ж знаєте, що ми, методисти, завжди помираємо в захваті радості». Чарлз, здається, був тоді єдиним із братів у Лондоні, і 14 та 18 березня він пише про неї як про «зовсім близьку до пристані»; але коли він зайшов 21-го, її дух щойно відійшов. 26-го він додає: «Я провів її до тихої могили і плакав з тими, хто плаче». Їй було п’ятдесят три роки.

Пан Райт був невтішний і благав Чарлза Веслі не покидати його, хоч сестра й померла. Він пережив її на кілька років, одружився вдруге і не завжди жив у мирі з другою дружиною. Кілька років він зовсім не бачився з Веслі, але, коли його вразив параліч, послав по Чарлза і дуже зрадів, побачивши його. Цей сповнений надії євангеліст побачив у його кінці підстави сподіватися, і, можливо, зрештою, вади пана Райта були радше вадами голови, ніж серця.

Доктор Адам Кларк зібрав і видав десять віршів пані Райт; вони відповідали уявленням людей, серед яких вона оберталася, і були забарвлені тим смутком, що затьмарював її існування; але безмежна втома від цього світу та екстатична туга за невідомим і непізнаваним майбутнім завжди хворобливі й нездорові. Єдина строфа, яку варто тут навести, — з невеликого вірша, зверненого до матері, що втратила дітей: — «Хоч смерть дітей завдала вам тяжчих мук, ніж їх народження,

Не сумуйте, що інші родять для землі, коли ви заселили Небо». Більше ми нічого не знаємо про Анну Веслі, пані Ламберт, та її чоловіка після того, як вони були присутні на похороні матері в Банхілл-Філдс; невідомо нічого й про долю їхнього сина.

Марта Веслі, пані Голл, була так схожа зовнішністю на свого брата Джона, що доктор Адам Кларк стверджував: якби їх лише вдягнути однаково, ніхто б не розрізнив, хто є хто. Її почерк теж дуже скидався на його, і сталося це, мабуть, тому, що десь у дев’ятнадцять років вона писала «жалюгідно», за її власним висловом, і почувалася далеко гіршою за Емілію та Гетті. Тож Джон дав їй кілька прописів, які вона якнайстаранніше наслідувала, і так виробила свій почерк за його зразком.

Ми вже бачили, що вона жила з чоловіком у Солсбері і що пані Веслі проводила в них чимало часу, перш ніж переїхала до Фаундрі. За час життя в цьому місті пані Голл народила десятеро дітей, і лише одне з них пережило немовлячий вік. Пан Голл був людиною дивною і, як з’ясувалося, аморальною. Він мав усі якості, потрібні мормонському старійшині, і якби жив у наші дні, то, дуже ймовірно, приєднався б до цієї спільноти. Чимало його вад були наслідком реакції після напруження й запалу релігійної ревності замолоду; він почав думати самостійно і плекати сумніви, які, хоч нині досить поширені, тоді викликали жах. Одне слово, пан Голл став неправовірним і відмовився вірити в багато доктрин, про які нині мовчать усі, крім надзвичайно ревних прихильників релігії. Саме це, на думку багатьох соратників Джона і Чарлза Веслі, і було головною його провиною, і вони засуджували його суворіше, ніж самі брати. Людська природа схильна до таких крайнощів.

Є певна жорсткість у наступному листі Джона, написаному пані Голл дуже скоро після похорону матері. Він ніби натякає, що час, який мати присвячує своїм природним обов’язкам щодо дітей, неминуче відбирається в того, що мало б іти на її власне духовне зростання; а якщо так, то це пункт дуже себелюбного віровизнання. На щастя, більшість із нас вірить, що, належно й сумлінно виконуючи свої батьківські та інші обов’язки, ми якнайкраще досягаємо мети, для якої нас створено. Джон Веслі, який ніколи не мав власної дитини і чий шлюб не був, власне, союзом душ, дивився на це зовсім з іншої точки зору: — «Ньюкасл-на-Тайні. Люба сестро! 17 листопада 1742 року.

«Я вірю, що смерть ваших дітей — великий вияв Божої доброти до вас. Ви часто казали мені, скільки вашого часу вони забирали. Тепер цей час вам повернуто, і вам не лишається нічого іншого, як служити нашому Господеві без клопоту й без розсіяння, доки не будете освячені тілом, душею і духом. Щойно я побачив пана Голла, я запросив його зупинитися у Фаундрі, але він попросив, щоб я його звільнив від цього. Є дивна непослідовність у його вдачі й поглядах щодо мене. „Тихі брати“ поступово прищепили йому, скільки змогли, власну зневагу до мене і мого брата та неприязнь до всього нашого способу дій, який відрізняється від їхнього, як світло від темряви. Ба більше, вони незграбно навчили його вишукувати вади навіть у моєму господарюванні й зовнішньому влаштуванні як моєї родини, так і товариства. Тим часом я знаю, що саме це — особливий дар, який дав мені Бог, і в ньому (з Його благодаті) я нічим не поступаюся найпершим із них. Попри все це, в ньому лишається щось від давньої поваги до мене, яку він мав в Оксфорді, і згодом вона переможе. Він розпізнає цих жалюгідних людей, і хмари розвіються.

«Я переконаний, що нинішній задум Божий — навідати бідну, спустошену Церкву Англії, і що тому не матиме щастя ні ошуканий пан Гемболд, ні будь-хто з тих, хто її покидає. О! Просїть спокою для Єрусалиму! „Нехай дасть Бог щасну долю тим, що люблять тебе“. Пан Голл заплатив мені за книжки. Мені не треба від вас грошей — вашої любові досить. Але пишіть якомога частіше й докладніше вашому люблячому другові й братові, ДЖ. ВЕСЛІ».

Цей лист доводить, як далеко від думок самого Джона Веслі було будь-яке відокремлення від Церкви Англії, а також показує, що він добре усвідомлював свій хист до організації.

Дуже непевно, чи пані Голл довіряла рідним настільки, щоб розповісти їм про невірність чоловіка, доки ця невірність не ображала її вже багато років. Це була жінка найвищого і найрідкіснішого гарту, яка так рішуче придушила в собі всяке природне себелюбство, що доглядала чужих дітей з такою самою відданістю, ніби вони були її власні, а до нещасних Агар, що їх народили, виявляла стільки ніжності й співчуття, ніби чоловік і не віддав їм перевагу перед нею. У кращі свої хвилини пан Голл відчував і виявляв найбільше захоплення її поведінкою, але він був слабкою людиною і зовсім не панував над собою. Розповідають, що одного разу батько розгнівався на Ісаака родини, поки мати доглядала одного з Ізмаїлів, і страшенно налякав дитину, замкнувши її в темній шафі за якусь дуже дрібну провину. Це було майже понад її сили, але вона твердо вирішила, що батьківська влада чоловіка над хлопчиком не повинна постраждати. Кара була зовсім непропорційна провині, але вона не могла його в цьому переконати. Нарешті вона нагадала йому, що, хоча він нерозсудливо гнівається на її дитину, вона не викинула його дитину з колиски, — і заявила, що зробить це, якщо він не випустить і не простить переляканого малого. Згодом Джон і Чарлз забрали племінника з батьківського дому й навчали його своїм коштом; але коли йому було близько чотирнадцяти, він захворів у школі на віспу й помер, перш ніж мати встигла до нього приїхати. Боялися, що це горе її вб’є; але вона була терпляча й покірна, і Час, великий цілитель, приніс їй утіху.

Якось Чарлз Веслі спитав сестру, як вона може в годину її нужди забезпечувати вигодами й навіть грошима жінку, яка зайняла її місце. «Ах, — сказала вона, — я знала, що сама можу дістати потрібне від багатьох; а вона, бідолаха, не могла, бо стільки людей поставили б собі в заслугу покинути її в біді, яку вона сама на себе накликала. . . . Я діяла не як жінка, а як християнка». Це було піднесене християнство, гідне того Учителя, який не відштовхнув Магдалини від Своїх ніг. Небагато, справді, знайдеться серед тих, хто визнає себе християнами, таких, що досягають бодай чогось подібного.

Коли пані Голл зубожіла, вона й тоді була така щедра, що її брат Чарлз казав: «Марно давати Петті щось для її вигоди, бо вона неодмінно віддасть це комусь біднішому за себе».

1747 року, під час одного з приїздів Джона до Солсбері, пан Голл так розлютився — ймовірно, через його докори, — що виставив за двері і його, і Марту. Невдовзі після цього пані Голл покинула чоловіка й написала йому, пояснюючи причину: — «Переконавшись нарешті, що нічим, що можу сказати чи зробити, я більше не здатна вам догодити, я вже якийсь час тому вирішила звільнити вас від такого непотрібного тягаря, щойно Богові буде завгодно дати мені нагоду. Якщо у вас лишилося стільки людяності до дружини, яка прожила з вами стільки років, що ви виділите щось на її утримання, я буду вам вдячна». Вважають, що після цього вона простила його й повернулася до нього, але лише для того, щоб знову покинути його й шукати захисту в Джона у Фаундрі. Що вона не плекала недобрих почуттів до свого невірного чоловіка і вважала розлуку лише тимчасовою, видно з іншого листа.

«Хоч я була б дуже рада отримати від вас звістку, проте не можу дивуватися, що ви не відповіли на мій лист, адже я не тільки вдруге вас покинула, а й висунула умови, на які, боюся, ви зовсім не схильні пристати. Справді, я мушу визнати себе винною за цим звинуваченням і, оскільки вважаю вас єдиним суддею, не оскаржуватиму вироку; лише прошу дозволу сказати кілька слів, перш ніж ви його винесете. Ви, може, пам’ятаєте, що щоразу, коли я гнівалася настільки, що говорила про те, щоб вас покинути, ви ніколи не могли довести мене до такого запалу, щоб я сказала, що ніколи не повернуся». На відміну від більшості жінок, з якими погано поводилися, пані

Голл ніколи не говорила лихого про чоловіка й казала, що дружина, в чиєму серці справжня любов, не може так чинити.

Вона жила у Фаундрі, коли Чарлз одружився з міс Сарою Гвінн у Гарті в Південному Уельсі, і надіслала їй сердечні вітання. Оскільки подружжя деякий час не обзаводилося власним домом, вона охоче приготувала б для них житло в Лондоні, але вони воліли оселитися в Бристолі. До цього міста подався й пан Голл і викликав туди дружину; але, оскільки його почуття до її родини були далеко не дружні, вона, очевидно, не підтримувала зв’язку з Чарлзом і його молодою дружиною у Стоукс-Крофті. Чарлз випадково зустрів її на вулиці, коли йшов до зали, де проповідував, і взяв її з собою; але посеред проповіді ввійшов пан Голл і забрав її. Наступного дня він знову зайшов туди, гукаючи Чарлза на ім’я. Втеча здавалася наймудрішою тактикою, і пан Голл кинувся слідом, але так і не знайшов, де сховався його шурин. Скінчилося все тим, що пані Голл поїхала до Лондона, а її грішний чоловік — до Ірландії, звідки він зрештою вирушив до Вест-Індії, але не сам. Після смерті своєї супутниці він повернувся до Англії сповнений каяття, і його тепло прийняла терпляча дружина, яка залишалася з ним і доглядала його до самої смерті, що настала в Бристолі в січні 1776 року, через сорок років після їхнього шлюбу. В останні години він вигукнув: «Я скривдив ангела, ангела, який ніколи мені не дорікав». Ці слова винагородили пані Голл за всю скорботу, якої він їй завдав.

За довгий час між одруженням Чарлза Веслі і смертю пана Голла пані Голл добре познайомилася зі своєю валлійською невісткою, а також з її друзями Джонсами з замку Фонмон, з якими так зблизилася, що вони якийсь час жили разом у Солсбері. Вона також виявляла майже материнську турботу про дітей пана і пані Чарлз Веслі, які назвали на її честь маленьку дочку. Як і багато інших їхніх немовлят, дитина померла; але коли одне за одним з’явилися Чарлз-молодший, Саллі і Семюел, вона щиро ними тішилася. Саллі виросла й стала її улюбленою супутницею і подругою, і якби не їхня близькість, багато з того, що ми тепер знаємо про родину Веслі, було б утрачено.

Пані Голл, схоже, була дуже спокійно щаслива в останній період свого життя, який провела здебільшого в Лондоні. Вона була людиною впорядкованою, неквапливою, в усьому і в усіх бачила світлий бік і уникала всіх сумних тем. Вона проводила багато часу з доктором Джонсоном, якому подобалася її жвава розмова і який покладався на її міцну й точну пам’ять. Він охоче вмовив би її оселитися в його домі, але в нього вже жили дві старі пані, пані Вільямс і пані Дю Мулен, і вона вважала свою присутність, хіба що як нечастої гості, зайвою.

Джон Веслі дуже поважав старого лексикографа і передав йому через пані Голл примірник своїх «Приміток до Старого і Нового Заповіту». Вона також мала приємність особисто познайомити їх між собою, і докторові Джонсону надзвичайно сподобався цей ревний учений чоловік, і він охоче бачився б із ним частіше. Він не на жарт сердився, що Джон, який давно попрощався з дозвіллям, не мав часу підтримувати знайомство з ним та його колом, і якось сказав Босвеллові:

«Терпіти не можу зустрічатися з Джоном Веслі; цей пройдисвіт зачаровує вас своєю розмовою, а тоді зривається, щоб піти провідати якусь стару жінку». І ще:

«Розмова Джона Веслі гарна, але він ніколи не має дозвілля. Йому завжди треба йти о певній годині. Це дуже неприємно для людини, яка, як я, любить закласти ногу на ногу і наговоритися досхочу». Відчуваєш, що доктор Джонсон, звісно, не був створений для доби залізниць і пароплавів, а от Джон Веслі пристав би до неї дуже охоче.

Досить дивно, що пані Голл ні сама не була дотепною, ні не цінувала дотепності в інших. Ще дитиною вона була серйозна й статечна; і коли мати якось застала своїх малих за гамірною грою і сміхом і вигукнула: «Ах! Колись ви всі станете серйозними», — Марта подивилася їй в обличчя і спитала: «А я теж стану серйознішою?» — і пані Веслі відповіла рішучим «Ні», ніби це було неможливо. Чарлз казав: «Сестра Петті була надто мудра, щоб бути дотепною»; і збереглася згадка, що одного разу, коли доктор Джонсон був у похмурому настрої й розводився при ній про нещастя смертних, вона сказала: «Докторе, ви завжди жили серед дотепників, а не серед святих; а це рід людей, які найменше схильні шукати справжнього щастя чи знайти перлу дорогоцїнну». Вона не захоплювалася творами Свіфта, які любили її брати й сестри, а особливо не любила «Казку бочки», вважаючи її вкрай нешанобливою.

Проживши близько двадцяти років подружнього життя в Бристолі, Чарлз Веслі з дружиною переїхали з дітьми до Лондона, де пані Голл мала приємність познайомити свою племінницю Саллі з огрядним Доктором і показати йому вірші, які та час від часу писала. Мудрець, бувало, лагідно поплескував її по голові й казав тітці: «З неї буде толк, пані; з неї буде толк». Джеймс Босвелл розповідає у своєму житті Джонсона, як на Великдень 1781 року пані Голл, якийсь пан Аллен і він сам обідали в Доктора разом із двома старими пані, що були на його утриманні. День, природно, задав тон розмові, і Босвелл «згадав про своєрідне релігійне товариство на кшталт „Робін Гуда“, яке збиралося щонеділі ввечері в Коучмейкерс-Голлі для вільних дебатів, і що темою того вечора був текст, який розповідає, що сталося при смерті нашого Спасителя: „І гроби порозкривались; і многі тїла сьвятих усопших повставали, і, вийшовши з гробів після воскресення Його, поприходили у сьвятий город, і показались многим“. Пані Голл сказала, що це дуже цікава тема і вона дуже хотіла б послухати, як її обговорюють. Джонсон відповів дещо гаряче: „У таке місце не підеш, щоб це слухати“. Я, однак, вирішив, що піду. „Але, сер, — сказала вона Джонсонові, — я хотіла б послухати, як ви це обговорюєте“. Він, здавалося, неохоче за це брався. Вона говорила про воскресіння людського роду загалом і стверджувала, що ми воскреснемо в тих самих тілах. Джонсон: „Ні, пані, ми бачимо, що це не буде те саме тіло, бо Писання вдається до образу посіяного зерна. Не можете ж ви припускати, що ми воскреснемо в хворому тілі; досить, якщо буде така тотожність, щоб розрізнити особу“. Доктор розповів, як одного дня, коли він був в Оксфорді, почув голос матері, що кликав його. Вона, здавалося, хотіла знати більше, але він залишив це питання в темряві». Того разу пані Вільямс і пані Голл так наполегливо повчали господаря, що він нарешті зупинив їх, процитувавши відомий рядок з «Опери жебрака»: «Двох водночас не здатен витримати жоден смертний».

Доктор Джонсон мав невелику слабкість — любив бути головним співрозмовником, а жоден чоловік не любить, щоб жінка, як він казав, «читала йому проповіді». Проте проповіді пані Голл були, мабуть, лагідного ґатунку й стосувалися радше теорій, ніж осіб. Про кожного вона мала сказати щось добре, а якщо доводилося згадати вади, то завжди пам’ятала про пом’якшувальні обставини.

Вона до останнього лишалася здоровою, міцною і здатною на довгі прогулянки; і коли їй було за вісімдесят, Саллі Веслі спробувала взяти з неї обіцянку, що зможе бути з нею в її передсмертні хвилини. «Так, — відповіла тітка, — якщо ти зможеш це витримати; але наказую тобі не сумувати за мною довше, ніж півгодини».

Джон Веслі помер у березні 1791 року, залишивши пані Голл єдиною, хто пережив епвортську родину, і вона глибоко відчула цю втрату. Їй тоді було вісімдесят п’ять, і вона пережила його лише приблизно на чотири місяці. На початку липня стало очевидно, що вона поступово згасає, і Саллі вимагала права чувати біля неї; але хвора, безкорислива до кінця, наполягала, щоб та завжди йшла на ніч додому, «щоб ти не лишилася без сну — тоді твоя тривога породила б мою». Вона померла 12-го; а незадовго до того, коли племінниця спитала, чи не відчуває вона болю, відповіла: «Ні, лише нове відчуття». Перед самим кінцем вона покликала Саллі і, стискаючи їй руку, сказала: «Я маю впевненість, про яку довго молилася. Вигукуй хвалу!» І відразу по тому відійшла.

Здавалося цілком природним, що її поховали в тій самій могилі, що й улюбленого брата, на кладовищі на Сіті-роуд, і ніколи на жодному надгробку не було доречнішого напису, ніж коли після її імені та віку на камені вирізали ці слова мудреця Ізраїлю: «Уста свої отвирає лиш на слова мудрі, на язицї в неї — лагідна наука». Пані Голл залишила свій дуже скромний дохід, а також папери й листи улюбленій племінниці, яка берегла їх як пам’ятки тієї, хто була для неї другою матір’ю.

Більшість подій у житті Джона і Чарлза Веслі настільки відомі, що немає потреби тут їх переказувати. Утім, досить цікаво, що родове прізвище передалося лише через Чарлза та його наймолодшого сина Семюела. Пані Чарлз Веслі було двадцять три роки, коли вона вийшла заміж, а її чоловікові — сорок два. У них було дев’ятеро дітей, з яких лише троє дожили до дорослого віку; а оскільки старший син і дочка жили й померли неодруженими, всі нащадки походять від Семюела, кілька дітей якого ще живі.

Дівоче прізвище пані Ч. Веслі було Сара Гвінн, і її батьки жили в Гарті в Південному Уельсі. Її мати походила з дуже багатої родини і була однією з шести сестер, кожна з яких мала тридцять тисяч фунтів посагу. Гарні голоси й музичний хист були в цій родині спадкові, тож обидва сини, Чарлз і Семюел, безсумнівно, успадкували той музичний геній, що зробив їх славетними, головним чином від матері. Союз Чарлза і Сари Веслі тривав тридцять дев’ять років, аж до його смерті у вісімдесятирічному віці, а вона пережила його на тридцять чотири роки й відійшла, маючи дев’яносто шість.

Їхній старший син Чарлз, що народився 11 грудня 1757 року, вперше виявив свій хист, коли йому не було й трьох років: він правильно підібрав на клавесині мелодію і, що ще більше, додав до неї правильний бас. Коли йому було чотири роки, батько повіз малого до Лондона, де перші музиканти того часу зауважили, що його слід виховувати так, щоб він обрав своє природне покликання за фах. Батько й дядько, схоже, ані найменше не заперечували, і їм, мабуть, було дуже приємно побачити, що хлопчика інстинктивно вабить соборна музика. Доктор Бойс довго був його головним учителем, а після нього — пан Келвей, який представив свого учня й протеже увазі короля Георга III.

Під батьковим керівництвом він здобув основи класичної освіти, виріс із дуже лагідними і навіть вишукано-придворними манерами і за простоту й доброту серця був загальним улюбленцем; але він так мало був пристосований дбати про себе в цьому лихому світі, що сестра присвятила себе йому і була для нього чимось на зразок ангела-охоронця, хоча й дуже непомітного.

Уперше Чарлз отримав королівський наказ з’явитися до Бекінгем-Гаусу 1775 року, коли йому якраз виповнилося вісімнадцять; і його перенесли через парк у портшезі, після того як, кажуть, мати й сестра старанно його вбрали. Відтоді його щороку викликали до Віндзора; а коли принцеса Шарлотта підросла настільки, що потребувала вчителя музики, на цю посаду обрали його. Згодом він став органістом церкви Мерілебон і був добре відомий у музичних колах. Один із тих, хто добре його знав, сказав: «У музиці він був ангелом, у всьому іншому — дитиною». Він майже не знав, що таке хворіти, і помер 1834 року у віці сімдесяти семи років.

Саллі, як її називали, щоб відрізнити від матері, народилася в Бристолі 1759 року і від самого початку була великою улюбленицею батька, який був надзвичайно люблячим. Хоч який він був зайнятий, роз’їжджаючи туди й назад між Лондоном і Бристолем і виконуючи доручення брата, яких було аж ніяк не мало, він знаходив час писати дружині довгі листи про дітей. Дівчинці було, мабуть, близько року, коли він писав: «Вона повинна вдатися в мене, бо має бути моєю дитиною. Той і той дають мені подарунки для Чарлі, а на бідну Саллі ніхто, здається, не звертає уваги — навіть хрещена мати ніби нехтує нею». Він завжди думав про дочку, вигадував для неї несподіванки і просив її матір посилати дівчинку з їхнього дому у Стоукс-Крофті на пагорб до Готема, щоб вона зміцніла на сільському вітрі. Вона виросла великою любителькою читання й рано прагнула письменництва — звісно, у віршах, інакше вона не була б Веслі. Джон Веслі дуже її любив і, коли їй було близько п’ятнадцяти, пообіцяв узяти її з собою до Кентербері й Дувра. Здійнявся скандал, через який, здавалося, йому конче треба було залишитися в Лондоні, і Чарлз умовляв його відкласти подорож. «Брате, — сказав Джон, — коли я присвятив Богові свій спокій, свій час, своє життя, хіба я виключив свою репутацію? Ні. Скажи Саллі, що я завтра візьму її до Кентербері». Вона була розумною жінкою, писала дуже охайним, чітким почерком, завжди висловлювалася чистою англійською, якою могла б писати пані нашого часу; а правопис її був бездоганний. Кожна мова, яку вона мала нагоду вивчити, давалася їй легко, як і її батькові та дідові; і вона доповнювала свій скромний дохід, перекладаючи іноземні листи для тодішніх часописів. Як і мати, вона рано втратила вроду через віспу, і це посилило її сором’язливість, яка, однак, у пізніші роки певною мірою минула. Вона надала докторові Адаму Кларку багато подробиць, якими він скористався у своїй «Родині Веслі». Важко вибрати короткий вірш, що ілюстрував би її стиль, але наступний, звернений до Кемпбелла з приводу смерті одного з його дітей, — дуже добрий зразок. Його вперше опублікував з її власного рукопису 1876 року пан Стівенсон у своїх «Пам’ятних записах», а за кілька місяців його передрукував «Квівер» разом із деякими оригінальними листами її самої та її брата: — НА СМЕРТЬ НЕМОВЛЯТИ. Тобі підступний світ не готує юності, повної заплутаних тенет; жодне шалене полум’я дикого честолюбства не спокушатиме славою твоїх зрілих літ; жодна жадоба не заманить твоєї старості далеко від солодкої радості, що ділиться з усіма; щасливе понад найщасливішу долю, вихоплене від лих, що мучать великих, від тривожних трудів, заплутаних чвар і всякої турботи нижчого життя. Щасливе! Хоч ти ледве ступило на тернисту стежку, що веде до Бога, де беззахисна чеснота плаче і молиться, часто блукаючи в непевному лабіринті, — ти не дізналося, що чеснота плаче марно, не відчуло більшого лиха, ніж біль, — уже прославлене між святими в небі, миле дитя, що лише поплакало й померло!

Міс Веслі померла в Бристолі восени 1828 року від хвороби горла, у віці шістдесяти дев’яти років. Її поховали в одній могилі з п’ятьма її братами й сестрами на цвинтарі церкви Святого Якова; а Чарлз, невтішний у своїй втраті і майже не здатний діяти самостійно, помчав назад до Лондона поштовими кіньми, витративши на це тридцять шість фунтів!

Семюел народився 24 лютого 1766 року, у вісімдесят другу річницю від дня народження Генделя. Він не був такий ранньо розвинений у музиці, як Чарлз, і, замість того щоб інстинктивно грати на слух правильний бас, не пробував цього, доки не вивчив ноти. Хтось подарував йому маленьку скрипку, і він, бувало, акомпанував на ній Чарлзові та співав під його гру, а іноді, на чималий жах тих, хто тримався тодішніх уявлень — що старшого брата молодший має вважати непогрішним, — наважувався знаходити в нього вади. Він почав складати ораторію під назвою «Рут», коли йому ще не було шести років, і цілком закінчив і записав її до восьми, коли урочисто вручив її докторові Бойсу, а той прийняв її з церемонною подякою. Він був, мабуть, ще зовсім дитиною, коли протягом місяця грав на органі в Батському абатстві і виконував партію першої скрипки на багатьох приватних концертах. У загальній освіті він робив задовільні успіхи і мав чимало здорового глузду.

Коли Чарлз Веслі переїхав до Лондона і про його синів чимало говорили, доктор Джонсон, який, як відомо, не мав музичного слуху, вважав своїм священним обов’язком, з поваги й дружби до родини, зайти й послухати, як грають хлопці. Він не робив жодних передмов, а відразу перейшов до справи, сказавши батькові у своїй важкуватій манері: «Я чув, сер, що ваші хлопці вправні в музиці; прошу, дайте мені їх послухати». Вони завжди були готові й відразу сіли до інструментів. Доктор Джонсон узяв стілець, схопив книжку з підвіконня, негайно почав читати й погойдуватися, як мав звичку. Щойно музика стихла, він підвів очі, закрив книжку, сказав: «Молоді джентльмени, дуже вам зобов’язаний», — і пішов.

Семюел Веслі дуже не любив Лондона і багато років шукав і знаходив музичні ангажементи в провінції. Після одруження він деякий час жив поблизу Барнета, а потім у Кемден-Тауні, який у ті часи був зовсім сільським. Він був невтомним дописувачем листів і списував багато аркушів музичними та іншими плітками для розваги Чарлза і Саллі. Він дав щонайменше десять «заручників долі» і помер у жовтні 1837 року, на сімдесят другому році життя.

Він дожив до того, що його старший син Чарлз став доктором богослов’я і заступником декана Королівських капел. Тридцять років доктор Веслі був таким чином пов’язаний із Сент-Джеймським палацом і за своїм службовим становищем був присутній, коли королеву Вікторію конфірмували, коронували й вінчали, а також коли вона проходила обряд очищення після народження першої дитини, королівської принцеси. Він був на хрестинах королівського немовляти, а через сімнадцять років — і на її весіллі з кронпринцом Пруссії. Він помер у Сент-Джеймсі 1859 року й залишив двох дочок.

Семюел Себастьян Веслі, добре відомий як доктор музики, був третім сином Семюела Веслі і замолоду співав у хорі Королівської капели Сент-Джеймського палацу. Коли йому ледве минув двадцять один рік, його обрали органістом Герефордського собору, де через рік-два він одружився з сестрою декана, доктора Мерівезера. 1835 року він став органістом Ексетерського собору; але, пробувши там сім років, переїхав до Лідса і обіймав посаду органіста парафіяльної церкви протягом частини довгого й енергійного служіння покійного декана Гука. 1849 року йому запропонували посаду органіста Вінчестерського собору, і він її прийняв. Ця посада була дуже до вподоби йому, особливо тому, що дозволила дати освіту п’ятьом синам у Вінчестерській школі. 1865 року він став органістом Глостерського собору і відтоді брав помітну участь у музичних фестивалях Заходу Англії. Двоє його синів — священники Церкви Англії, двоє — доктори медицини, а один пробиває собі шлях в Австралії. Він помер 19 квітня 1876 року в порівняно ранньому віці шістдесяти шести років, що, словами його тітки Саллі, сказаними про іншого родича, було далеко від того віку, «якого досягали наші шановні предки».

Дивовижно, що весліянство знайшло так мало прихильності в родині самого засновника. За винятком кількох їхніх сестер, які пристали до Товариства, Джон і Чарлз за життя стояли самі, наскільки йдеться про родичів, а більшість тих, хто відтоді носив їхнє прізвище, твердо трималися Церкви Англії. Так хотів би й сам Джон, бо він не був сепаратистом, хоча й не міг зупинити руху, рушійною силою якого був; та він і не бажав його зупиняти, але не бачив, що той неминуче призведе до відокремлення. Проте кров дається взнаки, і величезні таланти та енергія досі виявляються в усіх нащадках епвортської родини. Поривчасті й кмітливі, і, мабуть, не надто схильні журитися про завтра, вони всі мусять діяти й не сидіти без діла, і цими рисами вони підтверджують свій родовід і силу того первісного кореня, який ще так далеко не вичерпався.

ЛОНДОН:

Формат Crown 8vo. 3 шилінги 6 пенсів за том.

СЕРІЯ «ВИДАТНІ ЖІНКИ».

За редакцією Джона Г. Інграма.

ВЖЕ ВИЙШЛИ ТОМИ: «Джордж Еліот». Автор — МАТИЛЬДА БЛІНД.

«Емілі Бронте». Автор — А. МЕРІ Ф. РОБІНСОН.

«Жорж Санд». Автор — БЕРТА ТОМАС.

«Мері Лем». Автор — ЕНН ГІЛКРІСТ.

«Марія Еджворт». Автор — ГЕЛЕН ЦІММЕРН.

«Маргарет Фуллер». Автор — ДЖУЛІЯ ВОРД ГАУ.

«Елізабет Фрай». Автор — ПАНІ Е. Р. ПІТМАН.

«Графиня Олбані». Автор — ВЕРНОН ЛІ.

«Гаррієт Мартіно». Автор — ПАНІ ФЕНВІК МІЛЛЕР.

«Мері Волстонкрафт Годвін». Автор — ЕЛІЗАБЕТ РОБІНС ПЕННЕЛЛ.

«Рашель». Автор — ПАНІ А. КЕННАРД.

«Мадам Ролан». Автор — МАТИЛЬДА БЛІНД.

«Сусанна Веслі». Автор — ПАНІ Е. КЛАРК.

ВІДГУКИ ПРЕСИ. «Джордж Еліот». Автор — МАТИЛЬДА БЛІНД.

«Книжка міс Блінд — чудове й ретельне дослідження великого генія». — Vanity Fair.

«Жодної сторінки цієї цікавої монографії не варто пропускати». — Graphic.

«Ніщо так не потрібне в наш час, як короткі розвідки про великих письменників, подібні до цих. Міс Блінд не пошкодувала зусиль, щоб створити зв’язну й привабливу розповідь, і їй вдалося подати нам повну біографію, перемежовуючи свою оповідь гострими критичними зауваженнями». — British Quarterly. «Емілі Бронте». Автор — А. МЕРІ Ф. РОБІНСОН.

«Міс Робінсон робить біографічну частину своєї книжки надзвичайно цікавою, а її критика свого автора справедлива, глибока й блискуча». — Truth.

«У книжці, що лежить перед нами, ми маємо критичну біографію авторки „Буремного перевалу“, яка відкриває внутрішньому зорові ясне й чітке уявлення про найсправжнішого й найчистішого генія, якого породила ця країна. Те, що пані Гаскелл зробила для Шарлотти Бронте, міс Робінсон із такою самою витонченістю й співчуттям зробила для її молодшої сестри». — Manchester Courier.

«Жорж Санд». Автор — БЕРТА ТОМАС.

«Книжка міс Томас добре написана й досить повна; авторка має добрі наміри, завжди справедлива, і її книжка заслуговує на рішучу рекомендацію як вступ до теми». — Athenaeum.

«У цьому невибагливому томі широкий читач знайде все, що йому треба знати про життя і твори Жорж Санд. Міс Томас виконала досить важке завдання з великою вправністю». — St. James’ Gazette.

«Маргарет Фуллер». Автор — ДЖУЛІЯ ВОРД ГАУ.

«Дуже свіжа й захоплива біографія і гідне поповнення ретельно дібраної й добре відредагованої серії пана Інграма». — Freeman’s Journal.

«Цілком гідна стояти поряд зі своїми популярними попередницями і належить до тих нових книжок, які слід прочитати». — Derby Mercury.

ВІДГУКИ ПРЕСИ. «Мері Лем». Автор — ЕНН ГІЛКРІСТ.

«„Мері Лем“ пані Гілкріст — старанний, освічений нарис, написаний зі знанням і почуттям». — Pall Mall Gazette.

«До свого завдання описати це життя пані Гілкріст, очевидно, долучила широку начитаність і точні знання. Її слід привітати з ясністю й цікавістю розповіді, з успіхом, з яким вона поставила перед нами одну з найлагідніших і найзворушливіших постатей англійської літератури». — Academy.

«Цілком чарівний том, сповнений любовного співчуття у змалюванні портрета і насичений багатьма новими й цікавими матеріалами». — Harpers’ Magazine.

«Марія Еджворт». Автор — ГЕЛЕН ЦІММЕРН.

«Дуже приємний огляд життя і творів нашої обдарованої співвітчизниці». — Freeman’s Journal.

«Цікава біографія». — Echo.

«Міс Ціммерн перша розповідає цю історію в цілому для англійських читачів, і те, як вона описує ірландський дім, літературну співпрацю ексцентричного батька й слухняної дочки, подорож до Франції та зустріч міс Еджворт з деякими французькими знаменитостями, зокрема з мадам де Жанліс, сповнене жвавості». — Pall Mall Gazette.

«Елізабет Фрай». Автор — ПАНІ Е. Р. ПІТМАН.

«З усіх англійських філантропів жоден не виявляє шляхетнішої вдачі й не гідний тривкішої пам’яті, ніж пані Фрай. Тому ми вітаємо нарис про неї, написаний пані Пітман і виданий у серії „Видатні жінки“». — Times.

«Чудове уявлення про шляхетне життя і працю пані Фрай можна дістати з простої, але вражаючої праці пані Пітман». — Contemporary Review.

«Це добра книжка, гідна місця в цікавій серії „Видатні жінки“». — Spectator.

ВІДГУКИ ПРЕСИ. «Графиня Олбані». Автор — ВЕРНОН ЛІ. «У тому, як Вернон Лі відтворює флорентійське життя й суспільство, є яскрава сила, а в її описах — багато краси й барвистості». — Saturday Review.

«Ця романтична біографія така ж захоплива, як будь-який твір уяви, а гострий і образний стиль авторки робить її надзвичайно привабливою». — Morning Post.

«Гаррієт Мартіно». Автор — ПАНІ ФЕНВІК МІЛЛЕР.

«Вірна й співчутлива розповідь про цю визначну жінку». — Scotsman.

«Як вірний опис приватного життя і блискучої літературної кар’єри однієї жінки, зроблений іншою, вдумливою і широкодумною жінкою, цей критичний нарис чудовий». — Whitehall Review.

«Пані Міллер добре виконала свою важку працю, і її том — один із найвправніших і найцікавіших у вправній і цікавій серії, до якої він належить». — Derby Mercury.

«Мері Волстонкрафт Годвін». Автор — ЕЛІЗАБЕТ РОБІНС ПЕННЕЛЛ.

«Неупереджене, розважливе, повне зображення життя і праці справедливо уславленої жінки». — Whitehall Review.

«Дуже добра біографія. . . . Авторка, очевидно, має те глибоке співчуття до свого предмета, без якого, мабуть, неможливо написати справді добру біографію». — Guardian.

«Рашель». Автор — ПАНІ КЕННАРД.

«Цей том серії „Видатні жінки“ цілком підтримує чудову репутацію серії. Це, безперечно, найкраще зібрання жіночих біографій, яке ми знаємо». — Literary World.

«Пані Кеннард виконала свою працю добре й зі співчуттям і створила єдину біографію Рашель, гідну цієї назви». — The Lady.

«Гідно підтримує репутацію серії». — Sheffield Telegraph.

«Мадам Ролан». Автор — МАТИЛЬДА БЛІНД.

«Сповнена чудового матеріалу, біографічного й критичного, і є взірцем ретельної та сумлінної роботи. . . . У теперішньому вигляді книжка читається легше, ніж більшість сучасних романів, і цілком гідна високої репутації міс Блінд». — Pictorial World. «Небагато томів серії „Видатні жінки“ цікавіші за цей». — Morning Post.

«Книжка сильна, зворушлива й глибоко цікава». — Graphic.

*w* WSSo fv;

vc ,.

Ви завершили: Ті, хто пережив її, і нащадки

Назад