Розділ 14 · 21 хв читання · 27 хв слухання
Удівство
Після того як пані Веслі владнала свої нечисленні справи, а сини повернулися до Тівертона й Оксфорда, ніщо вже не тримало її в Епворті. Семюел забрав Кезію до себе, а мати на якийсь час оселилася в Гейнсборо у своєї старшої доньки. Бути поруч з Емілією, безперечно, було для неї розрадою, бо їх завжди єднала дуже міцна прихильність; Марта ж, друга донька, особливо віддана матері, перебувала в Лондоні й готувалася до весілля. Її нареченим був пан Веслі, або Вестлі Голл, оксфордський друг і учень її братів, про якого згадано в деяких листах пані Веслі до синів. Марта вперше зустріла його, коли вела господарство в лондонському домі свого дядька Метью; там він освідчився їй і дістав згоду, а згодом приїхав разом із Джоном і Чарлзом до Епворта, де, хоч як дивно, ніхто, здається, нічого не знав про його заручини, — і там він старанно залицявся до Кезії. Здобувши її серце, він удав, ніби мав видіння з неба, яке забороняло цей шлюб, і, мабуть, добре знаючи про ласкаві наміри пана Метью Веслі щодо улюбленої небоги, повернувся до Марти. Коли брати почули, що вона збирається заміж за пана Голла, вони звинуватили її в тому, що вона відібрала в Кезії нареченого; тоді вона докладно описала всю цю історію матері, і та визнала, що Марта цілком має право прийняти пропозицію пана Голла, і офіційно дала згоду на шлюб, додавши, що коли й дядько дасть свою, жодних перешкод не буде.
Пару повінчали влітку 1735 року, і молоді оселилися у Вуттоні в Глостерширі, де молодий чоловік мав посаду вікарія. На честь весілля склали чималу поему, яку надрукував «Джентльменз Мегезін» у вересневому числі того року.
Увагу Джона й Чарлза Веслі саме тоді цілком поглинав їхній близький від’їзд до Джорджії. Генерал Джеймс Оглторп кілька років перед тим заснував колонію Джорджія; він, як ми бачили, листувався з настоятелем Епворта і був особисто знайомий із Семюелом Веслі з Вестмінстера, а через нього познайомився і з його енергійним, ревним молодшим братом. У 1732 році він повернувся до Англії, щоб набрати нових поселенців для своєї колонії та людей для місії серед тубільців. За сприяння уряду він зібрав 130 шотландських горян і 170 німців, які мали вирушити з ним, а Джона Веслі запросив капеланом і місіонером, Чарлза ж — своїм особистим секретарем. Коли їм уперше запропонували цю подорож, вона була їм не до душі, і Джон рішуче відмовився. Генерал і опікуни колонії просили його переглянути своє рішення, і він, безсумнівно, згадав, як щиро батько цікавився колонією. Його рішучість похитнулася, проте він і далі казав, що не може покинути Англію, поки жива його стара й немічна мати. Тоді його запитали, чи змінила б справу її згода на його від’їзд; тож він поїхав до Гейнсборо і провів три дні з пані Веслі та Емілією, твердо постановивши в душі прийняти рішення матері як голос Провидіння. На його слова вона відповіла: «Якби я мала двадцятеро синів, я раділа б, що всі вони зайняті такою справою, хоч би й ніколи більше їх не побачила». Це, звісно, усе вирішило; Чарлза негайно висвятили — з огляду на нагальність обставин він прийняв дияконський і священницький сан за кілька днів, — і разом із двома оксфордськими друзями, паном Інгемом і паном Деламоттом, вони вирушили у путь із вірою, а також не без дещиці любові до пригод і зміни місць, природної для людей їхнього віку. Усі вони відпливли з Грейвзенда на добрім кораблі «Сіммондс» 14 жовтня 1735 року, приблизно через шість місяців після того, як розпався дім в Епворті.
Не слід думати, ніби пані Веслі не обмінялася із синами багатьма листами на цю тему, але зберігся лише один. Цей короткий лист був, мабуть, першим, який вона написала після їхнього відплиття: — «Гейнсборо, 27 листопада 1735 року. Дорогий сину!
Бог є саме Буття, Сущий, а отже, неодмінно мусить бути найвищим Благом! Він такий безмежно блаженний, що кожне відчуття Його блаженної присутності вливає в серце радісну снагу. Кожен крок наближення до Нього є такою самою мірою кроком до щастя; і я часто думаю, що якби Він завжди був присутній нашому розумові, як ми присутні перед Ним, то не було б ні болю, ні почуття нещастя. Я давно обрала Його своїм єдиним Благом, своїм Усім, своєю втіхою, своїм щастям і в цьому світі, і у світі прийдешньому. І хоч я не була такою вірною Його благодаті, як мала б бути, проте відчуваю, що мій дух тримається свого вибору і щодня прагне непохитно прилягати до Бога. Та одне часто мене тривожить: хоч я знаю, що, домуючи в тїлї, ми далеко від Господа, хоч у мене не лишилося ані смаку, ані охоти до всього, що світ називає втіхою, усе ж я не прагну відійти додому так, як за здоровим глуздом мала б. Це часто мене жахає; і як я постійно молюся (майже без перестану) за тебе, мій сину, так і тебе прошу молитися за мене, щоб Бог зробив мене кращою і забрав мене тоді, коли я буду найкращою.
«Твоя любляча мати Сусанна Веслі».
У вересні 1736 року пані Веслі, яка у вдівстві переїжджала з місця на місце частіше, ніж за все попереднє життя, оселилася в Тівертоні у свого старшого сина, найімовірніше, заступивши Кезію, яку Голли запросили жити в них. Семюел, його дружина та пані Беррі, мати дружини, прийняли її дуже сердечно. Семюел казав, що в товариському сенсі живе як у пустелі, «бо не маю з ким поговорити, окрім дружини, аж поки минулого тижня не приїхала мати». Майже напевно, що в Тівертоні пані Веслі розповіла синові все, що могла пригадати про батькову родину. Пригадаймо, що її батько був двоюрідним братом графа Англсі, що мав тільки двох синів (обидва померли бездітними) і що всі папери він залишив у руках наймолодшої доньки, а вони, на жаль, згоріли під час пожежі, яка знищила епвортський пасторський дім. Графський титул Англсі згас через брак спадкоємців чоловічої статі. Вважалося, що якби папери Еннслі вціліли, Семюел Веслі, можливо, мав би якусь змогу домагатися цього титулу через матір. Однак його єдиний син помер, а єдина донька, що дожила до дорослих літ, вийшла заміж за честолюбного чоловіка, такого собі пана Ерла, який, маючи перед очима таку здобич, міг би завзято взятися до розшуків, якби Чарлз Веслі не одружився пізно і не став батьком синів. Якби й була якась надія на успіх, то вона належала б Чарлзові-молодшому; але його батько, який у двадцять років відмовився від того, щоб його визнали спадкоємцем Гаррета Веслі з Дангана, був би останньою людиною, яка стала б домагатися англійських маєтків і титулу. Згодом Ерли виїхали до Франції й там оселилися; одна з їхніх доньок, кажуть, вийшла заміж за славетного маршала Нея.
Невдовзі з Джорджії надійшли тривожні вісті. Джон і Чарлз зазнали тяжкого розчарування, особливо останній. До того ж Чарлзом заволоділа думка, що він не відроджений. Семюел написав йому, наполягаючи, щоб він повернувся, а Джонові переказав, що його непокоїть перебування Кезії в Голлів — і тому, що він не довіряв чоловікові сестри, і через ту прихильність, яку дівчина колись до нього мала. Сам він, за його словами, не міг дозволити собі утримувати її, хіба що Джон платив би за її харчі. Чарлз і справді повернувся, прибувши до Англії 3 грудня 1736 року з донесеннями від колоністів. Дядько Метью прийняв його дуже сердечно, і в його домі Чарлз отримав теплого листа від Семюела з усіма новинами та запрошенням до Тівертона, яке він невдовзі прийняв, на велику радість матері, яка, щоправда, саме тоді через хворобу не виходила зі своєї кімнати.
У липні 1737 року пані Веслі оселилася в Голлів, і, схоже, їй там було дуже добре. Про її життя з ними у Вуттоні відомо мало. Зберігся її лист до пані Беррі в Тівертоні, але він майже цілком богословський. В останньому абзаці вона пише: «Дякую Богові, здоров’я в мене трохи краще, ніж коли я писала востаннє, і кажу вам, бо знаю, що вас це втішить: пан Голл і його дружина дуже добрі до мене. Він поводиться як джентльмен і християнин, а моя донька — з такою послужливістю й ніжністю, що й словами не передати, тож із цього боку я цілком спокійна». Коли Голли переїхали до Фішертона поблизу Солсбері, вона поїхала з ними, і саме тоді, живучи там, мала радість побачити, як Джон повернувся з Джорджії, а з того, що почула від нього й від Чарлза, дійшла висновку, що жоден із них не повинен туди вертатися. Вона була дуже здивована, коли її сини зробили так зване відкриття, що їхнє віровизнання і вчення досі були хибними, і заявили, що тільки вірою в спокуту Христову люди можуть увірувати в спасіння своїх душ. Відтоді вони проповідували вчення, відоме богословам як виправдання вірою і свідчення Духа. Вона, можливо, усвідомила, що «Бог являє Себе багатьма шляхами», а до того ж наближалася до тієї межі, де душі крізь туман упереджень бачать вічні істини; бо у відповідь на схвильований лист старшого сина, який застерігав кожного знайомого остерігатися цього нового способу проповідувати Євангеліє, вона написала послання, яке, бувши предметом багатьох суперечок, стало майже історичним. Вважають, що тоді вона гостювала в Епворті: — «Дорогий сину! Четвер, 8 березня 1738-9 року.
Твої два подвійні листи безпечно дійшли до мене минулої п’ятниці. Дякую тобі за них; читаючи їх, я дістала велике задоволення. Вони написані з добрим духом і розсудливістю, і, гадаю, їх досить, щоб переконати будь-який неупереджений розум, що відродження цих претензій на сни, видіння тощо не тільки марне й легковажне за своєю суттю, а й небезпечне за наслідками для слабших християн. Ти слушно зауважив, «що Провидіння не має звичаю вдаватися до надзвичайних засобів, щоб досягти того, для чого досить звичайних». Тому сама мета, задля якої, як вони твердять, посилаються ці нові одкровення, видається мені одним із найкращих доказів проти їхньої правдивості. Наскільки я бачу, вони стверджують, що ці видіння тощо даються, аби запевнити деяких окремих осіб у їхньому всиновленні та спасінні. Але про цю мету щедро подбано у Святому Письмі, де всі можуть знайти правила, за якими ми маємо жити тут і за якими нас судитимуть потім, і викладені вони так ясно, «щоб і той, хто біжить, міг прочитати»; і саме за цими законами ми повинні випробовувати себе, бо це шлях, призначений Богом, а тому ми можемо сподіватися на Його проводи й допомогу в такому випробуванні. І якщо, тверезо переглянувши свій стан, ми бачимо, що в загальному плині нашого життя ми виконували або нині щиро прагнемо й намагаємося виконувати умови євангельського завіту, яких від нас вимагають, тоді можемо збагнути, що Святий Дух поклав у нашому розумі добру основу міцної, розумної і живої надії на Божу милість через Христа.
«Ось яке запевнення ми повинні мати за мету — те, що апостол називає «тверду надїю» і що він закликає нас «аж до кінця твердо держати». А наслідком того, що химерних людей заохочують до цього нового способу шукати запевнення (як роблять усі, хто слухає їхні безглузді оповідки й не дорікає їм), гадаю, неминуче буде те, що їх зверне з Божого шляху на шлях, вигаданий ними самими. Ти ясно довів, що приклади зі Святого Письма і той самий текст, на який вони посилаються на свій захист, не служать їхній меті, тож вони не мають опори в жодному авторитеті, ні людському, ні Божому (що ти слушно зауважив); а отже, віра їхнім оповідям мусить триматися лише на їхньому власному твердженні, яке, безперечно, небагато важитиме для тверезої, розсудливої частини людства.
«Я почала писати Чарлзові ще до того, як востаннє писала тобі, але не змогла продовжити, бо мій комин так страшенно димів, що я мало не втратила зір і досить довго була майже сліпа. З Божим благословенням очна примочка, яку я сама роблю, вилікувала запалення, але слабкість ще довго трималася. Відтоді мені повідомили, що пан Голл має намір перевезти родину до Лондона, уже найняв дім, і я мушу (якщо Богові буде вгодно, щоб я жила) їхати з ними; там я сподіваюся побачити Чарлза, і тоді зможу висловити свою думку про їхні нові погляди повніше, ніж на письмі; тому лист до нього я не закінчуватиму.
«Ти, мабуть, чув, що пан Вайтфілд подорожує цими краями, збираючи пожертви на дім у Джорджії для сиріт і для тих тубільних дітей, яких батьки погодяться віддати, щоб ті навчилися нашої мови й віри. Він приходив сюди до мене, і ми говорили про твоїх братів. Я сказала йому, що мені не до вподоби їхній спосіб життя, і що я хотіла б, аби в них було якесь своє місце, де вони могли б регулярно проповідувати тощо. Він відповів: «Я й уявити не можу, скільки добра вони чинять у Лондоні; більша частина нашого духовенства спить, і ніколи ще не було більшої потреби в мандрівних проповідниках, ніж тепер»; на це один джентльмен, що прийшов із ним, сказав, що мій син Чарлз навернув його і що мої сини весь свій час віддають добрим ділам. Тоді я спитала пана Вайтфілда, чи не збираються мої сини запроваджувати якісь нововведення в Церкві, чого я дуже боялася. Він запевнив мене, що вони від цього такі далекі, що з усіх сил намагаються примирити дисидентів із нашою спільнотою; що мій син Джон охрестив п’ятьох дорослих пресвітеріан за нашим обрядом у день Святого Павла і, як він вірить, приверне до нашої спільноти багатьох. Пробув він недовго, тож я не змогла поговорити з ним стільки, скільки хотіла. Він, здається, дуже добра людина і щиро прагне спасіння людей. Дай Боже, щоб мудрість змії поєдналася з невинністю голубки!
«Мій папір і зір майже вичерпалися, тому додам лише, що посилаю тобі й твоїм свою щиру любов і благословення. Мої уклони пані Беррі. Я не мала нагоди відіслати цього листа аж до суботи, 13-го минулого місяця. Любов і благословення Джекі Еллісону. Прошу, напиши мені незабаром. Ми їдемо у квітні».
Невідомо, чи Голли поїхали тоді до Лондона більш ніж на короткий час; не знайдено й жодного натяку на те, чи знала пані Веслі про випробування, через які мусила пройти її донька, і про те, з якою ангельською лагідністю та їх зносила. Восени того ж року пані Веслі знову була в Тівертоні у свого старшого сина. Чарлз, людина дуже щира, писав їй відверто й докладно про нове світло, що засяяло йому та Джонові, і вона відповіла — не бажаючи його знеохотити, але з великим подивом щодо того, що ж то за нові ідеї і куди вони ведуть: — «Чарлзе! 19 жовтня 1738 року.
«З великою радістю бачу, що на душі в тебе дещо спокійніше, ніж раніше, і щиро дякую за це Богові. Дух в чоловіцї підпирає немочі його, а дух прибитий — хто може піддержати його? Якщо так було з тобою, то це справді було сумно. Але благословен Бог, що дав тобі усвідомити зло гріха як протилежного чистоті Божої природи й досконалій доброті Його закону. Благословен Бог, що показав тобі, як ти потребуєш Спасителя, щоб визволив тебе від влади гріха й сатани (бо Христос не буде Спасителем тим, хто не бачить у Ньому потреби), і навчив тебе вірою вхопитися за ту дивовижну милість, яку пропонує нам викупительна любов. Ісус — єдиний Лікар душ; Його кров — єдина мазь, що може загоїти зранене сумління.
«Не багатство, не почесті й не чуттєві втіхи можуть полегшити духові, тяжко обтяженому й знемореному тягарем гріха. Ці речі мають силу збільшувати нашу провину, відвертаючи наші серця від Бога; але не мають жодної сили, щоб дати нам мир із Ним, примирити Бога з людиною і людину з Богом та відновити єднання між Божою і людською природою.
«Ні, немає нікого, крім Христа, нікого, крім Христа, хто був би достатній для цього. Але благословен Бог, Він — усе-достатній Спаситель; і благословенне Його святе ім’я, що ти знайшов у Ньому Спасителя для себе, мій сину! О, любімо ж Його багато, бо нам багато прощено!
«Я радо дізналася б, як ти розумієш виправдувальну віру, бо ти говориш про неї як про те, що отримав лише нещодавно.
«Сусанна Веслі».
Другий лист, з якого видно, що пані Веслі не зовсім розуміла зміну поглядів, яку пережили її сини і яку вони прищеплювали своїм послідовникам, був, мабуть, теж написаний у Тівертоні: — «Дорогий Чарлзе! 6 грудня 1738 року.
«Мені здається, ти впав у дивний спосіб мислення. Ти кажеш, що ще кілька місяців тому не мав ні духовного життя, ні виправдувальної віри.
«Але це все одно, якби хтось стверджував, ніби він не був живий у немовляцтві, бо, бувши немовлям, не знав, що живий. Отже, усе, що я можу вичитати з твого листа, — це те, що донедавна ти не був так певен, що ти християнин, як тепер. Щиро радію, що тепер ти здобув міцну і живу надію на Божу милість через Христа. Не те щоб я могла думати, ніби раніше ти був зовсім без спасенної віри; але одне — мати віру, а інше — усвідомлювати, що ми її маємо. Віра — плід Духа і Божий дар; але щоб відчувати чи внутрішньо усвідомлювати, що ми маємо справжню віру, потрібна ще подальша дія Святого Духа Божого. Ти кажеш, що маєш мир, але не радість у вірі. Благословен Бог за мир! Нехай цей мир перебуває з тобою. Радість прийде — можливо, не одразу, але вона неодмінно піде за вірою і любов’ю. Божі обітниці скріплені для нас печаттю, але не мають дати, тож терпляче чекай, доки Йому буде вгодно. Він дасть тобі радість у вірі. Амінь.
«Сус. Веслі».
Пані Веслі була спокійніша за свого сина Семюела, а його ж дуже стривожили чутки про ту дивну хвилю збудження, що накрила людські душі й тіла під час проповідей його братів і пана Вайтфілда, а також про те, що духовенство не пускало їх проповідувати зі своїх кафедр, а єпископи не дозволяли їм проповідувати у своїх єпархіях. Він визнавав голос священника, що звіщає прощення гріхів з місця, освяченого авторитетом Церкви, але боявся того самого вчення, коли його проголошували просто неба, під небесним склепінням. Йому здавалося, ніби руйнують твердині церковного тіла й відчиняють шлюзи розколу. Можливо, так само думали й єврейські рабини вісімнадцять століть тому, коли молодий і нікому не відомий Учитель промовляв слова, що хвилювали серця натовпів, які юрмилися довкола Нього на березі озера чи на схилі гори. Ніщо подібне ще ніколи не сколихувало Англію; це був відгук душі на душу, пробудження людства від довгого сну, магнетичний дотик духовного генія, що оживлював сухі кості яскравим життям. Семюелові Веслі, при всій його доброті, бракувало чарів божественного натхнення; але його мати, з тоншим жіночим чуттям, почала відчувати й розуміти це натхнення. Можливо, суперечка в родині розгорілася б, якби Господар, якому Семюел вірно служив, як умів, не покликав його до царства миру і ясного бачення. Пані Веслі залишила його в звичайному здоров’ї в Тівертоні й на початку 1739 року поїхала до Лондона, можливо, зупинившись дорогою в Солсбері. Джон мав намір облаштувати в столиці дім і осередок для своєї праці й хотів, щоб мати жила там. Неподалік були Голли, Гетті жила в Сохо, Анна в Гетфілді, а Кеззі, її наймолодша, — у Бекслі, де брат Джон влаштував її в родині вікарія, пана Пірса, свого друга і послідовника. Чарлз нещодавно хворів, і Кеззі, хоч і сама слабка здоров’ям, ніжно його доглядала. Мати, мабуть, раділа нагоді бути неподалік від них усіх і вважала Фаундрі тихою пристанню для своєї старості. Місце й справді обіцяло багато і мало стати приємною, здоровою, повітряною оселею.
Мурфілдс був тоді народним парком, зі старими розлогими в’язами, широкими зеленими галявинами і просторими посиланими гравієм алеями, де батьки міста з родинами відпочивали й розважалися після робочого дня. Неподалік від цього відкритого простору був Віндмілл-Гілл, а на його східному боці стояла занедбана будівля під черепицею, де уряд за урядом відливав перші великі гармати для наших армій. Але в 1716 році, коли переплавляли французькі гармати, здобуті в переможних походах Мальборо, стався страшний вибух: зірвало дах, розтрощило стіни, багато робітників загинуло й покалічилося. Відчули, що такому джерелу небезпеки не місце в самому серці Лондона, і відтоді гармати відливали у Вулвічі, а стару ливарню покинули в руїнах. Фасад мав близько сорока ярдів, а ділянка, на якій вона стояла, мала тридцять три ярди завглибшки. Ділянку й будівлю придбали за £115, а сама споруда, коли її перебудували, відремонтували й пристосували до нових потреб, коштувала ще близько £650. Джон Веслі не мав жодного доходу, крім того, що приносила його оксфордська стипендія члена коледжу, але друзі позичали й жертвували гроші, хоч уся сума збиралася довго. Там була проста каплиця з лавами, груба кафедра, нашвидку збита з дощок, дім для мирян-проповідників і одного чи двох слуг, невеликий каретний сарай і стайня, а над залою для товариств — кімнати для Джона Веслі, куди він і привіз свою матір і зробив її господинею.
Тут вона могла багато про що поговорити з сином, і він розповідає нам, що донедавна вона, за її словами, «майже не чула, щоб згадували про таке, як свідчення Божого Духа разом із нашим духом; і ще менше уявляла, що це спільне право всіх справжніх віруючих. „Тому, — казала вона, — я ніколи не насмілювалася просити цього для себе. Але два чи три тижні тому, коли мій зять Голл, подаючи мені чашу, промовляв ці слова: «Кров Господа нашого Ісуса Христа, яка була пролита за тебе», — ці слова пронизали моє серце, і я пізнала, що Бог задля Христа простив мені всі мої гріхи“. Я спитав, чи не мав такої самої віри її батько (доктор Еннслі) і чи не чула вона, як він проповідував її іншим. Вона відповіла, що він сам її мав і незадовго до смерті заявив, що понад сорок років не мав ні темряви, ні страху, ані найменшого сумніву в тому, що він прийнятий в Улюбленому. Але, попри це, вона не пам’ятала, щоб чула, як він проповідував про це прямо, ні, жодного разу; звідки вона робила висновок, що він теж вважав це особливим благословенням небагатьох, а не обітницею для всього Божого народу».
Так пані Веслі прихилилася до поглядів свого сина Джона, на велике засмучення Семюела, який приблизно в середині жовтня 1739 року написав: — «Джон і Чарлз стали тепер такі відомі, що світові закортить дізнатися, коли й де вони народилися, в яких школах виховувалися, в яких оксфордських коледжах навчалися і коли були зараховані, які ступені здобули, де, коли і ким були висвячені, які книжки написали чи видали. Хотів би я, щоб вони знайшли стільки часу, аби зволити розповісти хоч трохи своєї історії. Щодо мене, то я волів би, щоб вони краще перебирали соломинки в чотирьох стінах, ніж проповідували на майдані Мурфілдса.
«З превеликою тривогою й скорботою я почув, що ти настільки підтримала поширювану оману, що стала однією з Джекової пастви. Хіба мало того, що я втратив обох братів, — невже й моя мати мусить піти за ними? Щиро благаю Всемогутнього вберегти тебе від того, щоб наприкінці життя пристати до розколу, як на свою біду ти була втягнута в розкол на його початку. Це коштуватиме тобі не одного протесту, якщо ти збережеш свою чесність, — а я молю Бога, щоб ти її зберегла. Вони вже хваляться тобою як ученицею. Чарлз сказав Джо Бентамові, що я не дуже від них відрізняюся, якщо ми розуміємо одне одного. Боюся, мені доведеться оголосити про себе прилюдно — таке-бо в них розуміння чи то милосердя. Але вони мають на меті відокремлення. Усе піде своїм природним плином, якщо не буде особливого втручання Провидіння. Їм уже заборонено всі кафедри в Лондоні, а проповідувати в цій єпархії — це вже справжній розкол. Найпевніше, так буде по всій Англії, якщо єпископам вистачить мужності. У полях вони обходяться без літургії; хоч пан Вайтфілд і запевняє, що цінує її, він жодного разу не прочитав її своїм обідранцям на вигоні. Їхні товариства здатні розвалити всі інші товариства, крім їхніх власних. Чи стерпить будь-яка людина зі здоровим глуздом чи з гідністю, щоб хтось із її домашніх був пов’язаний зобов’язанням розповідати все без утайки п’ятьом чи десятьом людям про те, що стосується його сумління, хоч би як це стосувалося родини? Чи годиться бути там одруженим людям, хіба що чоловік і дружина бувають там разом? Це ж буквально розлучати тих, кого Бог злучив. Як я сказав Джекові, я не боюся, що Церква відлучить його, — дисципліна надто занепала, — а боюся, що він відлучить Церкву. До того вже недалеко: святість і добрі діла в них навіть не є умовами нашого прийняття Богом. Запроваджено вечері любові, імпровізовані молитви й тлумачення Святого Письма, а останніх цілком досить, щоб завести повну безладність; і навряд чи їм забракне якихось чудес на підтримку. Лише Той може не дати їм зовсім скоро стати сформованою сектою, хто втихомирює шаленство народів.
«Церковні кари втратили свою грізність — дякувати фанатизмові з одного боку й безбожництву з другого. Тож говорити про переслідування з того боку — то чиста образа. Це все одно, що —
„Єпископа сивобородим Гаффом обізвати, І владу його в пусте посміховисько обернути, Як Дагона, що лишився без рук“. * * * * «Сестра Голл написала мені про це, і я відповім їй, щойно зможу. А тим часом я радо почув би від тебе і прошу твого благословення для нас і наших і твоїх молитов, щоб нас безпечно провадило крізь болісний залишок нашого життя і щоб ми, з милості Христової, досягли вічного щастя.
«Залишаюся, дорога мамо, Твій слухняний і люблячий син Семюел Веслі».
Цей довгий лист, мабуть, був одним з останніх, які Семюел Веслі взагалі написав. Він нездужав, але вважав, що «йде на поправку». 5 листопада він ліг спати в досить доброму здоров’ї, але о третій годині ночі йому стало зле, і після чотирьох годин страждань він помер у віці сорока дев’яти років.
Прощаючись із Семюелом Веслі, варто згадати, що лікарня Святого Георгія, майже навпроти Апслі-Гаусу, завдячує йому своїм існуванням. Спочатку це був шпиталь, перший у Вестмінстері, і заснували його в 1719 році головно завдяки його невтомним зусиллям. Отже, Гайд-Парк-Корнер свідчить про тріумфи двох родичів, один з яких був майстром мистецтва війни, а другий — мистецтва миру.